НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 57.

__________________________________________________________________________

Клавец Й., доктор філософії, викладач Братиславського університету імені Коменського; Зубро Т.П. аспірантка Братиславського університету імені Коменського
ТЕРОРИЗМ: ПРОБЛЕМИ ДЕФІНІЦІЇ

Не існує загальноприйнятого поняття тероризму, тому що це соціально-політичне явище має складне підгрунтя і проявляється в різних формах в різних регіонах світу. Форми тероризму, відомі на основі аналізу дотеперішніх процесів, остаточно не вичерпані, вони постійно розвиваються далі – залежно від внутрішньополітичної ситуації країн в даному регіоні і від фінансування, доступного окремим терористичним організаціям, з власних джерел або з підтримки інших держав світу.

Проблеми у визначенні тероризму випливають ще й з того, що сутністю тероризму є систематичне використання насильства з метою залякати правлячу еліту політичної системи або її окремих представників. Аналогічно можна означити і діяльність структур влади політичної системи проти радикальних груп, які займаються терористичною діяльністю.

Поступово межі поняття тероризм розширюються, що призводить до ситуації, коли тероризмом вважається майже будь-яке насильство. Такий підхід до поняття дослідження можна назвати спробою дефініції в широкому значенні. Крім того, є складнощі в розумінні тероризму, пов’язані ще й з тим, що існує його філософський та ідеологічний аспект, який відбивається в тероризмі як в доктрині, а з іншого боку, присутній і тактичний аспект – як інструмент, який використовують для проведення бойових операцій. Йдеться, передусім, про проблему співвідношення між тероризмом і партизанською війною, а загалом кажучи, між тероризмом і боротьбою за свободу.

Але, незважаючи на усі ці складнощі, в різних формах тероризму можна знайти певні спільні риси, з точки зору ознак дефініції. Різні спеціалісти і інституції намагаються дати або широке і комплексне визначення тероризму, або ж зосереджують свою увагу на деяких головних його характеристиках.

Такою спробою більш комплексно дефінувати тероризм, наприклад, є: “Тероризм – це метод бою, в якому випадкові або символічні жертви є інструментом насильства для досягнення мети. Ці жертви, як інструменти насильства, мають спільну групову або класову характеристику, яка служить основою для їх вибору як жертв. За допомогою вже здійсненого насильства або вірогідної загрози насильства решта членів цієї групи (або класу) опиняються в стані хронічного страху.

Ця група чи клас, у якої навмисно порушено усвідомлення значення безпеки як такої, є об’єктом терору. Вибір жертв як об’єкта насильства багатьма спостерігачами, починаючи від свідків такого насильственного діяння, вважається ненормальним, з точки зору його жорстокості, часу, коли стався (наприклад, мирний період), місця (не поле бою) або недотримання правил двобою, характерних для класичного бою. Рівень насильства створює уважну громадськість, яка спостерігає за жертвами терору; частина цієї громадськості одразу ж може стати головним об’єктом маніпуляції. Метою такого непрямого методу бою є зробити нерухомою мішень терору, дезорієнтувати її і примусити владу або громадську думку змінити своє ставлення чи поведінку на користь короткострокових або довгострокових інтересів тих, хто такий метод бою використовує” [1, 111].

Незважаючи на таке широке розкриття дефініції тероризму, в якій міститься кілька характерних ознак визначення, не можна її вважати універсальною, і навіть спеціалісти сприйняли її неоднозначно. Загалом, підкреслюється важливість визначення тероризму як однієї з форм політичного насильства, яка в політичній практиці пов’язана з іншими формами, впливає на них і перебуває під їх впливом. Проблема полягає в тому, що для потреб аналізу феномену тероризму, в прагненні найточніше дати йому визначення, необхідно, власне, його відділити, ізолювати від інших форм насильства. Таким чином визначене оперативне поняття служитиме для наступних досліджень джерел, форм і впливів політичного насильства на суспільство і на окремих осіб.

Інший підхід у визначенні тероризму характеризується, передусім, зменшенням кількості ознак дефініції, а тим самим збільшенням їх значущості для характеристики саме політичного тероризму.

Найбільш поширеними ознаками дефініції є: насильство, страх, жертви і цілеспрямований вплив на поведінку – або ж громадськості, або ж окремих груп населення, які перебувають на вищих щаблях суспільства, що в кінцевому підсумку повинно було б примусити владу змінити політичні позиції щодо певних політичних явищ.

Проблематичним може бути питання, чи корисно при формулюванні найточнішої і загальноприйнятної теорії тероризму збільшувати кількість ознак дефініції. Загальне уявлення про тероризм асоціює його зі злочином, насильством, політичним вбивством або з певною ідеологією та політичною системою. У зв’язку з цим під тиском такого стереотипного бачення тероризму збільшується кількість включених в дефініцію ознак. Це випливає з необхідності уточнити поняття тероризм щодо інших форм насильства, які пов’язані з негативною оцінкою поведінки людей.

Алекс Шмід на основі аналізу 109 дефініцій тероризму визначив двадцять два поняття, які в зв’язку з ним зустрічаються, і вирахував їх фреквенцію. Такий підхід викликав багато критичних відгуків, тому що з’ясувалося, що через безконечні дискусії щодо тероризму, вказана Шмідом кількість ознак дефініції не стала загальноприйнятною, а, з точки зору точності визначення, була недостатньою.

Важливою складовою характеристики тероризму як однієї з форм насильства є її символічний характер. Це проявляється вже на етапі вибору жертв політичного насильства, що наштовхнуло Т.П. Торнтона на констатацію, що “терор є символічний акт” [2, 73]. Однак очевидно, що терористичні акти мають різносторонню характеристику, з якої неможливо, без взаємозв’язку з іншими, виділити символіку.

Терористична діяльність спрямована і на покарання певних осіб, а через них – і інститутів політичної системи, яку терористи революційним шляхом хочуть змінити, тобто, існуючу систему хочуть вивести з ладу. Тому важливою є караюча функція тероризму, яка реалізується за допомогою персоніфікованого насильства щодо окремої особи чи групи людей. Крім того, це може бути безцільне вбивання людей.

За мету ставиться викликати шок та привернути увагу до завдань терористичного руху при одночасному прагненні спричинити щонайбільший параліч політичного режиму, особливо владних інститутів. Прикладів обох способів насильства (спеціального (персоніфікованого) чи нецільового) і в минулому, і в сьогоденні можна знайти багато. Наприклад, бомбові напади анархістів у ХІХ ст. в Південно-Західній Європі або в Росії, політичні вбивства окремих осіб, визначних представників режиму або просто критиків діяльності та переконань анархістсько-терористичних груп. В 70 х роках ХХ ст. таким способом діяли “Фракції червоної армії” (RAF) у ФРН, “Червоні бригади” в Італії, які стали відомими саме через вбивство християнсько-демократичного політика Алда Мора.

Ці групи, які діяли в Західній Європі, або, наприклад, монтенерос, так звані міські партизани, які свого часу діяли в великих містах Уругваю та Аргентини, прагнули масштабними терористичними актами і вбивствами окремих осіб домогтися утворення так званих вивільнених зон, які були б виведені з-під ефективного контролю влади. Це означало збільшення кількості вбивств військових і поліцейських, викрадень і вимагань. В результаті при антитерористичних операціях спеціальні підрозділи поліції і армії діяли без обмежень. І як наслідок – хоч жорстока і нещадна, але ефективна ліквідація терористичних угруповань.

Діяльність цих груп і в Європі, і в Латинській Америці надихнули, насамперед, Ернеста Че Гевару, лікаря родом з Аргентини, а пізніше, соратника і політичного союзника Фіделя Кастро на Кубі. Че Гевара, який обстоював погляди, які знайшли своє відображення в теорії вогнищ світової революції (foco), висловлювався критично щодо ведення партизанських дій в містах, тому що він побоювався їх злиття з діями кримінального світу і того, що така діяльність могла б вийти з-під контролю.

Тут виникає проблема характеристики і оцінки вбивства як такого в межах терористичної діяльності (особливо, коли йдеться про вибір об’єктів терористичних актів), до якої включено і політичне вбивство, яке громадськість сприймає як зловмисне вбивство. І знову виникає проблема: як характеризувати відмінності між терористичними нападами проти вибраних цілей (які означають і вбивання) та зловмисним вбивством.

Франклін Л.Форд дефінував зловмисне вбивство як “навмисне вбивство вибраної жертви (або групи жертв) на підставах, пов’язаних з її суспільною значущістю і з політичною метою, яка повинна бути досягнута цим вбиванням” [3, 2].

Терористичні вбивання часто виявляються спробою досягнути бажаного ефекту необмеженим убиванням з щонайбільшою кількістю випадкових жертв. З іншого боку, коли йдеться про викрадення вибраної жертви, її дітей або когось з родичів, їх вбивство під час полону теж підпадає під характеристику зловмисного вбивства. Але в багатьох випадках метою викрадення є отримання щонайбільшого викупу за звільнення жертви. При цьому вбивство в такій ситуації необов’язково може бути зловмисним, тобто навмисним та підготовленим.

Певне злиття політичних завдань за допомогою запланованих та підготовлених вбивств і терористичного насильства настає у випадку послаблення поліцейського контролю та контролю інших силових структур, що дає можливість реалізувати цілу серію політичних вбивств. Таким способом досягають необхідного ефекту, що становить сутність тероризму, а це спричиняє розширення психозу, страху і залякування. Тому деякі фахівці з питань тероризму при його визначенні підкреслюють, насамперед, його психологічні впливи і символіку.

Отже, треба відрізняти терористів від військових, а особливо від вояків спеціальних підрозділів, яких готують і для діяльності в тилу супротивника, щоб саботажницькими діями, включаючи і ліквідацію осіб, вони спричиняли хаос на ворожій території.

Зловмисне політичне вбивство і залякування через терористичну діяльність немовби зливаються і, таким чином, стають найдієвішим політичним інструментом тиранічних і деспотичних режимів. В ХХ ст. така практика використовувалася в тоталітарних режимах, якими були радянський соціалізм, італійський фашизм, німецькій нацизм, а після другої світової війни – насамперед, в країнах Латинської Америки, коли йдеться про військово-бюрократичні режими і режими в так званому соціалістичному таборі.

Ще однією метою систематичного вбивання під час здійснення терористичних актів є відправлення повідомлення як попередження про слабкість, непідготовленість і заляканість тих людей, які перебувають в тісному контакті з владою.

Страх і залякування, явища, що супроводжують терористичну діяльність, є важливим елементом діяльності різних радикальних політичних рухів, метою яких є встановлення такого політичного режиму, який, відповідно до їх уявлень, забезпечив би соціальну справедливість. Класичними стали роздуми Л.Троцького щодо взаємозв’язку між революцією, терором і війною: “Звитяжна війна, загалом кажучи, знищує лише незначну частину переможеної армії, а решту її залякує та підриває рішучість. Революція діє тим самим способом: вбиває одиниці, а залякує тисячі. З цієї точки зору червоний терор не відрізняється від збройного бунту, прямим продовжувачем якого він є” [4, 3–4].

Коли ж йдеться про фізичне знищення ворога на фронті або ж на території, яка є зоною діяльності різних видів військових підрозділів, такі підрозділи можуть легально капітулювати для збереження свого життя, і їх командири капітулюють, щоб уникнути даремних втрат на певному етапі військових дій, коли немає жодного сенсу чинити активний опір супротивникові. Що ж до терористичних актів, особливо тих, які безцільним вбиванням з щонайбільшою кількістю випадкових жертв хочуть привернути увагу до своїх завдань і планів, ці випадкові жертви не мають ні єдиного шансу зберегти своє життя.

Залякування, що лежить в основі тероризму в широкому розумінні дефініції тероризму, може ототожнюватися і з державою, яка може мати для впровадження своєї зовнішньої політики зброю масового знищення, і нею відлякувати своїх противників, щоб забезпечити собі існування або ефективно здійснювати тиск для зміни поведінки в необхідному напрямку.

Тероризм і залякування можуть бути систематично реалізованою діяльністю кримінальних груп або окремих осіб. На сьогоднішній день саме в такому типі тероризму поступово зближуються інтереси, перехрещується та зливається діяльність груп організованого злочину і політичного тероризму.

Деякі автори відмовляються поєднувати з тероризмом дії, пов’язані з забезпеченням рівноваги через залякування (рівновага терору) під час холодної війни, тому що рівновага страху в цей період запобігла виникненню війни між великими державами і тим самим відвернула колосальні людські жертви серед мирного населення, які б в тисячі разів перевищили кількість загиблих та матеріальні шкоди періоду першої та другої світової війни.


Тероризм як метод бою

Тероризм ще в давні часи називали методом бою або методом операції. Реакція на такі дефініції була суперечлива, тому що критики вважали, що організація, яка вчиняє жорстокість з метою залякати населення, не обов’язково за своєю суттю буде організацією політичного тероризму. Таке розуміння тероризму, власне кажучи, прирівнює учасників терористичних актів до військових.

В організованих військових зіткненнях, наприклад, в другій світовій війні, держави, які брали участь в конфлікті, намагалися зламати дух противника масовими бомбардуваннями військових і цивільних об’єктів. В результаті таких масових нальотів, особливо на цивільні цілі, наприклад, тільки серед мирного населення Німеччини кількість людських жертв становила приблизно 600 тисяч чоловік.

Якщо ж ми визнаємо твердження або дефініцію тероризму як метод, то ми повинні були б звести під одну риску масове бомбардування цивільного населення і експлозії вибухових пристроїв. Такі пристрої можуть бути сховані в різних місцях, але, насамперед, там, де є рух значної маси людей, і, таким чином, цілком ймовірно, що при успішному здійсненні запланованого вибуху кількість випадкових жертв буде щонайбільшою. З іншого боку, це означає вбивання великої кількості невинних людей, які безпосередньо не беруть участі на жодному боці конфлікту. Коли йдеться про жертви терористичних актів, дуже проблематично визнавати винуватців за втрачені ні в чому невинні людські життя військовими злочинцями.

Потрібно відрізняти тероризм від партизанської війни. Це важливо, незважаючи на те, що багато представників країн–членів ООН мають протилежну точку зору, а саме: тероризм, спричинений соціальною та політичною несправедливістю, і терористів треба сприймати як борців за соціальну справедливість і свободу. При цьому використання таких інструментів політичного тероризму, як вбивства, викрадення чи вибухи годинникових бомб, прихованих в автомобілях (які, наприклад, запарковані на стоянках торговельних центрів чи автовокзалів), замахи терористів-смертників, які підривають вибухівку, розміщену на власному тілі, ставляться в одну площину з використанням систем озброєння армій. При цьому, однак, прихильники таких поглядів стверджують, що терористи-смертники використовують саме цей спосіб лише тому, що вони бідні і не мають нічого, крім свого тіла.

Така характеристика членів терористичних груп призводить до того, що вони самі себе сприймають (і таке сприйняття намагаються нав’язати іншим) як партизанських бійців або ж як класичних солдатів в бою за свободу власного етносу чи віросповідання, чи солдатів, що воюють за визволення своєї країни з-під окупації чужої держави.

Таким чином, на перший план виступає необхідність розрізняти партизанський бій (герилью) і політичний тероризм. Ф.Р. Аллеман щодо цієї проблеми зазначив, що не відрізняти герилью від тероризму, особливо коли йдеться про міську герилью (партизанські дії в містах) є “семантичним трюком, який спрямований не тільки на те, щоб її учасників визнавали як одну з воюючих сторін, а й для маскування кримінального характеру своїх методів” [5, 185].

При більш детальному аналізі відмінностей між партизанською і терористичною діяльністю, Аллеман вказав на деякі додаткові ознаки дефініції: “... guerrillero є винятково або ж насамперед той, хто воює проти озброєного супротивника (офіційної армії чи поліції), і навіть коли він це здійснює нестандартними способами, тоді як терористичний напад, по суті, спрямований проти цивільних цілей (і навіть проти осіб, які не мають жодного відношення до актуального конфлікту, як, наприклад, заручники). Партизанській бій – це не що інше, як розширення класичного бою; з іншого боку, тероризм означає заперечення будь-якого поняття “бій”” [6, 188].

Офіційна точка зору щодо проблематики дефініції партизанської війни відштовхується від того, що партизанській бій це “воєнні або напіввоєнні операції нерегулярними, переважно місцевими силами, які здійснюються на території, окупованій противником або на ворожій території” [7, 164].

Це визначення доповнюється більш докладною дефініцією, сформульованою Міністерством оборони США: “Широкий спектр воєнних або напіввоєнних операцій, які здійснюються на території, окупованій або контрольованій противником або ж на політично проблематичній території. Некласичний бій включає партизанський спосіб бою, уникнення і втечу, підривну діяльність, саботаж та інші операції, які мало помітні, тому що за своєю суттю приховані та секретні. Ці взаємозалежні аспекти некласичного бою реалізуються окремими особами чи колективно переважно місцевими жителями, яких, як правило, підтримують і якими керують ззовні в умовах воєнних чи мирних” [7, 383].

При конкретних операціях партизанських або терористичних груп, партизанській бій часто зливається з терактами проти інституцій держави, конкретних осіб, на державному або приватному маєтку. Чи не найдосконаліше і найефективніше зливалися ці два способи ведення озброєних дій під час першої, а, особливо, другої в’єтнамської війн в 60–70 х роках минулого століття. Цей досвід перейняли і інші партизанські рухи в різних частинах світу.

В поєднанні з досвідом партизанського руху на Кубі, який був узагальнений Ернесто Че Геварою в його теоретичній роботі “Партизанська війна”, це стало прикладом для груп політичного тероризму на Близькому Сході, в Західній Європі і Латинській Америці. Коли члени терористичних угруповань, таких, як RAF в ФРН, баскська ЕТА чи Ірландська республіканська армія, вбивали військових і поліцейських, вони стверджували, що вони не терористи, але бійці – солдати революції, а тому мають право, у випадку взяття їх в полон, на таке саме ставлення до себе, як до солдат класичних армій.

Набагато частіше, ніж в Західній Європі, здійснювали вбивства, викрадення з метою вимагання викупного та шантажу підприємців так звані міські партизани в Аргентині і Уругваї, які теж не погоджувалися з тим, що вони терористи, а вважали себе солдатами революції або бійцями за соціальну справедливість. Прикладом поступового переходу в напрямку від партизанського руху до тероризму може служити такий рух в Сальвадорі в 80 х роках ХХ ст. Він не був успішним і перетворився, головним чином, на терористичні і кримінальні вбивства, викрадення і вимагання. Швидше за все, таку тенденцію можна було б охарактеризувати як зрощення партизанського руху, який дегенерує, з кримінальним світом шляхом, переважно, терористичних акцій.

Такий процес, який був результатом невдачі партизанського руху, став фатальним і для славного теоретика партизанської війни Че Гевари, коли в 60 х роках ХХ ст. в Болівії він хотів організувати ще одне вогнище революції шляхом партизанської війни проти болівійських збройних сил. Ця діяльність не мала очікуваного успіху, і партизани в Болівії опинялися в щоразу більшій ізоляції. У зв’язку з цим Че Гевара здійсненням терористичних актів намагався розбурхати людей і вивести керований ним рух з ізоляції, хоч тероризм як такий щодо партизанської війни засуджував як діяльність, яка їй зашкоджує.

В 80–90 х роках минулого століття рухом опору афганських регіональних бойових формувань одночасно були використані методи і партизанського бою і тероризму проти влади і проти окупації СРСР Афганістану. Велика етнічна і релігійна диференційованість Афганістану спричиняла поглиблення суперечностей між зацікавленими сторонами, коли йшлося про економічні інтереси і політичні претензії воєнних командирів окремих збройних груп. Після виведення військ Радянського Союзу з Афганістану, ці внутрішні конфлікти переросли в громадянську війну.

Війна проти окупації, як і громадянська війна, до приходу до влади руху Талібан в 1996 р., велася двома способами. З одного боку, це була класична партизанська війна в сільській місцевості, з іншого, – терористичні напади, спрямовані проти осіб у військовій і цивільній інфраструктурі в Афганістані. Так само і контрзаходи радянських військ, а потім і афганської урядової армії, організовувалися в двох напрямках: активні антипартизанські операції і, з іншого боку, – тодішня афганська секретна служба (WAD) і її агенти у відповідь здійснювали вибухи в прикордонній афгано-пакистанській області на пакистанській території, результатами яких були десятки вбитих. Це стосувалося, насамперед, пакистанського міста Пешавар і його околиць, яке було центром афганських біженців і де знаходилися бази для вербування і підготовки, а також бази груп афганських моджахедів.

Використання тероризму, навіть в межах партизанської війни, є радикальним заходом. А ще більш радикальним є тероризм, якщо він використовується як самостійна форма в досягненні змін. В такому контексті він впритул наближається до утопічного радикалізму, що зумовлений ідеологічно позначеним і спрощеним поглядом на суспільні проблеми і можливості їх вирішення.

Члени терористичних груп, маючи особисті переконання щодо власного покликання (часто навіть розуміючи його як місію), доходять висновку, що використовуючи озброєне насильства і ліквідацію осіб, можна створити умови для швидких суспільних змін. При такому способі мислення вбивство, знищення матеріальних цінностей, викрадення, погрози і залякування – дії, з їх точки зору, морально виправдані, навіть, незважаючи на те, що свій вплив терористичні групи можуть посилювати, збільшуючи кількість цілей, проти яких спрямовують свою діяльність, а це означає і потенційне збільшення кількості жертв внаслідок їх операцій. Ефект залякування суспільства підсилюється ще й оприлюдненням таких намірів в засобах масової інформації, а може і підтвердитися вражаючим терористичним актом.

Ефект залякування використовують і силові структури держави для придушення чи елімінації терористичних угруповань. Це часто призводить до запровадження великої кількості специфічних заходів, через які політична влада посилює контроль над населенням. Простіше, відносно терористів держава реалізує політику державного тероризму. Якщо ж спрямовувати увагу на таке утворення, як “сила – насильство – терор”, то останню складову – терор (чи тероризм) можна було б розділити на терор і контртерор (тероризм і контртероризм). Десь в цьому проміжку можна було б розмістити і феномен державного тероризму, який, однак, неможливо характеризувати лише як використання терористичних операцій проти терористів з метою їх ліквідації.

Державний тероризм, спрямований всередину суспільства країни, коли йдеться про автократичні режими або тоталітарні диктатури, залякує все суспільство. Для збереження довіри та ефективності залякування потрібно постійно створювати відчуття загрози, що йде зсередини суспільства або з-за кордону, в таких умовах найкраще зберігається стабільність диктаторського режиму. Екстремальні форми таким способом спрямованого терору нам відомі з історії Радянського Союзу, де під час великої чистки в 1937–1938 роках, коли Сталін зміцнював свої владні позиції, стратили близько одного мільйона чоловік, або ж використання голодомору як спеціальної зброї проти потенційної опозиції при побудові радянського соціалізму. Тим самим була і культурна революція в Китаї в 60 х роках ХХ ст. або політика геноцидного режиму Пол Пота в Камбоджі. Специфічним прикладом раціонально здійснюваної і розширюваної політики державного тероризму був режим націонал-соціалізму в Німеччині в 1933–1945 роках, страшною складовою якого була політика, що призвела до холокосту євреїв в Німеччині і яка потім поширилася на всі окуповані нею території.


Типологія тероризму

Питання типології тероризму ускладнено так само, як і спроба знайти для всіх прийнятну дефініцію тероризму. Це зумовлено тим, що типологію тероризму можна конструювати, беручи за основу різні елементи. Не без іронії щодо цього зауважив Ч.Джонсон: “Існує майже стільки типологій тероризму, скільки є аналітиків” [8, 276].

Спираючись на спеціальну літературу, можна виділити 10 головних елементів, на основі яких вибудувати типології тероризму. Звичайно, що таким чином сконструйовані типології не будуть вичерпними і точними, тому що тероризм – явище динамічне, яке змінюється в процесі історичного розвитку. Цими 10 основними елементами для класифікації є: актор (діюча особа), жертва, причина, середовище, інструменти, політична орієнтація, мотивація, вимоги, мета, цілі терористичних актів.

Зміст і значення типологізації тероризму влучно оцінив Е.А. Фаттаг: “Типології тероризму… корисні для диференціації і категоризації тероризму, для розуміння його причин, проявів і наслідків; для контролю за масштабом його діяльності; і для мінімізації його впливів” [9, 11].

Визначення тероризму і його типологізації залежать ще й від того, якою є фахова орієнтація їх авторів: чи їх інтереси і функціональні обов’язки спрямовані, головним чином, на превентивно-охоронні аспекти боротьби з тероризмом, чи йдеться про фахівців, які працюють в університетах і які в дефініцію і типологію тероризму включають більше характеристик відповідно розвитку цього феномену. Вирішення проблемних питань щодо дефініції і типологізації не є самоціллю, але має практичне значення, тому що дає можливість глибше дослідити взаємозв’язки між різними формами тероризму і їх зумовленістю. А також допоможе досягти певної систематизації проблематики при вивченні поведінки та мотивації терористів.

У багатьох випадках конструкція типології відбиває стан наших знань та уявлень про тероризм. Одна з провідних теоретиків Марта Креншоу зазначала: “… Загалом, твердженням щодо тероризму не вистачає логічного порівняння, специфікації взаємозв’язків змінних, упорядкування змінних в поняттях, які б уможливили пояснення”[10, 380].

З аналогічними проблемами ми зустрічаємося і при спробах визначити поняття “міжнародний тероризм”. Автоматично виникає питання зв'язку між тероризмом, який існує в певному регіоні, і терористичною діяльністю, яка виходить за межі держав і регіонів, а тому стає надрегіональною.

Досить не просто встановити точні ознаки дефініції міжнародного тероризму, протиставляючи їх тим ознакам, які властиві регіональному тероризму. При аналізі форм тероризму і їх впливів на звужене, так зване місцеве, внутрішнє середовище і на зовнішнє, міждержавне або глобальне, на взаємозв’язки і стабільність в межах міжнародного співтовариства держав, можна деякі атрибути регіонального тероризму вважати атрибутами міжнародного тероризму.

Девід Мілбенк при формулюванні дефініції міжнародного тероризму спирався на такі ознаки дефініції, як загроза або залякування насильством, характерні для діяльності певних терористичних груп, вплив яких виходить за межі держав і поширюється на терористичні групи в міжнародному середовищі щодо обрання завдань своєї діяльності. “Транснаціональний тероризм є діяння, яке було вчинене, по суті, автономними недержавними акторами, незалежно, мали вони чи не мали певний ступінь підтримки від держав, що їм симпатизують” [11, 1].

Отже, можна констатувати, що не існує ніякої “чистої” форми міжнародного тероризму, тому що в межах співтовариства держав взаємопереплетені зв’язки утворюють мережу, інакше кажучи, міжнародну політичну сцену, де проявляються їх внутрішні – двосторонні або багатосторонні проблеми. А для деяких країн підтримка тероризму стає інструментом для реалізації частини їх зовнішньополітичної програми або ж, навіть, забезпечення існування політичного режиму.

Проблемність щодо дефініції міжнародного тероризму можна продемонструвати на прикладі розвитку конфліктних відносин між Іраном та Іраком, що призвели в 80 х роках ХХ ст. до війни, яка тривала 8 років. Під час взаємної конфронтації обидві країни підтримували на території противника групи і рухи, які ослаблювали існуючий політичний режим.

Донедавна, найпомітнішою була підтримка озброєного політичного руху Муджахедін-е-Халк, політичним представником якого був Масуд Раджаві. Члени цього руху на території Ірану вчиняли діяння, які можна дефінувати як терористичні операції (політичні вбивства, напади на інфраструктуру, з яких деякі мали характер партизанських дій). Їх бази і тренувальні табори містилися в Іраку, фінансова та іншого роду підтримка була пов’язана із зовнішньополітичними амбіціями Саддама Хусейна. Воєнізовані підрозділи цього руху іранської опозиції, які виникли і формувалися за підтримки іракської армії, Саддам Хусейн використовував і для боротьби з власною опозицією, тобто, на внутрішньополітичній сцені Іраку вони виконували функцію найманців.

Цей приклад, пов’язаний з довготривалим напруженням в ірано-іракських відносинах, що дестабілізували відповідний регіон Близького Сходу, а також міжнародну політичну сцену, є гарною ілюстрацією і для ознак дефініції, які використав Б.Дженкінс у своєму формулюванні дефініції міжнародного тероризму. З його точки зору, найважливішою ознакою дефініції є міжнародно-політичні наслідки діянь, які вважаються терористичними.

Б.Дженкінс в 70 х роках спробував сформулювати характеристики сутності міжнародного тероризму, які у вигляді дефініції і до сьогоднішнього дня можна використовувати як інструмент аналізу в контексті розвитку цього явища. Дослідник відштовхується від основної характеристики міжнародно-політичних наслідків. Інші ознаки дефініції цій характеристиці підпорядковані: “Найпростіша дефініція міжнародного тероризму включає терористичні дії з міжнародними наслідками: інциденти, коли терористи їдуть за кордон, щоб напасти на визначені цілі, які вони вибрали жертвами, тому що ці жертви пов’язані з репрезентацією даної держави на міжнародній сцені (дипломати, місцева виконавча влада або представники закордонних компаній), нападають на літаки, які здійснюють міжнародні перевезення, або примушують їх летіти в іншу країну… Міжнародний тероризм також можна дефінувати як насильственні діяння або насильственну кампанію, яка проводиться поза встановлені норми і порядки міжнародної дипломатії і ведення війни” [12, 20–21].

Отже, в межах визначення поняття міжнародний тероризм до важливих його характеристик слід віднести місце та радіус впливу дій терористичних угруповань залежно від вибору цілей в міжнародному просторі і потенціалу, який мають, для того, щоб можна було серйозно загрожувати цим цілям або їх знищити. Тому в межах типології міжнародного тероризму, на основі раніше вказаних характеристик, наводять такі типи тероризму: імпортований тероризм, який здійснюється іноземцями або на користь іноземців; транзитний тероризм, який здійснюється іноземцями і проти іноземців; екстериторіальний тероризм, який здійснюється проти зовнішніх цілей, власності і символів демократії.

Коли ж від характеристик, які використовують при типологізації терористичної діяльності, ми звернемося до праоснови тероризму, до створення відчуття страху і до залякування, то ми могли б серед широкої дискусії фахівців щодо терору знайти три типи тероризму і прикметник “терористичний” як його інституціональну характеристику. До цих трьох типів слід віднести примусовий, тривожний і так званий оповитий терор, який означає такий стан державної влади, коли частина її апарату відчуває, немовби вона оточена загрозою терору. Таке залякування було б головною причиною того, що паралізувало б меншою чи більшою мірою її діяльність. При аналізі різних форм диктаторських і тоталітарних режимів для означення існуючого політичного режиму досить часто використовують поняття “терористичний режим”. Однак, ми повинні розрізняти, до якої міри терор практикують державні органи в боротьбі проти терору антидержавних угруповань різного характеру.

Деякі автори поняття терор використовують для позначення діяльності терористичних груп, а антитерор – контртерор для антитерористичної діяльності державних органів. Такий розподіл випливає зі стереотипу, коли феномен сили ототожнюють з діяльністю державних органів, а через феномен насильства характеризують чинність недержавних структур (формувань, угруповань, груп, рухів, окремих осіб).

Цей стереотип виник на основі того, що законність у використанні сили пов’язують з державою, а угруповання повстанців, партизанів, терористичні групи вважаються такими, дії яких базуються на незаконній діяльності і які характеризуються як антидержавні.

Далі в типології терористичних груп зустрічаємося з тим, що деякі з них ставлять перед собою стратегічну мету – знищення існуючого політичного режиму і державних структур, а інші спрямовують свою діяльність проти частини керівного апарату режиму. У випадку перемоги руху, який в своїй діяльності використовує партизанську тактику і терор, виникає проблема з легітимацією нової владної еліти.

Цей період є критичним, тому що в ситуації, коли нова влада ще не закріпились, існує загроза виникнення громадянської війни. Саме в цей період партизанський терористичний рух, лідери якого вийшли на політичну сцену і утворили нову політичну еліту, використовує терор для посилення своєї внутрішньополітичної позиції, тим самим посідаючи і певне положення на міжнародній сцені. Якщо ж позиція такої еліти довгий час нестабільна, то терор в цій ситуації є державним терором (не революційним). У випадку закріплення його в політичній концепції йдеться вже про політику державного тероризму. Політичний режим такого характеру на міжнародній сцені можуть позначати як терористичний.

При класифікації такого роду рухів визначають три основні типи. Першим типом є рухи, спрямовані на знищення існуючого ладу. Другим типом є рух, що прагне змінити державно-правовий устрій з метою відокремлення і незалежності певної частини території держави. Їх найчастіше називають сепаратистськими рухами. Третім типом рухів, діяльність яких спрямована на зміну політичного режиму, є соціально-революційні рухи, інакше кажучи, радикальні рухи, які, навпаки, намагаються захистити привілеї певної соціальної групи. До того ж, за допомогою своїх войовничих угруповань, можуть використовувати терористичні методи. Як приклад наведемо “ескадри смерті”, які часто з’являються в Латинській Америці. Спочатку вони виникли для боротьби з кримінальним світом, членів якого було важко та неефективно переслідувати і карати за допомогою поліції і судів.

Коли ж йдеться про структуру держави, складна ситуація створюється саме в країнах, які мають багатонаціональну і поліетнічну структуру, і де співіснує велика кількість різних віросповідань. Якщо ж використати ідеологічний критерій, то викристалізується в спрощеному вигляді три основні типи рухів: перший тип – це марксистсько-ленінські рухи, особливо активні в 70–80 х роках ХХ ст.; другий – анархістські рухи; третій – неофашистські і інші різного роду націоналістично орієнтовані групи.

З другої половини 80-х років минулого століття в цьому спектрі поступово займають щоразу значніші позиції групи, які визнають радикальну фундаменталістську інтерпретацію віросповідання, або секти, які для своєї ідеологічної орієнтації використовують різні віросповідання, і таку ідеологію застосовують для маніпуляції мисленням своїх членів, дослівно способом, який можна назвати “вимивання мозку”.

На сьогоднішній день йдеться про дві основні групи. До першої належать секти, які чекають кінця світу і пропонують спасіння через прийняття послання свого лідера. До другої – належать, наприклад, ісламські фундаменталістські рухи, які прагнуть утворення ісламської держави не тільки в тому регіоні, в якому вони діють, а у всесвітньому масштабі. В цьому випадку йдеться, власне кажучи, про релігійно мотивовані панісламістські рухи. Відомо, що обидві ці групи сучасних радикальних рухів для досягнення своєї мети більшою чи меншою мірою використовують терор. Тому для сучасних радикальних та терористичних груп підходять загальні характеристики тероризму, що базуються на його меті.

Однією з головних характеристик є “елімінація опозиційних сил (фізично або нейтралізацією їх можливостей. В певному розумінні, це є побічний продукт терору, тому що сама ціль не є символічна, вона могла б бути досягнута вбивством)… Елімінація шкідливої особи викличе не тільки загальну дезорієнтацію, але внесе специфічний страх в ту групу, до якої жертва належить (кожен себе спитає: “Чи не я на черзі?”)” [13, 82–88].

Введення необхідних антизаходів матиме вплив не тільки на терориста самого, але також на його оточення і суспільство в цілому. Такий ефект може набувати, з точки зору завдань терористів, характеристики супроводжувального явища, тоді як окремі терористичні дії часто спрямовані на те, щоб викликати репресивні заходи у відповідь.


Причини тероризму

Причини тероризму дуже проблематично визначити точно, тому що рішення окремих осіб і груп про приєднання до терористичної діяльності є результатом впливу сукупності подій і ситуацій, до того ж, не кожна з них має однакове значення для прийняття такого рішення. Також не можливо точно встановити, яким чином сукупність факторів впливає на подібні рішення людей. Багатогранність цієї проблематики призводить до того, що, на перший погляд, беззаперечні і логічні причини, які включені для спроби їх визначити або ж хоч точніше охарактеризувати, є, все-таки, лише спрощенням.

Це підтверджує і позиція фахівця з питань тероризму Теда Гурра: “… Бідність, фрустрація, смуток і відчай, які ведуть до тероризму, мають багато причин в міжнародній політичній, економічній, соціальній ситуації і в ситуації окремих держав, що впливає на терориста, а також, в його особистих обставинах. Точний ланцюжок причин відповідних чинів не можливо з’ясувати з науковою точністю” [14, 3–4].

У висловлюванні використані такі психологічні терміни, як фрустрація і відчай, причому, в психологічному підході до пошуків причин терористичної поведінки застосовують теорію, яка обгрунтовує думку, що фрустрація є пусковим механізмом для агресії. Пізніше багато психологів і теоретиків суспільних наук спиралися на визнання того, що зворотний зв’язок між фрустрацією і агресивністю існує. Гурр освоїв концепцію Долларда про зв’язок між агресією і фрустрацією, головна думка якої така: агресія завжди є результатом фрустрації, а з цього обгрунтоване твердження, що “наявність агресивної поведінки завжди передбачає екзистенцію фрустрації і, навпаки, екзистенція фрустрації завжди веде до певної форми агресії” [15, 21].

В процесі засвоєння цих підходів, Гурр у своєму психологічному погляді на причини виникнення тероризму зробив певні зміни, коли агресію ототожнив з політичним насильством, а фрустраційна агресія, з його точки зору, є проявом поведінки як особи, так і групи чи колективу людей.

Ключовий термін “політичне насильство” в поглядах Гурра дуже широкий, ним можна позначити “всі колективні напади в межах політичного співтовариства проти політичного режиму, його акторів, включаючи конкуруючі політичні групи, або проти їх політики” [16, 21]. Це означає, що змістом такого насильства є не лише заворушення і повстання, а й державні перевороти, партизанські війни і революції.

Проти вищезгаданої тези щодо фрустраційної агресії, яку перейняли деякі фахівці суспільних наук і пристосували її до умов своєї наукової спеціальності, зазвучали і критичні голоси. Одним з них є Лі Сіхрест, який відверто критично говорить про те, що “є дивовижним, скільки людей в політичній науці, соціології, антропології присвоїло гіпотезу фрустраційної агресії для власного використання без того, щоб для себе усвідомили її ненадійний статус в психології”[17, 32].

Деннен також критично виступив проти спрощеного підходу до взаємозв’язку фрустрації і агресії, який він назвав реактивно механічним. До того ж аргументи для своєї критики він взяв з багатьох психологічних досліджень, які підтверджували, що не існує однозначно прямого зв'язку між фрустрацією і агресією. Свої застереження він узагальнив у твердженні: “Більше двох століть досліджень показали, що: фрустрація не веде лише до агресії, може вести і до неагресії, агресія може виникнути без фрустрації, в деяких культурах агресія не є типовою відповіддю на фрустрацію, деякі ситуації (такі, як загроза і образа) можуть викликати більшу агресію, ніж від фрустрації, неспокійність з кривдою більш значущі, ніж сама фрустрація, фрустрація включає різноманітну сукупність передумов, а поєднання фрустрація-агресія не обов’язково може бути вродженим, але може бути набутим. Поширене акцептування поняття фрустрація-агресія приймається, насамперед, через свою ординарність, ніж через свою предикативну якість”[18].

Практичну непродуктивність синтезуючих теоретичних поглядів в дослідженні тероризму критикували, наприклад, відомі в світі фахівці П.Вілкінсон і М.Креншоу.


ЛІТЕРАТУРА

1. Schmid A.P. Political Terrorism: A Research Guide to Concepts, Theories, Data Bases and Literature. With a Bibliography by the Author and a World Directory of “Terrorist” Organizations by A. J. Jongman. – Amsterdam, 1984.
2. Thornton Th.P. Terror as a Weapon of Political Agitation // Eckstein Н. Internal War: Problems and Approaches. – New York, 1964.
3. Ford F.L. Political Murder: From Tyrannicide to Terrorism. – Cambridge, 1985.
4. Trockэ L. Against Individual Terrorism. – New York, 1974.
5. Allemann F.R. Terrorism: Definitional Aspects // Terrorism: An International Journal 3. – № 3. – 1984.
6. Allemann F.R. Terrorism: Definitional Aspects // Terrorism: An International Journal 3. – 1984. – № 4.
7. Dictionary of Military and Associated Terms (Incorporating the NATO and IADB Dictionaries). – Washington, D.C., 1.04.1984.
8. Johnson Ch. Perspectives on Terrorism // Laqueur W. The Terrorism Reader. – New York, 1978.
9. Fattah E.A. Terrorist Activities and Terrorist Targets // Yonah Alexander and John M. Gleason. Behavioral and Quantitative Perspectives on Terrorism. – New York, 1981.
10. Crenshaw M. The Causes of Terrorism // Comparative Politics 13. – 1981. – July.
11. Milbank D.L. Research Study: International and Transnational Terrorism: Diagnosis and Prognosis. – Washington, 1976.
12. Jenkins B.M. International Terrorism: A New Mode of Conflict // Carlton D. and Schaerf C. International Terrorism and World Security. – London, 1975.
13. Thornton Th.P. Terror as a Weapon of Political Agitation // Eckstein Н. Internal War: Problems and Approaches. – New York, 1964.
14. Gurr T.R. Why Men Rebel. – Princeton, 1970.
15. Dollard J., Miller L.W., Mowrer N.E., Sears O.H., Sears R.R. Frustration and Aggression. – New Haven, 1939; Cited in J. M. G. v. d. Dennen: Problems in the Concepts and Definitions of Agression, Violence and some Related Terms. – Groningen, 1980.
16. Gurr T.R. Why Men Rebel. – Princeton, 1970.
17. Stohl M. War and Domestic Political Violence: The American Capacity for Repression and Reactio. – Beverly Hills, 1976.
18. Dennen J.M.G. Conflict in Perspective // Understanding Conflict and War. – 1977. – № 3.

 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio