НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2004 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 39. - 14 др. арк.

________________________________________________________________________

О.Л. Творіна,
старший викладач Слов'янського державного педагогічного університету

БУТТЯ ЛЮДИНИ В МОВІ

    Вступивши в ХХІ ст., суспільство повертається до вічних проблем гуманізму і людини, в яких проблеми мови є традиційним предметом філософського аналізу. Мова людини з самого її народження є формою відчуженого буття результатів пізнавальної діяльності. Але її участь у пізнавальному процесі вивчена ще недостатньо. На думку Фуко, становлення філософії мови впливає не тільки на структурну організацію, а й на зміст проблемних видів філософського знання, що позначається і на гносеології, і на методології, і на онтології, яку розуміють як онтологію людського існування, антропологію та ін.
    Для людини в мові криється можливість здійснення свого найвищого призначення. Мова є здатність людини "висловити буття", артикулювати в мовних структурах його голос, бо вустами промовляючого говорить саме буття, яке набуває в мові сферу своєї презентації. І в цьому розумінні мова є "будинком буття". За Гайдеггером, дар мовлення вирізняє людину і тим самим робить її людиною. Цією рисою визначено її існування. Сутність людини - у мові. Сартр щодо цього формулює тезу, згідно з якою мова є безособовим началом, що самовиражається і діє через людину і всупереч їй.
    Теоретичні дослідження такого видатного мислителя, як Мішель Фуко, багато в чому можна співвіднести із сучасністю, вони і на сьогодні дуже актуальні. Фуко зробив вагомий внесок в аналіз багатьох важливих форм соціального виключення, властивих і сучасним суспільствам. Цим самим він сприяв посиленню теоретичного рівня дослідження емпіричних підходів та аналізу практик і дискурсів спеціалістів, безпосередньо пов'язаних із психіатрією й інститутом в'язниці. Воля до одужування, як і право карати, на сьогодні все ще спираються на розмежування між недоумством і розумом, злочином і покаранням, які дійшли до нас з далекого минулого. Фуко повертає ці розмежування у сферу "позитивностей", які не є позитивностями позитивізму, але являють собою нинішні проблематичні конфігурації.
    Центральне місце у нашому аналізі посідатиме співвідношення питань "аномалії" та "норми" у працях Мішеля Фуко - чи не найвпливовішого теоретика, в якого ця проблематика імпліцитно присутня практично на всіх етапах його філософської діяльності. Наш аналіз постструктуралістського інструментарію дослідження функціонування цих питань ґрунтуватиметься саме на концепціях, категоріях, історичних моделях, практиках, викладених у М. Фуко, та методологіях (з тією часткою іронії, яку він вкладав в це поняття) постструктуралізму.
    Існує суперечлива думка, що відмінності методологічних підходів у вивченні людини пов'язані з відмінностями структур відповідних мов. Ф. Кайнц прагнув показати, що таке структуралізм як течія, що він ніяк не міг виникнути в Німеччині через абсолютно іншу побудову німецької мови, яка відрізняється від французької та англійської мов. У цих останніх менше, ніж у німецькій мові, проявляється мотивація слів-знаків і більше наявна, за Соссюром, арбітальність знаків. Напрям структуралізму має відбиток англосаксонського прагматизму і французького логіцизму. Кайнц робить висновок, що філософія мови в різних країнах набуває різної форми, адже дослідники користуються різними засобами викладу, яким властиві певні відмінності в когнітивному відношенні і завдяки яким вони вступають в інші відношення з феноменом "мова взагалі" [1, 114-148].
    Філософські дослідження М.Фуко відношення "аномалія" - "норма" мають характер міждисциплінарних. Вони вплітаються та використовуються як досвід суміжних дисциплін, що і дає їм можливість виконати найголовнішу функцію філософії, яка полягає в проблематизації стилю та самих форм мислення, в критичній роботі думки, що долає сталість та ймовірність завдяки трансформації кордонів, які закладені думкою в самій думці і які можуть бути змінені тільки нею самою. Наслідком цих переміщень є нова розмітка самого предметного поля мислення Мішеля Фуко, нова термінологія та методологія дослідження.
    Оскільки питання про мову, владу та божевілля є одними з наріжних питань не лише суспільно-політичної епістемології, а й усього філософського проблемного поля, то способи його розв'язання становлять великий інтерес як в межах історичної, соціальної й політичної філософії, так і в межах лінгвістики, психології, політології, соціології, культурології.
    Специфіка французького філософствування є такою, що основними дослідниками та критиками філософських теорій є самі автори та їхні опоненти-сучасники, оскільки кожна філософська праця, книга, доповідь, стаття є елементом постійної дискусії. Тому перша розробка та критика проблем, що розглядаються, здійснена тими самими філософами, що їх ставлять та розвивають. Творчість Фуко широко аналізується в працях його сучасників - Ж.Дельоза, Р.Барта, Гваттарі, Ж. Ф. Ліотара, Ж.Дерріда. Критика здійснюється винятково з позицій тієї філософії, яку учасники дискусії намагаються створити і яка для стороннього дослідника є чимось неявним, експлікація якої повинна бути необхідним елементом аналізу ззовні, з позицій іншої філософської культури та традиції. Основна маса критичних робіт має, насамперед, ознайомлювальний характер і відзначається схильністю до реферування праць Мішеля Фуко. Тому метою даної роботи є об'єктивне та цілісне дослідження відношення понять "аномалія" - "норма" в соціальних практиках.
    На основі аналізу праць М.Фуко оцінюється його роль в сучасній філософській думці, значення для європейської філософської традиції та можливість використання його досвіду у вітчизняній філософії з проблем людини та суспільства.
    Розв'язання цього питання вимагало застосування цілої низки наукових методів дослідження. Ними є як традиційні методи (аналізу і синтезу, критичний, системний), так і такі методи, як генеалогічний, археологічний та ін.
    У роботі з текстами загальнометодологічною основою стали надбання герменевтичного, феноменологічного, генеалогічного, археологічного та системно-структурного методів.
    Сьогодні особливо очевидно, що нормальне життя людини не є природним фактором його життя. В умовах загальної ненормальності нормальне життя здається чимось надприродним. Ненормальність життя як норма виникає внаслідок існуючих у суспільстві метафізичних постулатів соціальної самосвідомості, які приписують особливі якості загальної переваги конкретним суспільним класам, групам, націям, етносам, расам і які визначають способи вирішення ключових соціальних проблем. Разом з тим ненормальність може бути також наслідком непрофесіонального зруйнування соціальних ненормальностей.
    Світ нічого не говорить і не підказує людям, а істина - це продукт суб'єктивно-людських пошуків, які ніколи не приводять до дзеркального відображення об'єктивної реальності. Момент об'єктивності в істині виникає лише в процесі вербалізації, за допомогою якої стає можливим забезпечення їй загальної значущості. Те, що нам уявляється істиною, завжди відбивається і фіксується в мові. При цьому мова не виступає засобом вираження сутності природи людини або механізмом репрезентації дійсності, а є інструментом, за допомогою якого люди відкривають для себе новий спектр значень і оперують уже відомими значеннями. Мова - це не універсальний посередник між людиною і світом, суб'єктом і об'єктом, а просто "прапорець", "який сигналізує про допустимість використання певного словника" або внутрішніх джерел розвитку, що самі по собі, поза людською діяльністю, не мають значення. Перехід від одних мовних форм до інших аналогічний ситуаціям створення нових інструментів, які заміняють старі. Створення ж нової мови є процесом створення нової картини реальності, що дає можливість переписувати відомості про себе і навколишній світ іншими словами.
    Оскільки мова виступає як прилад, створення якого веде за собою відкриття нової картини буття людини, і оскільки сама по собі реальність не підказує йому потрібних слів і метафор, єдине, що може творець у даній ситуації, - це відтворити свій особистий світ. Однак, при цьому в його розпорядженні виявляються тільки ті слова, які були вже висловлені до нього, і тільки ті сюжети, які колись уже траплялись. Можливість людського існування забезпечується відтворенням структур, форм і інститутів, що склалися протягом віків, де будь-яке сучасне в дійсності є лише "слідом минулого".
    Ще в XVI ст. М.Монтень писав: "Наше взаєморозуміння здійснюється лише єдино можливим для нас шляхом, а саме через слово; той, хто перекручує його, той зрадник щодо суспільства: слово - єдина зброя, за допомогою якої ми повідомляємо одне одному про наші бажання і думки, воно тлумач нашої душі; якщо ми втратимо його, то не зможемо досягти взаєморозуміння; якщо слово обманює нас, воно робить неможливим будь-яке спілкування людини із собі подібними, воно розбиває всі скрепління державного улаштування" [2, 399-400].
    Загальний підхід до мови і оцінка її місця в інтелектуальній діяльності людини не залишаються без наслідків і для самої філософії. На думку Л.Вітгенштейна, "філософія… це боротьба проти забруднення нашого розуму засобами нашої мови" [3, 142]. За його переконаннями, філософія повинна бути критикою мови, адже кожна мова зображує різне бачення світу та людини.
    Постструктуралізм, в межах якого розглядається філософія М.Фуко, - це сукупне позначення ряду підходів у соціогуманітарному пізнанні 70-80 х років ХХ ст., яке орієнтоване на семіотичне тлумачення реальності, що спирається на концепцію знака як єдності означаючого й означеного, перегляд структуралістської парадигми, яка концентрує увагу на "позаструктурних" параметрах ("зворотний бік") структури та пов'язаних з нею досягнень у когнітивних процесах.
    Структуралізм - це неоднорідна сфера гуманітарних досліджень, предметом яких є сукупність інваріантних відношень (структур) в динаміці різноманітних систем, до яких належать людина та суспільства.
    Основні представники "французького структуралізму" - Леві-Стросс, Р.Барт, Фуко, Лакан, хоча Леві-Стросс не зараховує останніх до "аутентичного" структуралізму, задум якого, на його думку, полягав у перенесенні конкретно-наукового методу структурної лінгвістики на велике поле культурології з метою досягнення в ній строгості та об'єктивності на прикладі природничих наук.
    Феномен постструктуралізму, що був породжений філософським дискурсом, вийшов за межі критичної інтенції, ставши чи не найвпливовішою течією гуманітарної теоретичної думки останньої третини ХХ ст. Постструктуралізм, на противагу структуралізму, був спрямований на вияв "неструктурного" в структурі, на подолання мовного редукціонізму та на відмову від пізнання людини і суспільства через мовні структури. За структуралістською антитезою мовлення та мови і розумінням механізму означування як внутрішньосистемних мовних взаємодій, постструктуралізм виявляв вплив позамовних реальностей, таких, як людина, тіло, дія, влада (політика) тощо. Інтерес до цього дискурсу вийшов за межі Франції, викликавши палкий відгук в США, Англії та інших країнах. Постструктуралізм не просто породив новий дискурс про людину, а виступив, на думку Фуко, засновником певної дискурсивності, тобто встановив деяку безконечну можливість дискурсів з приводу себе самого як феномена, своїх методологій, гносеологічних об'єктів тощо. Головними проблемами постструктуралізму стали проблеми людини, мови, тексту, політики, сексуальності і різноманітних типів культури та культурних практик.
    У своїй ранній праці з методології (1966) Фуко здійснює "археологію знань", об'єктами вивчення якої є основні частини знань, ідей, методів наукової розвідки. Він протиставляє свою археологію знань історії та історії ідей. Археологія знань Фуко, на думку А.Шерідана, розуміє пошук "зводу правил формування, що визначає можливі умови всього сказаного в специфічному роздумі в будь-який період".
    Фуко вивчав джерела в основному в галузі гуманітарних наук, концентруючи свою увагу "на регресивній історії, яка прагне відкрити дискурсивні, інституційні й соціальні практики, з яких виникли ці науки" [4, 223]. У цьому випадку він назвав свої пошуки "археологічною історією", тим більше, що детальний опис методу Фуко, який міститься у першому виданні "За межами структуралізму та герменевтики" (1982), і ті бесіди, що Фуко вів з авторами даної книги під час її написання, вплинули на його власні методологічні роздуми.
    На початку книги "Використання задоволень" (1983) Фуко дав детальну версію співвідношень між генеалогією і археологією. Він писав, що завжди мав намір "аналізувати не поведінку, не ідеї, не суспільства та їх ідеології, а проблематизаціі, через які буття сприймається так, як можна його обміркувати, а також - практики, виходячи з яких ці проблематизації формуються. Археологічні виміри аналізу дають можливість вивчати й самі форми проблематизації; генеалогічні ж його виміри - їх формування з різних практик та їх модифікацій. Проблематизація божевілля і хвороби на основі соціальних та медичних практик, що задають деякий профіль "нормалізації"; проблематизація життя, мови і праці в дискурсивних практиках, які підпорядковуються деяким "епістемічним" практикам; проблематизація злочину і злочинної поведінки, виходячи з певних практик покарання, що підкоряються окремій "дисциплінарній" моделі [5, 281-282]
    Н.С. Автономова характеризує структуралізм як вид неораціоналізму, протилежний раціоналізму класичного типу, накреслюючи при цьому два рівні проблем обґрунтування знань. "Найбільший рівень": а) не розмежовує гуманітарні та природничо-наукові знання (від знань до пізнання); б) стирання межі між знаком і денотатом (мовні і домовні знаки), тобто досеміотичний рівень. "Необмежений рівень": а) роль онтологічного складника передається соціально-культурному буттю, а момент дискурсії проявляється у функції розчленування "домовних" соціальних практик; б) матеріальне та біологічне буття виступають онтологічною складовою, на їх закономірність накладений дискурсивний момент у вигляді символічного закону, наприклад, заборона інцеста як першого закону культури. Якщо екзистенціалізм розглядає людство в контексті людини, то структуралізм - людину в контексті людства.
    У прагненні переосмислити класичні схеми раціоналізму, структуралізм пропонує декілька типів "епістемічних просторів", де досліджуються можливості об'єктивного пізнання. Сюди ж входять і "епістеми" Фуко, які існують незалежно від проекту "матеріалізації" гуманітаристики. Фуко виявляє глибинні структури мови різноманітних епох, аналізуючи їх в синхронічному зрізі мовознавства, біології та політичної економії.
    Буття мови розглядається Фуко як реалізація її троїстої функції: 1) бути об'єктом пізнання; 2) бути обґрунтуванням умов можливості пізнання; 3) бути засобом пізнання. Перенесення традиційних обґрунтувань знання із свідомості на мову гарантує воз'єднання "роз'єднаних полюсів трансцендентальної схеми, а нова "клітка" обґрунтування знань, побудована на мовній дискурсії", набуває статусу "реальності". Сконцентрований об'єкт не відповідає своїй реальній ускладненості. Мовлення, яке М.Фуко розуміє як дознакову систему (див. його "мовленнєві практики"), що зумовлює можливість пізнання і говоріння, неспроможне подати об'єкт як багаторівневе, багатошарове, складно організоване ціле. Мова стає неадекватним засобом для такого конструювання.
    На думку деяких дослідників, однією з важливих особливостей структуралістських розвідок є їх спрямованість на вияв "багаторівневої" фіксації історичних "змінних" у складному процесі пізнання. Складне опосередковане пізнавальне відношення не стільки закріплюється в загальнофілософській формі, скільки досліджується в його окремих ланках, таких, як семіотика, літературознавство, етнологія, історія культури тощо. При спробі виділити з названих вище "структурованих" конкретних наук їх філософську проблематику, то це дуже складно або навіть неможливо зробити на основі однієї тільки віднесеності тих чи інших проблем до пізнавального процесу. Саме так стоять справи з багатьма цілком конкретними дослідженнями із семіотики, міфології, історії культури та ін.
    Праці М.Фуко, присвячені людині в контексті психіатрії, системи карних покарань, механізмів влади, в основному використовувались в межах руху протесту проти різноманітних аномальних форм вияву влади, в яких "нормальні" відношення виступають як явно аномальні, а "аномальні" в соціальному плані виявляються цілком нормальними. "Влада як фактор покарання знаходить свою опору, свої обґрунтування і свої правила, … підсилює результати своєї дії і маскує свою непомірно гіпертрофовану своєрідність" [6, 37].
    Структуралізм може бути зображений як суперпозиція ряду філософських стратегій, характерних для ХХ ст. Це і десубстанціалізації традиційної метафізики, яку почав розробляти ще Кант і більш драматично продовжив Ніцше; експлікація позарозумових основ розуму, над якою працювали Маркс і Фрейд; різноманітні понятійні конструкти - "ментальні структури" Леві-Стросса, "епістема" Фуко, "символічний порядок" Лакана. Вони претендують на формалізацію, розвиток, пояснення поглядів на природу і функції неусвідомленого, а іноді й аномального в людині. Домінантою структуралістського мислення виступає розгляд всього розмаїття соціальної практики, культурних феноменів крізь призму мови як формоутворювального принципу і орієнтація на семіотику, яка вивчає внутрішню будову знака, і механізми зазначеного.
    "Генеалогія влади" пізнього Фуко, перенесення акцентів аналізу із системи готового значення на процес його виробництва з атрибутивними для них моментами розриву та збою - визначають характер "другої хвилі" структуралізму, або постструктуралізму.
    Поки структуралізм був під сильним впливом лінгвістики, підхід Фуко і постструктуралізм в цілому показують розмаїття теоретичних даних (Смарт, 1985). Це розмаїття теоретичних досліджень робить праці Фуко важкими для обговорення, адже більшість ідей не просто перейняті в інших мислителів, а змінені, ніби вони надають незвичайному теоретичному спрямуванню Фуко закінченого вигляду. У працях Фуко можна знайти марксистські ідеї, але він не обмежував себе рамками структури (організації); він зосереджувався на сфері установ. Він більше зацікавлений "мікрополітикою влади", ніж традиційним марксистським зацікавленням владою на суспільному рівні. Він використовує герменевтику для того, щоб краще зрозуміти суспільний феномен інтересу до марксизму. Більше того, у Фуко не було почуття потаємної думки, цілковитої впевненості; було тільки більше нашарувань, які необхідно було очистити. Тут відчувається вплив феноменології, але Фуко відкидає ідею щодо автономного предмета, який має значення, в якому існує сильний елемент структуралізму, але немає формальної моделі поведінки, що керується певними правилами.
    Справжнє місце течії із суперечливою назвою постструктуралізм і та роль, яку відіграв концепт "аномалія" та "норма" в її дискурсі, визначилися десь в середині 80 х років, коли феномен постструктуралізму разом із породженими ним відгалуженнями і постструктуралістами другого покоління влився в широкий ідейний рух - постмодернізм.
    Постмодернізм - поняття, яке використовувалося удосконаленою філософською рефлексією для позначення типу філософствування, що змістовно тримає дистанцію не тільки від класичної, а й від некласичної традиції і представляє себе як постсучасна, тобто постнекласична філософія, яка в кінці 70 х років (після виходу в світ праці Ліотара "Постмодерністський стан: доповідь про знання") затверджується в статусі філософської категорії, що фіксує ментальну специфіку сучасної епохи в цілому. На сучасному етапі поняття "постмодернізм" стає соціальним предметом постмодерністської філософської рефлексії. Постмодернізм багато в чому подібний до некласичного типу філософствування (починаючи з Ніцше) і, зокрема, - до постструктуралізму, структурного психоаналізу, неомарксизму, феноменології, філософії Гайдеггера, традицій "постнаукового мислення" і "поетичного мислення", а також до традицій семіотики і структурної лінгвістики.
    Постмодернізм може розглядатися як перенесення до простору філософської рефлексії у вигляді феномена, що має парадигмальний статус, бо постмодерністська програма філософствування задовольняє всі критеріальні вимоги, які висуваються до дослідницької парадигми, а саме: виробляє особисту модель бачення реальності; формує специфічні ідеали і норми опису та пояснення світу та ідеали і норми організації знань. Будь-яка епоха говорить все, що може сказати залежно від умов побудови висловлювань. Не завжди в будь-яку епоху висловлюється все - це, можливо, найбільш важливий історичний принцип Фуко: за кулісами немає нічого цікавого. Заперечити, що існують приховані висловлювання, це значить констатувати, що залежно від політичного режиму або умов існування бувають різні оратори і різні адресати повідомлень. "Але оратори і адресати повідомлень - це змінні для висловлювання, яке міститься в серії інших висловлювань, що певною мірою залежить від умов, які визначають саме висловлювання як функцію. Іншими словами, висловлювання стає читабельним або виразним тільки залежно від умов, що робить їх такими, які констатують їх унікальний запис на "цоколі висловлювань" (... двох записів, одного наявного, а іншого - прихованого, не існує)" [4, 80].
    Розглядаючи мову, текст, дискурс уже не як основу новаторських методологічних схем, Фуко вживав ці терміни як метафоричні позначення універсального принципу, що дає можливість співвідносити, взаємовиміряти і оптимізувати соціальні практики, культурні артефакти, які традиційно виступали як різнопланові.

ЛІТЕРАТУРА

1. Комлев Н.Г. Рец. на книгу Э.Альбрехта "Определяет ли язык нашу картину мира?" // Вопросы языкознания. - 1976. - № 1.
2. Монтень М. Опыты: В 3 х тт. - М.-Л., 1960. - Т. 2.
3. Wittgenstein L. Philosophische Untersuchungen. - Frankfurt am Mаin, 1971.
4. Foucault M. Les mots et les choses. - Paris, 1966.
5. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. - М., 1996. 6. Мишель Фуко и Россия. - СПб.-М., 2001

 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio