НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 55.

__________________________________________________________________________

Арістова А.В. доцент Національного транспортного університету
ПОЛІКОНФЕСІЙНІСТЬ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОСТІ: УКРАЇНА І СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ

Історія, модерність і майбуття українського суспільства нерозривно пов’язані з процесами конфесійної диференціації населення та необхідністю вибудовувати складне павутиння міжконфесійних відносин.

Протягом ХХ ст. набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності – не трагедія чи помилка, а об’єктивна закономірність розвитку сучасних суспільств. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель державно-церковних відносин, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільстві віросповідань, – поліконфесійність залишається джерелом соціальної напруженості. Що ж до перехідних суспільств, то в складних умовах соціально-економічної й політичної нестабільності, аномії соціальних інститутів, інтенсивної економічної й політичної стратифікації, підвищеної психологічної напруженості, високого рівня масової активності – поліконфесійність, витворена за лічені роки (оскільки бурхливий приріст релігійних конфесій не просто полегшується, а стимулюється розшарованим соціумом), перетворюється на потужний конфліктогенний чинник. У сучасному взаємозалежному, глобалізованому просторі цей чинник набуває додаткових можливостей для актуалізації, загрожуючи ескалацією світових релігійних протистоянь.

З огляду на це феномен поліконфесійності стає предметом підвищеної уваги науковців. Взаємозв’язок конфесійної диференціації із сучасними політичними, етнонаціональними, соціально-психологічними процесами досліджували І.Курас, М.Кирюшко, М.Рибачук, Ю.Тищенко, О.Уткін. Проблеми розбудови міжконфесійних відносин у нових суспільних умовах стали предметом дослідницької уваги М.Бабія, М.Заковича, С.Здіорука, В.Климова, М.Новиченка. Чималий доробок у вивченні суперечливого впливу поліконфесійності на процеси етноінтеграції та культурного поступу українства належить М.Колодному, Л.Прокопенко, Л.Филипович, О.Шубі, П.Яроцькому. Трансформації релігійно-церковної сфери, що зумовлені радикальними геополітичними змінами кінця ХХ ст., аналізовані в працях В.Бондаренка, В.Єленського, Р.Процюка, О.Сагана тощо.

Метою пропонованої статті є дослідження суперечливого впливу поліконфесійності на процеси соціальної інтеграції та демократизації перехідних суспільств, унікальності сучасної релігійної ситуації в Україні для відпрацювання нової моделі міжконфесійних відносин.

Сьогоденна Україна – одне з найбільш поліконфесійних суспільств Європи, де складним візерунком переплелися православні, католицькі, протестантські, мусульманські, іудейські, нетрадиційні віросповідання різної міри поширеності та інституційованості. Вже самий факт співіснування численних конфесій, абсолютна більшість яких – лише тло для кількох домінуючих в етнокультурному середовищі церковних структур стає досить вагомим каталізатором конфліктів. Вектори напруженості в поліконфесійному релігійному середовищі України увиразнюються вже на початку 1990 х років і множаться у трьох головних напрямах: а) через відверту конкуренцію між традиційними конфесіями; б) через протистояння традиційних і нетрадиційних для України конфесій; в) через негаразди і кризи внутрішньоконфесійного розвитку.

У головних рисах спектр релігійних конфронтацій набуває такого вигляду:

– Затяжний і гострий міжправославний конфлікт, котрий, без перебільшення, на десятиліття визначив міжконфесійну ситуацію в Україні і відобразив зіткнення не стільки церковних структур та еліт, скільки протилежних політичних, економічних, національних інтересів, орієнтирів цивілізаційного розвитку. Принципового геополітичного значення набуває питання легітимації новоутворених православних конфесій, їх визнання міжнародними церковними структурами.

– Конфлікт між православною і греко-католицькою церквами – найбільш задавнене і гостре протистояння, яке сягає своїм корінням кінця ХVІ ст., і настільки глибоко відбилося на всій історії українського народу, що фактично змінило його етногенез. Доречно згадати і латентний, але наразі неподоланний конфлікт із римсько-католицькою церквою, адже остання також постала як історичний суперник православ’я на українських землях.

– Історично-успадковані та новопосталі суперечності між православними і протестантськими конфесіями. Динамічний розвиток останніх, розширення їх соціальної бази, активна місіонерська діяльність, відродження і розбудова цілої низки протестантських конфесій, що повернулися до легітимного функціонування по завершенні тоталітарної доби – закономірно зумовило загострення відносин із православними церквами.

– Протистояння православних та мусульман у південних регіонах України. Ускладнене напруженістю в етнонаціональних відносинах, високим рівнем ксенофобії слов’янського населення Криму до тюркомовних етносів і кримських татар зокрема, нелегкою адаптацією останніх на автохтонній території через півстоліття після депортації, це міжконфесійне протистояння залишається вагомим чинником регіонального розвитку.

– Конфліктні відносини між традиційними і нетрадиційними для України релігіями, культами, сектами, іноземними місіями, котрі сприймаються як небезпечний чужорідний фактор, здатний підірвати традиційні духовні цінності та патріотичні почуття, спотворити національний менталітет. На відміну від вищезгаданих конфліктів, детермінованих історичними, національними, політичними чинниками, це протистояння культивується здебільшого самими церквами, ворогуючими у питаннях догматики, культу, методах проповідування та місіонерської активності, принципах організації, прийомах навернення неофітів тощо.

– Внутрішній поділ та організаційні негаразди у конфесіях етнічних меншин, зокрема, мусульман та іудеїв, потенційна небезпека використання національних і релігійних почуттів екстремістськими силами.

Вітчизняні релігієзнавці майже одностайні у висновку, що на українському ґрунті міжконфесійні конфлікти набули специфічного характеру – стали не просто конфліктами інтересів, а й зіткненнями етнокультурних ідентичностей, конфліктами етнічного й геополітичного вибору: своєрідною “екстраполяцією серйозних відмінностей у поглядах на сутність, форми і шляхи реалізації “українського проекту”, які існують в українському суспільстві, на релігійну сферу” [1, 416]. Втім, міжцерковні суперечності – це лише зовнішній вияв поліконфесійності, вплив якої на суспільне життя є глибоким і різноплановим. Узагальнюючи напрацювання релігієзнавчої думки у площині аналізу суспільних ризиків і соціальної небезпеки поліконфесійності, відзначимо таке.

По-перше, історичний досвід багатьох націй (Болгарія, Сербія, Албанія, Ліван, Індія) переконує, що гетерогенне релігійне середовище, збурене міжконфесійними конфліктами, здатне відігравати надто суперечливу роль у процесах етногенезу. Найсильніше це відчули перехідні суспільства, розвиток яких безпосередньо залежить від успішності процесів етноінтеграції. В умовах політичної та економічної нестабільності, незрілої демократії, несформованої національної самосвідомості – поліконфесійність здатна серйозно загальмувати процеси національного розвитку, інтеграції соціуму, розбудови громадянського суспільства [2, 73]. Повною мірою це відчула й українська нація: “міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення” [3, 32], зумовили усталення розбіжних культурних, ментальних, світоглядних, мовних архетипів, склали реальну загрозу для консолідації соціуму, що вельми необхідна в умовах прискореної модернізації та завдань національного відродження. (Утім, не викликає сумніву те, що в унікальних обставинах вітчизняної історії міжконфесійна борня водночас відіграла роль фактору, що сприяв збереженню українського етносу як такого).

Отже, “конфесійна гомогенність” суспільства у країні перехідного типу була б справді великим благом. Допоки не закладені традиції віротерпимості і мирного співіснування конфесій, коли стан релігійного плюралізму ще чужорідний для суспільної свідомості, “сакральна різноманітність неминуче буде сприйматись як виклик національній ідентичності”, а значить лишатиметься суттєвим дестабілізуючим чинником у суспільстві” [4, 75].

По-друге, поліконфесійність, незалежно від її історичної природи – чи стала вона закономірним наслідком церковних розколів та уній, чи закріпилася внаслідок міграційних процесів і зростаючої мобільності етнічних груп і діаспор, чи постала на тлі різновекторного історичного розвитку окремих регіонів, котрі тривалий час входили до складу інших державних утворень, – в будь-якому разі призводить до більш або менш виразної регіоналізації країни за конфесійною ознакою.

Об’єктивним наслідком етноконфесійної регіоналізації стає формування територій сильного домінування однієї з церков не лише в духовному, культурному, а й у політико-правовому сенсі, тоді як інші церковні структури посідають місце другорядних, дискримінованих, а то й відверто гнаних. Підтримка і протекторат домінуючої конфесії з боку місцевої влади, сприяння їй у розв’язанні господарчих, майнових, фінансових, юридичних та інших проблем не тільки породжує реальну дискримінацію меншості, а й провокує серйозні конфлікти на цьому ґрунті. Саме такого роду конфлікти здатні втягувати в свою орбіту численні маси пересічних віруючих, перетворюючи населені пункти на чергові “гарячі точки” із загрозою масових заворушень та застосування сили.

По-третє, численні конфесії, притаманні суспільствам перехідного типу, з необхідністю потрапляють у середовище загальносоціальної конкуренції (капіталів, верств, еліт, кланів, ідеологій, культур, світоглядів); вимушені адаптуватися до нових умов функціонування в соціумі, скористатися тими рідкісними можливостями швидкого розширення власної соціальної бази, які тільки й виникають у зламні періоди історії. Конкуренція конфесій – явище нове і досить незвичне як для пересічного індивіда із “соціалістичним” минулим, так і для державних інституцій, наразі позбавлених досвіду діяльності у демократично-влаштованій полі-конфесійній сфері. Відверті форми такої конкуренції здатні вести до загострення міжцерковних і внутрішньоконфесійних колізій, взаємних звинувачень у прозелітизмі, амбіційності, незаконному володінні майном і культовими спорудами, плазуванні перед владою, “звабленні” віруючих, вдаючись при цьому до “таких форм протистояння, які далекі від цивілізованих чи демократичних” [5, 113]. У цьому контексті стає зрозумілим, чому розширення впливу церковних структур, активізація їх діяльності, інтенсивна розбудова інституційної мережі – викликали все більший сумнів як показники прогресу релігійної духовності. Досить було десятиліття, аби ці процеси перестали наділяти “ренесансними ознаками” [3, 37], зробивши їх натомість об’єктом критичних міркувань.

По-четверте, поліконфесійність, що виплескує в громадянське суспільство різні форми конкуренції та протистояння конфесій, відчутно впливає на суспільну свідомість. Ескалація релігійних конфліктів, тривале загострення міжконфесійних відносин, виникнення та поглиблення розколів у церковних структурах зумовлюють посилення нетерпимих, ксенофобних настроїв щодо носіїв іншоконфесійної ідентичності. Приклад України виразно засвідчив неготовність широкого загалу до поліконфесійності як норми суспільного життя в модерному світі: “Розмаїтість християнських церков та конфесій сприймається українським суспільством не як конфесійний плюралізм, з яким, врешті-решт, треба було б примиритися, а як розкол, тимчасове порушення норми, яка потребує виправлення” [4, 75]. Широкий загал все ще не сприймає Україну як місце зустрічі та взаємо-проникнення різних релігійних течій і культур; протестантизм, католицизм, іслам часто витлумачуються як чужі і навіть ворожі українству духовні традиції, живий приклад експансії та придушення власної церкви.

Цікаво, що в науковій літературі стійко конкурують полярні думки стосовно характерних рис українського менталітету, релігійної свідомості та духовності. З одного боку, зустрічаємо апеляцію до притаманного “самій природі українців” толерантного, врівноваженого, поміркованого ставлення до носіїв інших ідентичностей і вір, що зберігалося в часі історії і генетично успадковане нинішнім поколінням. З іншого боку, наполегливо проводиться думка, що суспільна та індивідуальна свідомість, спотворена десятиліттями тоталітарного режиму і ворожого ставлення до релігійності взагалі, втратила традицію природної толерантності. Це в свою чергу унеможливлює швидке звикання до поліконфесійного середовища і готовність до діалогу.

Аналізуючи стан суспільної свідомості, соціологи й конфліктологи з різною мірою драматизації вказують на численні процеси, що явно або латентно перебігають у суспільстві – кризу релігійної самоідентифікації, заплутане декларування своєї конфесійної належності, сегментованість соціуму, зростання рівня ксенофобії та ізоляційних налаштувань, кристалізацію конфліктогенної парадигми сприйняття “іншого”, падіння рейтингів довіри до церкви тощо. З огляду на те що перехідні суспільства гостро відчувають брак підвалин соціальної солідарності, викривлені, нецивілізовані форми сприйняття полірелігійного середовища стають вагомою перепоною на шляху духовного й культурного розвою.

По-п’яте, надмірна строкатість конфесійного середовища робить малоймовірними продуктивний діалог між носіями різних віросповідань, розбудову систематичних тривалих відносин, вироблення програм взаємодії та співпраці. Конфесії зайняті переважно своїми внутрішніми справами, а поодинокі спільні акції здебільшого не знаходять суспільного резонансу.

Чи не найболючим питанням сучасного конфесійного спілкування стає легітимація новоутворених конфесій, що реально відбивається як на діяльності церков на міжнародній арені, так і у міжцерковних та державно-церковних відносинах. Інтенсивна політизація релігійної сфери, гостре розмежування в лавах священнослужителів, скандали та інтриги, взаємні образи і відверта боротьба за владу стали постійними явищами церковного буття в Україні. За даними соціологічних опитувань, 47,4% респондентів оцінюють роль вищої церковної ієрархії в конфліктах негативно; 36% вважають, що саме взаємні претензії ієрархів є вирішальними у продовженні міжконфесійного конфлікту [1, 290]. Не можна нехтувати і тією обставиною, що ціла генерація служителів церкви, виплекана в непримиренних світоглядних установках як до світської культури, так і до іншоконфесійних інституцій, так і не сприйняла досвіду співжиття у конфесійно-розшарованому суспільстві, навичок міжцерковного діалогу та консенсусу.

Подібна ситуація, принижуючи в очах вірних авторитет і українського, і російського духовенства, якщо не православ’я загалом, об’єктивно сприяла зміцненню нових для України віросповідань. На думку О.Сагана, “православ’я найбільше втратило своїх адептів саме у ХХ ст. – столітті найбільших міжправославних непорозумінь, які підривали у віруючих довіру до православних Церков і спонукали їх до переходу в інші конфесії” [6, 262]. Зрештою, ми спостерігаємо ефект замкненого кола: поліконфесійність зумовлює міжкцерковну напруженість та конфлікти, а ті у свою чергу сприяють зростанню поліконфесійності, зумовлюючи або розколи всередині традиційних віросповідань, або відтік віруючого населення до нетрадиційних релігій на хвилі розчарування та зневіри в очікуванні конфесійної злагоди.

Втім, окреслюючи деструктивний вплив поліконфесійності, не можна відкидати вагомого конструктивного значення цього феномену в модерних суспільствах. Досвід цивілізованих країн засвідчує, що співіснування різних релігій і культур у суспільстві є важливою умовою демократичного, гуманістичного і правового розвитку націй на основі міжконфесійних та культурних контактів, а контекст світоглядного й конфесійного плюралізму є необхідною умовою вільного самовизначення і самореалізації особистості.

Власне, й українська культура завдячує своїй усталеній поліконфесійності тим, що досить тривалий час існувала як культура європейська, як відкрита система цінностей. Маємо всі підстави твердити, що саме сьогодні в Україні витворилася історично унікальна ситуація, коли найрізноманітніші конфесії справді отримали чимало можливостей для свого утвердження, віднайдення власної ніші в соціумі. Ніколи за всі історичні часи церковні та релігійні структури не знали такого ступеня свободи і правових гарантій, не перебували в обставинах, коли релігійне життя “визначається не державною доктриною чи політикою релігійного керівництва, а самовідтворюючими процесами взаємотолерування релігійних груп” [4, 79–80]. Доречно було б провести деякі історичні аналогії та поміркувати над їх можливістю. Як свідчить українська історія, роль греко-католицької конфесії докорінно змінилася вже за століття, коли вона із конкуруючого і “ворожого” феномену перетворилася на релігію, що посіла важливе місце в духовному житті українства, і виступила хіба не єдиним виразником та оборонцем української культури. З огляду на це сучасний драматичний розкол в українському православ’ї – хіба не має потенційних можливостей перетворитися з часом із руйнівного чинника на спектр потужних і конструктивних релігійних структур?

Поліконфесійність українського суспільства вимагає знаходження якісно нової, “інтегральної” ідентичності на основі світоглядного плюралізму. Деякі зарубіжні аналітики (Х.Казанова, В.К. Дерем) оцінюють вітчизняну конфесійну структуру як дійсно плюралістичну та “найближчу до американської моделі”, з її відкритою конкуренцією на “вільному” та “волюнтаристському релігійному ринку” [7, 95]. Хоча, насправді, плюралістична конфесійна структура, яка репрезентує надзвичайно різні релігійні й культурні архетипи, навряд чи може бути підведена під американський взірець, що являє собою, за влучним висловом М.Марті, “клаптикову ковдру протестантського деномінаціоналізму”. Можливо, саме надмірна строкатість конфесійної карти надає Україні виняткового шансу витворити власну модель релігійно-толерантної держави, яка здатна кардинально змінити на свою користь всю геоконфесійну ситуацію.

Безперечно, багатоконфесійність відігравала й відіграватиме надалі суперечливу роль у сучасних суспільствах взагалі і в новітній українській історії зокрема: справлятиме деструктивні й конструктивні впливи, втілюватиме здатність як каталізувати релігійні конфлікти, так і забезпечити громадянські свободи. Яка цивілізована модель міжконфесійного співіснування не була б витворена на українському ґрунті, потенційна небезпека ескалації релігійних конфліктів і ворожнечі не зникне в нинішньому суперечливому, складному, глобалізованому світі; численні й розмаїті релігійні конфесії, як і раніше, відбиватимуть політичні, економічні, культурні, національні інтереси різних соціальних груп, етносів, спільнот.

У будь-якому разі зміна ставлення до феномену поліконфесійності не тільки з боку академічного релігієзнавства, а й церковних еліт є назрілим завданням сучасності. Україна, “приречена” на поліконфесійність усім своїм історичним та сучасним досвідом, вимушена розбудувати цивілізовану, багатоскладову сферу міжконфесійних відносин, здатну реально сприяти стабілізації та утвердженню громадянського суспільства.


ЛІТЕРАТУРА

1. Єленський В.Є. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформації центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. – К., 2002.
2. Рибачук М.Ф., Уткін О.І., Кирюшко М.І. Національне відродження і релігія. – К., 1995.
3. Колодний А.М. Феномен релігії: природа, структура, функціональність, тенденції. – К., 1999.
4. Процюк Р. Релігійна ідентичність нації як чинник становлення громадянського суспільства // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття. – Івано-Франківськ, 2002.
5. Християнство і проблеми сучасності. – К., 2000.
6. Саган О.Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К., 2004.
7. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. – К., 1996.






 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio