Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
В.С. Богданов, доктор філософських
наук, професор, директор Черкаської філії Одеської
національної юридичної академії
АВТОРИТЕТ ОСОБИСТОСТІ: ЕЛЕМЕНТИ СТРУКТУРИ ТА СОЦІАЛЬНІ
ПРОЯВИ
Результативне входження індивіда у цей світ не може
бути тільки спонтанною реакцією на будь-які життєві
обставини. Воно потребує поступового опанування особистістю
норм соціальної культури, різновидів, можливостей
суспільної діяльності, перебирання на себе якоїсь
ролі у суспільстві. Цей процес – засвоєння індивідом
соціального досвіду, певної системи соціальних статусів
та культури, тобто соціалізації – дуже важливий для
утворення авторитету особистості. Ступінь авторитетності
особистості визначається тільки через процес спілкування
з іншими людьми, оскільки “людина може посідати у
суспільстві або почесне, або посереднє, або нижче
місце, оскільки іншого для неї в соціальному світі
просто немає” [1, 161–162]. Дедалі глибша диференціація
особистісної свідомості та самосвідомості соціально
ілюструється протистоянням індивідуального “Я”, конкретних
особистісних установок та навколишньої соціальної
“одержавленої” реальності. Розвиток потреб, інтересів
та цінностей, міра їх задоволення у процесі суспільного
поділу праці впродовж історичного часу аж ніяк не
знищує ієрархію фундаментальних та актуальних структур
складної організованої соціальної системи, а, навпаки,
– веде до ускладнення субординаційних зв'язків. “Потреби
людей – підкреслював Гегель, – розрізняються залежно
від їхньої освіти та вільного розвитку, а від різного
рівня розвитку залежать і вимоги, які вони висувають,
їхня віра в авторитет, їхня довіра до нього” [2, 210].
В науці склалася певна традиція вивчення проблеми
авторитету особистості. Перший досвід наукового підходу
до сутності авторитету виявляється в теоріях, в основному,
німецьких вчених – Г.В.Ф. Гегеля, Ф.Ніцше, Ф.Енгельса,
М.Вебера, Г. Х. Гадамера, М.Шелера, Ю.Габермаса. З
різним ступенем повноти досліджені соціологічні (В.Парето,
Е.Дюркгейм, А.Бентлі, В.Мінікаєва, Є.Саленков та ін.),
формально-організаційні (Ф.Тейлор, Л.Урвік, М.Фоллет,
К.Таускі, Р.Мертон та ін.), політико-правові (Г.Лассуелл,
М.Крозьє, Х.Арендт, Д.Белл, С.Верба. Д.Істон, Р.Даль,
М.Кейзеров та ін.), соціально-психологічні (зокрема,
Е.Фромм, Е.Ткачов. Ю.Неймер) та інші “інтервали абстракцій”
авторитету. Авторитет особистості в існуючих наукових
працях розглядається досить “аспектно” і здебільшого
такі дослідження мають галузевий або конкретно-соціологічний
характер. Все більш зростаючий динамізм сучасного
життя, його мінливість ініціюють соціально-філософське
вивчення авторитету особистості, аналіз його структури,
передумов та чинників видозміни цього явища як форми
та результату соціальних відносин між людьми.
У площині авторитетного, де адекватно відтворене
моральне та духовне існування суспільства й людини,
можна виокремити три форми прояву.
По-перше, реальні суспільні та соціально-політичні
процеси містять в собі явища, які за своїм змістом
квазіморальні, тобто якість моральності існує в них
суто формально, уявно. Це так звані публічні авторитети.
В цьому випадку особливо важливо враховувати, на якому
соціальному тлі (маси чи народу) утворюється авторитет.
Згадаємо К.Ясперса, який чітко розмежував ці поняття
при окресленні реальної суспільної корпорації. “Масу
слід відрізняти від народу. Останній структурований,
усвідомлює себе в своїх життєвих устоях, мисленні
і традиціях... маса ж є об'єктом пропаганди і впливу,
не знає відповідальності і міститься на найнижчому
щаблі свідомості” [3, 142]. Чим більш незрілий такий
безпосередній “фон”, тим менш реальний авторитет.
Поняття авторитету тут є суто умовним, адже висхідними
презентуються формальні ознаки добровільності й нормативності,
які необхідні для регулювання співіснування й співпраці
в людському суспільстві “як імперативи, що повинні
бути оточені ореолом авторитетності і вимагають авторитетів”
[4, 653].
Йдеться про імітування авторитету як соціального
феномена, про реалізацію його суто формальних властивостей
на підвалинах соціального популізму й конформізму.
Інформаційні масиви історії містять факти, які засвідчують
патерналістські спроби окремих вождів, політичних
корпорацій за певних політичних режимів (тоталітарних,
авторитарних) створити систему ілюзорних авторитетів,
котрі заміщували б реальні, такі, що базуються на
істинних інтересах мас. Подібна репрезентація авторитету
служить суто елітарним інтересам і визначає його як
ідеологічний сурогат.
По-друге, в соціальній емпірії може бути виокремлений
такий якісний рівень авторитетності, який репрезентований
природними для конкретної соціально-політичної системи
способами взаємодії людей. Він може бути визначений
як історично та соціально необхідний рівень авторитетності.
Характерна ознака такого “соціального авторитету”
проявляється повною мірою в соціальній зумовленості
моралі, тобто відтворюється в процесі узгодження різноманітних
інтересів індивідів і спільнот. Він детермінується
соціальним законом поділу праці та її кооперування,
тобто об'єктивним чинником, і “морально зобов'язаний”
служити критерієм для виявлення першочергового й найістотнішого,
другорядного та помилкового у суспільних вчинках та
явищах, які спираються, насамперед, на раціоналістичні,
традиційні нормоутворення. Цей рівень авторитетності
потенційно найбільш ефективний, адже авторитет особистості
як соціально спрямований вектор чітко позначає динаміку
масової свідомості, яка визначається конфліктами вибору
між імперативними позаособистісними вимогами “ідеальної”
моралі та практичними нормами поведінки індивідів.
По-третє, ситуація “внутрішнього конфлікту” самої
особистості, яка продукується соціально-ситуативною
поведінкою, прагматичною діяльністю та довільністю
життєвого вибору й добровільністю визнання якихось
регламентацій відповідальності, конституює інноваційний
рівень авторитетності. Останній апробується в спільноті
як результат певної соціальної “трансгресії”, або
виходу конкретного поведінкового акту за межі стереотипно-
усталеного, доцільного. Утворення нових авторитетів
(особливо в соціально-трансформаційній царині суспільних
установок), надання їм статусу ціннісних алгоритмів,
з одного боку, заперечує, ревізує або руйнує традиційні
норми поведінки, а з іншого, – атестує суспільство
як моральну систему, що мінімізує гармонізацію інноваційного
й консервативного. Саме на “охоронний” інстинкт спільноти
звертає увагу В.Кремень, підкреслюючи, що “масова
людина має консервативну природу, і змінам у її світогляді,
звичках, традиціях не встигнути за змінами самих умов
життя. В таких випадках людина заперечує це нове,
незважаючи на його об'єктивно прогресивний характер”
[5, 21].
Дуже важливо у цьому контексті відмітити комунікативно-прагматичну
ознаку авторитету особистості. Аргументом на користь
такої є пріоритетність партикулярних інтересів, раціонально-предметне
ставлення до соціуму. Таке ставлення може бути виражене
у сприйнятті, або ж навпаки – не сприйнятті авторитетів,
а отже, позиція конкретного індивіда може бути активною
або пасивною чи навіть індиферентною. При цьому активні
типи суб'єктивного ставлення до суспільства розмежовуються
на “позитивні” (інтенсивний розвиток, тотальне поширення
авторитету, його формування як категоричного імперативу
комунікативної етики) та “негативні” (стримування
такого розвитку, протидія авторитетам, що утворюються
на традиційному й спрощено-раціоналістичному підґрунті).
Згадаємо основні типи маніпулятивних та актуалізованих
систем, за Е.Шостромом [6, 34]. Саме прагнення активно
управляти іншими, мати авторитет (хоча б у формальному
його виразі) ще не засвідчує висхідну конструктивність
процесу такої активізації і не припускає жодних апріорних
гарантій щодо істинності останньої. Скажімо, “активний
маніпулятор” напередвизначено прагматично використовує
свій соціальний статус і, базуючи свої поведінкові
акти на принципах жорсткої субординації, максимально
формалізує та імітує свій авторитет чи спосіб його
досягнення. Це зауваження досить суттєве на шляху
інтерпретації проблеми авторитету особистості, передусім,
для виявлення внутрішніх невідповідностей певної множини
його суб'єктів своєму власному сенсові, а також для
фіксування й оцінки всієї ієрархії авторитетів у спільноті.
Суспільство у своєму перехідному стані як динамічний
спонтанний соціальний простір-час опосередковано сприяє
розвиткові цілої сукупності так званих активних особистісних
систем, які, спекулюючи на життєво практичному світосприйнятті
значної частини соціального загалу та спираючись на
такі моделі поведінки, як авантюризм, уявна рішучість,
маніпулятивність, намагаються створити враження носіїв
істинного авторитету. Помилкова (іноді, на жаль, об'єктивно-спричинена)
орієнтація більшості людей на суто матеріальний вимір
свого життєвого світу служить спонукальним чинником
формування та утвердження “фрагментарних”, “одновимірних”,
“безумовних” авторитетів, морально-етична цінність
яких практично знівельована, а їх тимчасовий статус
в контексті простору-часу є сумнівним гарантом оптимізації
суспільних відносин.
З іншого боку, сучасне соціальне середовище у
своєму мінливому відтворенні дає кожному індивідові
шанс реалізувати свою унікальність, неповторність,
адже життєвий світ є результатом звершень та подій
індивідуального життя і водночас їх постійною передумовою.
Отже, у загальному вигляді межа життєвого світу збігається
з межею відповідальності особи у своєму бутті. Таким
чином, самореалізація, її синтезування з нормативними
засадами комунікативної спільноти відображені, насамперед,
в самодостатніх особистісних орієнтаціях, що вільні
від авторитарних “фантомів” минулого та розтиражованих
стереотипів теперішнього.
Варто, на наш погляд, позначити такий важливий
аспект формування авторитету, як внутрішня готовність
його суб'єкта – особистості до визнання свого успіху,
заслуг. Незрілість свідомості, орієнтація на тимчасові
набутки в контексті “первинної достатності” зумовлюють
деформацію авторитету особистості. Пріоритетну роль
в цьому випадку повинна зіграти суспільна свідомість
як царина мотивів, прагнень та вольових ситуацій,
як “соціальний барометр” та соціальний механізм контролю
зрілості авторитету.
Досить поширеною є теза, згідно з якою утворення
особистісного авторитету є проявом соціальної активності
індивіда та підсумовуючим результатом відповідності
його життєдіяльності зовнішнім регламентаціям. Такий
узагальнений підхід є досить абстрактним, бо не враховує,
передусім, всю повноту людського виміру соціуму, а
саме того, що індивідуальна діяльність постає як свідомий
та цілеспрямований складник загального творчо-перетворювального
процесу й не обмежується суто адаптаційними реакціями.
Тому слід вирізняти алгоритмічні (запрограмовані)
й довільні соціальні дії. Останні, наприклад, у своєму
діяльнісному вимірі не передбачають якихось конкретних
напередвизначених соціальних намірів. За своїми сутнісними
ознаками вони імпульсивні, емоційні і реалізовуються
на основі спонтанних прагнень й напівсвідомо тяжіють
до орієнтації на історико-усталені авторитети. Індивіди
з такою життєвою установкою здебільшого утворюють
так званий людський матеріал, який є або об'єктом
апробації жорстких політичних режимів – тоталітарного
та авторитарного, або утворює “вигідне” соціальне
тло для ідеологічних маніпуляцій.
Соціальні дії, які реалізуються за певними запланованими
намірами, можуть бути визначені як власні вольові
установлення або як соціальне відображення зовнішніх
настанов. В першому випадку індивідуальні діяльнісні
акти будуть кваліфіковані як активні, цілеспрямовані,
але не автономні, адже в інтенціональній сфері їх
рушійної сили – індивіда міститься соціальний орієнтир,
детермінований системою зовнішніх авторитетів. В іншому
випадку, дія, залишаючись в запрограмованому режимі,
під впливом надособистісного вольового установлення
служитиме пасивним відображенням зовнішнього алгоритму.
Звідси – усі провідні форми людської активності детерміновані
авторитетом як соціальною ознакою, коли індивіди –
безпосередні виконавці окремих поведінкових актів
прагнуть досягти успіху й набути статусу суб'єкта
авторитету в тій чи іншій царині людського співіснування.
Навіть така попередня систематизація феномена
людської активності ілюструє соціальну значущість
авторитету особистості. Саме він в соціально-наявній
формі стимулює й реалізує моральну потенцію людини,
її прагнення та установлення. Окреслюючи межі авторитету
і позначаючи його в контексті інших форм, необхідно
виокремити значення та рівні відповідальності, які
об'єктивно зумовлюють утворення ієрархії авторитетів
в соціумі. Найбільш загальні абриси соціального виміру
відповідальності тісно пов'язані із об'єктивним розглядом
природних складників авторитету, виявленням його суб'єктивних
чинників.
Необхідність моральної оцінки окремого вчинку
обґрунтовує окреслення моральних меж цілісної соціальної
дії, визначає “координати зростання” авторитету особистості
в утилітарному та умовно-символічному просторі. Однак
кваліфікація вчинку авторитетної особистості репрезентується
не тільки в площині морального та етичного. Застосування
самих моральних норм та цінностей до осмислення вчинку
означатиме певну незавершеність та загрозу абсолютизації
конкретних моральних оцінок та відповідальності. Звідси
закономірно виникає питання про політико-правові межі
соціальної дії носія чи суб'єкта авторитету. З’ясування
співвідношення соціально-психологічних, моральних
і політико-правових меж є досить актуальним завданням
в аспекті визначення істинних критеріїв соціального
авторитету. Скажімо, ставлення до життєвого світу
й соціальної практики як до якоїсь множинності проектів
раціоналізації суспільного буття, втрата партикулярності
соціального середовища та його персонального виміру
призводять до руйнації, а не збереження соціальних
цінностей. Тобто одновимірний орієнтир на мораль обмежує
світосприйняття, “цементує” його, і тоді соціальна
позиція такого індивіда-мораліста (в негативному значенні)
в контексті соціального виконання буде поляризуватись
з інтересами і орієнтаціями суспільного життя. Макіавеллі
в ситуації такого вибору пропонував виходити із розуміння,
що “відстань між тим, як люди живуть і як вони повинні
жити, настільки велика, що той, хто ігнорує дійсне
заради ідеального, діє скоріше на шкоду собі, аніж
на благо, бо, бажаючи проповідувати добро в усіх випадках
життя, він неминуче загине, стикаючись із безліччю
людей, далеких від добра” [7, 46].
Отже, соціальний авторитет, перетворюючись в
суто моральний, позбувається тих атрибутивних ознак,
які б давали можливість цілеспрямовано і ефективно
використати модульний механізм оперативного і, найголовніше,
– імперативного впливу. Суспільне оточення потребує
постійного контролю, причому, в основному, не стільки
морального, скільки політичного і правового. Основна
підвалина авторитету – довіра – буде стабільною за
органічного поєднання моральних, політичних, правових
компонентів авторитету особистості.
Досить часто соціальна дія, механізм її практичної
реалізації та оптимізації набувають суто схематичного,
формалізованого характеру, але все ж залишаються авторитетними
утвореннями щодо існуючих моральних понять та нормативів.
А, отже, межі морального й політико-правового простору-часу
значною мірою рухливі і окреслюють людську активність
в режимі ціннісних (усуспільнених) алгоритмів. В цьому
контексті можна виокремити три системи авторитетів:
1) ззовні орієнтовані, задані людині стереотипи
соціального життя – система зовнішньо-формальних авторитетів
(“харизматичних авторитетів”);
2) внутрішні сили та здатності людини – система
особистісних авторитетів;
3) чинники, які перешкоджають або сприяють особистісному
утвердженню та випливають із суспільного середовища
як опосередкованої “другої” дійсності між біосферою
та людиною – система суспільних, умовно скоригованих
авторитетів.
В процесі професійного зростання авторитет особистості
визначається її соціальним статусом (посадою) в суспільстві.
Саме становище особистості в ієрархічній посадовій
системі в межах трудових, політичних, духовно-ідеологічних
відносин визначає ступінь його впливу на пере6іг суспільних
справ і на інших членів спільноти. Подібні міркування
ми знаходимо у Г.Плеханова, який підкреслює, що “розміри
та масштаб особистого впливу залежать також від талантів
особистості... Але особистість може виявити свої таланти
тільки тоді, коли вона посяде необхідне для цього
становище у суспільстві” [8, 322].
Вивчення авторитету особистості передбачає розгляд
суміжних понять: авторитет посади, престиж. Є сенс
в тому, щоб авторитет особистості та авторитет посади
віднести відповідно до неформальної та формальної
структур авторитету як соціального явища. При цьому,
з одного боку, означимо, що істинний авторитет не
може триматися тільки на юридичних правах і посадовому
статусі. Необхідно здобути моральне право керувати
людьми. З іншого боку, поняття “посада” використовується
для кінцевого позначення організаційно-функціонального
утворення авторитету – авторитету окремих особистостей,
які прагнуть неординарно вирішити ті чи інші соціальні
завдання та мають політико-правовий статус. Елементи
самого процесу формування інституцій соціального управління
та регулювання відіграють щодо “цілісного авторитету”
(особистість – посада) допоміжну роль.
Правда, деякі зарубіжні вчені, скажімо, К.Таускі,
відзначає, що в цілому у формально-ієрархічній структурі
спільноти простежується тенденція зменшення особистісного
начала в авторитеті та зростання начала знеособленого,
формального. Якщо “харизматичний авторитет виходить
із виняткових особистісних характеристик лідера, наділеного
“Божим даром” – талантом бути привабливим, то традиційний
авторитет є поєднанням установленого “права”, посади
користуватися авторитетом та легітимністю особистості,
яка обіймає авторитетну посаду” [9, 123].
Раціональний авторитет є такою формою “цілісного”
авторитету, яка найбільш віддалена від якостей самої
особистості. “Використання цієї форми авторитету узаконене
обов'язками авторитетної посади або політичної інституції.
Згода підлеглих базується на суворому дотриманні безособових
правил та імперативів, які визначають обов'язки щодо
авторитетної установи або організації” [9, 123–124].
Тут безособові засоби управління, в тому числі й авторитет
як форма соціальної регуляції, у систематизованій
диференціації трудових актів обмежені специфічними
правилами. Інакше кажучи, підлеглі зобов'язані виконувати
вказівки носія або суб'єкта авторитету тільки у тих
царинах діяльності, на які сфера безпосереднього авторитетного
впливу поширюється безособовим способом – посади,
інструкції тощо. Отже, люди підпорядковуються законові
або слідують правилам, нормам поведінки тому, що зобов'язані
чинити саме так, згідно із чимось зовнішнім, імперативним.
Це значно полегшує сам процес підпорядкування.
Підкреслюючи, що авторитетна посада не є особистісним
здобутком посадової особи, Таускі все ж абсолютизує,
слідом за Вебером, цінність безособистісного, бюрократичного
підходу до управління.
Посадовий авторитет (формальний) логічно розглядати
як міру cоціальної значущості особистості – носія
комплексу юридично закріплених владних повноважень,
якими наділена відповідна посада. Специфіка останньої
накладає своєрідний відбиток на авторитет посадової
особи, для якої важливу роль відіграють владні важелі
управління, які дають можливість справляти визначальний
вплив на людей. Проте наявність формальних повноважень
створює тільки потенційне підґрунтя авторитету особистості.
Реально він проявляється тільки тоді, коли люди, що
перебувають у сфері авторитетного впливу, статусу,
свідомо та добровільно визнають його вплив як соціально
обгрунтовану та аргументовану необхідність, яка стимулює
їх ефективну діяльність щодо досягнення особистих
і групових інтересів. Інакше кажучи, легітимність
авторитету особистості в соціумі може бути “гарантована
тільки “внутрішньо… емоційною відданістю… вірою в
абсолютну значущість порядку” [10, 639].
Авторитет особи залежить від обсягу її прав та
повноважень, які дають їй змогу вирішувати певне коло
посадових питань. Тому він багато в чому визначається
місцем, яке посідає посадова особа у службово-ієрархічній
системі. Зумовленість дією закону ієрархії відбивається
на внутрішній структурі авторитету посади. Необхідно
виокремити авторитет посадової особи в оцінках вищих
рівнів управління та авторитет серед підлеглих. Соціальна
роль посадової особи полягає у покликанні бути компетентним
і сумлінним посередником в оптимізації форм реалізації
прав та інтересів людей, їх домагань. Рівень авторитету
посади має визначатися мірою відповідності діяльності
особистості своєму головному призначенню – “вловити
пульс народного життя та напрямок історичного процесу”
[11, 322].
Посадовий авторитет зобов'язаний сприяти розкриттю
творчого потенціалу особистості управлінця. Проте
за певних умов суперечності між посадовим авторитетом
та авторитетом особистості може бути не тільки рушійною
силою розвитку обох сторін, а й стати гальмом розвитку
особистості, вести до деградації індивідуальності,
що, у свою чергу, знижує й ефективність посадового
авторитету. Як приклад можна навести персоніфікацію
посади, яка виникає у тих випадках, коли соціальна
взаємодія із міжособистісних трансформується у відношення
уречевлених репрезентантів: символів, знань, атрибутів.
Персоніфікація підміняє авторитет особистості авторитетом
посади, оскільки індивід оцінюється не за своїми реальними
людськими якостями, а за тим, який статус він має
в ієрархічній структурі.
Дієвою та ефективною, а значить, авторитетною,
виявиться та особистісна система, яка зможе керувати
собою, удосконалювати відносини своїх елементів, виводячи
за межі внутрішньої структури та включаючи у площину
практики ті з них, які найбільш максимально відповідають
соціальним очікуванням суспільства. Це має бути особистість,
в якій “відображене людство, складене з декількох
елементів: 1) сам індивідуум; 2) решта людей; 3) природа”
[12, 43].
Утворення особистісного авторитету визначається,
крім особистісних якостей, оцінкою конкретної соціальної
ситуації, прогнозом соціально очікуваного найближчого
майбутнього, а також способами прояву волі, які особистість
як потенційний суб'єкт авторитету має у своєму розпорядженні.
Успіх у здобутті авторитету особистості часто зумовлений
достатньою розвинутістю “пізнавального апарату”, який
детермінує нагромадження інформаційного сурогату.
Цей успіх “не обов’язково корелює з індивідуальним
обсягом власної волі, але множинність способів прояву
волі у людини, яку зумовлює успіх в економії волі
у людини, ставить її у більш вигідні ієрархічні умови
порівняно з людьми, у яких обсяг власної волі може
бути значно вищим” [13, 53]. Великий обсяг інформаційного
сурогату (володіння оперативною часто-густо корпоративною
політичною або економічною інформацією) іноді автоматично
забезпечує формальний авторитет особистості.
Але для формування реального цілісного авторитету
особистість повинна передбачати засоби, що гарантують
їй ефективне функціонування в суспільстві. Іншими
словами, “нав’язувані індивідам способи поведінки
необхідно інтеріоризувати” [14, 320]. Передусім –
це наявність в системі “особистість – посада” сукупності
ділових та моральних властивостей. Якісна характеристика
останніх репрезентує подальшу структуру особистісного
авторитету: діловий, моральний, наставницький, професійний
та ін. Тут головне завдання полягає в тому, щоб, об'єднуючись
в особистісний авторитет, привести його у максимальну
відповідність до посадового. Множинність елементів
особистісного авторитету виключає раціоналізм авторитету
посади, варіанти стихійного примушування та статусного
підпорядкування, передбачає поліваріантність поведінки
і діяльності свого суб’єкта або носія й забезпечує
ініціативність цілісного авторитету особистості.
Активну роль у здобутті авторитету особистістю
відіграє постійно діюча система “авторитет – престиж”.
Головним елементом в ній служить авторитет. Він більш
динамічний, виражається у матеріальному та організаційному
діапазонах і має здатність реалізувати свою соціальну
спрямованість за допомогою ненасильственного впливу.
Престиж виконує функцію оцінної категорії конкретного
статусу, його значущості в суспільстві (престиж професії,
посади, становища, норми). Ці поняття не можна синонімізувати.
Престиж більш символічний, ніж матеріальний, він більш
статичний та автономний, ніж авторитет, і постає як
робоча функція тільки у механізмі авторитетних відносин.
Соціальна рухливість престижу як зовнішньої форми
авторитету визначається його об'єктивним змістом:
ступенем авторитетності особистості, тобто відповідністю
підсумків його діяльності інтересам суспільства чи
соціальної групи. Відносність у співвідношенні престижу
як форми та авторитету як змісту, що виражається у
неадекватності їх абсолютних соціальних величин, веде,
зрештою, до посилення їх діалектичної єдності.
Авторитет особистості як різновид суспільних
відносин реалізує функції управління і соціальної
регуляції. Стабільне дотримання принципу авторитету
забезпечується громадською думкою, ціннісними орієнтирами,
соціальними нормами тощо. Все це ініціює демократичний
характер управління, де авторитет функціонує поряд
із правовими нормами, постає провідним чинником у
механізмі їх соціального втілення.
Існування феномена авторитету особистості цілком
виправдано можна тлумачити як історико-усталений природно-спонукальний
чинник розвитку соціуму. При цьому в поступі історико-економічної
та соціокультурної еволюції людства значущість авторитету
як форми та результату соціальної взаємодії історично
варіюється і безпосередньо та опосередковано пов’язана
із функціонуванням системи державно-правових інституцій.
Оцінний зміст авторитетного – це не тільки соціально-економічний
стан та соціально-політична ієрархія спільноти, а
й усуспільнена позиція індивідів, усвідомлення гармонійного
поєднання власних та загальних прагнень, сприйняття
особистістю свого соціального статусу (як функціонально-оцінної
га нормативної ознаки) у контексті інших статусів,
імперативність її подальшої творчо-перетворювальної
діяльності.
В розвитку соціальних відносин авторитет особистості
постає, насамперед, регулятором суспільних дій і тісно
споріднюється із сукупністю узагальнюючих суспільних
потреб та інтересів, що ініціюють цілісний діяльнісний
процес в тому чи іншому державному устрої. Причому
така спорідненість у просторі-часі є незмінною, оскільки
глибинна її сутність зводиться до актуалізації певної
суми індивідуальних прагнень, бажань, уподобань, домагань,
які, в кінцевому підсумку, є рушійними силами духовної
сутності людини.
Структура авторитету особистості, об'єктивні
чинники його формування та соціальних проявів дають
можливість безпосередньо і опосередковано виявити
мотиваційні та організаційні детермінанти теоретичної
і практичної діяльності людини, відтворюють її суспільні
ознаки. У цьому контексті існує необхідність подальшого
осмислення закономірностей, чинників становлення авторитету
особистості в соціальному процесі, способів його виявлення,
оцінки, залучення до з'ясування та розв'язання конкретних
соціальних завдань.
ЛІТЕРАТУРА
1. Сорос Дж. Утвердження демократії. – К., 1994.
2. Гегель Г.В.Ф. Философия религии: В 2-х тт. – Т.2
– М., 1977.
3. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
4. Социальный вопрос с философской точки зрения. Лекции
об общественной философии и ее истории Людвига Штейна.
– М., 1899.
5. Кремень В. Політична стратегія України: порівняльні
аспекти // Віче. – 1994. – № 11.
6. Шостром Э. Анти-Карнеги или человек-манипулятор.
– Минск, 1992.
7. Макиавелли Н. Государь. – М., 1990.
8. Плеханов Г. К вопросу о роли личности в истории
// Плеханов Г. Избранные философские произведения:
В 6 ти тт. – М., 1956. – Т. 2.
9. Taycky K. Work organisation. Major teoretical perspectives.
– N.Y. – 1971.
10. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
11. Бехтерев В. Коллективная рефлексология. – Петроград,
1921.
12. Грамши А. Что такое человек? // Грамши А. Избранные
произведения: В 3 х тт. – М., 1959. – Т. 3.
13. Чалидзе В. Иерархический человек. Социобиологические
заметки. – М., 1991.
14. Парсонс Т. Человек в современном мире. – М., 1985.
