Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
Л.В. Северин, кандидат філософських
наук, доцент Київського національного економічного
університету
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МОРАЛІ ТА ЕКОНОМІКИ У ВИМІРАХ СУЧАСНОГО
СВІТУ (В КОНТЕКСТІ ІДЕЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ)
Аналіз процесів, що відбуваються у сфері господарювання,
свідчить, що вони визначаються не лише об’єктивними
економічними законами, а й людьми. Вибір і бажання
цих людей – суб’єктів господарювання – залежить від
сукупності їх очікувань, норм, установок, а також
моральних уявлень.
Отже, саме по собі господарство не є вільним
від моралі; дії людей підпорядковуються надзвичайно
складним уявленням, серед яких ті, що стосуються безпосередньо
господарювання, становлять лише частину. Петер Козловські
вважає, що ринкова економіка, з її приватними засобами
виробництва, ринково-ціновим механізмом як засобом
координації та максимізацією прибутків господарюючих
суб’єктів нерозривно пов”язана з історією свободи
та суб’єктивності й утворює необхідну складову вільного
суспільства [1, 14–15].Умови господарювання, таким
чином, визначаються суспільством, в межах якого вони
формуються, а, отже, і людською суб”єктивністю. Тому
було б помилкою нехтувати мораллю та значенням моральних
цінностей в економічному житті, не враховувати того
беззаперечного факту, що ринкова економіка як механізм
дії вільних індивідів висуває перед окремою людиною
високі моральні вимоги. При цьому економіка сама по
собі, на наше глибоке переконання, не спроможна їх
породити. Це – завдання моральної філософії, що ще
раз підкреслює взаємозв”язок економіки та моралі.
Згадаймо, що саме з моральної філософії виникла політична
економія, а праці її основоположника А.Сміта – “Дослідження
про природу та причини багатства народів” та “Теорія
моральнісних почуттів” – мають чітко визначене моральнісне
навантаження. Як відзначав пізніше С.М.Булгаков, в
економічній історії важливо враховувати специфічну
філософію господарства, тобто “відому систему оцінки
норм та ідеалів у застосуванні до господарського життя”
[2, 37]. Тому не дивно, що останнім часом у вітчизняній
та зарубіжній науці з’являється все більше досліджень,
що засвідчують вплив на поведінку “економічної людини”
соціокультурного чинника, який так чи інакше відображається
на ставленні людини до праці, схильності до тих чи
інших форм підприємницької діяльності (В.Г. Макєєва,
А.Ріх, П.П. Гайденко, Я.Карнап та ін).
Проблема праці, конкуренції, безробіття та зубожіння
заторкується, зокрема, в працях Ф.А. Хайєка, Д.Белла,
Ю.М. Осипова, Ю.А. Замошкіна, А.І. Ракітова. Питання
культури підприємництва перебувають у центрі уваги,
насамперед, таких учених, як В.Г. Макєєва, І.І. Агапова,
Я.Карнап та ін., які для їх осмислення використовують
інтердисциплінарні напрацювання, насамперед, із сфери
етнографії, антропології, соціології та психології.
Аналіз ендогенних соціокультурних передумов і мотивацій
господарської та підприємницької діяльності вперше
найбільш повно був здійснений М.Вебером. Своєрідний
аналіз веберівської теорії крізь призму впливу соціокультурних
чинників на господарський розвиток був досить вдало,
на наш погляд, здійснений Н.Н. Зарубіною. Ця ж авторка
зробила спробу порівняльного аналізу теоретичної спадщини
видатного німецького вченого та змісту сучасних теорій
модернізації.
Науково-теоретичне осмислення проблеми сталого
розвитку, здебільшого, зустрічається у працях Д.Пірса,
Дж.Уофорда та М.Харта, В.І. Данилов-Данильян, К.С.
Лосєва та В.М. Захарова. Загалом, дана проблема є
досить складною, пропозиції щодо її вирішення є різноплановими
та суперечливими. У багатьох дослідженнях питання,
пов‘язані з критеріями сталого розвитку, взагалі ігноруються
[3]. На жаль, на тлі жвавого інтересу до проблем економічного
життя суспільства та перспектив майбутнього розвитку
світу, яке ми можемо спостерігати в останні десятиліття
як у вітчизняній, так і у зарубіжній науці, дослідження
взаємозв”язку моральності та економіки в сучасному
світі в контексті ідеї сталого розвитку залишається
не повною мірою актуалізованим.
На початку 90 х років ХХ ст. серед дослідників
існувала думка, що силами ринкового капіталізму можна
перенести мільярди людей зі злигоднів у нову еру сталого
розвитку. Ці сподівання не виправдалися. Звісно, деякі
країни досягли неабияких успіхів. Проте, коли майже
1,5 мільярда людей у світі живе менш, ніж на один
долар США у день, а понад 2 мільярди – менш ніж на
2 долари в день [4, 160], поставлене завдання непросто
вирішити. На сьогодні політика розвитку переглядається.
У Комплексній стратегії розвитку Світового банку (КСР),
у доповіді про світовий розвиток за 2003 р., доповіді
про боротьбу з бідністю за 2000/2001 роки, на основі
накопиченого досвіду та з метою окреслити основні
напрямки майбутнього розвитку робиться спроба краще
зрозуміти всі аспекти політики у сфері розвитку.
Існує думка, що в перші десятиліття ХХІ ст. дві
сили значною мірою впливатимуть на розвиток: глобалізація
(інтеграція світової економіки, що продовжується завдяки
розширенню потоків товарів і послуг, капіталу, робочої
сили та ідей, а також сумісним діям країн по вирішенню
глобальних екологічних проблем) та локалізація (зростання
вимог по посиленню місцевої автономії, чому сприяє
зростаюча концентрація населення країн, що розвиваються,
в центрах урбанізації) [4, 160].
Наприкінці ХХ ст. глобалізація вже продемонструвала,
що економічні рішення, де б вони не приймалися, мають
враховувати міжнародні чинники. Рух товарів та послуг,
ідей та капіталів через національні кордони – явище
не нове, втім прискорення цього руху в останні десятиріччя
є якісно новою обставиною. Світ перестав бути набором
відносно автономних та слабо пов’язаних між собою
(скажімо, через торгівлю) місцевостей, на які події,
що відбуваються в інших регіонах світу, в принципі,
не впливають. Інформація та ідеї сьогодні доступні
в будь-якому куточку земної кулі. Міжнародний економічний
порядок перетворюється у високо інтегровану, об’єднану
електронною мережею систему. Зв’язки між її елементами
настільки тісні, що торговельні підприємства в одній
країні можуть охарактеризувати продукцію, що користується
споживацьким попитом, виробникам в іншій країні, ініціюючи,
таким чином, негайний перегляд дизайну та зміни у
виробничому процесі. Фінансові ринки також переплелися
такою мірою, що тісно пов’язаними виявилися й обмінні
курси, й процентні ставки, й ціни на акції, а обсяг
приватного капіталу на фінансових ринках набагато
перевищує ресурси багатьох країн.
В час, коли глобалізація об’єднує країни світу,
локалізація змінює баланс сил всередині них. Попит
на самовизначення може набувати різних форм, зокрема,
заміну авторитарного або однопартійного правління
багатопартійною системою, зростання рівня автономності
субнаціональних політичних одиниць, залучення громадськості
та неурядових організацій у процес управління. Водночас
з тим, що приватні компанії консолідуються з метою
підвищення ефективності своєї роботи на глобальному
ринку, в багатьох країнах спостерігається зворотний
процес: вони розпадаються на частини, роблять виклик
діючій владі, шукають механізми для координації внутрішніх
процесів.
Загалом, характеризуючи глобалізацію як інтеграцію
країн світу та локалізацію як прагнення до самовизначення
та передачі влади “вниз”, зазначимо, що ці, на перший
погляд, різнорідні сили мають важливу спільну рису:
вони революціонізують традиційні форми централізованого
управління та значною мірою впливають на дискусію
про сталий розвиток.
Поняття “сталий розвиток” було запроваджене у
світову науку та політику комісією Брутланд як розвиток,
який задовольняє потреби теперішнього часу, проте
не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь
задовольняти свої власні потреби [5, 35]. Проте таке
визначення, на нашу думку, не є чітким, оскільки незрозуміло,
про які саме потреби людини в майбутньому йдеться.
І чи не є визначення Комісії ООН закликом збільшувати
лише матеріальне благополуччя, адже люди, зазвичай,
“задовольняють свої потреби”, витрачаючи гроші на
харчі, одяг, освіту, спорт та розваги, намагаючись
передати акумульоване багатство у спадок дітям, котрі
також прагнуть стало розвиватися?!
Зазначимо, що в даному визначенні відображається
екстенсивність сучасного етапу розвитку людства та
наявність ресурсних обмежень. Ресурсні обмеження мають
комплексний характер і пов”язані не лише з обмеженістю,
власне, матеріальної сировини, а й з взаємодією та
взаємовпливом між антропосистемою й біосферою. Усвідомлення
цієї взаємодії та взаємовпливу зумовило запровадження
поняття господарської ємності біосфери – гранично
припустимого антропогенного впливу на біосферу, перевищення
якого переводить її у стан обурення і з часом має
викликати в ній незворотні деградаційні процеси [6,
164]. Із запровадженням цього поняття була запропонована
більш коректна дефініція поняття сталого розвитку:
“Сталий розвиток – це такий розвиток, при якому вплив
на навколишнє середовище залишається в межах господарської
ємності біосфери, так, що не руйнується природне підґрунтя
для відтворення життя людини” [7, 5].
Загалом після опублікування в 1987 р. доповіді
Комісії по економічному розвитку ООН “Наше спільне
майбутнє” вчені та аналітики запропонували понад 70
визначень поняття сталого розвитку. Девід Пірс та
Джерелі Уофорд, які давно займаються проблемами сталого
розвитку, вважають, що всі ці визначення можна поділити
на дві групи. Прихильники визначень, що становлять
першу групу, тлумачать сталий розвиток як режим, за
якого ресурсна база не повинна погіршуватися. Це –
так зване сильне визначення. Прихильники другої групи
визначень називають сталим розвитком режим, за якого
ресурсна база може погіршуватися за умови, що біологічні
ресурси підтримуються на мінімальному критичному рівні,
а багатство, яке створюється за рахунок використання
природних ресурсів, має зберігатися для майбутніх
поколінь. Це визначення відоме, як “слабке”. На жаль,
на нашу думку, і “слабке”, і “сильне” визначення досить
нечіткі й тому не можуть претендувати на наукову ексклюзивність.
Однак, підкреслимо, що запровадження поняття
сталого розвитку та ухвалення “Порядку денного на
ХХІ століття” [3], який покликаний забезпечити перехід
до сталого розвитку у світовому масштабі, мають, на
наше переконання, велике позитивне значення, оскільки
дають можливість до певної міри унеможливити виникнення
гострих кризових явищ на шляху подальшого цивілізованого
розвитку світу.
Цілком очевидно, що для того, щоб зрозуміти,
в якому становищі ми перебуваємо й куди прямуємо,
необхідно виробити певні критерії (індикатори) сталого
розвитку. Їх формування відбувається з урахуванням,
з одного боку, динамічності соціальних, економічних
та екологічних параметрів людської цивілізації, розгляд
яких у єдиному комплексі став уже загальноприйнятим;
з іншого, – усвідомленням того, що розвиток можна
розглядати як зміну станів, кожен із яких характеризується
певною сталістю і, водночас, здатністю до змін. Систему
індикаторів сталого розвитку становлять:
1. Група соціальних індикаторів: боротьба з бідністю;
демографічна динаміка та сталість; поліпшення освіти,
поінформованості та виховання спільноти; захист та
поліпшення здоров’я людей; розвиток населених пунктів.
2. Група економічних індикаторів: міжнародна
кооперація з метою прискорення сталого розвитку та
пов’язана з цим місцева політика; зміна характеристик
споживання; фінансові ресурси та механізми; запозичення
екологічно безпечних технологій, співробітництво та
створення потенціалу.
3. Група екологічних індикаторів: збереження
якості водних ресурсів та постачання їх; захист океанів,
морів та прибережних територій; комплексний підхід
до планування та раціонального використання земельних
ресурсів; раціональне управління вразливими екосистемами,
боротьба з опустелюванням і посухами; сприяння запровадженню
сталого сільського господарства та розвитку сільських
районів; боротьба за збереження лісів, збереження
біологічного різноманіття; екологічно безпечне використання
біотехнологій; захист атмосфери; екологічно безпечне
управління твердими та радіоактивними відходами, токсичними
хімікатами.
4. Група інституційних індикаторів: урахування
питань екології та розвитку в плануванні та управлінні
з метою сталого розвитку; національні механізми та
міжнародне співробітництво з метою створення потенціалу
в країнах, що розвиваються; міжнародний інституційний
порядок; міжнародні правові механізми; інформація
з метою ухвалення рішень; посилення ролі основних
груп населення [8, 100].
Проте, незважаючи на глибину та системність зазначеного
вище підходу, він має, на наше глибоке переконання,
один суттєвий недолік: у ньому не повною мірою враховується
“людський чинник”. Свого часу Міжнародна соціально-екологічна
спілка запропонувала таке бачення сталого розвитку:
“Розвиток сталий, коли діти щасливіші за своїх батьків”.
Прагнення до щастя є основним мотивом, що визначає
поведінку людини [9, 10–13]. Від настроїв у суспільстві,
його менталітету залежить спрямованість поведінки
людей та рішень, що ухваляються [9, 198]. Таким чином,
на нашу думку, необхідно запровадити ще одну групу
критеріїв, що відображатимуть стан суспільних відносин,
ментальність та умонастрої населення. Цей набір критеріїв
можна віднести до соціальних.
Концепція сталого розвитку має вагоме філософське
підґрунтя. Розробка та пошуки, що здійснюються в її
контексті, інтегрують найрізноманітніші, на перший
погляд, галузі людської діяльності, даючи можливість
відшуковувати в них дещо спільне, спрямовувати інтелектуальні
зусилля людства на пошуки відповідей та рішень тих
сфер буття, які пов’язані з найголовнішим – що потрібно
зробити, щоб просто бути у вічному вирі змін. Людство
на усіх етапах свого розвитку прагнуло осмислити порядок
в універсумі, впорядкувати стихію свого соціального
життя, висуваючи з цією метою різноманітні варіанти
міфологічного світогляду, обґрунтовуючи та регламентуючи
життя родової общини, виходячи з об’єктивно існуючого
прагнення зберегти цілісність первісних форм соціуму.
Багато фрагментів спадщини Геракліта Ефеського відображають
роль та значення Логосу як джерела гармонійного, упорядкованого,
сталого Космосу. Релігійне вчення Крішни проповідує,
що головний обов’язок людини – сприяти гармонії людини
з навколишнім світом, цілісності світу. Конфуціанський
принцип “жень” – це також не що інше, як своєрідний
“рецепт” гармонії людини зі світом: природою, соціумом,
собі подібними.
Отже, сутність сталого, як свідомої людської
діяльності у суспільстві, культурі, економіці, – спрямованість
на гармонізацію людського буття.
Беручи до уваги багатоманіття підходів до визначення
поняття сталого розвитку, ми виходимо з такого: сталий
розвиток – це спосіб буття сучасного світу, що передбачає
рівність між поколіннями, тобто, надання можливості
майбутнім поколінням розвиватися так само, як розвивається
покоління теперішнє. Шлях розвитку стає сталим лише
у тому випадку, якщо з плином часу він забезпечує
збереження та зростання загальних капітальних активів,
до яких належать: оброблений капітал (машини, механізми,
дороги), людський капітал (знання, навички), соціальний
капітал (взаємовідносини та інститути) та екологічний
капітал (ліси та коралові рифи) [4, 26].
Отже, одним із важливих аспектів проблеми сталого
розвитку сучасного світу в контексті загальнопланетарних
тенденцій глобалізації та локалізації є питання про
людський капітал, роль інститутів та значення інституційного
підходу у формуванні політики розвитку.
Інститути – це правила неформальні (моральні
приписи, традиції), формальні (регулювання, закони,
конституції), організації (урядові установи, фірми,
організації громадянського суспільства, поліція, суди)
та суспільні норми, що сприяють координації людських
дій [10, 38]. До формальних інститутів належать кодифіковані
правові норми, закони, положення, контракти тощо,
а також процедури та організації, що виробляють, модифікують,
інтегрують та втілюють у життя ці норми та закони
(від законодавчих органів влади до центрального банку).
Спектр неформальних інститутів сягає від довіри до
інших форм соціального капіталу, від моральних норм,
що глибоко вкоренилися та визначають суспільну поведінку,
до неформальних механізмів та мереж координації.
Чільне місце серед міжнародних інститутів посідають
морально-етичні інститути, такі, наприклад, як цінності
та соціальні норми. Саме вони відіграють важливу роль
при обміні товарами та послугами на селі, де господарські
відносини ґрунтуються, здебільшого, на тісних особистісних
зв’язках, знанні характеру окремих осіб та інших формах
соціального капіталу. Такі моральні цінності, як взаємна
довіра, повага, справедливість тощо значною мірою
детермінують економічну поведінку людей на селі, тоді
як у місті вона, практично цілком, визначається формальними
інститутами.
Загалом зазначимо, що сили глобалізації та локалізації
вимагають створення надійних морально-етичних інститутів,
зокрема, довіри та посередництва. Необхідність у їх
формуванні, розвитку та практичному застосуванні зростає
особливо тоді, коли країни зобов’язуються зробити
односторонні чи сумісні кроки щодо подолання тих чи
інших кризових явищ, які, на жаль, мають місце в сучасному
суспільному житті.
Інститути, таким чином, дають можливість фізичним
та юридичним особам здійснювати певні дії й, водночас,
служать обмежуючими чинниками. У процесі інституційних
реформ встановлюються нові правила або вносяться зміни
у старі. Метою цих трансформацій є зміна поведінки
фізичних осіб та організацій у необхідному руслі.
Наприклад, ринки потребують наявності соціальних норм,
які надають, принаймні, якусь міру поваги до контрактів
та майнових прав, а також системи права, яка може
оперативно та з незначними втратами розв’язувати суперечності
з подібних питань. Саме тому в багатьох країнах світу
правова реформа стає пріоритетним завданням.
Інститути змінюються повільно, проте, постійно,
реагуючи на зрушення в зовнішніх обставинах, або ж
в результаті конфліктів чи угод між групами. Проте
існує можливість постулювати інститути, які можуть
допомогти стабілізувати глобальну економіку та поліпшити
перспективи розвитку, запропонувати механізми, які
б сприяли досягненню цих перспектив через установлення
співвідношення між стимулами та бажаними результатами.
Інститути, таким чином, покликані урівноважити різнорідні
інтереси в суспільстві та визначити розподіл переваг,
які створюються цими силами розвитку, а також пов’язані
з ними витрати та небезпеки.
У країн, які розвиваються, немає необхідності
створювати ці інституційні структури з нуля; в багатьох
випадках вони можуть опиратися на вже існуючі міжнародні
угоди та стандарти, що визнані на міжнародному рівні,
як глобальні правила. Ці інститути не виникають із
нічого, вони є продуктом світового розвитку та результатом
усвідомлення країнами своєї взаємозалежності, необхідності
інтеграції до міжнародних структур з метою успішного
подолання труднощів, пов’язаних із власним розвитком.
Тому процедурам погодження відповідних глобальних
правил та забезпеченню їх дотримання варто надавати
неабиякого значення. Ті ж державні структури, які
залишатимуться “закритими” для переговорів та угод,
в умовах зростаючої взаємозалежності світу прирікатимуть
свої країни на безвихідь у багатьох питаннях розвитку.
Безумовно, інститути після їх створення змінюватимуться
під впливом численних чинників: потреб учасників технічного
прогресу, розширення та звуження консенсусу між експертами
та тиску з боку тих, хто не є учасником. Такі інститути
мають бути достатньо міцними, щоб стримувати швидкі
зміни настроїв, зумовлені прогресом у сфері засобів
зв’язку, які дають змогу швидше поширювати інформацію
серед більш зацікавлених сторін.
Глобалізація та локалізація – це ті сили, які
формуватимуть розвиток в майбутні десятиліття. Тому
всебічні, своєчасні та багаторівневі реформи політики
та інститутів постають необхідним компонентом сталого
розвитку. Без них незабезпечене населення світу буде
приречене на нестабільність, голод та відчай. Скориставшись
можливостями, що з’явилися у ХХІ ст., сумісними діями,
світ має перетворити мрії, в яких немає місця злигодням,
– у реальність.
Отже, питання нарощування адміністративного та
аналітичного потенціалу у сфері розробки, перегляду
та проведення політики сталого розвитку на етапі сьогодення
набуває неабиякої актуальності, оскільки окреслює
перспективи майбутнього, визначає пріоритети та переваги.
При цьому переважна більшість позитивних екологічних
та ресурсних трендів у країнах, що розвиваються, дають
можливість зробити висновок, що найкращий спосіб забезпечити
сталий розвиток та максимізувати благополуччя людей
– це реалізація таких кроків: по-перше, забезпечення
зростання продуктивності праці як у сільському господарстві,
так і в добувній промисловості; по-друге, сприяння
поліпшенню ефективного використання ресурсів; по-третє,
стимулювання зростання прибутків та процесу створення
багатства. Інакше кажучи, стратегія забезпечення сталого
розвитку – це стратегія створення гарантій для високого
ступеня економічної свободи.
Загалом є підстави зазначити, що ринкова економіка
– це не тільки складний господарський механізм, а
й складний соціокультурний та психологічний феномен,
що передбачає певну культуру та психологію господарської
поведінки, розвиток соціально-духовних мотивів, насамперед,
моральних, ділову етику. Саме вони стають сьогодні
вирішальною передумовою зростання ефективності та
комерційного успіху підприємства чи установи. Моральна
мотивація стає важливим підґрунтям успішної діяльності
підприємництва.
Проблема взаємозв’язку економіки та моральності
активізується в наш час і в Україні, оскільки темпи
її просування до високих стандартів світової економіки
багато в чому визначаються рівнем розвитку духовної
культури суспільства. Найнебезпечнішим для суспільства,
на наш погляд, на етапі його системної трансформації
є розпад духовного середовища й відсутність морально-мотиваційних
джерел здійснюваних перетворень. Ми зіткнулися із
ситуацією, коли на місці системи попередніх переконань
формується стан своєрідного світоглядного “вакууму”.
Суспільство дедалі частіше стикається з феноменом
збайдужнілої людини, її дедалі більшої відчуженості
від трансформаційних перетворень, духовного скепсису.
Вихід із такої кризової ситуації, на наше глибоке
переконання, – відродження та слідування моральнісним
цінностям, нормам та ідеалам, усвідомлення того, що
процес “раціоналізації” та “модернізації” життя суспільства,
зокрема, його економічної сфери, не має чіпати найелементарнішого
й, водночас, глибинного рівня міжлюдського спілкування
– простих законів моральності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Этическая экономия: Исследования по этике, культуре
и философии хозяйства. – Вып. 1. – CПб, 1996.
2. Булгаков С.Н. Очерки по истории экономических учений.
– М., 1913.
3. Повестка на 21 век. Конференция ООН по охране окружающей
среды и развитию. Рио-де-Жанейро, июнь 1992 г. Извлечения.
– М., 1997.; Программа действий по охране окружающей
среды для центральной и восточной Европы (одобрено
на конференции министров по защите окружающей среды.
Люцерн, Швейцария, 28...30 апреля 1993 г.), Printed
in Hungary by Kingfish Media Bt., OESD and World Bank,
1995.; План действий “Устойчивые Нидерланды”. – М.,
1995.
4. Доклад о мировом развитии 1999/2000. – М., 2000.
5. Урсул А.Д. Переход России к устойчивому развитию.
Ноосферная стратегия. – М., 1998.
6. Данилов-Данильян В.И., Лосев К.С. Экологический
вызов и устойчивое развитие. – М., 2000.
7. Данилов-Данильян В.И. Устойчивое развитие – будущее
Российской Федерации // Россия на пути к устойчивому
развитию. – М., 1996.
8. Приоритеты национальной экологической политики
России. – М., 1999.
9. Самсонов А.Л. Разумно ли человечество // Экология
и жизнь. – 2000. – № 2.
10. Доклад о мировом развитии 2003 года. – М., 2003.
