Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
А.М. Яровий, кандидат філософських
наук, професор Вінницького фінансово-економічного
університету
ДЕТЕРМІНАНТА ОБРАЗНОГО В СИСТЕМІ ФІЛОСОФСЬКО-НАУКОВОГО
ПІЗНАННЯ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ
Проблема образного в розвитку науки та соціальної
практики останнім часом набуває особливої актуальності.
Принаймні, можна виділити дві обставини, які, зокрема,
зосередили увагу вчених на даному типі пізнання. Перша
обставина стосується, власне, сфери самих філософських
наук, коли за результатами критики епістемологами
форм наукової раціональності стимулювався інтерес
до вивчення несловесних форм образно-символічного
мислення людини. Друга обставина стосується комплексу
технічних наук, які на практиці вирішують проблему
штучного інтелекту. І процеси комп’ютеризації сказали
тут нове слово, поставивши проблему створення штучних
інтелектуальних структур по розпізнаванню образів.
Власне, в системі комп’ютерних наук проблема образного
навіть більшою мірою досліджена, ніж у самій філософії
(звичайно, в специфічно-технічному аспекті її вивчення).
І якщо філософи на сучасному етапі поки що дуже обережно
підходять до постановки та аналізу даної проблеми,
в науках про штучний інтелект проблема розпізнавання
образів останніх десятки років активно досліджується.
І в цьому вже досягнуті значні практичні результати.
Особливого значення набуває проблема образного
в системі соціальних наук. І питання не тільки теоретичного
характеру, а й потреби соціальної практики актуалізують
проблему образного в соціальному пізнанні. Реклама,
політтехнології, “паблік рілейшенз” тощо вимагають
розкриття таємниці інформаційно-образного впливу на
людину та її соціальну поведінку.
Для вітчизняної та зарубіжної епістемології проблема
образного є відносно нова сфера дослідження. І тут
навіть важко назвати авторів і ті наукові праці, де
б на гносеологічному рівні ця проблема досліджувалась.
Заслуговує на увагу праця Н.Т. Абрамової, в якій досліджуються
несловесні форми символічного мислення людини, в тому
числі образ розглядається як спосіб символічного кодування
[1, 236]. Але образному в цій праці приділяється менше
уваги, тому що більшою мірою досліджуються інші зовнішні
та внутрішні мислительні акти. Дискусійним є і сам
підхід автора та його тлумачення образу як типу символічного
кодування. Дійсно, чи є образне різновидом символічної
форми обробки інформації? А, можливо, образ є специфічний
несимволічний тип відображення? Яка його гносеологічна
природа та які гносеологічні функції він виконує в
пізнанні?
Терміни “образ-образне” багатозначні, що є результатом
поєднання їх буденного та наукового змісту. В науковій
та популярній літературі ці терміни використовуються
з великою мірою невизначеності та наповнені широким
значенням. У філософській літературі їх понятійний
зміст також досі чітко не виявлений. А тому й виникає
питання щодо дефініцій та категоріального статусу
“образ-образного” в системі сучасної епістемології
та їх співвідношення з іншими гносеологічними поняттями.
Продовжуючи аналіз цих проблем, матимемо на увазі
деякі обставини. Перша обставина, яку треба врахувати,
виявляється в тому, що ми підтримуємо позицію А.І.
Ракітова [2, 148], який пропонує виокремити зміст
понять “гносеологія” і “епістемологія”, а також виділити
(як відносно самостійні за критерієм вивчення спеціальних
видів наукових знань) такі спеціальні галузі, як “природничо-наукова
епістемологія”, “інформаційна епістемологія”. Продовжуючи
інновацію автора, вкажемо про існування так званої
соціальної епістемології. Якщо навіть такий підхід
не є загальноприйнятим, він заслуговує на увагу своєю
оригінальністю та можливістю отримати цікаві результати.
Головне, що потрібно відзначити, що всі ці “окремі”
епістемології мають справу, по-перше, не з пізнанням
взагалі, а з окремими спеціальними видами наукових
знань; по-друге, досліджують їх специфіку та різнохарактерний
зміст; і по-третє (і це головне), виявляють зовсім
нові підходи і концепції, які відрізняються від традиційної
гносеології. Це якраз стосується понять “образ-образного”
та їх категоріального статусу. В традиційній гносеології
“образ-образне відображення” розглядалося фрагментарно,
на другорядних ролях і то не в усіх гносеологічних
концепціях. Матеріалістична традиція в гносеології
апелювала до образного для змістовного підсилення
принципу відображення, коли знання (поняття, теорії,
гіпотези і т.ін.) розглядалися як образи–”копії” зовнішнього
світу. Про образ лише згадували і до нього апелювали,
не розкриваючи його філософського змісту. І цього
вважалося достатнім. Його використовували як аргумент,
притому як очевидний, загальноприйнятий, який не потребує
інших доказів. І про образ вже не згадували. Тим більше,
не аналізували його гносеологічний зміст, не ставили
питання щодо його категоріального статусу.
Однак, сама ситуація в сучасній епістемології
змінилася і конче потребує його наукового аналізу.
І про такі нові підходи та потреби наукового вивчення
“образу-образного” якраз і заявили нові галузі – інформаційна
і соціальна епістемології. І не тільки потреби теоретичного,
а, навіть, більшою мірою практичного характеру, як,
скажімо, в інформаційній епістемології – проблема
створення штучних інтелектуально-образних структур
та їх використання (наприклад, прийнята в Україні
державна науково-технічна програма “Образний комп’ютер”).
Це, зокрема, стосується і соціальної епістемології,
де проблеми інформаційно-образного впливу та психологічної
маніпуляції пов’язані з політичними і правовими аспектами
по забезпеченню соціального захисту особистості.
Друга обставина виявляється в тому, що образне
традиційно розглядалося в аспекті співвідношення “чуттєве-раціональне”.
І незважаючи на певну конструктивність даного підходу,
сама по собі наведена пояснювальна схема містить певні
недоліки, а саме: 1) схема “чуттєво-раціональне” іноді
відтворює “пережитки” філософського минулого, коли
чуттєво-образне і раціонально-символічне співвідносилися
як “нижче” і “вище”, а звідси і втрата самоцінності
чуттєвого пізнання; 2) зіставлення “чуттєво-образного”
і “раціонально-символічного” не зовсім доцільне –
їх взагалі в такому вигляді не потрібно співвідносити.
Адже їх гносеологічний зміст зовсім різний. Більш
коректно говорити про співвідношення “чуттєво-раціональне”
та “образно-символічне”. І якщо “чуттєво-раціональне”
відображають різні форми пізнання (тобто йдеться про
розробку, формування, становлення знання), то “образно-символічне”
виражають різні види вже сформованого знання та різні
способи і типи подачі цих знань (інформації). Власне,
“чуттєве-раціональне” виражає ті внутрішні гносеологічні
механізми, які забезпечують виникнення і функціонування
різних типів вже сформованого знання (інформації)
– образного та символічного. А те, що образне пов’язане
з чуттєвим так само, як символічне з раціональним,
то це є очевидним фактом; 3) обставина, яку потрібно
враховувати, виявляється в тому, що спільне, яке об’єднує
як символічне, так і образне, як певні типи знання
– це створення суб’єктної моделі об’єкта дослідження.
І якщо символічне реалізує дану суб’єктну модель через
формування раціональних структур у відповідно до правил
логічних схем, то образне генерує таку модель через
побудову певного емоційно-чуттєвого образу (чи образів),
покладаючись на інші, нераціональні складові мислення
(особистісні аспекти, компоненти психологічного),
від яких абстрагується не лише математична логіка,
а й більшість сучасних філософсько-орієнтованих логічних
систем. Саме на ці аспекти звертають увагу В.К. Фінн
[3, 6], а також Б.В. Бірюков і О.Е. Петруня [4, 134],
коли на основі констатації даної ситуації вимагають
створення нової, так званої соціальної логіки, де
б компоненти психологічного набували відповідної вагомості.
Однак, при такому підході знову ж виникає загроза
певної однобокості, тобто обмеження та зведення “психологічного”
до форм раціональної діяльності.
Як нам здається, співвідношення логічного і психологічного,
а також саме поняття “психологічне” в тому контексті,
як воно тут використовується, повинно більшою мірою
виявляти інші нераціональні компоненти мислення, серед
яких “образному” відводиться належне місце. І в цьому
виявляється ще одна особливість образного, а саме
– його близькість до ірраціонального, інтуїтивного.
Символічне цілком покладається та обмежується раціональним,
логічним (в традиційному його значенні) та ним забезпечується.
Образне ж виходить із чуттєвого, більшою мірою ним
зорієнтоване та твориться ним. Образне виступає як
певна форма суб’єктного емоційно-чуттєвого моделювання,
коли створюється відповідна віртуальна предметна цілісність,
яка формується навіть при відсутності достатніх символічно-логічних
форм. Акцентуємо увагу на зв’язку образного із чуттєвими
і цілісними формами відображення об’єкта. Образне
– це завжди певна емоційно-чуттєва цілісність. Навіть
при відсутності компонентів раціональності дана цілісність
відтворюється та конструюється образним завдяки фрагментам
чуттєвого та інтуїтивного. І така суб’єктно сконструйована
емоційно-чуттєва предметна цілісність не обов’язково
знаходить раціональні засоби свого обґрунтування,
а можливо, навіть, і не потребує їх. Суб’єкта може
задовольняти і така ідеальна форма. І це, власне,
те, що ми називаємо особистісним. І це те, що ми називаємо
чуттєво-віртуальне. Тут дійсно є своя, так звана соціальна
логіка, логіка людського (суб’єктного, особистісного)
виміру. Така логіка може набувати вигляду певного
образного середовища, побудованого та структурованого
зовсім не за принципами раціональності та відповідних
її логічних структур.
Саме на ці аспекти образного звертає увагу В.П.
Гриценко: логічна цілісність, яка формується за допомогою
дискретно-дискурсивних одиниць якісно відрізняється
від цілісності, яка породжена за допомогою образно-емоційних
кодів мислення. Використання останніх, продовжує він,
дає можливість побудувати, а точніше, зобразити, намалювати
картину явищ в цілому за відсутністю її обґрунтованості
в частковостях і, навіть, в цілому; дає можливість
здійснити металогічні переходи від одних ланок дедукції
до інших за відсутності теоретичної завершеності,
за наявності логічних пропусків тощо [5, 124].
Правда, ці питання В.П. Гриценко розглядає, аналізуючи
культурно-історичний аспект формування логічного (символічного)
через розвиток його дискретно-дискурсивних одиниць.
Простежуючи культурно-історичну еволюцію дискретно-дискурсивного
(символічного, логічного), він виявляє та встановлює
образно-емоційне як первісне та початкове, що історично
передує символічному. А тому образне і розглядається
як проміжний етап становлення та переходу до символічного
(логічного). Образне (в контексті історичного становлення
та розвитку логічного) розглядається деякими авторами,
як щось недосконале, історично-тимчасове, як певний
перехідний етап до утвердження символічного. Символічне
і є тією достатньою і завершеною детермінантою, що
необхідна для забезпечення динаміки наукового знання.
Образне ж, власне, це є той рудимент на тілі науки,
свого роду “пережиток” філософсько-культурного минулого,
на який потрібно вказати, але не досліджувати. Він
не зовсім заслуговує на увагу, тому що це історія,
те, що було. А нам треба рухатися вперед, а тому над
усе – це символічне (логічне). Саме воно забезпечує
науковий прогрес.
Можливо, ми дещо згустили фарби, але саме така
тенденція домінує в оцінці образного як історично-культурного
феномена. Хоча щодо самого В.П. Гриценка, і в цьому
потрібно віддати йому належне, він не поділяє такої
позиції. Навпаки, він виходить із розгляду дискретно-дискурсивного
і образно-емоційного як рівноправних, більше того,
обґрунтовує необхідність їх взаємозв’язку та гармонії.
На ці аспекти він звертає увагу, аналізуючи взаємовідношення
цих компонентів за результатами вивчення творчості
видатних мислителів минулого, а саме: творчості Леонардо
да Вінчі – де, на думку автора, понятійне і наочно-образне
ще не об’єдналися органічно в єдине ціле, а існують
у вигляді певних паралельних самостійних напрямів;
та Гегеля – який поєднує досвід дискретної організації
мислення з логічним досвідом континуального, образно-емоційного
мислення і робить суттєвий внесок у розвиток діалектичної
логіки [5, 123-125].
В цілому В.П. Гриценко виходить з необхідності
гармонії дискретно-дискурсивного і образно-емоційного
в пізнанні. І така його позиція обґрунтована. Це пояснюється
тим, що не потрібно вдаватися в крайнощі, абсолютизувати
роль символічної чи образної складових мислення. Правда,
автор не акцентує увагу на абсолютизації символічного
(логічного) та ігноруванні образного і кризових наслідків,
до яких це призводить.
Хоча, з іншого боку, В.П. Гриценко вказує на
загрозу перебільшення ролі континуальних одиниць (образних
структур), які відзначаються інформаційною багатозначністю,
а тому начебто створюють гносеологічні умови для релятивізму,
міфологізму в мислені. Ми погоджуємося з В.П. Гриценко
в тому, що асиметрія символічного і образного має
свої межі, порушення яких перетворює наукове мислення
в ненаукове. Однак, як розуміти автора, коли він зазначає,
що самодостатня роль образів, аналогій, метафор (одні
образи і аналогії передаються через інші) призводить
до руйнування цілісності контексту, підвищує невпорядкованість
тексту, зростання його “ентропії”? [5, 126]. Мабуть,
це потрібно розуміти так, що, з одного боку, декларується
рівноправність та гармонія континуального та дискретного,
образного та символічного, а в практиці мислення порушується
ця рівноправність через риторику і необхідність зведення
(чи підведення) форм образності (аналогій, метафор]
до компонентів символічного (тексту). І, як вже відзначалося,
виникає питання, чи потребує образне того, щоб його
перекладали на мову символічних структур? Виникає
питання, а чому не здійснити зворотній процес трансформації
символічних форм в компоненти образного мислення людини?
Можливо така форма редукції дала б більш позитивні
результати?
Така недооцінка, і власне, неврахування специфіки
образного виявляється і тоді, коли намагаються дати
дефініції “образу”, “образності”. Вище ми вже вказували
на позицію Н.Т. Абрамової, коли образ розглядається
лише як спосіб символічного кодування. Подібні тенденції
ми зустрічаємо і у В.П. Гриценка, який вважає, що
образ – елементарна одиниця будь-якого пізнання: буденного
і наукового, чуттєвого і раціонального тощо [5, 122].
Відчувається наявність певною гносеологічної розмитості,
невизначеності самого поняття “образ”. А тим більше,
коли автор, апелюючи до так званого горизонтального
підходу, поділяє образ на два типи: дискретні і континуальні.
Виходить, що символічні структури мислення (тобто
дискретно-дискурсивні одиниці) – це образи, і образи
– це континуальні, емоційно-чуттєві утворення. Можливо,
все це правильно, але щоб уникнути гносеологічної
плутанини, краще ввести традиційний методичний підхід:
“образ” в широкому і вузькому розумінні. Тоді буде
досягнута певна гносеологічна коректність і визначеність,
щодо якого типу образів здійснюється аналіз.
Ми під образом розуміємо, насамперед, його зміст
у так званому вузькому розумінні, як компонент не
раціонального, а емоційно-інтуїтивного мислення людини.
Образ – це завжди емоційно-чуттєва форма суб’єктності,
що забезпечує її безпосередній зв’язок з об’єктною
предметністю. Символічне ж – це теж певна форма суб’єктності
(але яка представлена через раціональні структури),
котра, однак, опосередковано виражає дану предметність.
Емоційно-чуттєва предметність – це предметність безпосередня,
первинна, вихідна, природна, а тому так зрозуміла
та комфортна для людини. Образ – це таке суб’єктне
емоційно-чуттєве утворення, яке відображає предметність
у цілісних та цілеспрямованих формах, виявляючи загальні
тенденції її динаміки в контексті соціальної практики
людини. Цілісність і цілепокладання – суттєві характеристики
образу. Образ містить завжди певну життєву мету та
реалізує її. І на ці питання звертає увагу В.П. Гриценко
[5, 124]. Він пише, що образно-емоційні одиниці тісно
пов’язані з соціальним інтересом, “духом” епохи, чутко
реагують на соціальні запити і виступають як початкова
ланка трансформації соціальних потреб в логічні форми
її усвідомлення. Логічне безпосередньо не пов’язане
не тільки з предметним змістом, а й з соціальною детермінантою,
яка формує та конструює як предметність, так і саме
логічне. Тільки завдячуючи образному та через взаємовідносини
з ним, логічне (символічне) реалізує такий двоїстий
характер зв’язку. Образ не просто виражає життєву
мету, а й у цілісній емоційно-чуттєвій формі забезпечує
певні способи її досягнення. Самій об’єктній предметності
образ надає такої форми цілісності, яка детермінується
стратегією вирішення людських життєвих проблем. А
отже, цілісність образу та його предметний зміст завжди
визначається факторами соціального виміру.
Ця ж соціальна детермінанта (вимір) образного
визначає і необхідність його трансформації в логічне
(символічне). Тобто континуальне завжди повинно здійснювати
перехід до дискретно-дискурсивного і навпаки. В.П.
Зубов, аналізуючи творчість Леонардо да Вінчі, відзначає,
що понятійне і наочно-образне у нього йде поряд, однак
ще не об’єдналося органічно в єдине ціле. В мисленні
Леонардо виявляються не лише наочно-образні конструкції
на рівні уявлень, а й намагання до створення послідовного
дискурсу, індуктивних і дедуктивних побудов, які,
однак, не дістають і не можуть ще дістати повного
розвитку і залишаються поряд із спостереженням і конкретно-чуттєвими
образами [6, 61].
Іншими словами, йдеться не про те, що між понятійним
і образним можливі переходи, трансформації однієї
в іншу. Історико-культурологічний матеріал, який наведено
на прикладі Леонардо, ніби свідчить, що такі переходи
можуть бути, а можуть і не бути. Сама соціальна практика
ставить вимогу та детермінує необхідність таких трансформацій.
Філософія ж (в аспекті її методології) повинна відкликнутись
на потреби соціальної практики і дослідити та вивести
такий зв’язок на рівень методологічних вимог (принципу).
І за результатами аналізу історичного розвитку самої
філософії, на прикладі творчості ще одного визначного
представника філософії Гегеля – ми переконуємося в
цьому.
Саме Гегель, узагальнюючи досвід логічного мислення,
поєднує досвід дискретної організації мислення з логічним
досвідом континуального, образно-емоційного мислення
і тим самим робить вагомий внесок в створення діалектичної
логіки.
Як відзначає М.В. Попович ““виведення” одних
понять з інших у філософії Гегеля нерідко будується
за принципом поетичних аналогій, властивих романтизму”
[7, 230].
Як нам здається, ті традиції, яких дотримується
Гегель, для нього самого набувають позитивного і конструктивного
характеру. Це дає можливість Гегелю, використовуючи
методологію чуттєво-образного пізнання, забезпечувати
відповідні образно-інтуїтивні засоби побудови принципово
нової науки логіки. Гегель використовує формально-логічні
засоби для досягнення принципу тотожності мислення.
Але він не задовольняється цим і апелює до образно-інтуїтивних
засобів для реалізації принципу відмінності, навіть,
протилежності. Жива тканина мислення є реальним втіленням
єдності протилежностей, внутрішньої суперечності.
Формально-логічним шляхом її не відобразити. Це можна
осягнути, використовуючи засоби образного сприйняття
та його методології. Тому методологія образно-континуальних
структур – це не щось рядове, буденне, що може бути,
а може і не бути. І в самій філософії Гегеля це не
просто дань традиціям, які деякі автори праць про
Гегеля намагалися тлумачити дещо негативно і розглядати
як певний недолік.
Сказане про Гегеля піднімає дуже важливі питання
щодо долі логіки і методології науки в цілому, якими
їм бути взагалі в перспективі. Сучасна епоха на порядок
денний ставить питання про створення нового типу логіки
і методології науки. Традиційна формально-логічна
(символічна) структура зберігає свої духовні потенції.
Ми повинні надати їм належне і врахувати її досягнення.
Але їх недостатньо для розкриття внутрішніх таємниць
людського мислення та процесів пізнання. Сучасна логіка
є логікою відображення, а потреби часу вимагають від
нас нової логіки – логіки проникнення. Духовні і соціальні
механізми нової методології можуть бути виражені через
чуттєво-образні форми мислення людини. Тому і назву
новій методології можна надати – методологія чуттєво-образного
осягнення (проникнення) мислення людини. В обґрунтуванні
та становленні нової методології велика заслуга належить
представникам різних поколінь, філософам різних епох
і часів, духовні надбання яких потребують серйозного
наукового дослідження. До їх філософських праць необхідно
повернутися і заново їх переосмислювати з врахуванням
нових передумов. Серед цілої плеяди філософів, які
генерували елементи нової методології, можна вказати,
принаймні, на двох видатних філософів: 1) Леонардо
да Вінчі, який самою своєю науковою та художньою творчістю
уособлював духовну потужність нової методології; 2)
Гегеля, який поставив на порядок денний проблему нової
методології і в практиці філософського мислення вже
використовував духовні механізми нових логічних структур
тією мірою, якою йому давали змогу зробити його філософія
та його епоха. Сучасна філософія на основі творчого
усвідомлення духовних надбань своїх попередників повинна
зняти з порядку денного ці питання, закладаючи основи
нової методології.
Творчість Гегеля однозначно вказує на необхідність
висунення певних методологічних вимог та формулювання
відповідного принципу, який би не просто декларував,
а в практиці наукового дослідження забезпечував би:
по-перше, врахування детермінанти образного в пізнанні;
по-друге, досягнення її гармонії із символічним (логічним).
Такий принцип, на нашу думку, можна було б сформулювати
як принцип тотожності (єдності) образного і символічного
в науковому пізнані. Саме такий принцип став би логічною
формою відображення історичних тенденцій розвитку
науки за критеріями використання певних типів пізнання.
А тому вивчення образного і трансформація в нього
– ось життєва сила та мотив символічного. Сама постановка
проблеми тут повинна бути коректною: не що “перше”,
а що “друге”, а умови паритетності та взаємодоповняльності,
симетрії та гармонії, взаємопереходу та трансформації.
Що, власне, і стверджує новий методологічний принцип
тотожності (єдності) образного і символічного в науковому
пізнанні та мисленні в цілому.
ЛІТЕРАТУРА
1. Абрамова Н.Т. Несловесное мышление. – М., 2002.
2. Ракитов А.И. Философия компьютерной революции.
– М., 1991.
3. Финн В.К. Интеллектуальные системы и общество.
– М., 2001.
4. Бирюков Б.В., Петруня О.Э. “Социальная логика”
и дискурс. Культурно-когнитологические аспекты //
Вопросы философии. – 2005. – № 9.
5. Гриценко В.П. О диалектике дискретно-дискурсивного
и образно-эмоционального в познании // Философские
науки. – 1990. – № 6.
6. Зубов В.П. Леонардо да Винчи. – М., 1962.
7. Попович М.В. Очерк развития логических идей в культурно-историческом
контексте. – К., 1979.
