Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
В.П. Литовченко, аспірант Національного
аграрного університету
СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ІДЕАЛУ В АРХАЇЧНИХ
СУСПІЛЬСТВАХ
Ідеал постає невід’ємним елементом духовності людини,
її суб’єктивності, життєвої програми. В ньому сконденсовані
уявлення про найвищу досконалість, котра визначає
спосіб і характер діяльності людини або соціальної
групи. В процесі людської діяльності виникає складна
і багатогранна проблема ідеалу, вихідною засадою формування
якого є усвідомлення суб’єктом діяльності своїх потреб
та недовершеності наявної дійсності, відтак – необхідності
її реального перетворення. Є підстави вважати історичним
началом реального функціонування ідеалів (як своєрідних
регуляторів поведінки і діяльності людини) первісне
суспільство, хоч така думка поділяється далеко не
всіма дослідниками [1, 7–8]. Та й сам термін “первісне
суспільство” є досить аморфним. Вдаватися в цей історичний
період до ідеалізації людей змушував факт болючої
невідповідності між бажаним, належним і реальністю,
дійсністю. Людина вже рефлексує з цього приводу, намагаючись
у будь-який спосіб цей конфлікт перебороти. Для цього
вона створює мислену реальність, в якій ці суперечності
зняті. Це – ідеал. Така думка висловлювалась відомим
радянським дослідником Е.В. Ільєнковим: “В ідеалі
відображається не те, що є, а те, що повинно бути,
чи те, що людина бажає бачити” [2, 118]. Він так чи
інакше притаманний, кожному з нас.
Етимологічно “ідеал” походить від грецького слова
“ідея” (гр. Іdеа – ідея, образ, зразок, норма), який
рано увійшов у мову філософії і тісно пов’язаний із
змінами у філософських та естетичних системах протягом
всього духовного розвитку людства. Порівняльно-історичний
аналіз основних міфологічних сюжетів переконує, що
попри всю їх різноманітність, міфи народів світу мають
значну кількість спільних рис, тем і мотивів, причому
важливим їх елементом є ідеал. Він додає завершеності,
досконалості, недосяжності сакральному, на відміну
від простого, профанного, земного.
Спробуємо окреслити істотні риси ідеалу в первісному
суспільстві. Як зазначають М.Еліаде [3], Б.Малиновський
[4] та ін., усе життя давньої людини було наповнене
різними обрядами культу та найрізноманітнішими повір’ями.
Від самого народження і до смерті людина жила в системі
символів та міфів. Терпляче переносячи грізні природно-кліматичні
умови, нестачу їжі, небезпеку з боку хижих звірів,
вона не тільки загартовувалась фізично, її психіка
наполегливо шукала відповідей на питання, що ставило
життя. Біль, страждання, страх, розчарування переслідують
людську істоту майже на кожному кроці. І як засіб
самоутвердження, засіб своєрідної психосоціальної
терапії вона починає продукувати різні мисленнєві
конструкції, в яких ці соціальні й психологічні негативи
поставали подоланими. Член первісного колективу зводить
ідеал бажаної реальності, який одночасно не лише задовольняє
соціальну групу, до якої належить цей індивід, а й
підтримує складну структуру міфологічної моделі всесвіту.
В стабільності космічних процесів архаїчна людина
вбачає надійну запоруку власної безпеки й життєвого
успіху.
Людина – багатовимірна істота і тому ідеал їй
потрібен як один з елементів боротьби за виживання,
мети, шляху, до якого потрібно прагнути. На це вона
спрямовує всі зусилля, як свідомі, так і несвідомі.
За допомогою магії та ритуалу людина володіє ілюзією
влади і контролю над предметами і явищами: вона може
“управляти погодою, лікувати хвороби, передбачити
майбутнє, збільшити свої припаси, долати ворогів”.
Розмаїття образів, форм ведення господарства, забудови
житла людина намагається здійснювати в такий спосіб,
щоб вони виступали каналами забезпечення людини покровительством
богів чи інших вищих духовних сил і уникнення їхнього
гніву.
Згідно з дослідженнями К.Г. Юнга: “Головним у
розвитку культури є взаємодія несвідомо-архетипових
і свідомих компонентів людської психіки” [Цит. за:
5, 60]. Ідеал людини “вмонтований” в дану структуру
і включає ці елементи. Лише за таких умов можна стверджувати,
що він відповідає ідеалу роду чи колективу. Матимемо
на увазі, що ідеал здатен висловлювати не лише неперехідні,
але й повсякденні потреби душі.
Поза сумнівом, одним із найважливіших чинників
ранньоцивілізаційних суспільств, що визначають почування
і дії людини на ранніх етапах розвитку суспільності,
був страх. Відчуваючи “непривітність” навколишнього
світу, первісна людина малює образ бажаної дійсності.
Ідеалізація образів, характерів у міфології є практично
невіддільною від неї. У цьому річищі українська міфологія
мало чим відрізняється серед інших. Першими втіленнями
ідеальних образів були тотеми, духи, боги, божества,
культурні герої, які в різних міфологічних системах
відіграють роль творця, захисника, порадника Абсолюту,
творять і перетворюють дійсність на свій власний розсуд.
Звучить мотив про ідеальність природи, де під “ідеальним”
необхідно розуміти безконечну творчу силу. За таких
умов “... осмислити складну проблему становлення духовності
народу можна лише за умови, коли відомо, як йшло це
накопичення. Про особливості цього процесу дають наочне
уявлення наукові розвідки дослідників багатьох поколінь,
які не тільки нагромаджували фактичний матеріал з
народних вірувань і повір’їв, а й висловлювали своє
ставлення до нього, розкриваючи власне бачення світу.
Ось чому такі цінні для нас пам’ятки народної духовної
культури – і як джерело народного світогляду, і як
джерело наукової думки” [6, 169].
Поширена думка, що реально усвідомленим ідеалом
в первісному суспільстві може виступати добробут,
і цей ідеал до сучасних днів не втратив своєї значущості.
Ця думка простежується у Дж.Фрезера, Б.Малиновського,
М.Еліаде, К.Сосенка, І.Огієнка, І.Нечуй-Левицького.
Найбільш повним джерелом, яке достатньою мірою розкриває
особливості вказаного ідеалу в українській міфології,
є колядки і щедрівки. “Надарований добрим розумом
і багатою фантазією, давній Українець, з того переляку
і з дива, не міг не дбайливо відноситися до небесних
з’явищ. Йому хотілося пригорнути до себе страшні грізні
сили, дуже небезпечні в практичному житті, йому хотілося
милуватися пишними світлими силами неба. Ціль давньої
української віри, як і в інших народів, була практична,
а в основі давнього українського поганства був людський
егоїзм. Давній український народ славив світлі небесні
сили, годив темним силам, щоб пригорнути до себе ласку
неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним
цілям. Люди молились небу, щоб загарбати собі небо,
дощ, тепло, росу, погоду, щоб прогнати од себе холод,
хмари, негоду. Давнім Українцям, як бачимо з обрядових
пісень, хотілось прихилити до себе ласку небесних
сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв на пасіці,
багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив
жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило
дерево, а в дворі плодилася птиця. Ціль давнього українського
поганства була практична, як і в Індусів, і в Греків,
і в інших народів, котрі в молитвах до своїх богів
просили собі всякого добра [7, 4].
Дослідники стверджують, що залежно від роду занять
людського колективу цей ідеал може втілюватися в наявності
значної кількості їстівних плодів, тваринних чи рибних
ресурсів. В більш пізній період сюди додається компонент
певного запасу: комори із зерном, загороди худоби,
одягу, грошей тощо.
Відразу постає питання про шляхи його досягнення.
“Ритуальні жертвоприношення перших плодів, свята врожаю,
великі сезонні бенкети, коли весь зібраний урожай
виставляється на загальний огляд і тим чи іншим чином
освячується, посідають значне місце в житті землеробських
народів. Мисливці і рибалки також відзначають хорошу
здобич чи відкриття нового промислового сезону різними
святкуваннями, на яких здійснюються ритуальні дії
з їжею. Проводять вони і обряди умилостивлення і вшанування
тварин, які є об’єктом полювання. Всі такі життєві
акти виражають життєву зацікавленість общини в достатку
харчів, усвідомлення їх значної цінності. Людина примітивного
суспільства ніколи, навіть в найбільш сприятливих
обставинах, не перестає відчувати небезпеку голоду,
достаток харчів є першою умовою нормального життя”
– стверджує Б.Малиновський [4, 44].
Людина на ранніх стадіях своєї історії намагається
оволодіти контролем над плинністю природних процесів,
і робить це вона безпосередньо через ритуал і заклинання,
намагається примусити вітер і погодні умови, тварин
і урожай підкоритися її волі. Лише значно пізніше,
зрозумівши обмеженість своєї магічної могутності,
вона з острахом чи надією, з мольбою чи викликом звертається
до вищих створінь, тобто до демонів, духів, предків
чи богів. Таким чином, абсолютний добробут формується
на основі двох основних компонентів: власного раціонального
досвіду і доброзичливого вияву певних надприродних
сил щодо людини, незалежно від форм їх виразу. Перший
досягається тривалим спостереженням і практикою, другий
– найрізноманітнішими ритуально-обрядовими магічними
діями. Для цього встановлюються майже родинні відносини
з різними божествами. Поява продуктів рільництва,
за текстами українських обрядових пісень, зумовлена
божим даром винятково з огляду на опікунське, батьківське
ставлення богів до людини, до її потреб. Досить часто
колядники звертаються до господаря із закликом підготуватися
до зустрічі з високими гостями – ясним місяцем, ясним
сонцем і дрібним дощем, а типовим завершенням (віншівкою)
є такий текст:
“Гей, дай же, боже, два стоги гречки,
Два стоги гречки – на пиріжечки!
Гей, дай же, боже, один стіг пшениці,
Один стіг пшениці – на варяниці!
Гей, дай же, боже, в городі зела,
В городі зела, в домі весело! …
Гей, дай же, боже, один стіг вівса,
Один стіг вівса – вже колядка вся” [8, 483–484].
Ця щедрівка дає уявлення про безпосередні сердечні
відносини людей з Богом: прихід Бога в гості до господаря,
допомога йому в господарстві, передача в дар засобів
виробництва, вогню, рослин тощо. Поза сумнівом: “якщо
в господарстві етносу основне місце посідає землеробство,
витіснивши на периферію інші види діяльності, то структура
саморегуляції суспільних відносин і духовні явища,
що її втілюють, набувають специфічних рис. Сама природа
землеробства вимагає стійкої гармонії елементів власної
діяльності з елементами тваринництва, збиральництва.
Земля потребує удобрення, для чого необхідні одомашнені
тварини, а вони потребують рослин, води для споживання.
А для збереження водного запасу необхідні насадження.
Тож землероб дуже рано починає вбачати запоруку власного
добробуту в спорідненості зі світом фауни, флори,
землею та різними міфічними істотами. Він віддавна
усвідомлює світ як єдиний організм, якому він сам,
рослини, тварини, земля – все займає належне йому
місце і все природним чином споріднене між собою”
[9, 103].
На основі описаного ідеалу та його практичної
реалізації можна вибудувати цілу низку супутніх ідеалів,
що виникають у зв’язку з діяльністю людини. Говорячи
про землеробство (і, головним чином, про хліборобство)
як основне джерело фізичної підтримки життя, основи
господарських і культурно-духовних відносин давніх
українців, можна виділити сімейний ідеал. Для цього
є всі підстави, адже вирощування злаків на великих
площах чорнозему найкраще було здійснювати сім’єю,
а не всією общиною. Отже, сім’я, навіть самими умовами
виробництва висувалася на перший план у структуризації
суспільства. Тому так багато містерій, свят в українців
мали сімейний характер. За висловлюванням К.Сосенка,
“найбільш оригінальною є ідея різдвяного Дідуха, тому
що він є символом не самого одинокого попередка (першопредка.
– Авт.) народу, але й батьком первісної рідні, яка
в різдвяній традиції виступає цілісно. Вже на Святім
Вечорі виступають господар, господиня і їх діти в
ідеальних ролях – неначе світлина першої рідні – як
служивці (дійові особи. – Авт.) святкових містерій;
за таких ідеальних (героїв. – Авт.) уважають їх співці-колядники,
коли, вітаючи їх своїми колядками, ампліфікують їх
та величають зарівно з ідеальною праріднею вказує
кожна колядка. Але ще краще та виразніше колядки ідеалізують
первісну прарідню, величають її як первосвітну небесну
появу в астральній подобі” [10, 74].
Остроже – остронога двір;
В тім остроженці три віконці.
В першім віконці ясний місяць,
В другім віконці ясне сонце,
В третім віконці ясні зорі.
Не єсть же то ясний місяць,
А єсть же то пан господар.
Не єсть же то ясне сонце,
А єсть же то господиня.
Не єсть же то ясні зорі,
А єсть же то дітки його.
Сидить собі кінець стола,
Їсть кутицю пшеничную;
Коло його – жона його,
Коло жони – дітки його,
Коло діток челядонька [11, 215].
Отже, існує чітка система ієрархічних відносин
у давній сім’ї. Глава родини – батько, сидить на почесному
місці, а потім у певній послідовності – жінка, діти,
челядь. Порівняно з астральними світилами – головним
світилом давніх предків був Місяць, який “керував”
небозводом як господар сім’єю. Місяць здійснював вплив
майже на всі сфери життя: саме від місячних ритмів
залежало вирішення таких важливих питань, як наприклад,
успіх у полюванні, кількість вирощеного урожаю чи
перебіг хвороби [12, 16]. Майже всі українські етнографи
кінця ХІХ ст. причину культу Місяця вбачають у необхідності
вивчення фаз зростання Місяця для орієнтації в часі,
а дехто вважає першоосновою спосіб життя й господарювання.
Трапляються й інші варіанти, в яких модель ідеальної
сім’ї подається через архетип світового дерева.
І
А в пана, в пана Івана, – Святий вечір!
Стояла яблуня посеред двора,
На тій яблуні золота кора.
Золота кора – то єго жона,
А що почечка, то єго долечка,
А що віточки, то єго діточки,
А що сучечки, то єго синочки [8, 53].
ІІ
А в пана Йвана золота верба,
А на тій вербі золота кора,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то ж не верба – Йванова жона,
Ой то ж не кора – Йванова неня,
Ой то ж не квіти – Йванові діти [8, 54].
Архетипічні образи починають сприйматись як образи
могутніх захисників, порадників і вчителів. Відчуття
єдності власної істоти з усім, що її оточує, теж випливало
з психологічного “дотику” людини до підсвідомої частини
свого “Я”, до закодованих у вигляді архетипів найдавніших
продуктів психічної діяльності людини. У такий спосіб,
через архетипи, людина дістала могутню базу для самоутвердження
у світі.
У моделі взірцевої сім’ї кожен займається своєю
справою, тут немає неробства і байдикування. Всі,
без винятку, збираються на вечерю перед Різдвом, тут
відбуваються основні святкові дійства, складна обрядова
система яких так чи інакше покликана поліпшити добробут
сім’ї в наступному році. Даний кульмінаційний момент
святкових містерій в кожній сім’ї містить значний
запас ідеальних форм, про які йтиметься пізніше.
Та особливо важливою для нас сьогодні виступає
ще одна риса обрядових пісень – колядок і щедрівок,
– яка розкриває дуже мало досліджений пласт духовності
наших предків. Колядки та щедрівки відігравали винятково
важливу роль духовного еквівалента процесу оволодіння
людиною культурно-речовим світом – світом техніки,
ремесел, технології виробництва.
Так само, як кутя займала своє почесне місце,
так обов’язково під святковий стіл клали якісь залізні
речі, головним чином, знаряддя праці сільськогосподарського
призначення – плуг, борони та ін. Торкаючись їх час
від часу, учасники містерій прилучались до священного
(ідеального), яке надає їм сили, міць, щастя, наснаги
на цілий рік. Процес полювання, пошук їстівних плодів
і захист від хижих звірів зумовлює потребу в знаряддях
праці, практичність і доцільність яких є основними
характеристиками при виготовленні, на що вказував
ще Сократ: “Все добре і прекрасне щодо того, для чого
воно добре пристосовано, і навпаки, потворне щодо
того, для чого воно не призначене” [13, 95].
Використання поняття ідеального не є випадковим,
адже всі знаряддя виробництва, найбільш поширені в
даному регіоні, дані цьому народу через верховне божество
чи через його слуг, а отже, є найбільш досконалими.
На це ж вказує зовнішня характеристика металевих виробів.
При порівнянні з дерев’яними та кам’яними, які домінували
в давні епохи, вони мають якісніші характеристики.
Пригадаймо хоча б легенду, повідану Геродотом: О тій
порі “на скіфську землю з неба впали золоті предмети:
плуг, ярмо, сокира й чаша...” [14, 236]. Це були знаряддя
праці й обрядів, які забезпечували життєдіяльність
людей. Але не тільки володіння цими предметами означало
здобуття і вищу легітимізацію влади у скіфському суспільстві.
Геродот розповідає, що царі – нащадки свято бережуть
ці знаряддя – символи і щорічно приносять їм великі
жертви. Отже, як для давніх скіфів – сколотів, так
і для предків сучасних українців знаряддя праці були
живими, відкритими сутностями, що поєднували людей
з богами. Таку ж символічну позначку несла на собі
зброя. Казковий персонаж, сміливець перед боєм зі
злою силою досить часто випробує свою булаву (наприклад,
Котигорошко), підкидаючи її вгору, немов кажучи нам,
що перше залізо було дароване богами з неба і, як
свідчать археологи, воно дійсно мало метеоритне походження.
Чудо – дитина в українських обрядових піснях часто
має при собі лук і стріли, а стругання “золотих стрілочок”
– одна з сакральних дій героя.
Оволодіння всіма цими предметами означало далеко
не тільки забезпечення себе продуктами споживання
чи знаряддями оборони. Воно ще розцінювалося як прилучення
людини до вищих сил світу, а самі предмети були живими
символами й запорукою єдності людини з цими символами.
Сама наявність тих чи інших знарядь свідчить про існування
певних професій, які мають богоугодне значення.
Чи є, чи нема господар дома?
В стодолойці є, житенько віє.
Ходімо ми йому заколядуємо,
Чи не дасть він нам по коробочці.
Чи є, чи нема господейка дома?
В Світланочці є, хлібойко пече.
Ходімо ми їй заколядуєм,
Чи не дасть вона нам по кукілойці.
Чи є, чи нема синочки вдома?
В стаєнойці суть, коники чешуть,
Ходімо ми їм заколядуймо,
Чи не дадуть нам по коникові.
Чи є, чи нема його донейків дома?
В світловці суть, золото прядуть.
Ходімо ми їм заколядуймо,
Чи не дадуть нам по золотій нитці [15, 34].
Узявши варіант здобуття людиною продуктів землеробства
та тваринництва – професій, які визначають спосіб
життя, – помічаємо, що всі ці дари були для людини
знову ж живими сутностями, котрі прилучають її до
божества і крізь які просвічує божественна благодать
до людей.
Звернення до основ божественної благодаті спостерігаємо
в усі часи та в усіх народів. Те саме можна сказати
і про ідеал, який неможливий без відносин з надприродними
силами (богами). Для здобування найліпшого результату
останніх слід задобрити: запросити на гостини, похвалити,
виявити до них повагу. Теплота відносин з вищими силами
гарантує захист, сприяння в усіх починаннях, досягнення
найкращих результатів, що, в свою чергу, веде до добробуту.
Ідеальні форми пронизують всю складну структуру сімейних
взаємовідносин, їх ієрархію та господарську своєрідність.
Через ідеальні взірці людина задовольняє свій одвічний
потяг до вдосконалення самої себе, навколишнього світу,
суспільних відносин та ін. Ретельний розгляд міфологічних
сюжетів дає можливість зрозуміти психологічні основи
мислення давніх людей. Осмислення духовних надбань
історії вітчизняної культури дає змогу встановити
особливості та загальні принципи становлення основ
українського етносу, які, в свою чергу, дадуть вичерпні
відповіді на вирішення морально-етичних проблем сьогодення,
відчуття спорідненості з минулими традиціями і минулими
поколіннями.
ЛІТЕРАТУРА
1. Крутоус В.П. Категория прекрасного и эстетический
идеал. – М., 1985.
2. Ильенков Э.В. Проблема идеала в философии // Вопросы
философии. – 1962. – № 10.
3. Элиаде Мирча. Трактат по истории религий: В 2 х
тт. – СПб., 1999.
4. Малиновський Б. Магия, наука и религия. – М., 1998.
5. Бичатін С. Символи та міфи // Людина і світ. –
2002. – № 1.
6. Скиба Н.В. Когда небо открывается… // Культура
и время. – 2004. – № 1.
7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу.
Ескіз української міфології. – К., 1993.
8. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового
року. – К., 1965.
9. Ятченко В.Ф. Про розвиток духовності українського
етносу дохристиянської доби. – К., 1998.
10. Сосенко К. Різдво – Коляда і Щедрий вечір. – К.,
1994.
11. Сосенко К. Культурно – історична постать староукраїнських
свят Різдва і Щедрого Вечора. – Львів, 1994.
12. Паунггер И., Поппе Т. Лунные правила на все случаи
жизни. – СПб., 2004.
13. Ксенофонт. Воспоминание о Сократе. – М., 1993.
14. Геродот. История: В 9 ти тт. – М., 1999.
15. Щедрівки. Колядки. Віншівки. – К., 1968.
