Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
Г.О. Чередніченко, здобувач
Київського національного університету імені Тараса
Шевченка
ПОНЯТТЯ МОРАЛЬНО ДОБРОГО ЯК ПРОВІДНА ІДЕЯ
МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ У ФІЛОСОФІЇ П.Д. ЮРКЕВИЧА
Ідея морального добра, моральної норми як категорії
загальноорієнтувальної, загальнорегулювальної і загальноврівноважувальної,
за всіх часів існування суспільства мала незмірне
значення. Вже в первісній суспільній організації починає
розвиватися система моральної регуляції людської поведінки
і життя, зароджується певна культура відносин. В сучасних
умовах загальної моральної зневіреності та знеціненості
морально-правових норм людина особливо гостро відчуває
важливість і значущість таких понять, як нормальні
почуття, нормальне виховання, нормальний розвиток.
Проблема моральної поведінки та врегулювання суспільних
відносин, встановлення та реалізації моральної норми
постає перед представниками філософської думки вельми
актуально.
В контексті незчисленних спроб відшукати раціональне
зерно у сфері моралі та вибудувати адекватну і дієздатну
правову суспільну модель, з чіткою диференціацією
моральної норми, моральної свідомості, нам видаються
особливо цікавими морально-правові погляди одного
з яскравих представників української філософської
думки ХІХ ст. П.Д. Юркевича, котрий розглядає природне
начало моральності з точки зору істинного християнина,
теолога в поєднанні з величезним досвідом наукового
знання у сфері філософії, юриспруденції та історії.
Зокрема, досліджуючи питання моралі, Юркевич
акцентував свою увагу на таких двох усталених в той
час категоріях людського мислення, як розумне і морально-добре,
і виступив проти тенденції ототожнення розумності
та морального достоїнства вчинку [1, 97]. Зазначимо,
що для багатьох філософсько-етичних течій ці два поняття
– розум та мораль – прирівнюються на підставі розуміння
моральної діяльності як необхідної умови для загального
блага та щастя людей, як розумних істот. Добро, відповідно
до різних сцієнтистських підходів, розумілося і як
задоволення і як користь, як щастя і як досконалість,
або взагалі вважалося невизначеним поняттям, що базується
на чистій інтуїції.
В історії етики існувала й теорія моральної доброти
[2, 243]. В її основі лежав критерій оцінювання з
погляду моралі людських дій лише через наміри, спонуки
і прагнення її суб'є¬кта. Адже все інше визначається
багато в чому випадковим перебігом обставин. До найвідоміших
її прихиль¬ників належать такі мислителі, як М.Лютер,
І.Кант, Ж. П. Сартр.
Представники цієї теорії робили наголос на переваж¬ному
або винятковому значенні мотиву, спонуки при мо¬ральній
оцінці людської діяльності. Але існували й інші напрямки
етико-філософської думки: утилітаризм, гедонізм, евдемонізм,
згід¬но з якими пріоритет при оцінці чи встановленні
мораль¬ного значення дії слід віддавати врахуванню
її результатів, наслідків, - позиція етичного консеквенціалізму.
Це за своєю суттю матеріалістичні кон¬цепції моралі,
що пов'язують її із задоволенням певних потреб людини,
реалізацією певних соціальних функцій.
Теорія моральної доброти зосереджує увагу на
моральному контролі над внутрішнім станом людини в
найбезпосередніших її проявах. Так, Кант вважав, що
при виконанні морального обов'язку важливим є певний
умонастрій моральної особистості, почуття безкорисливої
поваги до обов'язку й беззастережне підкорення йому,
а не певний зміст і результат вчинків [3]. За Сартром,
визначальним було особливе суб'єктивне ставлення людини
до власних вчинків, пов'язане з визнанням нею своєї
цілковитої відповідальності й прагненням до істинного
буття.
Однак, Юркевич розмежовує ці поняття розумного
та морально-доброго, і детально досліджує корені цього
явища підміни двох різних етико-філософських понять,
внаслідок якого суспільство визнає сліпе підпорядкування
безпристрасній розумності правових норм. Так, починаючи
від античності, ставлення до таких категорій, як розум
та моральне добро, видозмінювалося, існували найрізноманітніші
підходи до їх розуміння.
Середньовічна схоластика під “розумом” розуміла
просту абстрактну здатність, а не органічну систему
істин, які людина пізнавала, досліджуючи свій дух
і природу [4]. Мислителі епохи Відродження для розв`язання
завдань розуму зверталися до вивчення природи й шукали
відповіді на них в ній самій. Філософська думка Нового
часу стрімко змінює напрямки свого розвитку, погляди
на закладені століттями природні людські цінності.
Мораль позбулася цієї своєї могутньої підвалини, а
етика опи¬нилася перед необхідністю замінити її, наскільки
мож¬ливо, доказовою силою людського розуму. Виникає
чимало матеріалістичних теорій, агресивно налаштованих
проти морально-етичних принципів людської життєдіяльності,
негативно налаштованих на сприйняття будь-яких норм
поведінки та цінностей. І здебільшого обговорюється
розумність людських вчинків, акцентується увага на
тому, що вона є справжнім джерелом моральності. Саме
тоді, за Нового часу, як відзначає П.Д. Юркевич, виникли
тенденції ототожнення двох абсолютно різних за смисловим
навантаженням категорій – розумності та моральності.
На думку Юркевича, причина такої плутанини полягає
в тому, що люди перестали розвивати своє духовне життя,
їх серце черствіє, і все більш комфортно вони відчувають
себе в області спокійного, неупередженого та байдужого
розуму [1, 98]. Насправді ж, розум є системою достатніх
підстав для визнання за істину. У розумі містяться
універсальні явні істини, й необхідні свідчення про
них ґрунтуються на їхній внутрішній явності (емпіричній
– погодження з фактом, логічній – на законі суперечності,
моральній – на безперечному схваленні певних актів
волі, юридичній – як вид моральної явності). І хоча
людина – істота розумна, правова і добра, їй дано
розум для того, щоб постійно думати про мораль, відносини
зі світом, добро, і міркувати про переваги і недоліки
існуючих норм буття, змінювати і гармонізувати їх,
тільки за таких умов переважає моральна вільність
у особистості.
Пізнаючи, особа орієнтується на ідеал Добра,
і він постає найвищою моральною цінністю для людської
свідомості. Кожен людський вчинок дістає свій моральний
вимір завдяки здатності людини усвідомлювати їх внутрішню
проблематику і співвідносити із власним уявленням
про добро і зло. Таким чином, людина оцінює їх розумом,
адже вона здатна розпізнати добре і лихе, справедливе
і несправедливе. За Юркевичем, людина утверджує своє
свідоме ставлення до норм моралі саме тим, що самостійно
обирає найвищі цінності, яким служать її вчинки, і
таким чином виявляє себе як духовна істота, гідна
і морально свідома.
Юркевич методично підводить до ідеї значущості
самоцінностей і, зокрема, ідеї добра для сенсу існування
індивіда і суспільства в цілому. Адже ідея добра безпосередньо
контактує з поняттям блага, і не тільки етимологічно.
Під благом у філософії здебільшого розуміється позитивне
здійснення буття загалом. Людина повинна бути впевнена
у тому, що такі позитивні начала насправді існують,
бо світоглядна передумова моральності залежить від
довіри до ідеї блага, і лише після того, коли людина
особистим волевиявленням почне усвідомлювати її, вона
перетворюється в ідею добра. І хоча наука й досі не
визначила зміст поняття добра, все ж очевидним залишається
те, що добро є провідною ідеєю моральної свідомості.
На цьому ж наголошує Юркевич. Він стверджує, що хоча
ідея добра безмежна і невизначена, у кожному конкретному
випадку розпізнання добра відбувається абсолютно точно
і безсумнівно. Якщо досконально розібрати ситуацію
і проаналізувати всі моменти, то не буде непорозуміння
з приводу морально доброго або злого.
Погляди Юркевича свідчать про великий вплив на
його концепцію таких гігантів філософської думки,
як Платон і Арістотель [5]. Так, вже Платон аналізував
проблеми врегулювання суспільних відносин, вимальовуючи
систему взаємовідносин між людьми та між людьми і
державними утвореннями. Він, зокрема, вирізняв такі
поняття, як розумна душа, яка міститься у мозку, афективна
душа – у серці, і нижча душа – у печінці. Найвищим
у людині Платон визнавав розум, а досконалість розуму
вбачав у знанні добра і мудрості. За Платоном, розуму
підпорядкована навіть воля, а умовою моральних вчинків
філософ вважав істинне знання, знання добра або розум
[6].
Арістотель, продовжуючи платонівські роздуми,
виокремлював високу розумну душу і чуттєву, нижчу
душу. Він розрізняв душі: нижча – рослинна, середня
– тваринна та вища – розумна, притаманна людині. Розум,
як першодвигун або першопричину, він ототожнював з
Богом, а також визначав його як винятково людську
рису. При цьому Арістотель відрізняв два типи Розуму:
творчий, діяльний, та пасивний, сприймаючий, притаманний
лише людині. Розумна діяльність душі, узгоджена з
доброчесністю, на його думку, становить мету людського
життя, найвище щастя. Знання ж саме по собі для Арістотеля
ще не означає доброчесність, люди здатні чинити зло,
навіть усвідомлюючи його як таке, і так само, попри
відсутність знання про добро, можуть чинити його за
душевним потягом. За Арістотелем, людина є доброчесною,
коли чинить так, аби постійно перебувати в “золотій
середині”, поміж крайнощами, і саме розум встановлює
норми для визначення цієї середини. Вищу доброчесність,
як моральне ставлення людини, Арістотель вбачав у
розумовому спогляданні [7].
Зазначені філософські погляди античних мислителів
мали великий вплив на формування морально-етичної
концепції і Памфіла Даниловича. Власну концепцію морально-правових
поглядів філософ створив, осмисливши низку моральних
проблем у зрізі національно-етичної ментальності,
виробивши, таким чином, своє специфічне ставлення
до існуючих у той період філософських течій і сформулювавши
власне уявлення про певні морально-етичні поняття.
Український філософ, відзначаючи емоційність
українського народу, вбачав у ній прикмету національної
вищості, духовні начала, засновані на глибокій моральності.
Саме мораль формує основи власної гідності і ґрунтується
на свободі вибору. Тому завжди ця суспільна свідомість
використовувалася як взірець свободи і необхідності
стану поведінки, сумісний з гідністю, сумлінням, з
обов`язком і відповідальністю перед іншими, а не як
засіб примусу, приниження чи пригнічення особистості.
Моральна вимога набуває особливої гостроти через
те, що виявляється звернутою безпосередньо до душі
й гли¬бинних переживань людської особистості, до внутріш¬нього
ядра її сутності. Так чи інакше, моральне добро все
ж є невід`ємною складовою суті цілісного призначення
людини у Всесвіті, втілюючи добре осмислений задум,
спрямований на реальне утвердження добра.
Говорячи про моральне добро і його зв’язок з
призначенням людини у Всесвіті, Юркевич вказує на
існування того, що перебуває поза природою людини,
вище людини і глибше, ніж вона існує, і це те, що
стосується суті світового буття, – це Божественне
начало. Моральні закони Юркевич розглядає винятково
як приписи “найвищого законодавства”, тобто Божественні
приписи, відкидаючи припущення, що джерелом “морального
законодавства” є людський розум. Вчиняючи добро, особа
виконує волю Бога. Божественний авторитет важливий
для нас тому, що він розумний. У цьому підході погляд
Памфіла Юркевича збігається з поглядом Ляйбніца, для
якого розумне завжди божественне і божественне–розумне,
а авторитетні думки завжди знаходять для себе достатню
основу в людському розумі [8].
Втім, Бог, за Юркевичем, на відміну від Арістотеля,
не є найвищим розумом. Розум безпосередньо пов`язаний
з духовним началом особистості. Його приписи (веління)
знаходять своє начало у серці людини, а не в навколишньому
світі. Тому що все, що є навкруги, спочатку сприймається
не розумом, а органами чуттів. І розумова діяльність
є похідною від психічної, від емоцій та переживань,
що мають своє відображення, насамперед, у серці. Розум
керує та може підпорядковувати душевні переживання,
але нездатен їх знищити. Він створює правила, що поширюються
на духовне життя, але жодне правило не в змозі придушити
душевну любов до добра. Мисленнєвий процес, який відбувається
за допомогою понять, і думки є тими проміжними ланками,
що стоять між світом і людиною. Адже тільки людська
душа здатна мислити, мати свідомість та усвідомлювати,
чим саме є ці акти душі. Суттєва відмінність людської
особистості від усіх інших жививх істот – це те, що
людина не просто знає, а має ідею знання, не просто
діє, а діє відповідно до ідеалу досконалої поведінки.
За ідеалом розвивається душа та моральні здібності
людської істоти, за істиною – розум, у вигляді зіставлення
існуючих фактичних обставин та зовнішніх впливів з
ідеальними категоріями, дає оцінку, засуджує, критикує
або виправдовує їх і намагається, у разі невідповідності,
виправити, згідно з необхідними законами. Лише людині
притаманні такі якості, як судження, критика, розрізнення.
За Юркевичем, в понятті про добре полягає достоїнство
предмета або цілі, досягненням якого задовольняється
людина, бо вона створена за велінням Бога та за його
подобою. А вчинення добра передбачає подвиги у вигляді
жертовності та відмови від певних пристрастей та пороків.
Саме в моральності Юркевич вбачав відмінність
людини від тварин, чиї душі створені з матеріальної
природи, тоді як людина походить від самого Бога,
і саме їй дана “моральна ідея”. Необхідним явищем
моральності є здатності людини осуджувати, порівнювати
себе з іншими, зіставляти вчинки відносно загальних
принципів добра і зла, певних встановлених у суспільстві
норм. Тільки людина здатна мислити, розуміти, мати
поняття про себе, про світ навколо себе та про себе
у цьому світі.
Людина піддає сумніву, перевірці, оцінці усі
явища. Ці процеси мають свій початок у серці, лише
потім вони осмислюються розумом. Людина, за своєю
природою (інтелектуальною і вольовою), на відміну
від інших живих істот, може шляхом самовдосконалення
і розвитку дійти правових форм організації соціального
життя.
Однак головною підвалиною моральних відносин
між людьми, за Юркевичем, є любов. Для існування моральності
потрібно, щоб у серці не згасала любов, адже мораль
зумовлена саме ставленням любові серця до добра. Орієнтація
на євангельську любов – одна з найвищих чеснот, від
якої залежить порятунок Душі. І завдання кожного християнина
– плекати цю любов, це почуття людяності, берегти
“людський образ”, що за Святим Письмом створений за
образом Божим. І звідси розуміння Юркевичем людини
та її душі як особливого божественного створіння,
що розвивається за ідеями моралі, насамперед, а лише
потім – як фізична матеріальна істота. Лише дуже обмежена
особа, яка живе теперішнім днем, нездатна відчувати
всю глибину душевних переживань та перетворювати їх
у думки та умовиводи.
З.Фрейд через переосмислення несвідомого як первісної
душевної субстанції, яка активно впливає на наші почуття,
мислення, життєдіяльність, дійшов висновку, що людина
з`являється в цей світ аморальною істотою, але суспільство
придушує аморальні спонукання у неї, формуючи у такий
спосіб адекватні соціальні якості. Юркевич же, звичайно,
з цим не погоджувався [9].
Людина для Юркевича – моральна особистість, і
він не розумів, чому у морально-правових вченнях так
мало уваги приділяється природному людському потягу
до морально-доброго. Ми народжуємося, хоча і не з
думками про мораль, але з прагненням до моральної
діяльності. Хоча, за Юркевичем, людині властива любов
у формі поривання до вчинення добра, за своїм єством
вона здатна розрізняти закони, що походять від дій
доброчесності і що виникають від дій необхідності.
І ідею добра людина, в міру розвитку її розуму, уявляє
незалежно від приємності. Вона повинна вважати добром
не те, що для неї бажано, а має прагнути до того,
що є добром.
Не погоджується Юркевич і з думкою К.Ліннея,
що “людина – це, насамперед, тварина, яка відчуває”.
Якщо, тварина живе, керуючись тільки власне інстинктами,
то людська особистість окультивує їх і перетворює
дані природою інстинктивні устремління в морально-добрі
і достойні вчинки. Так, у любові до дитини матір вбачає
моральний обов`язок, моральну вимогу та припис совісті,
а тому її інстинктивна любов є лише точкою опори для
втілення в життя своїх моральних настанов, своєї доброти
та піклування про духовний стан малюка. Визначення
моральності у людській свідомості втілюється через
ідеї істини та добра, а ніяк не через примітивні сприйняття
органами чуття.
Ідея істини, добра і справедливості у чуттєвому
існуванні людини поширюються на її бажання, які піддаються
оцінці так само, як і знання, і вчинки. І хоча бажання
є досягнення приємного і корисного, але моральність
вимагає, щоб саме бажання було достойним – відповідало
законам моральної діяльності, а не полягало лише у
здійсненні ним задоволення та користі, до якого воно
прагне. Адже природне право бажання задоволення та
користі – природне лише для тварини, а кожна моральна
особистість здобуває собі це право шляхом виправдання
себе перед ідеєю добра. Людина критично ставиться
до своїх бажань, кожне з яких проходить шлях морального
оцінювання. Причому незалежно від того, що говорить
розум або розумне законодавство, людина оцінює бажання
і вчинки, насамперед, з позицій моралі, наскільки
справедливим та істинним, добрим або лихим воно є.
Для бажання добре є безпосередньо корисним, але, з
етичної точки зору, це абсолютно різні поняття.
Моральну діяльність Юркевич вбачає у здатності
людини робити добро, вміти йти на компроміс, виконувати
обов`язки, мати почуття відповідальності, честі і
справедливості. А здійснення добрих вчинків, заснованих
на ідеї правди і любові, є обов`язком кожного. Щире
сердечне бажання добра та намір робити задоволення,
на думку філософа, – суть морального достоїнства людини,
в якому зосереджується ідея справедливості – моральної
вимоги, яка є основою загального щастя. В межах ідеї
справедливості особа здійснює добро, а отже, відповідні
до моралі вчинки. Особа вчиняє зло, коли порушує моральний
обов`язок, моральний закон.
Як і Г.Сковорода, Юркевич пов’язує моральні вчинки
людини і її щастя із самопізнанням, через яке виявляється
“внутрішня”, “сердечна” людина [10]. Самопізнання
передбачає знання про саме знання, і не лише знання
предмета, а й те, звідки знання про цей предмет береться
і чому. Оцінює людина і сама себе, схвалюючи або ні
ті чи інші вчинки порівняно з загальнолюдськими цінностями.
У цьому виявляється совість її. А совість є моральна
необхідність, в якій міститься початок людяності,
і примушує людей дотримуватися моральних норм. Моральна
ж норма є формою моральної вимоги, певний взірець
поведінки, що відбиває усталені потреби людського
співжиття і відносин і має обов`язковий характер.
Отже, очевидним є те, що слова і вчинки мають
співвідноситись із загальнолюдськими критеріями справедливості,
істини та добра. Інакше дуже легко було б підмінити
етичний потенціал культури таким чином, що за своєю
суттю він виявив би себе як повне заперечення моральності.
А справжня моральність наголошує на тому, що нормально
розвиватися, самовдосконалюватися людська особистість
може, тільки будучи сама собою, усвідомлюючи власну
гідність, особисту відповідальність, встановлюючи
розумні обмеження діяльності.
І хоча загальнолюдська мораль виникає як результат
взаємодії конкретних моральних систем, однак вона
дуже розпорошена і сама по собі не є цілісною структурою,
прийнятною для всіх соціальних спільнот. Виникає певний
конфлікт, вирішення якого досягається шляхом надання
переваги універсальним моральним нормам, тому що кожна
з моральних вимог, якщо вона справді є моральною,
може бути узагальненою. А лише загальнолюдська моральність
покладає на нас відповідальність поваги до різноманітних
проявів духовності у людини.
Такими універсальними моральними нормами є такі
духовні якості, які схвалюються чи засуджуються протягом
усієї історії людства. Завжди були в пошані справедливість,
ввічливість, співчуття, дружня підтримка тощо і не
поважалися зрадництво, брехливість, жорстокість, грубість,
нахабство. Релігія у всі часи завжди звертала увагу
саме на розвиток духовності, моральності, а не розуму.
Навіть у сьогодення, називаючи когось “нелюдом” ми
маємо на увазі людину, позбавлену вищих емоцій: любові,
жалю, співчуття, милосердя, приязні.
Таким чином, Юркевич, сформулювавши власну позицію
у моральному полі, дуже ґрунтовно і чітко досліджує
взаємозв’язок природи моралі і права, а також їх зв’язок
з поняттям морально доброго як провідної ідеї моральної
свідомості людини. Мораль як сукупність правил поведінки,
які втілюють уяву про справедливість, добро, честь,
совість, що склалися у суспільстві як система поглядів
та уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей;
як одна зі сфер суспільної свідомості, виступає як
певне загальне ставлення людини до дійсності, вона
філософськи осмислює духовний світ людської особистості.
На відміну від права, виконання вимог моралі санкціонується
лише формами духового впливу, адже у людини існує
внутрішня необхідність прийняти ту або іншу моральну
норму.
ЛІТЕРАТУРА
1. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М., 1990.
2. Малахов В. Етика. – К., 1996.
3. Кант И. Соч.: В 6 ти тт. – М., 1965. – Т. 3.
4. Жильсон Э. Философия в Средние века. – М., 2004.
5. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон и Аристотель.
– М., 1993.
6. Платон. Соч.: В 3 х тт. – М., 1968–1972.
7. Аристотель. О душе // Аристотель. Соч.: В 4 х тт.
– М., 1983.
8. Лейбниц Г.В. Новые опыты о человеческом разумении
// Лейбниц Г.В. Соч.: В 4 х тт. – М., 1982. – Т.2.
9. Фрейд З. Введение в психоанализ. – М., 1989.
10. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 х тт.
– К., 1973. – Т. 2.
