Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
Н.В. Наумова, кандидат філософських
наук, доцент Севастопольського економіко-гуманітарного
Інституту Таврійського національного університету
ЯЗИЧНИЦЬКІ ТРАДИЦІЇ У ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ НАШОГО НАРОДУ
Тисячоліття тому відбулась подія, наслідки якої й
досі визначають зміст нашого життя. Наприкінці Х ст.
давньорусьське суспільство пережило велике потрясіння,
коли змінило віру своїх предків на християнську. Аналіз
цього зламу у світогляді народу ускладнюється тим,
що ми мало обізнані з нашим язичницьким минулим, зневажливо
ставились до нього, вважаючи бідним, убогим і не вартим
уваги. Цивілізований відлік розвитку нашого народу
прийнято починати з епохи запровадження християнства.
Хоч відомо, що ще в XI ст. великий патріот, перший
митрополит русин Іларіон писав, що живе він не в невідомій
країні, “а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох
кінцях землі” [1, 98]. Але ми не хочемо чути голосів
своїх далеких пращурів, часом не розуміючи, що наші
джерела – саме там.
Уявлення про язичницьке минуле нашого народу
часто обмежені уривчастими відомостями про пантеон
слов'янських богів. А тим часом ми навіть не усвідомлюємо,
що часто в буденному житті поводимося майже так само,
як наші далекі предки: стукаємо по дереву від наврочення,
чекаємо гостей, коли падає з рук якась річ, не вітаємося
через поріг, а ще: ніс свербить – до випивки, сіль
розсипати – до лайки... Наші пращури живуть в нас,
а ми не усвідомлюємо їх присутності.
Сучасна людина в пошуках духовної рівноваги іноді
з ностальгією згадує про золотий вік гармонії у світосприйнятті
своїх предків. Вона з надією шукає захисту від розірваності
свого світу в цільності світогляду пращурів. Тому
звернення до рідної віри наших праотців стає пошуком
самого себе. Сучасна людина вже пройшла через захопленість
своїм розумом і несподівано помітила, що не лише не
стала розумнішою від своїх далеких предків, а й втратила
щось настільки важливе, що не може назвати своє розумне
життя щасливим. Ми дедалі більше усвідомлюємо, що
занадто відірвались від природи, від матері землі
і, як стародавній богатир, втратили свою силу, виснажили
ті живильні соки, якими згодувала нас мати-природа.
Язичництво являло собою скрупульозно розроблену
систему охорони людського життя від розлитого у світі
зла, підступного й вередливого, яке звалювалось на
людину, тільки-но вона забувала умилостивити його
й не забезпечувала себе певними магічними діями. Тому
язичницький світ не міг не відчувати потреби в уніфікації
образів зла і добра, і, можливо, з полегшенням за
численними лихими силами природи угледів єдину, всемогутню,
універсальну, всеохопну силу, причину й смисл усього
сущого.
Християнство допомагає звільнитися від невпинної
і виснажливої боротьби з безліччю злих та підступних
сил. Воно уніфікує сили добра і зла. Людина вручає
себе волі єдиного Бога, лише він один може вирішувати
її долю, до речи, і після смерті теж, і ніхто з людей
вже не може втрутитися в цей процес. Християнство
допомагає людині звільнитися від влади суєтного світу,
залежності від злих чи добрих сусідів, постійного
страху перед різного роду недоброзичливцями.
Зло як ідея, зло як зло, оперування у сфері моральних
абстрактних категорій стало доробком християнства.
Язичницький світ не визнавав опосередкованих дій та
умопобудов. Він не жив у сфері ідей, але крок до цього
мав бути зроблений ще в дохристиянському світі, бо
інакше абстрактні принципи християнства не були б
сприйняті, хоча вони й довго не сприймалися.
Складний містифікований світ переплетення людей,
роду і навколишнього середовища був основою язичницького
світовідчуття. Абстрактні ідеї єдиного божества відривають
людину від свого роду, свого лісовика, своїх мавок
і включають до світу нових взаємовідносин. Якщо язичництво
будує низку відносин людина – людина, людина – спільнота,
людина – навколишня природа, то християнство створює
нову систему: людина – вселенський Бог. Відповідно
всі уявлення про добро і зло, винагороду і покарання,
життя і смерть переносяться до сфери глобальних загальнолюдських
цінностей. Дрібні буденні заборони: не розкидай волосся,
бо хтось знайде і “зробить” тобі, – це заборона язичницького
общинного життя. На такого роду заборонах тримався
(й досі тримається) порядок, чистота, строгість буденного
життя.
Християнство не регламентує так детально всі
дрібниці людського життя. Воно підносить людину на
більш високий рівень абстракції, де добро і зло не
пояснюються простими й безпосередніми діями: зроби
це – буде те. Християнство припускає певний рівень
відірваності від буденного життя, вводить віруючого
до загальнолюдської спільноти, її історії через образ
Ісуса Христа, який постраждав за гріхи людства. Добро
– це не лише твоє особисте благо, задля якого ти,
за язичницькими уявленнями, можеш зробити зло іншому,
причому контролюючою силою виступає лише те, що цей
“інший” може тобі також відповісти злом. У християнстві
добро – це самоціннісна величина. Християнство заявляє,
що воно несе з собою інші цінності, цілком відмінні
від язичницьких. “Ви чули, що сказано: “Не чини перелюбу”.
А Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із
пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці
своїм” (Мт. V, 27–28). “Ви чули, що сказано: “Люби
свого ближнього, і ненавидь свого ворога”. А Я вам
кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто
вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас,
і моліться за тих, хто вас переслідує... І коли ви
вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите?
Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі,
як досконалий Отець ваш Небесний?” (Мт. V, 43–44,
47–48). Таким чином, добро іззовні переноситься в
серце людини: не чини зла тому, хто є це зло. Язичницькі
уявлення про зло чуттєво-конкретні, християнські –
більш абстрактні. Язичник не зробить зла, бо боїться
помсти. Християнин не повинен робити зла, оскільки
це є зло.
Прийнято вважати, що після запровадження християнства
світогляд нашого народу характеризувався двовір’ям.
Це, безперечно, так. Певні абстрактні християнські
ідеї, тією чи іншою мірою ввійшли у світогляд людей,
але на буденному рівні вони дуже часто й досі живуть
давніми язичницькими уявленнями. Рівень загальної
культури людини, теоретичного мислення визначає, яка
частка у двовір’ї переважає. Християнство вимагає
певного рівня відірваності від буденного, приземленого
мислення. Якщо цього немає, то християнство проникає
у свідомість людини лише на формальному, обрядовому,
ритуальному рівні: не працюй у свято – це гріх. Перші
християнські заповіти: “люби Бога і люби ближнього,
як самого себе” бувають занадто абстрактними, загальними
для буденної свідомості.
Таким чином, язичницькі вірування давніх слов'ян
зазнали краху на рівні всезагальних, теоретичних,
абстрактних понять і уявлень. Забулися Перун і Волос,
Сварог і Мокош. Рівень розуміння загального, що його
запропонувало християнство, був, безсумнівно, вищим.
Християнство запропонувало складну систему пошуку
загального, універсального, загальнолюдського, космополітичного,
всеблагого; шлях духовного вдосконалення особи й суспільства
в цілому. Воно включило людину до спільноти людства,
а слов'ян – до спільноти народів. Воно спрямувало
духовні шукання всього слов'янського середовища. Духовний
розвиток етносу після запровадження християнства відбувався
саме в системі абстрактно-теоретичних уявлень і категорій
цієї релігії. Духовний, інтелектуальний, моральний
розвиток людини також відбувався на базі християнських
категорій, цінностей та уявлень. Буденна свідомість
внесла певні доповнення й уточнення в тлумачення деяких
цінностей життя, але ще протягом століть, як і сьогодні,
язичницький анімізм живе й визначає поведінку людей
в буденному житті.
Ще однією ознакою кризи язичництва була суперечність
між родом і окремою особою. В центрі уваги язичницької
спільноти був рід. Поява персоніфікованих “великих”
богів відображала процес виділення індивіда з роду.
У появі культу персоніфікованих богів втілювалася
мрія людини відірватися від роду, піднятися на Олімп
і звідти споглядати метушливе життя родичів. Християнство
йшло від індивіда, воно пропонувало шляхи протиставлення
індивіда роду й утвердження індивіда як індивіда,
а не члена роду. Проте наскільки такі ідеї були актуальними
для суспільства, Київської Русі сказати важко.
Аналіз історії давньоруських слів, який провів
В.В. Колесов, свідчить, що в найдавніших текстах використовувалось
слово “человеци”, тобто завжди форма множини. Однина
з'являється лише в XIII ст. [2, 154]. Навіть книжна
думка, яка завжди йде попереду, лише в XIII ст. починає
усвідомлювати людину як індивіда. Але це не означає,
що приховано, неусвідомлено не намічався бунт індивіда
проти роду. І якщо князь Володимир, не найінтелектуальніша
особа свого часу, зрозумів, що християнство необхідне
для його народу, то це означає, що бунт індивіда проти
роду уже назрів. Індивід шукав підтримки і знаходив
її у християнській релігії. На рівень суспільної свідомості
християнські істини торували собі дорогу не лише в
XIII ст., а й значно пізніше.
Язичництво орієнтувало людину на родоплемінне
осмислення природи й себе у світі, християнство ж
було спрямоване на індивіда, його внутрішній безмежний
світ. Слов'янське язичництво стоїть дуже далеко від
розуміння особи в християнстві. Особа ще не осмислювалася,
оскільки орієнтація робилася на рід як суб'єкт життя
та діяльності, поза яким не існує нічого. Християнство
потребувало індивіда, хоч і не рівного Богу, але націленого
на нього.
Як і жителям Римської імперії, християнство відкрило
давнім русичам світ нових духовних цінностей. Відкриття
внутрішнього “Я”, внутрішнього світу було справді
грандіозним переворотом у свідомості людей раннього
середньовіччя. На зміну культу фізичної сили, таких
ідеалів, як витривалість, хоробрість, мужність, вміння
володіти зброєю і майстерно триматися в сідлі приходили
зовсім інші ідеали – чернецтва, аскетизму, умертвіння
плоті. Затворники, столпники, пустельники, схимники
демонстрували взірці праведності, панування духу над
тілом, закликаючи наслідувати їх чесноти, аби врятувати
свою душу. В листі Олегу Святославичу Мономах пише:
“Глянь, брате, на отців наших. Що вони оба взяли із
собою? Або нащо їм обом одіж? Адже тільки те їхне
і єсть, що чинили вони для душі своєї” [3, 462]. Володимир
Мономах повчає мати “душі чисті, непорочні, тіла худі,
лагідну бесіду і в міру слово Господнє” [3, 456].
Відкриття душі, турбота про внутрішнє, пошук
духовного вдосконалення відкрилися давньоруському
суспільству й були прийняті ним з усією щирістю, бо
й тут вже шукали ці істини й були на. шляху до них.
Християнство певним чином спрямувало духовні шукання
істини й визначило на століття напрямки, в межах яких
ішов подальший їх пошук.
Крім відкриття особистої душі, яка живе в темниці
нашого тіла, давньорусьському суспільству відкрився
й шлях до світового духу, до єдиного вселенського
Бога. Ці загальні ідеї усвідомлювалися і як приєднання
давньоруського народу до єдиного загального розуму,
до спільноти народів. “... По всій же землі віра розійшлась,
дощ благодатний зросив, і купіль відродження синів
своїх у нетління вдягла” [1, 94] – так мислить про
поширення християнства перший митрополит Іларіон.
Далі він пише: “Віра благодатна по всій землі поширилась
і до нашого народу руського дійшла... Ось бо вже й
ми з усіма християнами славим Святу Трійцю” [1, 96].
В оцінці причин поширення християнства в Київській
Русі не слід впадати в дві крайнощі. З одного боку,
не треба думати, що християнство утверджувалось винятково
силою й було зовсім вороже давнім русичам. З іншого,
– не варто перебільшувати благотворний вплив християнства
й зображати прийняття його східними слов'янами як
осявання темряви світлом. Монотеїстичні, більш досконалі
релігії з історичною неминучістю йшли на зміну політеїзму,
язичництву. Але досконалість їх була не універсальною,
вона дарувала інший світ, інший рівень абстракції.
Відібравши душу в кожної травинки, вона створила єдину
універсальну Душу, Дух, Бога. Але не слід це тлумачити
як безумовне благо, як не слід і стверджувати, що
зрілість краща від юності.
Специфіка духовної культури тієї або іншої спільноти,
будь-якого народу, очевидно, кардинально не змінюється
протягом всієї історії існування. Культура збагачується,
стає більш насиченою і багатогранною, але якась стрижнева
вісь усе ж залишається. Така важлива культурно перетворювальна
дія, як прийняття нової релігії, не змінює цілком
характеру народу, а навпаки, після приживання і асимілювання
на новому грунті нова релігія трансформується і набуває
своєрідного характеру. Так відбулося і з християнською
релігією, коли вона прийшла на слов'янські землі.
Не можна говорити про те, що християнство цілком змінило
і перетворило характер народу, його духовні запити,
хоча, безсумнівно, воно збагатило і спрямувало духовний
розвиток народу.
Такого роду висновки напрошуються після вивчення
пам'яток духовної культури тисячолітньої давнини.
Літературні пам'ятки Київської Русі свідчать про те,
що якась стрижнева лінія розвитку духовної культури
не змінилася за ці довгі століття і проблеми, що хвилювали
Володимира Мономаха, Феодосія Печерського, Кирила
Туровського, хвилюють нас і понині, і пошук істини
по цю пору йде в тому ж напрямку. Причому твердження
Володимира Мономаха, що те і є лише нашим, що зробили
ми для душі своєї, залишається стрижневою віссю духовної
культури нашого народу, навіть якщо ми цього так і
не усвідомлюємо і не хочемо помічати в нашому бутті.
З висоти минулих сторіч ми зі зневагою говоримо
про дикість і грубість язичницького минулого слов'ян,
що існували у темряві і неуцтві. Але навіть те, що
ми знаємо про язичницький період слов'янських народів,
свідчить, що певні головні складові духовної культури
збереглися до цього часу.
Найвідоміше явище язичницького минулого – це,
безсумнівно, бучні бенкети. Бенкети відігравали настільки
важливу роль у житті народу, що пам'ять про них збереглася
на сторіччя. Ця пам'ять не стільки відірвана від життя,
скільки жива і реальна. Не так багато знайдеться у
світі народів, що так цінують застільні веселощі.
Слов’янські народи і до цього часу свято бережуть
архетипічний заповіт князя Володимира: “Руси есть
веселие пить, не можем без того быть”. Культура застілля
– це важлива, але мало усвідомлена складова частина
нашої духовної культури. Адже застілля – це не випадкове,
одиничне явище, не безладна оргія. Це – ритуал духовної
культури саме східних слов'янських народів. У сусідній
з нами Німеччині навіть дуже дорогому гостю не накриють
такий стіл, як в Україні, не здійснять цілий ряд відомих
кожному з нас, але саме тому не усвідомлюваних нами
як явища духовної культури, обрядів і ритуальних дій.
Кожну подію в нашому житті супроводжує язичницьке
застілля. Народження дитини, весілля, день народження,
поминки, а нині і проводи до війська відзначаються
гучним застіллям на честь цієї події. Причому, чим
знаменніша подія, тим більше розмах. Відоме кожному
сільському жителю в Україні, але не зрозуміле людині
іншої культури, наприклад, наступне явище: весілля
або проводи до війська супроводжуються і понині багатоденним
застіллям, коли з’їдається вся живність, що вирощується
сім'єю декілька років, і випивається також багаторічний
запас спиртного, що вимірюється часто бочками, тому
що гуляє все село. Що це як не стародавній язичницький
бенкет, певна подоба бенкетів Володимира? Причому
уподібнення бенкетам Володимира лише тим людям, які
ніколи не бували на подібних застіллях, може здатися
образним порівнянням, адже на столі і по цю пору за
давньою українською традицією повинно бути усе, що
тільки відомо в національній кухні.
Культура застілля у слов'янських народів – це
маленький зріз усієї духовної культури, культури громадської,
колективістської, яка не цінує накопичення матеріальних
багатств, не поступиться кількома днями “веселощів
духу”.
Східнослов'янську культуру можна охарактеризувати
і як культуру застілля. Прийшов гість і обов'язково
накривається стіл, куди виставляється все краще, що
є в будинку, навіть якщо після цього сім'я буде довго
“поститися”. Існує навіть крилате прислів’я: “Дай
мені Боже гостя в дім, бо я гарно попоїм”. Ця традиція
зберігається слов'янами протягом всієї історії.
Це явище нашої культури чомусь соромливо замовчується
і не приймається всерйоз дослідниками культури. Виходячи
з європейських, західних критеріїв оцінки цінностей
культури, ми шукаємо матеріальних ознак духовної величі:
грандіозних будівель, багатих палаців, чудових архітектурних
комплексів. Але специфіка культури князя Володимира
Красне Сонечко не давала змоги побудувати йому з накопичених
багатств, наприклад, високу і гарну вежу або палац.
І не тому, що в нього не було на це засобів, а тому,
що в його системі цінностей улаштувати бучний бенкет
на весь світ було важливішим, ніж ощадливо приховати
накопичені грошики і створити щось матеріально значне.
К.Юнг визначив специфіку такої культури, як домінування
інтровертних цінностей над екстравертними. Не зовнішня,
матеріальна облаштованість навколишнього світу хвилювала
князя Володимира, а щось внутрішнє, духовне і щиросердне.
Але і не настільки інтровертне, не настільки особисте,
моє, одиничне, а скоріше колективно духовне, якийсь
дух спільності, духовна атмосфера, що і могла бути
єдиним результатом бенкету. Багатовікова традиція
слов'янських народів відома: довго і тяжко напрацювати
визначену кількість матеріальних благ і з легкістю
спустити їх в одну мить, щоб пізнати веселість духу,
причому обов'язково колективну – це важлива і багато
в чому визначальна риса слов'янських народів.
Що таке застілля, пир, бенкет для людини нашої
культури? Це дійство має сакральний зміст, воно не
може бути виражене у раціональних категоріях західної
культури. Застілля, бенкет – це, насамперед, реалізація
певного ідеалу, це єднання в певній спільності роду,
коли забувається погане і виявляється саме гарне,
добре, світле. Ці навмисні веселощі, веселощі надміру,
неможливі в звичайний час. Це можливість проявити
свої кращі якості, освідчуватися в в кращих почуттях
майже незнайомим людям тільки тому, що ці люди п'ють
і їдять за одним столом. Це дух єднання, спільності,
дух загальної любові, дух прощення гріхів, дух побажання
добра усьому світу. Це акт очищення, спілкування,
єднання, радості і веселощів, це стародавня язичницька
містерія, яка важко описується раціональними категоріями,
але суттєво важлива для життя народу, оскільки пережила
зміну багатьох поколінь, релігії, суспільного укладу
і тисячу років.
Ми торкнулися лише однієї деталі укладу життя
східно-слов'янських народів. Язичницькі бенкети живуть
у нашому житті незалежно від того, усвідомлюємо ми
це чи ні, вважаємо їх важливою рисою нашого життя
чи ні. Духовна культура народу виявляє себе в різних
формах. Специфіка культури виявляється й у специфіці
форм прояву цієї культури.
Отже, перша спроба оцінити духовну культуру східно-слов'янських
народів до хрещення і після прийняття християнства
показали лише те, що існує певна стрижнева вісь, що
мало піддається перебігу часу. Щоб оцінити духовні
наслідки введення християнства в Київської Русі, необхідно
виходити з головної посилки, що християнство прийшло
не на порожнє місце, воно прийшло в певний духовний
світ, який, можливо, й був малоінтелектуально оформленим
і усвідомленим, але існував уже сторіччя і становив
певний фундамент, на якому довелося будувати будинок.
Причому цей фундамент і визначив обриси подальшої
розбудови: вона вже не могла бути ні більш широкою,
ні більш вузькою, не могла набути інших форм.
ЛІТЕРАТУРА
1. Іларіон. Слово про закон і благодать // Філософська
думка. – 1988. – № 4.
2. Колесов В.В. Мир человека в слове древней Руси.
– Л., 1986.
3. Літопис руський. – К., 1989.
