В.І.Шинкарук як ініціатор антропологічного повороту
в українській філософії ХХ сторіччя

    Коли оцінюються постаті такого масштабу, якою була постать В.І.Шинкарука, то чомусь завжди зринає, висувається на передній план прямий, без врахування усього антропо- та соціокультурного контексту, порівняльний аналіз категоріальної сітки, основних понять, якими оперував він, і, відповідно, такі основоположні постаті у філософії ХХ сторіччя, як, скажімо, Гайдеггер чи Сартр.
    Такий підхід, звісно, є зрозумілим і важливим, але не менш, а часом і більш важливим є оцінка внеску того чи того мислителя у духовну ситуацію доби, духовну ситуацію України і регіону, де він жив і творив.
    У такому контексті, як гадається, роль Володимира Шинкарука у духовній ситуації України останніх чотирьох десятиліть є непересічною, яку можна порівняти зі значущістю творчості українських поетів-шістдесятників.
    Звісно, він зробив вельми помітний внесок у розробку історико-філософської та гносеологічної проблематики, опублікувавши розлогі монографії із дослідження теорії пізнання, логіки та діалектики Гегеля та Канта.
    Проте найголовнішою, найпомітнішою заслугою В.І.Шинкарука у царині філософії та духовної ситуації доби у цілому було започаткування ним повороту до дослідження філософсько-антропологічної проблематики. Тим більше вагомою була ця заслуга стосовно тогочасної антропо- та соціокультурної ситуації.
    Радянська людина кінця 60-х років, ледь отямившись від жахіть та параної сталінської деспотії, відчувши теплий подих хрущовської відлиги , коли з'явилася надія, знову постала у кінці 60-х - на початку 70-х років перед ситуацією повернення якщо не тоталітаризму, то авторитаризму - безсумнівно і зримо.
    Духовна ситуація доби вимагала нових філософських підходів, передовсім спрямованих на підтримку душевних сил та духовної міці української людини, яка зустрілася із новими випробуваннями пізньобрежнєвської доби, доби маланчукізму - доби ідеологічного пресингу, постійних звинувачень у ревізіонізмі та абстрактному гуманізмові, доби духовної задухи у цілому.
    Слід сказати, що 1968 рік, коли В.І.Шинкарук очолив Інститут філософії, були часами продовження відлиги в Україні - шелестовською добою, яка закінчилася лише у 1972 році. Але у повітрі, із Москви уже віяло новими холодами, новими випробуваннями долі української людини, на що філософії й потрібно було негайно й мужньо зреагувати.
    Такі нові філософські підходи й були ініційовані В.І.Шинкаруком у 1968 році, відразу, коли він очолив Інститут філософії. Цього ж року він створює відділ, фактично спрямований на розробку філософсько-антропологічної проблематики, але названий у дусі доби відділом діалектичного матеріалізму, відразу, упродовж кількох років залучивши до роботи у відділі О.І.Яценка, В.П.Іванова, М.Ф.Тарасенка, В.Г.Табачковського, М.О.Булатова, О.Є.Ільченка, І.М.Молчанова, А.М.Лоя та інших. Водночас він пише програмні для усього українського філософського загалу статті, опубліковані у першому номері нового філософського часопису "Філософська думка" за 1969 рік та у журналі "Вопросы философии" за 1970 рік.
    Ці статті задали на довгі роки висхідні параметри роботи відділу, що вилилося згодом у цілу низку колективних та індивідуальних монографій, а також науково-теоретичних конференцій. Водночас висловлений у них загальний концептуальний підхід мав значення для усих розробок Інституту, особливо у плані збагачення їх змісту світоглядними та культурфілософськими підходами. Зрештою, у кінці 70-х років було ініційоване В.І.Шинкаруком створення відділу філософії культури, який успішно та результативно функціонує під керівництвом Є.К.Бистрицького і нині.
    У чому ж полягала суть антропологічного повороту в українській філософії, ініційованого у 1968-69 роках В.І.Шинкаруком?
    На той час в українській філософії уже відбувся гносеологічний поворот, відхід від вульгарного онтологізму, виходили низка праць П.В.Копніна та його колег по відділу логіки наукового пізнання, який і донині успішно й результативно працює під керівництвом М.В.Поповича. Виходили роботи подібного спрямування і у Москві та інших містах, як і роботи із аналізом сучасної західної філософії.
    Проте у позитивних дослідженнях - теорії пізнання та логіки наукового пізнання - можна було знайти багато чого, це були концептуально плідні праці, окрім одного: у цих роботах певним чином губилася, не знаходила свого місця людина. Як губилася ця людина і у роботах із історичного матеріалізму.
    Людина в усій різноманітності своїх прагнень, сподівань, надій, радощів і мук, страждань, екзистенційної напруги, духовних і душевних поривань. Людина - в усій об'ємності її розуму, раціонального й ірраціонального, її прагнення до самоздійснення й перепон на цьому шляху. Людина, яка хоче бути, а не лише мати.
На перший погляд може видатися дивним, що ініціатором антропологічного повороту в українській філософії був саме В.І.Шинкарук, адже йдеться про автора, що писав до того роботи із історії діалектики, логіки та теорії пізнання. Проте, по-перше, ніколи не слід забувати, що це були роботи, присвячені аналізові німецької класики, у якій розроблялися принципові для розуміння буття людини у світі проблеми трансцендування як постійного виходу за межі сущого та власного Я, проблеми умов пізнання та граничного обгрунтування знання, проблеми свідомості, самосвідомості, феноменології духу тощо, тобто, у цілому, засадничі проблеми осягнення буття людини у світі.
Але, найголовніше - мабуть у тому й була заслуга В.І.Шинкарука як мислителя - що він, проживши разом зі своїм народом драматичні й трагічні роки сталінщини та непрості шляхи повернення до нормального людського існування у часи хрущовської відлиги, у цей час дуже гостро переживав за подальшу долю рідного народу, української людини. Саме це й подвинуло його на обґрунтування програми дослідження буття людини в світі, викладеної ним у 1-му номері "Філософської думки" за 1969 рік.
    В.І.Шинкарук завжди щільно ідейно співпрацював із П.В.Копніним. Він був рецензентом чи відповідальним редактором усіх 5 монографій П.В.Копніна, включно із останньою, навколо якої був влаштований ідеологічний шабаш, як і рецензентом етапної колективної монографії "Логіка наукового дослідження" під редакцією П.В.Копніна та М.В.Поповича. У свою чергу П.В.Копнін був опонентом докторської дисертації В.І.Шинкарука.
І тому, започатковуючи антропологічний поворот в українській філософії, він завжди солідаризувався із копніновським визначенням предмету філософії як людини у її тотальності та її проекції у майбутнє.
Зрозуміло, що таке визначення предмету філософії не було суголосним із заідеологізованою добою. Як вихід за рамки офіціозу сприймалося також шинкарукове звернення до проблематики людину і світу, світорозуміння та світовідчуття.
    Водночас це шинкарукове звернення відкривало нові тематичні горизонти, дозволяло як аналізувати буття в усій його об'ємності, так і стверджувати, що було і є надзвичайно важливим для пересічної української людини, її життєвий оптимізм, волю до обстоювання визначальних на даний час інтересів та потреб.
    Означивши необхідність поставити у центр філософської рефлексії проблему людини та світу В.І.Шинкарук відразу ж переходить до осмислення усієї неоднозначності й складноструктурованості феномену буття людини у світі.
    Для В.І.Шинкарука було само собою зрозумілим, що адекватне усвідомлення питання про людське буття є можливим, як було з'ясовано іще в античності, лише на основі відповіді на питання про буття як таке, буття у принципі, і, відповідно, про діалектику буття і ніщо та світу як такого.
    Чому це так? А так є тому, що у філософії, починаючи від її витоків, суще, світ речей і процесів завжди мислиться як те, що є скороминущим, за яким завжди стоїть те, що лежить у його основі, що є його горизонтом, його межевою характеристикою, граничною засадою та підвалиною.
    І це стосується усіх фундаментних ідей: ідей прекрасного й потворного, добра і зла, пізнання сущого й питання про передумови пізнання взагалі, істину як таку, зрештою - буття в істині.
    Нарешті, є питання про те чи те суще, але є також питання про буття у принципі як спосіб людського існування, про витоки цього буття, буттєву заглибленість існування людини у світі та її постійних і незборимих духовних пошуків, пошуків першовитоків, тобто питання про проблему dasein'у.
    Причому, з одного боку йдеться про осмислення таких вузлових категорій, як буття і небуття, простір і час, життя та смерть, конечне-безконечне, свобода-необхідність тощо.
Але, із іншого, йдеться про те, що людське буття - це та сукупність життєвих практик, життєсвіту людини, яка є надзвичайно екзистенційно напруженою, бо вимагає постійних вольових зусиль по розв'язанню колізій буття. В.І.Шинкарук також завжди підкреслював, що проблема людського буття - це не проблема людини взагалі, а окремої людської особистості, кожного із нас, взятого у його віковій еволюції: дитинстві, юності, зрілості. Через це й людський світ - це не чийся, не якийся абстрактний Lebenswelt, а сукупність персональних життєвих практик та доль, життєвих світів кожного із нас, кожного пересічного подорожнього на життєвій ниві.
Буття кожної людини пов'язане із постійним трансцендуванням, у сенсі виходу за межі сущого та власного "Я", яке завжди пов'язане із залученістю до вічного, позачасового.
    Відтак, як бачимо, В.І.Шинкарук дає широку панораму основоположень філософсько-антропологічного підходу, де знаходиться місце поняттям і буття, і світогляду.
    Звичайно, у вузівських філософських курсах потрібно передовсім так чи так викладати вчення про буття, якщо ми хочемо виховувати самосвідомих, а, отже, й відповідальних громадян держави. Це є надзвичайно важливим завданням викладання філософії.
    Але ніколи не слід забувати, що є й інша частина громадян України, яка вищої освіти не здобувала, але котра, одначе, добре орієнтується в усіх складнощах буття. Орієнтується передовсім тому, що кожна людина має світогляд, має світорозуміння, світовідчуття та світосприймання.
    Не маючи змоги більш детально зупинятися на висвітленні усіх концептуальних підходів В.І.Шинкарука, слід усе ж згадати хоча б такі окремі моменти.
    Ну, по-перше, це осмислення ним феномену персонального людського буття нібито із середини. Йдеться про його роздуми про те, що людина не стільки живе, скільки переживає, та про його концепцію віри, надії й любові.
Особливо потрібно підкреслити його звернення до феномену надії, яке було зовсім не випадковим і зумовленим тим, що у ХХ сторіччі зазнали фіаско дуже вагомі, концептуально насичені й позірно гуманістично зорієнтовані утопії, що призвело до великих розчарувань, страждань і крові, психологічного надриву.
    Проте людина повинна жити за будь-яких обставин. І якщо в неї немає надії, то втрачається і сенс її існування. Надії, у якій, на відміну від мрії, майбутнє сприймається не лише як можливе, але й як належне й необхідне.
Також коротко слід сказати і про його любов до природи, і про його надзвичайно чітке усвідомлення екологічної загрози як загрози самому людському існуванню, а не лише довкіллю. Про це він як неодноразово писав сам, так і за його ініціативою був створений сектор екології, який і нині успішно і плідно працює в Інституті під керівництвом М.М.Кисельова.
    У такому контексті по-новому постає і власне питання про буття. Адже світ - це не просто людський світ, а те, що існує саме по собі, і саме у такій якості є самоцінним і прекрасним. А як показують екологічні негаразди останніх десятиліть, людина занадто замахнулася у своєму техніко-операційному пориванні і її подальша доля напряму залежить від того, чи зможе вона відновити хоча б якусь відносну рівновагу у взаєминах із довкіллям, тобто світом самим по собі.
    Тому й потрібно іще раз радикально переосмислити саме поняття буття. Якщо до цього завжди вважалося, що буття - це прикметна риса, проблема передовсім світу людини, а у тваринному світі існує лише сукупність зовнішніх речей, тобто, якщо до цього вважалося, що буття принципово корелятивне людині, воно з'являється у світі як проблема разом із нею, то події на екологічному фронті останніх десятиліть засвідчили, що це зовсім не так. Засвідчили, що проблема буття - це така ж проблема для тварини, як і для людини (йдеться передусім про проблему видового розмаїття), навіть більше - це проблема і для рослин.
    Більше того, у ХХ сторіччі стало цілковито зрозумілим - і у цьому найбільша проблема, найбільш бентежна і страшна істина, - що людина є єдиною на планеті живою істотою, здатною здійснювати цілеспрямоване, свідоме (!) нищення собі подібних. До того ж нищення масштабне. Ніякий лев чи крокодил доти, допоки він не буде страшенно голодним, не йде на полювання. Тобто останнє у нього є цілковито вимушеною дією. А от у людини - ні... Є над чим, і до того ж міцно, подумати: чим є те, що завжди вважалося найвищими чеснотами людини: свідомість, цілераціональність тощо, - і яким є людське єство взагалі.
    Далі слід відтінити іще кілька моментів, які характеризують В.І.Шинкарука як глибоко українську людину, небайдужу до долі рідного народу. Про це свідчать і його численні публікації, у яких він говорив про любов до Вітчизни як запоруку становлення справжнього громадянина, і його концептуальна установка на неможливість повноцінного особистісного становлення та буття, особистої автентичності поза межами становлення громадянина держави Україна, ідентичності національної.
    Про це також свідчить ініційоване ним в Інституті велике колективне дослідження, яке було опубліковане у 1996 році - "Феномен української культури: методологічні засади осмислення".
    Зовсім не випадковим було також його постійне звернення до постаті і вчення Григорія Сковороди, акцент на розглядові цього вчення як такої рефлексії стосовно пізньоантичних та біблійних текстів, відпрацювання якої у даному випадку є глибинно пов'язаною із українськими душею та долею Г.С.Сковороди. І осягнути це вчення є неможливим поза настановами кордоцентризму.
    Водночас В.І.Шинкарук був також ініціатором видання повного зібрання творів Г.С.Сковороди у двох томах, написавши до нього передмову.
    Слід також сказати про те, що В.І.Шинкарук був автором Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятому Верховною радою у 1989 році, який працює й понині і завдяки якому українська мова закріплена в Конституції України як мова державна. Що б хто зараз не говорив про застарілість окремих положень цього закону, але без нього із українською мовою були б набагато більші проблеми, аніж ми маємо їх на сьогодні.
    Упродовж багатьох років В.І.Шинкарук вів значну й плідну роботу, очолюючи Товариство "Знання" України. І ця його робота мала велике значення для становлення повновагого громадянського суспільства в Україні.
Ну і насамкінець буквально кілька слів про те, чим займається відділ філософської антропології, котрий 33 роки очолював В.І.Шинкарук, впродовж останніх ну хоча б 10 років. За цей час за результатами виконання планових тем були опубліковані наступні колективні монографії: "Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми" (2000 р.), "Колізії антропологічного розмислу" (2003 р.), "Філософія. Світ людини (Курс лекцій)" (2003 р.), "Людина в есенційних та екзистенційних вимірах" (2005 р.), "Людина у цивілізації ХХІ століття: проблема свободи" (2006 р.).
Нині готується до друку за результатами завершення у грудні минулого року планової теми колективна монографія "Грані людського буття: позитивні та негативні виміри антропокультурного", котра присвячена, відштовхуючись від тяжкого та суперечливого досвіду ХХ сторіччя, різнобічному осмисленню взаємозв'язку позитивного та негативного у людському єстві та, відповідно, у світові людини.
    Нині співробітники відділу також працюють над не менш вагомою у плані як теоретичному, так і практично-духовному, у плані визначення цивілізаційного вибору України, темою: "Антропокультурні чинники європейського вибору України".
    Отже, підсумовуючи, слід сказати, що нинішнім філософам України є над чим думати та над чим працювати.
Але при цьому ніколи не слід забувати того, що ці нинішні творчі пошуки філософів України якщо не у принципі, то значною своєю частиною стали можливими завдяки тій самовідданій, плідній і мужній філософській праці, яку проробив не у кращі часи ідеологічного пресингу, часи гонінь на самостійну й самобутню філософську думку в Україні, справжній мислитель, наш колега і старший товариш - Володимир Ілларіонович Шинкарук.

 

. Є.І. Андрос - в.о. завідувача відділу філософської антропології
Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,
кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник