Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 54.
__________________________________________________________________________
М.В. Бевз, кандидат філософських
наук, доцент Хмельницького національного університету
ПРОБЛЕМА СТАЛКІНГУ КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО
АНАЛІЗУ
Проблема сталкінгу (англ. stalking від stalk – підкрадатися)
відома з легкої руки братів Стругацьких у їх повісті
“Пікнік на узбіччі”. Розвиток та поширення цієї проблеми
у вітчизняній культурі набув своєрідного тлумачення
у відомому кінофільмі “Сталкер” за сценарієм А.Тарковського.
Теоретичного оформлення проблема сталкінгу набрала
у вченнях К.Кастанеди, Т.Мареза, Д.Уільямса та ін.
Епістемологічною основою сталкінгу є аналітична та
екзистенціальна філософії, психологія тощо. Так, теоретичні
пізнавальні проблеми Р.Авенаріуса, З.Фрейда, Е.Фромма,
К.Г. Юнга та ін. дістали специфічного тлумачення,
ніби оживаючи у вченнях К.Кастанеди, Т.Мареза та ін.
Водночас так звані проективні проблеми, на нашу думку,
доповнюються новими – інтроективними, формуючи і новий
феномен у світовій культурі – інтроективну філософію,
філософію прийняття. Так, відоме тлумачення Р.Авенаріусом
поняття “інтроекція” набуло нових смислових навантажень:
“взяти” чи “вкласти”. Так, “взяти” у філософських
світоглядних константах передбачає активного суб’єкта
сприйняття/прийняття, тоді як “вкласти” дедукує розуміння
різноманітних пасивних станів індивіда, коли він стає
лише об’єктом впливу. Проблема виявляється у тому,
що людство наближається до етапу розвитку, коли соціальна
відповідальність суб’єкта сприйняття “зміщується”,
оскільки юридичний суб’єкт (соціальні інститути, включаючи
державні, державно-правові тощо) в усіх його вимірах
перебрав на себе відповідальність за поступ суспільства.
Державне, суспільне стало домінуючим, однак, сучасний
стан державного регулювання маскується тіньовими інтересами,
розчарування та зневіра пересічних громадян знаходять
свій вираз у протестних формах так званого звільнення,
спасіння, що можуть бути визначені і як соціальний
феномен “втечі”.
Так, сучасний “фахівець” достеменно володіє необізнаною
аудиторією, “вкладаючи” необхідні світоглядні моменти,
закладаючи, таким чином, напередпередбачувану соціально-біологічну
активність пересічних громадян. Сталкінг, як одна
з можливих психотерапевтичних масових (для мас!) методик
впливу, успішно працює на політичних “ринках”, що
власне і становить проблемну ситуацію. До того ж,
ця проблема не підлягає науковому аналізу. Відсутність
останнього при повному потуранні з боку відповідальних
соціальних інститутів, стихійність вказаних процесів
повинні викликати державну стурбованість.
У Стругацьких поняття “зона” набуло значення “отвору”,
тобто “виходу” у загадкове, втаємничене і, водночас,
лякливе майбутнє [3, 43]. Ідея “пікніка” здобула "ранг"
естетико-літературного мистецького прийому. Автори
використали так зване відвідування планети Земля прибульцями,
які, хоча і відлетіли, але вже змінили “узбіччя”:
завдяки їх перебуванню на Землі люди стали причетними
до чогось надзвичайного для них. Такого етимологічного
змісту і набуло поняття “зона”. Відвідування зони
і стало професією сталкера, тобто того, хто зазіхає
на “чудеса” цієї “зони”. Описані і феномени зони:
світіння, підвищена гравітація, золота куля, що виконує
бажане тощо. Одночасно Стругацькими постулювалось
ксенологічне вчення, тобто вчення про космічний розум:
він визначався як складний інстинкт (програма), що
полягає у здатності використовувати сили навколишнього
світу [3, 123]. Відвідування зони – це чудесна подорож,
водночас, і небезпечна.
Для нашого розгляду важлива сама молитва (максима!)
Редрика Шухарта, головного персонажу – першого сталкера:
“Щастя для всіх, задарма, і нехай ніхто не буде ображеним!”
[3, 183]. Що ж до загального сюжетного фону, то, якщо
брати Стругацькі вели мову про можливу пересторогу,
тобто натякаючи на небезпеку термоядерної епохи, кризу
особистості тощо, поєднуючи їх водночас із державницьким
тиском на особистість, то у А.Тарковського сталкінг
описується вже суто у термінах особистісної психології,
а головний герой є уособленням особистісної трагедії.
Зона, як термін, може мати цілий перелік тлумачень
у вітчизняній культурі. Соціально-політичний характер
кризи самого А.Тарковського експлікується неявно,
тобто у метафоричній формі. Іншими словами, його “сталкер”,
на відміну від “сталкера” братів Стругацьких, перетворюється
у заручника соціальної драми: ми маємо різновид соціально-психологічного
вакууму, особистісної кризи, внутрішньособистісного
конфлікту, нещастя тощо, що у даний час може розглядатись
і як форма соціального протесту.
Проблема сталкінгу, як у “Пікніку на узбіччі”, так
і у “Сталкері”, у так званому вузькому розумінні ще
не заслуговує на визнання, тобто ще не є власне науковою
проблемою. У цих авторів сталкінг, за визначенням,
є художнім засобом, прийомом, що, мабуть, і дає можливість
за суто естетичним виявити і соціально-політичні позиції
авторів. Однак, саме такі підходи і неявно задають
авторські задуми, тяжіючи до так званого загальнокультурного
фону, здебільшого естетичного, закликаючи читача (глядача,
у випадку А.Тарковського) і до дискурсу на загальні
філософські проблеми.
Якщо творчість К.Кастанеди, на наш погляд, є проміжним
етапом на шляху до формування сталкінгу як наукової
проблеми, то вже позиція Т.Мареза є ступним кроком.
Сам К.Кастанеда визнає себе як філософ та антрополог.
Наприклад, вчення К.Кастанеди С.Алімарін та А.Барабашев
тлумачать таким, що здатне подолати стереотипне, тобто
стале і, водночас, застаріле [1, 41].
Якщо припустити, що 1988 рік – це очікування у вітчизняному
ареалі завершення так званих перебудовчих процесів
на фоні загальної соціально-економічної кризи, очікування
позитивного нового у житті кожного громадянина, то
звідси дедукується і припущення, і інтерес до філософських
бестселерів К.Кастанеди. Звернімо увагу: пересічний
громадянин “здобував” вчення про “два потоки життя”,
першим кроком у “пізнанні” реальності ставало втручання
у звичайний сон, другим – “втручання” у саму реальність.
Важливим ставало і те, що таке пізнання оформлялось
як шлях воїна: знання тіла, припинення так званого
внутрішнього діалогу, відмова від тонального, тобто
набутого, життєвого досвіду, формування тієї частини
в нас, яка “не існує для нас” тощо.
Так, Карлос Кастанеда вів мову про два типи людського
усвідомлення, а саме: “права сторона” (буденна свідомість)
і “ліва сторона” (вища форма знання) [2, 7]. Якщо
співвіднести такий аналіз з півкулевою асиметрією
мозку людини, то, на наш погляд, автору вдається редукувати
складні проблеми до профанного рівня. Автор спрощено
зводить “ліву сторону” до рівня “видіння”, мистецтва
мага, яке ставало доступним і пересічності. Знову
ж таки, реалізувалась головна молитва Р.Шухарта: “Щастя
для всіх, задарма!” Іншими словами, задавався образ
пересічної особистості, який базується на спрощеній
моделі сприйняття, а саме: ефемерності людського життя,
ілюзії, марному сподіванні, сні тощо.
Пізнання “правої сторони” повинно закінчуватись так
званою драмою пізнання – відважним стрибком у “прірву”
[2, 8]. Кастанеда і вів мову про здатність абсолютної
довіри громадян, про здатність перемогти раціональний
страх перед лицем реального знищення. Якщо вбачати
у такій субкультурі так звану практичну магію, то
можна лише здогадуватись, звідки та на яких підставах
у колишньому Радянському Союзі на початку дев’яностих
з’явилось покоління “магів”, які за допомогою чарівних
“пасів” та “слів” водили бажаючих у “зону”. Так, провидці,
вели за собою “безстрашних воїнів”, вимагаючи лише
одного – сліпої (абсолютної) віри. А звідси і вчення
“лівої” чи “правої” сторін, а саме: про усвідомлення,
сталкінг, намір.
Так, йшлося про нових людей – партію Нагваля. Кожен
Нагваль повинен був бути у стані підвищеного усвідомлення,
тобто стати Толтеком [2, 11]. Воїн повинен згоріти
у “вогні зсередини”, “подолавши” бар’єр сприйняття
[2, 253], зруйнувавши буденний світ (“правої сторони”).
А “світів” є аж сім [2, 257]. У новому “світі” чистого
білого світла раціональна думка зникає, залишається
лише “сліпуче сяйво променистої білизни” [2, 256].
Подолавши бар’єр сприйняття, воїн знищує полум’я усвідомлення,
зберігаючи “самоусвідомлення” [2, 259]. Повне усвідомлення,
повна свобода стають викликом смерті, які необхідно
прийняти як дар [2, 262].
Отже, Карлос Кастанеда “творить” психічну реальність,
яку вчить сприймати як вузли енергетичних полів-часу
[2, 266], як силу. Знання цієї сили і робить пересічного
громадянина воїном, Нагвалем. Саму ж проблему у цілому
К.Кастанеда зводить до... візуалізації [2, 269]. Що
ж, мистецтво сталкінгу стає усвідомленням того, що
сприйняття світу можна змінити [2, 270]. Світ стає
метафорою, сприйняття – спогляданням. І висновок К.Кастанеди:
усвідомлення відбувається не завдяки сприйняттю, а
завдяки силі, наміру, що стає можливістю сприйняття
“лівої сторони”. Контроль поведінки і визначається
як сталкінг, але при цьому досвід “лівої сторони”
переводиться ніби у сферу “правої сторони”.
Теун Марез, по суті, “науковий” упорядник, виступив
“проти” магії, виділяючи три рівні уваги: раціональний,
ірраціональний та кільця сили [4, 11]. Саме третій
рівень, на його думку, і позбувся магії. На третьому
рівні думка, розум стають силою як баченням, долаючи,
нарешті, попередні дві форми уваги.
Сталкінг – це вже не просто здатність до чудесного
чи мистецтво воїна. Сприйняття – це погляд на світ,
переконання – міф, пастка, життя – сон, боротьба з
міфом, тобто все є пасткою. Пізнати, зрозуміти, визнати,
прийняти – усе це етапи переображення [4, 55]. Життя
– це хаос можливостей, а сталкінг – це перегляд та
стирання особистої історії [4, 58]. Сприйняття є лише
мірою розуміння.
Теун Марез проводить паралель між герметизмом, “філософським
каменем”, “жезлом” Мойсея, мечем короля Артура тощо.
Все це індукує думку, що Нагваль – це і є відоме поняття
“дух”, Так, фізичний світ ототожнюється з тілом, а
Дух – із Розумом. Людина, за Т.Марезом, – і не тіло,
і не дух. Сталкінг виступає контрольованою глупотою,
а сам сталкер – майстром [4, 82].
Особливістю сталкінгу є і так зване мистецтво сновидіння,
яке підпорядковується певним правилам. Суттю такого
мистецтва є пробудження уві сні, а похідним те, що
“воїн” сам обирає свою “битву”, або, іншими словами,
сталкер, імпровізуючи, здійснює “стрибок” у непізнане
[4, 100].
При цьому сталкінг попереджає: “Будьте обережні у
своїх бажаннях, – вони можуть збутися”. Водночас,
він допомагає виявити один з важливих недоліків суб’єкта
сприйняття, а саме: відчуття власної важливості, яке
Т.Марез визначає через поняття “тиран”, поділяючи
його на чотири підтипи: 1) дрібні тирани – ті, кому
подобається досаждати іншим. Такі люди жорстокі, вередливі,
хитрі і нещирі, але водночас кмітливі, оскільки залишаються
у межах закону; 2) ті, що уникають фізичної жорстокості,
обмежуючись емоційним і інтелектуальним насиллям (керівники,
роботодавці, тому вони й уникають покарання); 3) тиранять
тих, хто породжує їх гнів – не вміють користуватися
законом, не кмітливі, тому до них належать, в основному,
сусіди, родичі, колишні друзі тощо; 4) буркуни – ті
тирани, що завжди знаходять похибки [4, 117].
Звичайні люди, згідно з теорією сталкінгу, уникають
боротьби, тоді як сталкер розуміє, що він бачить у
світі те, ким він є сам: він звинувачує себе, а прості
люди – весь світ. Тональ, як одне з основних понять
сталкінгу, фіксує традиційне поняття “особистість”.
Наприклад, егоїст – це той, хто вважає, що інші не
живуть за його правилами. Воїн же, керує всім, нічим
не керуючи, обирає битву тут і зараз. Наприклад, при
сильному супернику може й призупинити опір, формуючи
у останнього ілюзію перемоги [4, 186].
Теун Марез у визначенні сталкінгу іде далі К.Кастанеди,
коли веде мову про групову свідомість, тобто загальну
Силу, тоді сон – це конформність. Що ж до сприйняття
свого внутрішнього “Я”, то воно, власне, і є істинним
знанням. Очевидним стає і саме джерело мудрості Т.Мареза,
коли він веде мову про сім електромагнітних центрів
кокона [4, 157], тобто йдеться про так звані чакри
східної культури.
Так, внутрішній діалог “спиняється”, коли стерта особиста
історія, тобто усунута соціальна зумовленість, але
ж тоді зникає поняття “ворога”, оскільки воно є лише
випробовуванням. Залишається сама здатність приймати
рішення, яка базується на вмінні розрізняти, стає
простою... ідентифікацією. Навіть поразка – це плата
за досвід. Водночас, для воїна час спиняється в “Я”
(зникає і простір). Звичайне усвідомлення призупиняється,
зникає не тільки думка й емоції, а й помста, гнів
тощо [4, 173].
Час стає нелінійним, воїн стає тим, з чим він себе
ототожнює, а звідси і джерело сили. Головною ознакою
воїна стає наявність іншої логіки, наміру, а звідси
– й особлива стійкість, витримка, терпіння тощо. Наприклад,
поблажливість – це прояв стійкості, коли терпіння
досягає добре натягнутої тятиви лука (легкість!).
Отже, внутрішнє напруження небезпечне, оскільки воно
є усвідомленим очікуванням. Так, воїн сам обирає момент
застосування сили, тобто його дії не нав’язуються
зовнішніми обставинами.
Теун Марез застосовує і поняття “тінь”, вбачаючи у
його змісті пов’язування непізнаного у категоріях
пізнаного. Традиційні для християнської моралі поняття
“сатана”, “люцифер” – це лише опір, інертність, ілюзія.
А ось і модель аналізу “тіней” на прикладі спілкування
Аллана (підлеглого, але воїна) та Еррола (керівника):
Зрозуміло, що якби Еррол був воїном, то зміг би подякувати
за допомогу воїна. Аллан – це і є воїн, що володіє
силою. Його сталкінг – це імпровізація у миттєвості
часу: діяти у відповідь, пам’ятаючи, що час – це таємниця,
боротьба – це остання битва на вістрі простору та
часу. І, водночас, воїн ототожнюється з усвідомленням
іншого, де час призупиняється і мить стає вічністю.
Теун Марез вказує і на парадокс: мить розширюється
до Всесвіту, а сам настрій стає наміром. Так формується
щит воїна [4, 227].
Останнім аспектом сталкінгу є вимога “не розкривати
свою суть навіть собі”, діяти у так званому четвертому
вимірі – сні. Сила воїна не надприродна, вона набувається.
Соціальне маніпулювання Теун Марез називає божевіллям
сну. Мистецтво сновидіння (“ліва сторона”) при досягненні
вищих форм усвідомлення (самоусвідомлення) піднімає
на вищий рівень і “праву сторону”, тобто мистецтво
сталкінгу. Так, сталкінг як психотехнологія піднята
на рівень псевдофілософської культури, ставала нібито
простою здатністю суб’єкта самотужки подолати всі
негаразди і саме так визначалась у масовій політиці
загальна економічна та політична криза державотворення.
Отже, проблема сталкінгу проходить три необхідні
стадії розвитку від Стругацьких до Теуна Мареза, тобто
суб’єкт може пройти шлях від соціальної зумовленості
у фізичному світі до чуття єдності тілесного й духовного,
тобто від лінійного мислення до так званого континуального.
Останнє ж необхідно включає самоусвідомлення на рівні
самоспоглядання і межової ідентифікації, що вже може
бути визначено як суто біологічне виживання, у якому
зникає будь-яка форма соціального буття, хоча й останні
теж є формами виживання. Сталкінг, по суті, нівелюючи
особистість, усуваючи будь-яку ідентифікаційну здатність,
руйнує суб’єкта, відчужуючи його людську суть і при
цьому веде мову нібито про його вдосконалення, штовхаючи
його, водночас, до самознищення. Дефініціальна невизначеність,
псевдонауковість, що маскується під мистецтво мага,
і є достатнім доказом злочинного навіювання. Проблема
може бути зведена до останньої межі: приймати суб’єкту
чи не приймати подібні психотехнології. Але чи здатна
на це пересічна особистість, коли їй пропонують звільнення
“тут” і “зараз” і “негайно”?
Визнання не лише на рівні геніїв-одинаків, що,
найчастіше, гинуть у морі байдужої пересічної людськості,
а й на рівні визнання саме цієї пересічності. Тоді
можна сподіватись, що так зване демократичне не буде
співвідноситись з обмеженістю чи бідністю, натовпом
чи народом. Кожна людина змогла б відкрити у собі
Бога, що сотні тисяч років формується як прояв надприродного
у природній істоті, тобто людині. Саме людині дано
усвідомити, що життя – це загальносвітовий феномен,
носієм якого є вона сама, і, до того ж, усвідомити,
що саме цей феномен, власне, і пробуджував у людині
жагу до пізнання. Дивовижно, але проблему сталкінгу
можна порівняти, наприклад, із біблійними деревами
пізнання та життя, езотеричний зміст яких для пересічності
так і залишається нерозкритим, тобто останні не можуть
бути ідентифіковані як спонуки до пізнання суті життя
і, отже, не можуть бути прийняті, визнані тощо.
Водночас, велике прагнення до просвітництва у
колишніх радянських простих громадян, з одного боку,
принесло їм свободу, з іншого, – і розчарування від
невміння скористатись цією свободою. Здобутки виявились
знеціненими, оскільки плата за них стала непомірною.
Навіть фахівцю важко визнати, що сталкінг, нейролінгвістичне
програмування, діанетика, психосинтез, нетрадиційна
медицина, безрелігійні культи, гороскопи тощо перетворились
у замасковане маніпулювання і навіть програмування
нібито нової (читай: досконалої. – М.Б.) особистості.
Від намагання звільнити людство вітчизняна культура
вкотре знову прийшла до надмірного, надцінного прагнення
тих добровольців-доброзичливців, допомога яких породила
політичні, отже, і психоделітичні, ідеологічні тощо
епідемії, які важко, з одного боку, не назвати прогнозованими,
передбачуваними і, з іншого, – замовними.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алимарин С., Барабашев А. “Путь воина”. Карлос
Кастанеда и его учение // Наука и религия. – 1988.
– № 10.
2. Кастанеда К. Огонь изнутри. Сила безмолвия. Искусство
сновидения. – М., К., 2001.
3. Стругацкий А., Стругацкий Б. Пикник на обочине
// Стругацкий А., Стругацкий Б. Пикник на обочине;
Отель “У погибшего альпиниста”; Улитка на склоне:
Фантастические романы. – М., СПб., 1999.
4. Марез Теун. Учение толтеков. Т. 3. Туманы Знания
Драконов. – М., 1998.
