Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
В.Ю. Жарких, кандидат
філософських наук, доцент Одеського політехнічного
інституту
ЗДІБНОСТІ ЯК ОДНА З ПРОБЛЕМ ЛЮДИНИ У СУЧАСНОМУ
СВІТІ
Проблеми сутності та сенсу життя, внутрішніх та зовнішніх
детермінант поводження, всього свого буття хвилювали
людину з незапам’ятних часів. У шумерських та вавілонських
клинописних текстах, у текстах давніх єгиптян, у Біблії
подані глибокі міркування про життя та смерть, про
сенс людського існування. Багато з концепцій, запропонованих
давніми філософами, не втратили своєї значущості до
теперішнього часу. Виходячи з них, продовжуючи, заперечуючи
або критикуючи їх, філософи протягом століть сформулювали
багато різних поглядів на природу людини, її відносини
з іншими людьми та на її роль у суспільстві.
У руслі філософського осмислення дихотомії “людина
– суспільство” в умовах незалежної України особливого
значення набуває дослідження особистісних, суб’єктивних
характеристик людини, зокрема її індивідуальних здібностей.
Актуальність цієї проблеми пов’язана з необхідністю
находження нових шляхів формування особистості, здатної
ефективно вдосконалювати життя.
Проблема розвитку людських здібностей, що розуміються
як соціальний, природний, фізичний та інтелектуальний
потенціал людей, широко розглядається у літературі.
Дискусії ведуться з приводу не лише філософського
змісту самого поняття, а й рівня та способів участі
людини і суспільства в розвитку як самої людини, так
і ії взаємодії з суспільством. Порушуються питання
соціальної поведінки людини, суспільно-виховної системи
впливу на розвиток і принципи застосування соціально-економічних
методів актуалізації ії потенцій. Гостро обговорюється
роль та участь людини у процесах творення та руйнації
матеріального та духовного, особистого й суспільного
потенціалу. Світоглядний аспект та концептуальний
апарат досліджень проблеми людини в цілому, зокрема,
її здібностей, як однієї з базових складових її особистості,
визначається пошуком нових шляхів її самореалізації.
Людина шукає шляхи для реалізації особистих
здібностей та групових повсякденних інтересів. Усі
реалізовані та нереалізовані її інтереси та потреби
так чи інакше регламентуються й вимірюються суспільством.
Вимоги, що пред’являються до людини, не залишаються
незмінними. Вони змінюються з еволюцією та формуванням
господарських, соціальних та економічних відносин,
нових типів товарного виробництва й технологій. Ці
зміни стають особливо помітними у перехідний період
зміни епох, коли суспільний розвиток вимагає активного
втручання людини. У такі періоди створюється новий
еталон людини, який максимально відповідає новим реаліям
суспільства. Для сучасної України цей еталон становлять
люди, що здатні оцінити себе і, зробивши це, розвинути
свої реальні й потенційні здібності для цілеспрямованої
участі у суспільних процесах країни.
Демократизація, що відбувається в Україні, вимагає
докорінно змінити ставлення до людини та її потенціалу.
Соціально-психологічною основою перетворень, накреслених
і тих що вже відбуваються у виробничих силах, а також
змін у суспільних відносинах є такі характеристики
особистості, як ініціатива й творчість. Людина розглядається
як сила і виконавець сукупного процесу праці, що реалізовує
себе у діяльності, а не як пасивний суб’єкт історичного
процесу [1].
Сутність людини виявляється в її практичній діяльності,
в якій вона відтворює суспільні відносини й при цьому
перетворює себе. Тому в процесі соціального оновлення
українського суспільства формування здібностей особистості
є важливим завданням. Цей процес передбачає удосконалення
відносин особистості з суспільством як з єдиним джерелом,
з якого вона черпає все багатство своєї культури.
У взаємодії суспільства й особистості зростає
значення особистісних, суб’єктивних характеристик
людини й, зокрема, її індивідуальних здібностей. Здібності
людини набувають надзвичайної актуальності у нових
умовах, коли швидкість розвитку технологій та перехід
нашої країни до ринкових відносин суттєво впливають
на вимоги до людини. Людина має виявити не лише професійну
відповідність виконуваній роботі та зробити її ефективною,
а й виробити вміння миттєво орієнтуватися в мінливих
умовах праці й обставинах життя. Від неї очікують
продуктивних рішень негайно, а це потребує великого
напруження всіх її особистісних сил.
Проблеми активізації людських здібностей, які
є рушійною силою розвитку особистості й суспільства,
стають дедалі більш значущими для сучасного етапу
життя України. Це пов’язано з розвитком всього потенціалу
країни, оскільки існує чітка кореляція між якісними
показниками розвитку держави та рівнем розвитку її
громадян. Тому в умовах сучасної України дослідження
процесів становлення людини як особистості та відбиття
цього явища у суспільній практиці є дуже актуальним.
Гуманізація суспільних відносин, що відбувається,
з усією гостротою поставила питання про розуміння
дійсної цінності людини та її здібностей.
За роки незалежності України змінилося світосприйняття
її громадян. Усе, що в минулі часи становило предмет
гордості, або перестало бути престижним, або втратило
будь-який сенс. На перше місце вийшли зовсім інші
пріоритети – вміння адаптуватися до мінливої обстановки;
винили нові сфери застосування праці, що вимагають
умінь та навиків, які раніше не були потрібні або
навіть не були відомі.
В історико-теоретичному плані ці зміни не викликають
подиву. Освоєння та перетворення світу налічує багато
тисячоліть. Ці процеси в усі часи набували специфічних
форм, були в чомусь схожі, а в чомусь відмінні від
своїх попередніх стадій, відрізнялись національним
характером та різними варіантами взаємодії з домінуючою
суспільною ідеологією. І кожного разу людина усвідомлювала
своє становище та перемагала труднощі. Як сили, так
і резерви людини живилися її здібностями та тими потенціями,
які згодом перетворювались на здібності. Цим визначаються
характеристики і функції здібностей, що дають можливість
людині активно, згідно зі своїми ідеалами, впливати
на середовище та взаємодіяти з ним. Здібність людини,
що забезпечує подібні відносини, стає показником активності
суб’єкта.
Здібності, як спосіб взаємодії людини з реальною
дійсністю, становлять індивідуальні особливості особистості,
які є суб’єктивними умовами успішного здійснення певного
виду діяльності. Вони є передумовою діяльності та
суспільного стану людини. Вони лежать в основі його
функціонування як певної особистості.
Зміст поняття “здібність” пов’язаний з поняттям
“потреба”. Здібність виступає як відображення таких
сил людини, що забезпечують їй певну міру участі у
різних видах соціальної діяльності з реалізації своїх
потреб. Таким чином, здібність описується і розуміється
як засіб реалізації потреби, а в ідеалі – як реалізована
потреба. Здібність можна визначити як розумні види
орієнтованих дій з актуалізації потреби [2].
Зміст поняття “здібність” включає також й особливе
значення цього явища як сполучної ланки між минулим
і майбутнім людини. Здібність є ознакою життєдіяльності
індивіда, групи, суспільства, що забезпечує наступність
поколінь. В окремих видах здібностей в усьому їх різноманітті
виявляються елементи, що являють собою:
– стабільні, стійкі, генетично визначені та обмежені
характеристики, пов’язані із спадковими та історично
конкретними категоріями;
– мінливі, пластичні, адаптаційні властивості,
що дають можливість здібності видозмінюватись, пристосовуватись
до реальних об’єктивних умов і таким чином сприяти
поступальному рухові як, власне, носію здібності,
так і всього суспільства.
Взаємодія цих двох елементів у структурі здібностей
перетворює їх на своєрідний акумулятор й трансформатор
соціального досвіду та форму оволодіння індивідуальною
соціальною практикою. Здібності визначають критерій
суспільного прогресу. Вони пов’язані з соціальними
потребами та діяльністю особистості і є утворенням,
що інтегрує всі властивості цієї особистості.
Здібності, як ознака особистості, мають двоїсту
природу.
По-перше, в них відображається суб’єктивність,
приналежність даному індивіду тих чи інших особливостей,
тобто наявність, даність, уродженість якостей та атрибутів,
які прийнято називати задатками. Автентична індивідуальність
особистості людини ґрунтується на її генетичних характеристиках,
отже, здібність виражає розвиток одного чи декількох
таких задатків, які сприяють проявові індивідуальних
особливостей даного індивіда та є свого роду вихідною
точкою його подальшого розвитку. Вони помітно впливають
на реалізацію суспільної сутності людини, тобто на
її роль у суспільно-історичному процесі, а також на
розвиток та вдосконалення її здібностей.
По-друге, поняття “здібність” пов’язане з поняттям
“діяльність”. Здійсненню діяльності сприяють потенційні
біологічно запрограмовані задатки.
Двоїста природа здібностей є запорукою їхньої
пластичності та гнучкості. Завдяки цим властивостям
різноманітність та розвиток здібностей людини практично
необмежені. Передумовою є універсальність мозку та
біології тіла людини.
Застосовуючи цей загальний принцип до аналізу
історичного розвитку здібностей людини, можна зробити
висновок, що їй, як природній істоті, притаманні явні
і потенційні загальні властивості й особливості. Ці
властивості можуть або проявитися, або навіть і не
виявитися. На основі такої альтернативи здібності
людини поділяють на дві категорії:
– актуальні, тобто реалізовані в даних умовах
і обставинах;
– потенційні, нереалізовані, а також невідомі
або невиявлені.
Співвідношення актуальних і потенційних здібностей
людини залежить як від її власних зусиль, так і від
рівня розвитку матеріального і духовного виробництва.
Прояв потенційних здібностей детермінується рівнем
матеріальної та духовної культури суспільства.
Соціально-економічний розвиток людства характеризується
наступністю історичних епох, яка ґрунтується та забезпечується
поступальним розвитком людських здібностей. На кожному
історичному етапі відбувається переоцінка здібностей.
Здібності є мінливою властивістю людської особистості.
За своїми первісними параметрами вони або відображають
реальну дійсність і відповідають їй, або впливають
на неї. У сплетінні причинно-наслідкових залежностей,
куди входять здібності, простежується різноманітний
зв’язок суб’єкта (носія здібностей), об’єкта (сфери
застосування здібностей) і суспільства (замовника,
споживача і цінителя здібностей). Цим визначається
прямий і зворотний зв’язок між суспільною необхідністю,
що породжує здібність, і самою здібністю, як специфічним
утворенням, що визначає її (здібності) суспільний
статус. Соціальні витоки, функціонування і біологічна
неповторність здібностей виявляються в процесі комунікації,
спілкування, обміну, що включає взаємний зв’язок не
лише безпосередньо співіснуючих поколінь, а й усіх,
що коли-небудь існували на Землі. Здібності є дієвим
інструментом пізнання світу і лежать в основі процесів,
що забезпечують наступність, яка розуміється не лише
як хронологічна послідовність, але і як якісна своєрідність
переданих біологічних та соціальних ознак.
Людина як суспільна істота пов’язана з безконечною
кількістю суспільних відносин, які вона здійснює і
в яких бере участь. Залежно від своїх потреб і можливостей
суспільство в кожну історичну епоху висуває свій ідеал
та стандарт особистості, що модифікує та створює власне
здібність, як виробництва, так і споживання. Напрямок
розвитку здібностей та їх варіації безпосередньо залежать
від соціального замовлення.
Як сукупність фізичних та духовних сил, якостей,
вмінь і властивостей, здібність свідчить про те, наскільки
глибоко вона засвоїла існуючий спосіб виробництва.
Здібності, врешті-решт, є різними проявами її схильності
до засвоєння досягнень людської культури та її подальшого
розвитку. Вони становлять один з елементів істотних
сил людини і не зводяться лише до вміння виконувати
один з видів діяльності. Вони відповідають певному
способу діяльності та характеру реалізації соціальної
сутності людини і значною мірою залежать від того,
наскільки людина готова скористатися культурою свого
часу. Культура, крім знань про реальні можливості
суспільства, містить також здібності скористатися
його досягненнями й певний світогляд. В такому значенні
культура – це цілісність відтворення особистості.
Процеси формування здібностей неможливо пояснити тільки
логікою підвищення продуктивності праці й розвитком
технологій. Зміни, які вносяться в культурне середовище
таким потужним стимулом, як технологічний прогрес,
змінюють об’єктивні умови практичної діяльності людини,
внаслідок чого змінюються і відповідні йому здібності
людини.
Безпосередній діалектичний зв’язок здібності
з культурою свого часу підкреслює її комунікативний
характер, тому здібність завжди одним боком звернута
в минуле, ґрунтується на минулому досвіді, а іншим,
– у майбутнє, оскільки на ній базується прогрес людства.
Коли здібність перестає задовольняти цим вимогам,
вона втрачає свою суспільну значущість, деградує й
відмирає. Здібність, таким чином, розкривається у
фокусі взаємодії різнорідних факторів, що визначаються
середовищем природним, соціальним, культурним і комунікативним.
Здібності розвиваються тим успішніше, чим гармонійніше
проявляється ця взаємодія.
Людина і суспільство постійно взаємодіють. Людини
поза суспільством, поза об’єктивними соціально-економічними
умовами не буває. Щоб стати людиною і ввійти до людського
співтовариства, мало народитися фізично. Потрібне
друге, соціальне, народження. Людина народжується
як член свого суспільства, а не як тільки біологічний
організм. Вона народжується як росіянин, француз чи
українець і, нарешті, вона народжується певного року.
Тільки ця соціальна та історична локалізація робить
її реальною й визначає зміст її життєвого й культурного
стану і її здібностей. Основою, на якій зростає людина,
природним полем її діяльності є батьківщина. Сутність
людини становлять, саме ті якості, потреба в яких
відрізняє дане суспільство в його історичній своєрідності
від будь-якого іншого. В ній втілюється складний ансамбль
суспільних відносин, завдяки яким людська особа стає
історично реальною і культурно продуктивною.
При цьому головну роль відіграє не сама кількість
суспільних відносин, а об’єднання тільки тих з них,
які людина здатна засвоїти. Ні сутність людини, ні
її здібності не будуються за шаблоном, не проявляються
у вигляді готового формування із заданими властивостями.
Вони завжди – процес, завжди рух, вони завжди відносні.
Тому здібності людини проявляються винятково за сприятливих
умов, що містять не тільки зовнішні умови і об’єктивні
соціально-економічні зв’язки, але й змістовні структури
свідомості. Стан останніх є особливо значущим для
розуміння процесу становлення і розвитку здібностей.
Самі сприятливі обставини не зможуть сприяти розвитку
здібностей людини, якщо вона не готова скористатися
умовами, що склалися. Становлення здібності передбачає
свідоме ставлення до своїх потенцій, що ґрунтується
як на зовнішній (всі численні зобов’язання й зв’язки
людини), так і на внутрішній (бажання, мотивації)
необхідності. Трансформація зовнішньої необхідності
у внутрішню зумовлена активністю і творчим ставленням
самої людини до процесів свого самоствердження і прагненням
особистісного зростання.
Розмірковуючи теоретично, можна припустити, що
створення сприятливих зовнішніх умов викликає, як
відповідну реакцію, зміни у самооцінці і самосвідомості
людини. Надаючи всім своїм членам рівні права і можливості
для реалізації потенціальних задатків, суспільство
могло б розраховувати на адекватну реакцію громадян.
В реальності ж причини і наслідки внутрішньої і зовнішньої
необхідності виявляються в системі складних взаємовідносин
і відрізняються від людини до людини.
Це пов’язано, передусім, з психологічними особливостями
людей. Залежно від психологічної структури людини
сприйняття зовнішніх впливів на одну людину не збігається
з реакціями іншої. Різні люди, і навіть одна людина,
можуть в різний час реагувати якісно по-різному на
однакові впливи. Будучи включеною в систему суспільних
відносин і будучи їх вираженням і відображенням, людина
через особистісні характеристики змінюється відповідно
до закону вікової й часової асинхронності. В будь-який
момент часу доросла людина певного віку може перебувати
на різних рівнях фізіологічного, інтелектуального,
емоційного, мотиваційного, соціального і сексуального
розвитку. В результаті одна і та сама людина в різні
проміжки часу по-різному відповідає на виклики навколишнього
світу. Звідки й походить неоднозначність якості й
набору здібностей, які людина освоює, удосконалює
чи відкидає.
Кожна нормальна людина володіє широким діапазоном
різноманітних якостей, індивідуальних здібностей.
На цьому ґрунтуються відомі підходи до оцінки людських
здібностей:
– принцип універсальної талановитості – немає
людей нездібних, безталанних, є люди, що займаються
не своєю справою;
– принцип розвитку – здібності розвиваються в
результаті змін умов життя особистості й інтелектуально-психологічних
тренувань;
– принцип невичерпності – жодна оцінка людини
і її здібностей за її життя не може вважатися вичерпною,
кінцевою [3].
Ці принципи однозначно можна застосовувати до
оцінки потенціалу людських здібностей. Вони визначають
саме потенціал. Потенціал є надбанням суспільства.
Але, якщо потенціал не перетворюється в реальність,
суспільство занепадає. Розвиток потенціалу людини
залежить, за наявності всіх необхідних зовнішніх умов,
від активності самої людини. А вона, в свою чергу,
залежить від викликів і мотивацій, що пропонуються
суспільством.
Люди не завжди усвідомлюють, чому вони чинять
так, а не інакше. Але, незважаючи на це, їх поведінка
завжди визначається тими чи іншими мотивами. Від суспільства
залежить, наскільки успішно воно впливає на людину
й пробуджує всю сукупність спонукальних сил людської
діяльності, як усвідомлених, так і не усвідомлених
самою людиною. Завданням суспільства є створення такої
мотиваційної ситуації, за якої виклики, що пропонуються
людині, видавалися б їй значущими в загальній системі
її мотивів поведінки. Важливо, щоб мотивація була
позитивною. В такому випадку у людини виникає прагнення
досягти успіху в своїй діяльності, для чого вона свідомо
й активно буде удосконалювати свої вміння й здібності.
При негативній мотивації прагнення відійти від неуспіху
приведе до того, що людина залишить всі спроби адаптуватися
в навколишньому світі.
В сучасній Україні людина живе у суспільстві,
яке постійно змінюється. Здобуття Україною незалежності,
поява нових соціально-економічної й політичної систем
супроводжувалось ліквідацією колишніх механізмів соціалізації.
Становлення нової моделі наштовхується на певні суперечності.
Стара система цінностей відкидається однією частиною
суспільства, а демократичні ідеї не знаходять підтримки
у іншої. Поставлені в ситуацію виживання, сім’я й
школа істотно не впливають на формування змістовних
структур свідомості дитини. Зростання соціальної нерівності,
розбіжність між словом й повсякденною практикою, усвідомлення
безперспективності в професійній сфері супроводжуються
байдужістю й апатією. Неефективність влади у вирішенні
соціально-економічних проблем, руйнування системи
доступної вищої освіти й охорони здоров’я негативно
впливають на умонастрої людей. В такій ситуації головним
позитивним мотивом для розвитку здібностей й самореалізації
стає практичний інтерес, при якому прикладна цінність
й користь є основними критеріями прийнятності будь-яких
форм діяльності.
Діяльність, як власне людський тип активності,
незалежно від того, усвідомлює людина це до кінця
чи ні, потребує розумного обґрунтування. Людині для
вільної й духовно повної самореалізації необхідні
розумні мотиви й виклики. Люди живуть в складному
світі. Є обставини, що сильніші за людину, але є й
такі, що залежать від людини, від її волі, зусиль,
знань, бажань. Часто навіть тоді, коли все залежить
від людини, вона не вміє розпорядитися своїми можливостями.
З іншого боку, в ситуаціях, коли, здавалося б, від
людини нічого не залежить, завжди можна знайти шляхи
розширення її можливостей. Адже ще в стародавні часи
народився афоризм – кожна людина є творцем самої себе
й своєї долі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность
// Леонтьев А.Н. Избранние произведения. – М., 1983.
– Т. 1.
2. Платонов К.К. Проблема способностей. – М., 1989.
3. Кунц Г., О’Доннелл С. Управление. Системный и ситуационный
анализ управленческих функций: В 2 х тт. – М., 1981.
