Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
І.В. Богачевська, кандидат
філософських наук, докторант КНУ імені Тараса Шевченка
РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС І РЕЛІГІЙНИЙ РИТУАЛ
Існує декілька напрямів сучасної гуманітаристики,
пов'язаних з використанням терміна “дискурс”. Найбільш
репрезентованими в науковій літературі постають лінгвістичні
та загальнофілософські напрями. Кожен з них виробив
власну дефініцію поняття дискурс та принципи аналізу
дискурсивних стратегій та практик відповідно до предметного
поля своїх дисциплін. Втім, поняття дискурс і, зокрема,
релігійний дискурс, може плідно застосовуватися при
аналізі релігієзнавчої проблематики. Саме поняття
релігійного дискурсу дає можливість провести аналіз
різновидів ритуального дискурсу.
У сучасній філософії дискурс розглядають як те,
що конституює соціум взагалі, як засіб обґрунтування
соціальних норм, як концептуальну схематизацію демократичної
системи, ідеї відкритого суспільства або ідеалу вільної
комунікації, де учасники є рівними [1, 3]. Герменевтика,
постструктуралізм і постмодернізм виробили своє, досить
специфічне тлумачення сутності дискурсу і суміжних
понять. У контексті ідей постструктуралізму та постмодернізму
дискурс усе більше розглядається як специфічна для
конкретної культури й соціуму мовна реалізація, яка
конструює певний “соціальний порядок”.
З погляду сучасної соціальної лінгвістики, кожному
соціальному інституту сучасного суспільства властивий
свій інституціональний тип дискурсу. Так, В.Карасик
виділяє науковий, релігійний, діловий, політичний,
масово-інформаційний, юридичний, дипломатичний, педагогічний,
медичний, військовий, рекламний, спортивний та інші
типи інституціонального дискурсу [2, 25–33].
У межах сучасної лінгвістики релігійний дискурс,
що розуміється як релігійний текст у реальному спілкуванні,
допускає різні дослідницькі підходи. З позицій іманентно-лінгвістичного
підходу, що досліджує власне мовний матеріал, лексико-граматичну
тканину релігійного тексту, можна аналізувати релігійний
дискурс в аспекті повноти, правильності, логічності
висловлювань, що становлять текст, який розглядається.
При такому підході до вивчення релігійного дискурсу
дослідник виходить з концепту “правильно побудованого
дискурсу” як ідеального типу, з одного боку, і можливих
відхилень від цього типу, – з іншого, аж до таких
комунікативних фрагментів, що лінгвістично проаналізувати
не виявляється можливим.
Усі види релігійного дискурсу розпадаються на
особистісно та статусно орієнтований дискурс. У першому
випадку учасники спілкування прагнуть розкрити свій
внутрішній світ адресату і зрозуміти адресата як релігійну
особистість в усьому різноманітті особистісних характеристик
її віри, в другому – вони виступають як представники
тієї чи іншої релігійної групи, виконують роль, що
задається комунікативною ситуацією. Особистісно-орієнтований
дискурс виявляється в двох основних сферах спілкування
– побутовій та буттєвій, при цьому побутове (повсякденне)
спілкування являє собою генетично вихідний тип дискурсу,
а буттєве – у вигляді теологічного діалогу. Статусно-орієнтований
релігійний дискурс може мати інституціональний та
неінституціональний характер залежно від того, які
релігійні інститути функціонують у соціумі в конкретний
історичний проміжок часу.
Поряд з іманентно-лінгвістичним і соціолінгвістичним
підходами до вивчення релігійного дискурсу існує прагмалінгвістичний
підхід, суть якого полягає у висвітленні способу спілкування
у найширшому розумінні. В межах прагмалінгвістичних
концепцій дискурсу [4] дослідниками протиставляються
такі види спілкування, як серйозне – несерйозне, ритуальне
– неритуальне, інформативне – фасціативне, фатичне
– нефатичне, пряме – непряме.
Вказані характеристики видів дискурсу, виділені
на прагмалінгвістичній підставі, взаємоперехрещуються.
Неритуальне спілкування, наприклад, може включати
інформування, фасціативний обмін текстами, фатичну
й нефатичну складову. Елементи ритуального дискурсу
наявні майже в кожному з видів дискурсу – і в побутовому
(існують сімейні ритуали), і в інституціональному.
Проблематичним є, втім, виділення ритуальних текстів
у межах буттєвого дискурсу. Важко, наприклад, довести
ритуальність художнього чи філософського тексту.
Оскільки в релігійному дискурсі ступінь ритуальності
є найвищим, уявляється доцільним докладніше розглянути
специфіку і функції ритуального релігійного дискурсу.
За висловом С.Гіла, “ритуал – це мова релігії”, особливо
в культурі народів, які не мають писемності [6, 76].
Ритуал – це закріплена традицією послідовність
символічно значущих дій. Символічно регламентовані
дії позначені в мові як ритуал, церемонія, обряд,
етикет. А.К. Байбурин [6, 12–37] переконливо доводить,
що ритуал й етикет можуть бути протипоставлені за
ознаками сакральності / щоденності, колективності
/ індивідуальності, ригідності / варіативності, сюжетності
/ фрагментарності. Ритуальна дія – це особливий символічно
навантажений вчинок, що підтверджує відповідність
ритуальної ситуації її сакральному взірцю. Ритуал
закріплює постійні характеристики представників певної
групи – етносу, конфесії, малої групи, які усвідомлюють
свою групову ідентичність, і в цьому змісті ритуал
не піддається зміні. Ритуал зорієнтований на деяку
дію в її сюжетній цілісності, учасники ритуалу грають
цю дію знову, усвідомлюючи і переживаючи свою приналежність
до вихідного начала.
Етикетна дія – це фатичний акт підтримки спілкування
в доброзичливій тональності між людьми з різних груп
суспільства. Емоційний зміст етикетної дії варіює
від щирої доброзичливості до формального етикетного
знака, тим часом як ритуал пов'язаний з глибоким переживанням
того, що відбувається. Формалізація ритуалу ставить
під питання глибинні цінності, що поєднують співтовариство.
Складна етикетна дія, що розгортається за певним
сценарієм, являє собою церемонію. Таким, наприклад,
є церемоніальне вітання християн з Великодня до П'ятидесятниці,
коли згідно з традицією віруючі при зустрічі обмінюються
певними словесними формулами. Водночас сценарний характер
церемонії допускає розгляд ритуалу з позицій послідовності
дій, що мають високий ступінь символізації (наприклад,
церемонія офіційного підписання міждержавних договорів
чи вручення нагород).
Важко термінологічно протиставити релігійний
ритуал і обряд, однак, якщо прийняти як інваріантну
основу цих понять встановлений традицією порядок дій,
то ритуальність можна було б тлумачити як символічне
осмислення й переживання спеціальних процедур, що
підтверджують ідентичність членів відповідного релігійного
співтовариства, а обрядовість – як зовнішню умовну
форму ритуальної дії. Важливу характеристику ритуальної
дії дає О.Розеншток-Хюсі [8]: ритуал є спосіб олюднення
лементу, перекладу крику в членороздільну мову. Спочатку
визначена драматична ситуація народжує дуже сильні
емоції, потім виникають ритуальні засоби трансформації
неконтрольованих емоцій в ритуальну мову, яка іноді
супроводжується співом чи звуками церковного органу.
“Чи викликає в нас довіру вбита горем людина, яка
у першу ж хвилину може вимовити створену за формою
жалобну промову?” [8]. Ритуальний дискурс не вимагає
верифікації, не характеризується інтендуванням, тобто
усвідомленою спрямованістю на розуміння, і в цьому
сенсі не оцінюється в категоріях щирості й нещирості
[9, 201].
Типологія ритуальних дій може будуватися на специфіці
дій, що стали ритуальними (зовнішній ритуальний аспект),
і на специфіці власне ритуальної тональності (внутрішній
ритуальний аспект).
Комунікативні події, що здобувають ритуальний
статус, є циклічними (релігійні свята) і спорадичними
(весілля, похорон тощо). Ритуал тяжіє до циклічності,
тому в християнській культурі нагородження і весілля
мають тенденцію відбуватися у визначені дати (наприклад,
заборонено вінчатися під час посту). В основу ритуальної
дії буває покладена значуща для всього колективу релігійна
подія (наприклад, чудо), при цьому тенденція циклічності
поширюється на позитивні комунікативні дії, неможливо
запланувати провини, що підлягають ритуальному осуду,
чи неминучі випадки відходу з життя близьких людей.
Однак сумна подія може послужити стартовим моментом
для виникнення особливого жалобного ритуалу (день
смерті праведника, день руйнування храму).
Які функції має ритуал взагалі і релігійний ритуал,
зокрема? На думку В.Карасика [3], призначення ритуалу
в тому, щоб 1) констатувати щось, 2) інтегрувати й
консолідувати учасників події в єдину групу, 3) мобілізувати
їх на виконання певних дій чи вироблення певного ставлення
до чого-небудь, 4) закріпити комунікативну дію в особливій
заданій формі, яка має дуже цінний характер. Констатуюча,
інтегруюча і мобілізуюча функції виділяють деяку подію,
але ще не роблять її ритуально значущою. Фіксуюча
функція перетворює дещо в ритуал. Внутрішня характеристика
ритуальної дії виявляється в ступені фіксації тих
чи інших параметрів вихідної ситуації. В цьому розумінні
можна протиставити м'яку і тверду формалізацію ритуальної
дії. У першому випадку змістовна суть ритуалу (надто
цінністна значущість) допускає варіативність форм
вираження відповідної дії, тут має місце реальна комунікація
“з оглядкою” на прецедент. В іншому випадку форма
стає пріоритетною й набуває власної надцінної значущості.
Охоронці релігійних ритуалів добре знають, що тверда
формалізація веде до семантичного вивітрювання змісту
вихідної дії, покладеної в основу ритуалу (це відповідає
закону С.Карцевського про асиметричний дуалізм мовного
знаку), тому жорстко формалізований релігійний ритуал
неминуче набуває суто естетичної, декоративної цінності.
Якщо звертати увагу, насамперед, на красу релігійної
ритуальної дії, є всі підстави вважати, що вихідний
зміст ритуалу вже стертий. У вузькому, побутовому,
розумінні саме такі дії часто розглядаються як ритуали.
Ритуалізація різною мірою властива різним типам
дискурсу, побудованого на соціолінгвістичній основі,
і специфічно переломлюється в конститутивних ознаках
типів інституціонального дискурсу (ціль, учасники,
хронотоп, цінності, стратегії, жанри, прецедентні
тексти й дискурсивні формули). Ця специфіка виражається
у вигляді особливої комунікативної тональності, суть
якої – усвідомлення надцінності певної ситуації. Емоційно-оцінний
знак такої ситуації може бути як позитивним (урочисте
поздоровлення, нагородження, повідомлення), так і
негативним (жалобна промова, офіційне відлучення).
За своєю суттю ритуал є ініціацією, тобто переходом
одного з його учасників у новий статус (конфесійний,
шлюбний, ієрархічний тощо). Ритуальна тональність
спілкування жорстко закріплює ієрархію в колективі
й обґрунтовує сформовану систему цінностей.
Виникає питання: як співвідносяться ритуальність
і клішованість (цілісна заданість, незмінюваність)
релігійного дискурсу? Здається, що ритуальний релігійний
дискурс може бути клішованим і неклішованим. До неклішованого
ритуального дискурсу належить, наприклад, проповідь,
коли учасникам ритуалу приблизно чи точно відома тема
проповіді, але її текст може варіюватися залежно від
складу аудиторії, емоційного стану проповідника тощо.
Існують і жорстко клішовані ритуальні релігійні
тексти, які повинен вимовити учасник дискурсу. Наприклад,
текст символу віри, клятва на Біблії, що промовляє
свідок у суді, – “говорити правду, тільки правду і
нічого, крім правди”, формула, яку вимовляє наречений,
вручаючи нареченій обручку під час церковного одруження
в Англії: “With this ring I thee wed” (With this ring
I marry you). Жорстко клішованими є й тексти канонічних
молитов. Таким чином, ритуальний дискурс допускає
варіативність в індивідуальній інтерпретації. Дискурс
у форматі “ми” такої варіативності не допускає і тяжіє
до клішованості, дискурс у форматі “я” являє собою
складну ритуальну єдність двох сутностей: усвідомлення
своєї статусної приналежності до носіїв і охоронців
релігійних цінностей певної конфесії і виділення своєї
індивідуальної манери поведінки при проголошенні відповідних
текстів.
Сутність ритуального дискурсу в його повторюваності
(рекурсивності). В ідеальному випадку має місце повторення
певного тексту ініційованим слідом за ініціатором
(обряд водохрещення, клятви, колективні молитви).
Ритуальний релігійний дискурс у цьому розумінні є
хоровим текстом. У більш складних випадках у цьому
хоровому тексті виділяються партії. Становить інтерес
аналіз ритуального дискурсу в рамках колективного
осуду й покарання одного з членів співтовариства.
Конкретна ідеологічна складова такої догани на суть
ритуального дискурсу не впливає – це може бути як
“проробляння” на таємній раді церковних ієрархів за
пропаганду єретичних навчань, так і на комсомольських
зборах за погану успішність. У кримінальному співтоваристві
таке проробляння називається “правила”. Її суть полягає
в тому, щоб винести колективне покарання тому, хто
порушив певні життєво важливі норми поведінки, і в
процесі цього ритуалу згуртувати колектив, підтвердивши
відданість всіх цим нормам. Колективний осуд будується
за жорстко заданим жанровим каноном: 1) про цю подію
заздалегідь оповіщаються її учасники, яким запропоновано
бути у визначений час у певному місці (вони всі –
і осуджуваний, і ті, хто осуджує, – не мають права
проігнорувати дану подію), 2) всі учасники ритуального
осуду знають заздалегідь, чим цей захід закінчиться,
3) у всіх учасників ритуалу є жорстко задані рольові
сценарії, 4) передбачається, що якщо засуджуваний
буде намагатися виправдатися, його виправдання прийняті
не будуть, 5) один з тих, хто осуджує, повинен виступити
як ініціатор і диригент осуду, йому ж належить й останнє
слово, 6) один з тих, хто осуджує, повинен першим
запропонувати формулу осуду й міру покарання, 7) осуджуваний
повинен визнати свою поразку, 8) ті, хто осуджують,
знають, що у випадку порушення ними норм поведінки
з ними зроблять так само [10, 216–227].
Зазначене дійство розкриває основні ознаки релігійного
ритуалу: інтеграцію колективу, високу ціннісну значущість
приналежності до своєї релігійної групи, щире переживання
своєї ідентичності, сценарний розподіл ролей. Причому,
не потрібно заздалегідь призначати діючих осіб релігійного
ритуалу: на відміну від театрального дискурсу, ритуальний
дискурс, якщо можна так висловитися, висуває з маси
учасників того, хто у визначений момент природним
чином приймає на себе роль, запропоновану ритуальною
процедурою.
Ритуал – це динамічне комунікативне утворення,
він виникає на базі певної соціально значущої дії,
яка піддається символічному переосмисленню (ритуалізації).
Подібно до ритуалізації можуть мати місце процеси
деритуалізації, при цьому руйнування ритуалу відбувається
за відомою схемою профанізації сакрального. Щодо ритуалу
колективного осуду профанізація цієї дії здійснюється
як формалізація (“Ми усіх знаємо, що наш колега не
винуватий, але надійшла скарга, і тому потрібно терміново
провести збори й відреагувати на неї”), протест (від
відкритої демонстрації своєї солідарності з осуджуваним
до знакового мовчання в той момент, коли варто вимовити
слова осуду), карнавалізація (висміювання вищих інстанцій,
пародіювання норм поведінки, доведення заходу до абсурду).
Прототипним ритуалом є канонічна молитва, яку
необхідно вимовляти у визначені дати. Звернемо увагу
на фасцінативний бік даного ритуалу: вимовляючи сакральний
текст, всі учасники такого релігійного ритуального
дискурсу відчувають особливе радісне єднання. Не випадково
релігійний ритуал часто включає спів чи музичний супровід
залежно від конфесії. Обрядовий бік релігійного ритуалу
виявляється в тому, що текст, який вимовляється, може
бути абсолютно незрозумілим для тих, хто його вимовляє
(латинські молитви в католицьких храмах, так само,
як і священні формули на інших мертвих мовах, сприймаються
віруючими як сакральний текст ще й тому, що божественне
усвідомлюється як неосяжне). Протестанти, переклавши
канонічні тексти на рідну мову, зробили крок у бік
раціоналізації віри й тим самим понизили фасцінативну
значущість ритуального християнського дискурсу. Закритість
ритуального тексту як характерна риса релігійного
ритуалу простежується в тому, що важливим є цілісний
текст як знак, а не його розгорнутий дискурсивний
зміст.
Релігійний ритуал має певну магічну функцію.
Проективність ритуалу полягає в тому, що його учасники
відчувають особливу значущість ритуального моменту
й вважають, що бажання чи прохання, висловлені в цей
момент, є більш сильними й діючими, ніж такі самі
побажання, висловлені в повсякденному спілкуванні.
Відсутність ритуалу в ситуації, коли він очікується,
дезорганізує співтовариство, подібно до того, як спілкування
ставиться під загрозу при порушенні норм фатичної
комунікації.
Отже, ритуальний дискурс є одним з типів дискурсу,
які виокремлюються на прагмалінгвістичній підставі.
Найважливішими ознаками ритуального релігійного дискурсу
є висока символічна навантаженість, змістовна рекурсивність
і тверда формальна фіксація. Класифікація ритуальних
дій будується на характеристиках дій, що піддаються
ритуализації, і на різновидах ритуальної тональності
(м'яка й тверда формалізація дії). Виявляються констатуюча,
інтегруюча, мобілізуюча й фіксуюча функції ритуалу.
Поряд із процесами ритуалізації існують процеси деритуалізації
дії (формалізація, протест і карнавалізація). Чим
більш формалізований ритуал, тим більш значуща його
естетична складова. Жанри ритуального дискурсу виявляються
як у сфері повсякденного спілкування, так і в різних
видах інституціонального спілкування.
ЛІТЕРАТУРА
1. Філософська думка. – 2000. – № 2.
2. Карасик В.И. Структура институционального дискурса
// Проблемы речевой коммуникации. – Саратов, 2000.
3. Карасик В.И. Ритуальный дискурс // Жанры речи 3.
– Саратов, 2002.
4. Макаров М.Л. Интерпретативный анализ дискурса в
малой группе. – Тверь, 1998.
5. Дементьев В.В. Непрямая коммуникация и ее жанры.
– Саратов, 2000.
6. Gill S.D. Beyond “the primitive”: The religions
of nonliterature peoples. – Prentice-Hall, 1982.
7. Байбурин А.К. Об этнографическом изучении этикета
// Этикет у народов Передней Азии. – М., 1988.
8. Розеншток-Хюсси О. Избранное: Язык рода человеческого.
– М., 2000.
9. Плотникова С.Н. Неискренний дискурс (в когнитивном
и структурно-функциональном аспектах). – Иркутск,
2000.
10. Данилов С.Ю. Жанр проработки в тоталитарной культуре
// Жанры речи. – Саратов, 1999.
