НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 55.

__________________________________________________________________________

Дрожжина С.В. кандидат філософських наук, завідувач кафедри Донецького державного університету
економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського
ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЯК ДІЄВИЙ ЧИННИК ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ

Основою культурного багатства та об’єднання Європи, загальноєвропейською спадщиною є розмаїття. В сучасній полікультурній Україні склалась унікальна ситуація розмаїття в усіх його різновидах: етнічного, расового, соціально-економічного, політичного, мовного, релігійного. Сучасні українські філософи, політологи, політичні і громадські діячі приділяють значну увагу вивченню проблем толерантності (Н.Беліцер, О.Гудима, В.Євтух, Г.Кисла, І.В. Котигоренко, І.Кресіна, О.Кресін, О.Майборода, В.Матвєєв, Т.Пилипенко, Л.Пилипович, С.Рудик, Ю.Тищенко, М.Товт, Г.Удовенко, ін.), найбільшої уваги приділяючи захисту прав національних меншин [1]. На жаль, соціально-філософські та правові аспекти захисту мовних та релігійних меншин досліджені сьогодні значно менше, що, безумовно, викликає необхідність дослідження цих процесів.

Об’єктом нашого дослідження є суспільні відносини, що складають, характеризують та реалізують процес демократизації суспільства. Предмет дослідження – толерантність як один із чинників розвитку демократії в Україні. Мета роботи: визначення місця толерантності у формуванні політики мультикультуралізму та демократизації українського сучасного суспільства. Визначена мета дослідження зумовила постановку й розв’язання таких завдань: висвітлити роль толерантності в регулюванні відносин у сучасному полікультурному суспільстві; проаналізувати існуючі визначення поняття “толерантність”; визначити роль толерантності в умовах унітарної держави, її рівні, види.

Загострення інтересу до питання толерантності в сучасному українському соціумі зумовлено рядом чинників. Це: а) чітке розмежування політичних та економічних орієнтацій; б) загострення мовних та релігійних проблем; в) визнання в толерантності умови розвитку демократії. Суть цієї умови: визнання різноманітності інтересів різних країн, народів, груп, індивідів як легітимних.

Розмаїття має як свої переваги, так і недоліки. Переваги розмаїття: виховує плюралізм думок, нові ідеї, свіжі погляди на проблеми і способи розв’язання; дає право вибору у мистецтві, музиці, літературі, спорті; допомагає цінувати культурні традиції і навички, несхожі із власними. Недоліки розмаїття: упереджене ставлення до інших на підставі їх віку, релігійних вірувань, раси, стану здоров’я. Ці недоліки призводять до конфліктів.

Щоб запобігти конфліктам у суспільстві, основою якого є розмаїття, слід на чільне місце в політиці поставити впровадження толерантності (від лат. tolerantia – терпимості до чужих поглядів, вірувань, політичних уподобань та позицій, поведінки тощо). Толерантність містить у собі риси, які підносять дійовість громадян і сприяють мирному вирішенню конфліктів: почуття єдності в різноманітті, пошук компромісів, громадянський настрій, патріотизм, поважне ставлення до інших людей, готовність вислуховувати думку інших, повага до прав інших осіб, особиста відповідальність (перед родиною, членами громади, державою), самодисципліна (добровільне виконання законів і правил), широкий світогляд, критичний настрій.

Толерантність – багатогранне поняття, яке на сучасному етапі розвитку людства повинно визначати всю багатоманітність відносин на державному, регіональному і міжнародному рівнях. Майкл Уолцер вважає, що умовою і водночас необхідною складовою толерантності є мирне співіснування людей з різною історією, культурою та ідентичністю [2]. Толерантність, за В.Мухтерем, є визнання за людиною права на власну думку, права на обнародування та доведення її правомірності; терпиме, спокійне ставлення людини до суджень інших; тобто толерантність заявляє про себе як принцип, що стверджує право кожного на світоглядні переконання будь-якого змісту [3, 64]. Російська дослідниця толерантності Н.Н. Федотова зазначає: “Толерантність – це визнання легітимності законних інтересів іншого, які не розходяться з мораллю, а також відкритість у відношенні до його досвіду, готовність до діалогу та до розширення власного досвіду” [4, 10].

Як бачимо, жодне визначення поняття “толерантність” не є суперечливим до інших. Тобто толерантність – це соціальна цінність і принцип соціальних відносин, основу яких складають визнання, проголошення, гарантування та дотримання прав людини [5, 59].

Якщо розглядати толерантність на макрорівні (соціум, соціальні групи, людські спільноти) та на мікрорівні (індивід, мала соціальна група), то толерантність на макрорівні – це основоположний принцип мирного співіснування та розвитку в полікультурному суспільстві, яке відрізняється етнічним, мовним, релігійним, ідеологічним (у тому числі політичним), соціально-економічним плюралізмом.

Вважаючи умовами високого ступеня толерантності задоволення етнокультурних потреб і забезпечення участі у політичному житті [1, 33], можна запропонувати таку класифікацію видів толерантності:

– ідеологічна толерантність (її різновидами є партійна, політична толерантність);

– культурна толерантність (її різновидами є етнічна, національна, расова, мовна, релігійна, статева толерантність).

Одним з найважливіших завдань українського сучасного соціуму є формування міжетнічної толерантності. Важливість вирішення цього завдання зумовлена такими факторами, як [3, 62]:

– потреба забезпечення суспільної стабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному, культурному, мовному та релігійному відношеннях спільнот;

– збереження етнічної ідентичності та культурної самобутності в Україні (це стосується не тільки етнічних меншин, а й титульної нації).

До факторів, запропонованих В.Мухтерем, доцільно було б додати ще й міркування, викладені нижче.

Неоднорідність суспільства виконує багато функцій, однією з яких є стримування соціальної ентропії – запобігання соціокультурній однорідності суспільства, встановлення якої означало б втрату різноманітності. Політично коректне, ввічливе й уважне – толерантне – ставлення до наявного в суспільстві культурного розмаїття є однією з головних засад мультикультуралізму. Основні фактори, що визначають мультикультурний характер суспільства, такі: багата кількість регіонів (регіони як історичні, культурні, географічні, економічні одиниці); внесок багатьох культур у культуру держави (мова, економіка, історія, філософія, література, музика, повсякденне життя та ін.); глобалізація культури під впливом застосування нових технологій у ЗМІ та телекомунікаціях; лінгвістичний та етнокультурний плюралізм; культурні сліди в соціальній психології (стереотипи, забобони).

Усі види розмаїття концентруються, як правило, регіонально: Донецьк і Львів, Харків і Бахчисарай живуть різним життям, як вважає П.Баулін (народний депутат України третього скликання). “Регіон А” відрізняється від “регіону Б” етнічно, соціально-економічно, політично, у мовному й релігійному планах. Тому політик пропонує надати Україні статус федеративної держави. Керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації, він виділяє такі суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Східна Галіція, Волинь, Поділля, Північна Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверський край, Полтавський край, Слобожанщина, Запоріжжя, Новоросія, Донбас, Таврида. Кожен край буде наділений широкими правами культурно-економічної автономії. Краї зможуть регулювати мовну політику залежно від етнічного складу та бажання громадян. При цьому українська мова зберігає статус державної, і її вивчення є обов’язковим [6, 3].

Оскільки невід’ємною складовою політичного процесу в неоднорідному суспільстві став постійний перерозподіл функцій між центром і регіонами, ефективна культурна політика повинна бути відкрита для нових форм творчості, входити у світовий культурний обмін і водночас в обов’язковому порядку підтримувати традиційну регіональну культуру. Надавши статусу культурної автономії регіонам, держава полегшує процес виховання толерантності. Люди, які відчувають чуйне ставлення до своєї етнічної, мовної, культурної, політичної, релігійної самобутності, які не відчувають ніяких форм дискримінації, навчаються толерантно ставитися до інших.

Однак є певні межі толерантності: обов’язковість свободи всередині самих меншин і рівності у відносинах між меншинами і більшістю. Це стосується як рівня толерантності в регіоні, так і толерантного ставлення одного регіону до іншого. Йдеться про різні рівні толерантності в унітарній державі, яка має чітке розмежування на регіони. В регіоні “А” співіснують десятки етнічних, національних груп, звучать різні мови, вражає багатство релігійних конфесій та політичних течій. Ігнорування толерантним ставленням різних суспільних груп за цими ознаками неминуче призведе до конфліктів усередині регіону. Тобто йдеться про регіональний рівень толерантності. Саме на регіональному рівні заклади освіти, громадські організації, регіональні ЗМІ, політичні партії, державні органи можуть вирішувати питання виховання населення в дусі толерантності. Але часто внутрішні регіональні негаразди відходять на задній план, коли мова заходить про загальнорегіональні інтереси: “населення регіону “А” в цілому насторожено (як варіанти: негативно, вороже) ставиться до регіону “Б”. Тут йдеться про необхідність виховання толерантності на більш високому рівні – міжрегіональному.

Отже, особливістю толерантності на макрорівні в Україні є регіональна субкультурність [7, 54]. Пан А.Круглашов, аналізуючи проблеми толерантності в Чернівецькій області, розкриває і проблеми багатьох регіонів держави, наприклад, Донбасу, Криму. В поліетнічних регіонах склалась особлива модель міжетнічного співжиття. Цьому сприяла, по-перше, відсутність у регіоні панівного етносу, а по-друге, мешканці таких регіонів стали носіями своєрідної регіональної ідентичності [7, 54], сформованої на основі розуміння того, що:

– толерантність несумісна з визнанням переваги однієї культури над іншою;

– етнічна толерантність є явищем міжетнічної інтеграції, а не асиміляції;

– толерантність є ознакою моральності, культури народів.

У сучасному суспільстві толерантність, яка вивчається філософами, психологами, соціологами, політологами, має бути підкріплена нормативно-правовою базою. Законодавство України містить норми щодо захисту громадян від дискримінації за національною чи релігійною ознакою: проголошується недопустимість расизму, антисемітизму; міжнаціональна, міжетнічна, міжконфесійна ворожнеча і ненависть вважаються порушенням прав і свобод людини, посяганням на її честь і гідність. Це становить правову основу толерантності. Однак практика засвідчує, що названі законодавчі норми часто не застосовуються на практиці [1, 14]. Для України є характерними такі проблеми, де вбачаються прояви дискримінації та нерівності: нерівність у реалізації права на освіту (пов’язана виключно із доходами відповідної родини і можливістю оплати навчання); дискримінація у шкільній програмі (йдеться про висвітлення ролі меншин у програмах різних курсів); нерівність у галузі працевлаштування (проблема стосується певною мірою колишніх депортованих, які повертаються в Україну, та представників окремих груп та етносів, зокрема вихідців з Кавказу, Азії, Африки, ромів тощо); нерівний доступ до соціальних послуг (наслідком повернення родин до колишніх депортованих є нерівність у житлових умовах і доступу до комунальних послуг); нерівність у реалізації права на безпеку та особисту недоторканність (вихідці з Кавказу, Азії, Африки та представники окремих етнічних груп, зокрема роми, є більш вразливими); нерівність у реалізації права вільно обирати й бути обраним та доступі до участі в уряді та органах місцевого самоврядування (представники кримськотатарського народу та деяких національних меншин й етнічних груп скаржаться на нерівність у реалізації цього права і вимагають введення в виборчу систему спеціальних квот); нерівність у реалізації права на свободу думки, совісті та релігії (у різних регіонах України почуваються нерівними різні гілки православної церкви та греко-католицька церква; нерівність має регіональну специфіку); нерівність національних культур та мов (проблема використання рідної мови в публічній сфері, навчання рідної мови, доступ до культурних цінностей є найбільш гучною і потребує уваги як на рівні етнополітики, так і на рівні змін у законодавстві) [8, 178–179].

Загалом в українському законодавстві щодо захисту прав національних меншин не існує дискримінаційних положень у різних сферах життя (працевлаштування, навчання, отримання помешкання для проживання, доступ до соціальних послуг, місць громадського користування та підтримки контактів між особами). Однак дієвих механізмів комплексного моніторингу цих процесів не існує. Такий комплексний моніторинг є необхідним для відтворення реальної картини ситуації – від аналізу недоліків законодавства до виявлення конкретних прикладів порушення прав національних меншин. Певне коло ускладнень, негараздів та проблем в етнонаціональній сфері має регіональне забарвлення [1, 21]. В.Євтух, очолюючи робочу групу Ради Європи, яка складає доповідь для Ради Європи “Non discrimination with you”, зазначає, що на регіональному рівні фіксується етнічна неприязнь [1, 31]. Отже, позитивна з правового погляду основа толерантності зовсім не означає, що її реальний стан має високий рівень. Таким чином, між правовою основою толерантності та реальним її станом лежить важкий шлях не тільки освітньо-виховної, просвітницько-інформаційної роботи, результатом якої стане розвинуте громадянське суспільство, а й велика законопроектна робота: приведення Закону України “Про національні меншини в Україні” у відповідність до стандартів ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу, розробка законопроекту про зміни до Закону “Про мови в Україні”, перегляд Закону “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин”, підготовка законопроекту про національно-культурну автономію.

Відтак, можна запропонувати такі висновки.

– Суспільний стан полікультурної України можна визначити поняттям “розмаїття”, як на рівні регіону, так і на рівні держави, де регіони виступають як одиниці, що різняться між собою.

– Розмаїття веде до конфліктів як усередині регіону, так і між регіонами. Ігнорування інтересів суб’єкта (індивід, спільнота, регіон) веде до дискримінації.

– Єдиний спосіб уникнути конфліктів – толерантність, як усередині регіону, так і на рівні держави у відносинах між регіонами. Тобто толерантність – це соціальна цінність і принцип соціальних відносин, основу яких складають визнання, проголошення, гарантування та дотримання прав людини. Розвиток мультикультуралізму неможливий без толерантних відносин між суб’єктами як на рівні регіону, так і між регіонами. Толерантність на макрорівні – це основоположний принцип мирного співіснування та розвитку в полікультурному суспільстві, яке вирізняється етнічним, мовним, релігійним, ідеологічним (у тому числі політичним), соціально-економічним плюралізмом.



ЛІТЕРАТУРА

1. Толерантність у поліетнічному суспільстві: питання теорії і практики. – К., 2003.
2. Уолцер М. О терпимости. – М., 2000.
3. Мухтерем В. Міжетнічна толерантність як феномен поліетнічного українського суспільства // Віче. – 2005. – № 4 (156).
4. Федотова Н.Н. Толерантность как мировоззренческая и инструментальная ценность // Философские науки. – 2004. – № 4.
5. Дрожжина С.В. Проблеми правових основ толерантності в Україні // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Науковий потенціал світу–2005”. Т. 15. – Дніпропетровськ, 2005.
6. Баулин П. Федеративная республика Украина? Почему бы и нет! // Город. – 2003. – 18 апр.
7. Круглашов А. Щоб поліетнічні регіони приваблювали толерантністю // Віче. –2005. – № 4 (157).
8. Права людини в Україні – 2004: Доповідь правозахисних організацій. – Харків, 2005.








.





 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio