НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 54.

__________________________________________________________________________

Я.І. Пасько, кандідат філософських наук, доцент КНУ імені Тараса Шевченка

ЄВРОПЕЙСЬКІ ВЕРСІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ: ІНВАРІАНТИ ТА СУПЕРЕЧНОСТІ

Проблема становлення європейського інституту соціальної держави є однією з найважливіших в сучасній соціальній філософії. Різні ракурси суспільного ставлення до цього феномена протягом ХІХ–ХХ століть неодноразово змінювали теоретичний контекст дослідження цієї проблеми, розширювали загальноєвропейський соціально-філософський вимір. Про це можуть свідчити відомі повороти як в теоретичній традиції останніх десятиліть, так і у відповідній соціально-історичній практиці. В сучасних умовах глобалізації теоретики розвитку соціальної держави є вельми чутливими до соціально-культурних контекстів та змін. Вони піддають аналізу кризові етапи європейської історії, суспільні процеси та катаклізми через які західні суспільства пройшли на етапі корінної трансформації.

Протягом останніх двох десятиліть в європейському культурному просторі з’явилися чисельні розвідки, які зачіпають, передусім, економічні, політичні та соціологічні виміри соціальної держави або держави загального добробуту. Багато праць від Дж.Сингера, Б.Франкела, С.Завадскі і І.Шапіро до Ю.Габермаса та К.Оффе присвячені соціокультурним, політичним та соціальним контекстам розвитку держави, інтеракції влади та суспільства, постнаціональній рефлексії та демократичному розвитку європейської традиції. Українська філософська наука, на жаль, до недавнього часу залишала поза увагою аналіз європейського інституту загального добробуту, натомість пропонуючи ідеї щодо дослідження радянського недемократичного аналогу цього інституту – патернальної держави соціальних гарантій. У цьому ракурсі можна згадати праці М.Мокляка, Л.Шкляра, М.Андрущенко, В.Шамрай, які є прикладом творчого підходу до аналізу радянського і посткомуністичного типу державного розвитку та надання йому політичної легітимності. Лише в останнє десятиліття в Україні виник інтерес до проблематики європейської соціальної держави та можливості її інкорпорації в контекст сучасної української соціальної практики. Це праці А.Карася, О.Скрипнюка, А.Колодій, І.Паська, які піддали аналізу соціально-філософські виміри держави та її вплив на громадянське суспільство. Втім, європейська традиція виникнення та розвитку феномена держави загального добробуту висвітлена все ж недостатньо. Ще менш дослідженою є проблема осмислення соціокультурних контекстів та суспільної практики, що пов’язана з різними версіями соціальної держави. Відтак об’єктом розгляду є феномен держави загального добробуту в його еволюції.

Починаючи з ХVIII ст., набуває актуальності дискусія щодо необхідності існування розвинутого інституту соціальної держави як втілення ідеї суспільної справедливості та поваги до знедолених суспільних груп. З розвитком європейської цивілізації все більше людей починає усвідомлювати, що держава та суспільство не можуть бути успішними, коли соціальне розшарування стає суттєвим, а громадяни не можуть скористатися гідними соціальними та гуманітарними стандартами щодо поліпшення стандартів життя. Починаючи з ХІХ ст., загострилися суперечності між досить високим рівнем життя, зростанням споживання окремих суспільних груп та нестабільністю і негарантованістю існування більшості людей, що потерпають від масового безробіття. В таких умовах різні суспільні верстви все більше усвідомлюють необхідність інкорпорації сакральних вимірів соціальної справедливості в суспільне життя. Саме в цей час європейські інтелектуали все частіше починають використовувати термін держава загального добробуту (Welfare state) або (state as the producer of wellbeing). Йдеться про соціальний інститут активного втручання держави в суспільне життя. Цей інститут, не заперечуючи здобутків національної держави, поєднує в собі найкращі християнські та гуманістичні риси європейської традиції, яка є продовженням високої християнської традиції милосердя і гуманістичних ідеалів поваги до особи та її здатності до співіснування з іншими. Соціальний вимір розвитку європейських країн історично стверджувався через постійний діалог держави і громадянського суспільства. В історичному вимірі соціальна держава є синтезом гегелівської тріади – творчим поєднанням меркантилізму та фрітрейдерства. Цей інститут протягом тривалого часу переважною більшістю європейських інтелектуалів сприймається як втілення справедливості та загального блага (common good). У цьому контексті важливим є усвідомлення того, що соціальна держава, яка опікується широкими суспільними верствами, стає можливою тільки з розвитком в Новому Світі та Європі моделі вільних асоціацій та пов’язаного з нею солідариського виміру громадянського суспільства. Саме в ХІХ ст. разом з поширенням в Європі інституту громадянського суспільства серед вільних членів громади асоціацій утверджується громадянський феномен солідарності як певної форми цивілізаційного поєднання модерну та традиції, індивідуалізму та колективізму (Gesellschaft und Gemeisnschaft). Йдеться про утворення простору мережі вільних асоціацій, які є організаційною формою демократичного суспільства і об’єднуються на основі рівних горизонтальних відносин. Тільки такі відносини, як свідчить історична практика, можуть бути основою людської етичності, взаємоповаги та громадянської відповідальності. Щодо цього А.Карась зазначає: “… Сукупність добровільних дій, здійснюваних у певному соціальному просторі без примусу державної влади, утворює спільне взаєморозуміння і супроводжується солідарними взаєминами” [1, 421]. Можна погодитись з львівським дослідником, що солідарність за походженням не належить до авторитарної влади. Саме вона є базовою для формування англо-американських тенденцій розвитку соціальної держави та громадянського суспільства, які аж ніяк не є репрезентацією вертикальної підлеглості, а навпаки є втіленням поваги держави до автономної суспільної сфери або, використовуючи термінологію Парсонса, до соцієтальної сфери. Зауважимо, що утвердження горизонтальних зв’язків стало можливим завдяки європейським демократичним традиціям. Саме європейські революційні і національні традиції сприяли розвитку нових форм державності, які разом з громадянським суспільством сповідували органічні форми солідарності, сприяли здобуванню громадянами практично в усіх європейських країнах нових соціальних прав, які історично доповнювали вже існуючі в Британії громадянські права. Поштовхом для нових суспільних процесів стала Декларація прав людини і громадянина та Американська Декларація незалежності Т.Джефферсона. Ці документи стали основою для створення Американської конституції, яка вплинула як на теоретичний дискурс, так і на соціальну практику Європи та Нового Світу. Авторитетніший мислитель Сполучених Штатів Т.Джефферсон, а пізніше – автори первинного проекту конституції Конвенту у Філадельфії “Федераліст” – А.Гамільтон, Джеймс Медісон, Дж.Джей акцентують увагу не тільки на класичних чеснотах людини – мужності, зваженості, життєвій мудрості, а й на справедливості держави, яка має піклуватись про найслабкіші та найзлиденніші шари населення. Ідеї цього документа утворили основи юридичної рівності кожного з національної політичної спільноти. Як зазначає американський дослідник Б.Сінгер “аж ніяк не проголошуючи природного егалітаризму, “Федераліст”, як і Декларація прав, одразу ж вписали рівність у плетиво людських політичних і природних інституцій і вплинули певною мірою на розвиток антиномічних векторів англо-саксонської традиції: суспільної свободи та соціальної справедливості” [2, 43].

Перша тенденція репрезентує класичну ліберальну доктрину утвердження прав і свобод індивіда в умовах правової державності. Саме в межах цієї парадигми формується універсальний правовий дискурс свободи, який має цивілізаційний характер. В межах цього дискурсу держава створює умови для розширення громадянського поля особистої свободи, можливість сповідувати ідеали громадянського суспільства і цілераціональності. “Свобода людей, що знаходяться під владою держави, полягає в тому, щоб не бути залежними від постійної та невизначеної волі іншої людини, а сповідувати власні цілі і бажання у всіх випадках, коли це не забороняє закон” [3, 264]. Така позиція, яка була репрезентована Дж.Локком, історично обґрунтовувала правовий принцип індивідуальної свободи, який має свої обмеження лише у формі права. Теоретичним втіленням цієї ідеологеми можна вважати слова Ф.Хайєка, відповідно до яких “будь-яке розширення державних повноважень несе в собі загрозу свободі через те, що держава не може діяти інакше, ніж застосовуючи примус і насильство” [4, 67]. На думку цього філософа, через державну інтервенцію руйнуються виміри свободи і демократії. Саме тому базовим соціальним принципом стає послідовний індивідуалізм, який відмовляє державній владі у будь-якому праві встановлювати межі можливостям особи. Згідно з цим принципом, лише мінімальна держава та сильне громадянське суспільство забезпечать пріоритет свободи над розподільчою справедливістю.

Інша тенденція свідчить, що не можна розглядати англо-американську модель як винятково антагоністичну щодо соціальної держави. Навіть палкий супротивник розподільчої справедливості та рівності Ф.Хайєк наполягав: “Держава має обов’язок забезпечити громадянам та споживачам задоволення їх потреб у їжі, житлі, одежі на рівні мінімально достатньому для підтримання їх здоров’я та працездатності” [4, 52]. На межі ХІХ–XX ст. в англійському та американському суспільстві поступово змінюється ставлення до бідності. Уряди цих країн, на відміну від попередніх часів, стали визнавати загальні тенденції соціальної справедливості, а також той факт, що бідність найчпстіше не залежить від нераціональних та недолугих дій зубожілих осіб, а є свідченням невирішення соціальних питань та прав власності, які дають можливість заможним пригнічувати бідних. Поступово в соціально-історичній практиці Англії та Америки відбувається соціальний поворот від питань свободи і власності до проблем соціальної справедливості та рівності. У першій половині ХХ ст. через англійську систему соціальних законів, систему страхування вдалося вирішити проблеми найширших суспільних груп. В Америці тим часом виникла соціальна концепція фордизму, яка передбачала високу заробітну плату для робітників і заохочувала добрі відносини між управлінцями та робітниками. В історичному контексті фордизм повністю змінив соціальне та економічне мислення, трансформувавши різні сфери суспільного буття.

У межах американської та британської традиції одразу виникли суперечності між розвитком ринкових механізмів та збільшенням програми соціальної допомоги найбіднішим верствам суспільства (зокрема, у 30 ті роки в Сполучених Штатах). Ці програми вимагали великих грошових витрат, які неможливо було покрити лише податковими надходженнями. Ці витрати перетворили демократичний американський уряд у гігантський механізм перерозподілу приватних накопичень. Через потужну податкову систему уряд часто-густо привласнював більшу частину заробітків корпорацій та приватних осіб, частково залишаючи гроші у себе, а частково – розподіляючи їх через найбідніших. Філософським обґрунтуванням цих дій була егалітарна соціалістична доктрина, яка на певних етапах американської історії була вельми суттєвою. Згідно з цими тенденціями, держава зобов’язана не тільки полегшувати життя бідних, а й подолати саму бідність як стан суспільства, що є несумісним з цивілізованим розвитком людства та повагою до особистості. У ХХ ст. через соціальні конфлікти держава практично в усіх країнах Старого та Нового світу намагається приборкати ринкові механізми заради збереження соціальної справедливості. Проблеми пріоритету соціальної справедливості над свободою стала вельми актуальною в період “золотої доби капіталізму”, або великого тридцятиліття ХХ ст., коли в усіх розвинутих суспільствах спостерігалася тенденція послаблення ліберальних ідей, характерна для раннього модерну. В європейських країнах та Сполучених Штатах все сильнішим стає розуміння того, що ліберальна тенденція розвитку, модель вільного ринку та пріоритету індивідуальної дії над колективною не сприяє соціальній гармонії суспільства в цілому. При цьому не менш очевидним було усвідомлення різними верствами населення в європейських країнах хибності базової ліберальної ідеї, згідно з якою начебто між вільною економічною ініціативою та суспільною заможністю, між політичною свободою та стабільною демократією існує органічний взаємозв’язок На противагу ідеям раннього модерну органічно приходять ідеї організованого модерну, які передбачали зміну акцентів суспільного розвитку від особи, Ії окремих цілей та бажань до різноманітних форм колективності, які стають первинними щодо індивідуальності. У цьому контексті не можна пояснити утвердження інституту держави загального добробуту у світі лише реакцією на дії політично активних груп робітничого класу, які певний час були серйозною загрозою для суспільної стабільності та безпеки. Йдеться, передусім, про цивілізаційну еволюцію інституту нації-держави, який через складні суспільні компроміси поступово задовольняв інтереси різних класів та груп відповідно до принципів організованого модерну та суспільної справедливості. Утвердження цих принципів відбувалося протягом тривалого історичного часу і повністю вони склалися в Сполучених Штатах та Європі лише в другій половині ХХ ст.

Ідеї соціальної справедливості особливо поширились у 60 ті роки ХХ ст. Саме в той час в Сполучених Штатах на політичному рівні утверджувались ідеї соціального захисту, які швидко втілювались в програми соціального благодійництва. Щодо цього показовими можна вважати слова одного з фундаторів програм американського соціального благодійництва тодішнього президента Ліндона Джонсона, який у своєму програмному зверненні звертав увагу на важливість поєднання свободи та соціальної рівності. “Свобода – це недостатньо... Ми намагаємося досягти не просто свободи, а й можливості мати високу ступінь соціальної рівності... не просто рівності як права та теоретичної настанови, а й рівності у загальному підсумку” [6, 296]. Позиція американської адміністрації та певних кіл американського суспільства була навіяна європейськими тенденціями соціальної держави, що ставала все активнішою силою, змінюючи акценти у діяльності соціальних інститутів. У цьому контексті досвід фордизму в Сполучених Штатів є вельми важливим і для країн Європи. В цих країнах у ХХ ст. мав місце спосіб організації соціально-економічних процесів, що тривалий час забезпечував велике економічне зростання. Він був забезпечений серією компромісів між основними особами капіталістичного виробництва – робочим класом та великими корпораціями. З іншого боку, помітно зростає роль держави, яка, втручаючись у ринкові процеси, регулювала економічні цикли засобами фінансової та податкової політики, а також зменшувала класову та групову нерівність шляхом активної соціальної політики. Таким чином, в межах універсальної моделі соціальної держави були досягнуті певні цивілізаційні та матеріальні стандарти, доступні більшості населення.

Соціально-політичним аналогом соціальної держави історично була форма європейської демократії, яка забезпечувала певну соціальну стандартизацію в суспільстві, згідно з якою суспільна та творча активність громадян певною мірою була регламентована. Цей чинник дає можливість звернути увагу на критику соціальної держави з боку ліберального кола європейських інтелектуалів, зокрема П.Вагнера, який зазначає, що “зміни в практиці матеріального розподілу демонструють рух до стійких форм організації, в яких принцип свободи фактично послаблений і обмежений певними видами дозволеного прояву та дії” [6, 104]. Протилежної думки дотримується відомий німецький філософ та соціолог А.Геллен, який розглядав особу як недостатню істоту, котре має постійно компенсуватися соціокультурними та політичними інституціями. На думку німецького вченого, “для того, щоб існувати, нині достатньо бути громадянином держави і мати право на свою заробітну плату, ренту чи соціальну допомогу” [7, 168]. Суперечність між цими позиціями знаходить своє відображення в принципово різних версіях соціальної держави, з одного боку, американської, а з іншого, – континентальної та скандинавської. Суперечність між цими версіями стала особливо актуальною в контексті глобалізаційних процесів, які суттєво загострили антиномії між вимірами індивідуальної свободи та соціальної рівності і справедливості для широких суспільних груп. Американська традиція репрезентує собою не тільки суперечність, а й певну доповнювальність цих ідей у різному історичному контексті.

Спираючись на загальні тенденції, слід все ж враховувати, що для Сполучених Штатів характерною є республіканська модель взаємовідносин соціальної держави і громадянського суспільства, яка передбачає високій рівень суспільної свободи та солідарності. Соціально-культурним втіленням цієї моделі є і останні десятиліття. “Існуючий історично в Сполучених Штатах новий тип “соцієтального” суспільства більше, ніж інший окремо взятий чинник, підтверджує справедливість думки щодо існування тут суспільства свободи та рівних можливостей. Сучасне американське суспільство передбачає існування ринкової системи, міцного правового ладу і демократичної держави, звільненої від всіх форм релігійно-етнічного контролю. Сполучені Штати набагато більше, ніж інші країни, просунулись у відмові від попередніх форм клієнтельної відданості та нерівності, що визначається соціальним походженням. Ця країна є втіленням егалітарної за своїм змістом моделі. Американське суспільство інституціоналізує набагато більший спектр свобод, ніж будь-яке з європейських суспільств” [8, 47].

Ця думка відбиває загальну тенденцію республіканської моделі розвитку, яка пізніше бала трансформована в ліберальну версію (Welfare state). Дана модель є синтезом демократичної та промислової революцій і забезпечує активну роль як публічної, так і приватної сфери, співпрацю держави з організаційною формою ринкового суспільства – вільними асоціаціями. Американська модель представницького правління, особливо в останні роки, передбачає високий ступінь обособлення суспільства від держави. В американському та британському суспільствах все більш поширеним стає твердження, що інформаційна ера зробила державу застарілою. Сучасне американське суспільство навіть зростання добробуту розцінює як втручання державної влади в життя окремого громадянина. Така позиція остаточно утвердилась як через специфічну американську традицію, так і через загальну кризу європейської практики соціальної держави. Атаки на позиції держави, які протягом багатьох років були справою рук правих політиків, набули більшої сили завдяки пріоритету ліберальних принципів в економіці та суспільному визнанню інформаційного суспільства. Використовуючи ліберальну риторику раннього модерну та сучасні глобалізаційні ідеї, різні верстви американського суспільства все більше виступають проти урядового втручання в життя суспільства. Втім в континентальній Європі в останні десятиліття більш значущими є інші тенденції. У цьому соціальному вимірі в Старому світі загострюється суперечність між різними суспільними групами, яка найбільш чітко проявляється в дискусіях щодо проблеми власності.

Класичне ліберальне уявлення, згідно з яким держава існує, насамперед, для захисту власності, в 60–70 ті роки стали піддавати сумніву, зокрема, в континентальній Європі. Не заперечуючи недоторканність приватної власності, все більше людей в континентальних країнах починають усвідомлювати, що внаслідок експлуатації одних громадян іншими індустріальне суспільство дійшло межі своєї здатності, а соціальні конфлікти стають болючими та небезпечними для європейських суспільств. Тому виникла необхідність у перегляді базових параметрів прав на власність, які були характерні для ХІХ ст., і утвердження принципів соціальної відповідальності та цивілізованості. Нові підходи, які були визначені Конституціями провідних європейських країн, передбачали розширення ролі держави, а саме через підпорядкування власності суспільному ладові, в якому і громадяни і держава несуть відповідальність за спільне благо” [9, 156]. За такої моделі суспільного існування у соціальній державі, яка є державою не тільки добробуту, а й соціальної інтеграції, власність за своєю сутністю має соціальну відповідальність-служіння широким суспільним верствам. Йдеться про підпорядкування власності соціальному ладові, в якому і громадяни і держава відповідають за спільне благо та процвітання суспільства в цілому. З цього випливає, що власність в суспільстві може бути використана відповідно до принципів справедливості та відповідальності перед суспільством.

Практично в усій Європі держава створює нові можливості для розвитку публічної сфери, сприяючи вільному комунікативному дискурсу між громадянами. Вона сприяє процесу відокремлення влади від суспільства, який характеризується утвердженням релігійного плюралізму та віротерпимістю, наявністю ринкової економіки, вільної від політичного диктату, та утвердженням розвинутого законодавства, яке захищає суспільство від необґрунтованого втручання влади.

Очевидно, що в європейських суспільствах роль держави традиційно була набагато сильнішою, ніж в Новому Світі. В Німеччині традиції соціального патерналізму зберігалися з доби середньовіччя. У ХVIII ст. І.Кант піддав критиці патернальні традиції держави загального добробуту, натомість запропонувавши ідеали правової держави. В соціально практичному контексті ідея держави добробуту була втілена правлячою верхівкою Німеччини в 80 ті роки ХІХ ст. Зокрема, Вільгельм І у своєму зверненні до парламенту від 17 лютого 1881 р. акцентував увагу на німецьких традиціях милосердя та гідних стандартах життя, які добре узгоджуються з вимірами європейської гуманності та поваги до людини поза залежністю від соціального статусу та матеріальних статків. “Лікування соціального лиха має базуватися на визнанні соціальних прав та добробуту всіх членів суспільства” [10, 7]. Схожої позиції дотримувався і німецький канцлер О.Бісмарк, який звертав увагу на необхідність імплементації тих соціальних вимог, які є обґрунтованими і можуть бути втіленими в межах існуючого державного і суспільного ладу” [10, 45].

В історичному вимірі німецька держава добробуту завжди піклувалась про безпеку та соціальний захист своїх громадян, “особливо слабких та потерпаючих від злиднів” [11, 34]. Держава найбільш послідовно втілювала ідеї соціального страхування, безплатної освіти та охорони здоров’я. Ідеї соціальної правової держави були втілені в Німецькій конституції 1949 р., яка є взірцем демократичності та цивілізованості в Європі – забезпечує гідність людини та її духовний розвиток. Попри певні кризові явища, які спостерігаються в економіці Німеччини в останні роки, не має підстав говорити про зміну вектора розвитку. В Німеччині, як і в інших континентальних країнах, історичні традиції етатизму залишаються сильними, а суспільство тяжіє до творчого синтезу соціал-демократичних та консервативних тенденцій. “Теоретики німецької держави добробуту, відображаючи історичні тенденції глобалізації, намагаються знайти посередній шлях між особистими та корпоративними інтересами” [12, 43]. Схожі тенденції спостерігаються в інших провідних країнах Європи. В більшості з них найуразливішим верствам населення держава гарантує охорону здоров’я, лікування, матеріальне забезпечення та відпочинок. Таким чином, континентальна версія держави добробуту історично намагається зберігати традиції милосердя та патернальної опіки над своїми громадянами, а традиції кейнсіанства продовжують залишатися вагомими, попри цілеспрямовану критику з ліберального табору.

У європейському просторі найбільш позитивною версією держави добробуту залишається скандинавська. Практично всі скандинавські держави пройшли через значні випробування, а деякі – через поневолення та втрату державності. Версія скандинавської держави народилася, як необхідність боротьби за виживання і ствердження національної свідомості через поєднання власного досвіду і загальних європейських правил існування. Починаючи з ХІХ ст., тут прокладають свій шлях потужні соціал-демократичні тенденції, а середній клас сприяє запровадженню в життя високих ідеалів протестантського гуманізму – спрямовує державу на забезпечення соціальної гідності особи та пристойних стандартів її життя. Саме скандинавські держави були першими у наданні найрізноманітніших соціальних прав різним суспільним групам. Саме тут вперше були запроваджені рівні права чоловіків та жінок, забезпечені оплачувані декретні відпустки та безкоштовна і якісна державна освіта. Інститут влади в цих країнах виступив в ролі консолідатора суспільства. Завдяки цим зусиллям розширювалась всеохоплююча система охорони здоров’я, широкі верстви населення мають житло за помірними цінами, створена ефективна система соціального захисту людей. В ХХ ст. скандинавська модель завдяки потужним демократичним традиціям вдало поєднала виміри соціального добробуту з вимірами економічного зростання, протестантську етику відповідальності та служіння з “хакерською” етикою творчості, інноваційності. З точки зору економічного зростання, держава реформувала ринкове середовище, вивільнила підприємницьку ініціативу бізнесу. Вона активно підтримувала інновації, як шляхом прямих інвестицій, так і через зміцнення системи вищої освіти, орієнтованої на техніку та інформаційні технології. Висока якість університетської освіти дала можливість розквітнути творчому началу в скандинавській культурі і стати важливим джерелом інновацій.

Діяльність влади в цих країнах історично ґрунтується на розвинутій юридичній базі. Всі держави є демократичними і правовими, спроможними до поєднання високих європейських соціальних стандартів добробуту та національної ідентичності, належності до громади, яка ґрунтується на спільній історії виживання, соціальній та етнічній однорідності. Широкі прошарки середнього класу, громадяни-робітники є основним джерелом соціальної стабільності та запорукою сильної держави добробуту, яка не тільки не заважає, а й сприяє суспільному поступу та новим технологіям. В цих країнах вдало поєднано індивідуальне та колективне, свобода та рівність, національне та глобальне.

Таким чином, європейський інститут соціальної держави має потужну традицію поваги до людини, до її гідності та фундаментальних прав. В контексті суспільного розвитку цей європейський феномен сприяв вимірам солідарності та відповідальності. Досвід провідних європейських країн доводить, що можна вдало поєднувати соціальні гарантії і високі темпи економічного зростання, національну ідентичність та громадянську відповідальність, добробут та передові інформаційні технології.

На відміну від європейських країн, в Україні ніколи не існував інститут соціальної держави, адже він передбачає високий рівень громадянських та соціальних свобод, поваги до особистості і громадянина. Тому вкрай необхідним для нашої держави є переосмислення європейського досвіду з його традиціями демократії, високих соціальних і гуманітарних стандартів. Українському суспільству варто зважати і на те, що європейська традиція завжди ґрунтувалась не тільки на національній і культурній ідентичності, на міцному громадянському суспільстві та правовому ладі, а й на здатності до інкорпорації нових технологій, які історично забезпечували найліпші можливості для розвитку та формували гідні цивілізаційні стандарти.


ЛІТЕРАТУРА

1. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. – Львів, 2004.
2. Singer B. J. Pragmatism, Rights and Democracy. – New-York, 1999.
3. Локк Дж. Два трактати про врядування. – К., 2001.
4. Хайек Ф. Философия свободи. – М., 2003.
5. Blackstone W. T. Eqolity and human rights. – Minnesota, 1988.
6. Wagner P.A. Sociology of modernity: liberty and discipline. – Routledge, 1994.
7. Gehlen A. Welfare state and liberty. The Council for research in values and philosophy, 1885.
8. Palm F.The middle classes and welfare. – New-York, 1986.
9. Завадски С. Государство благоденствия. – М., 1966.
10. Kelly D. A life of one’s own.Individual rights and the welfare state. – Washington, 1988.
11. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти. – К., 2005.
12. Хабермас Ю. Политические работи. – М., 2004.

 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio