Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
Н.С. Жиртуєва, кандидат філософських
наук, Херсонський морський інститут
ПРАКТИКА ЗНИЩЕННЯ “Я-ЕГО” У ЗАХІДНИХ ТА
СХІДНИХ МІСТИЧНИХ УЧЕННЯХ ПРО ПРОСВІТЛЕННЯ
Сучасний етап розвитку гуманітарного знання характеризується
підвищеним інтересом до містичних учень. Це можна
пояснити тим, що саме містичне пізнання надає людині
можливість здобути найбільший досвід поєднання з Абсолютом
та якісно трансформувати свій духовний світ.
Феномен містики є предметом дослідження таких
авторів, як Е.Андерхілл, У.Джемс, К.Дюпрель, Ж.Марітен
та ін. Але вони лишили поза увагою цілу низку нез'ясованих
питань, які сьогодні стають об'єктом дослідження.
Різноманітні релігії пропонують свої шляхи досягнення
містичного стану і по-різному розглядають такі дотичні
до нього питання: основна мета містичної практики,
місце людини у світі, характер її взаємостосунків
із Богом, практичні шляхи і основні засоби злиття
з Абсолютом. Серед сучасних наукових публікацій немає
таких, які були б присвячені типологізації містичного
досвіду. Порівняльний аналіз містичних учень, особливо
тих, що сприяють досягненню стану просвітлення, дає
змогу з’ясувати їх значення у вихованні цілісної людини
і в збагаченні її досвідом минулого.
“Просвітлення” розглядається у релігійних вченнях
як ідеальний духовний стан та основна мета містичної
практики. Водночас розуміння сутності цього ідеального
стану, а також основних шляхів його досягнення не
однакове у різних релігіях. Наприклад, важливим є
вивчення практики знищення Его та його пристрастей.
Окремі аспекти цієї проблеми розглядали Е.Андерхілл,
Д.Голмен, У.Джемс, В.Лосський, О.Хакслі та ін. Е.Андерхілл,
У.Джемс, О.Хакслі досліджували її, не проводячи порівняльної
характеристики східних та західних практик боротьби
з Его [1; 3; 11]. Д.Голмен, В.Лосський вивчали переважно
або західні, або східні містичні вчення просвітлення
[2; 5]. Нашою метою є порівняльна характеристика практики
“Я-Его” у східних та західних ученнях просвітлення.
Для східних містичних учень вихідним є твердження
про подвійну природу людини, про два начала – матеріальне
(Тіло) та духовне (Атман). Завдяки Атману людина може
контактувати з духовним світом, а через Тіло вона
здійснює зв’язки зі світом матеріальним. Саме тому
особисте “Я” має дві складові: істинне “Я” та ілюзорне
“Я”. Перше з них – це єдине для всього людства духовне
начало, що концентрує в собі божественні риси, джерелом
яких є Сам Бог.
Навпаки, ілюзорне (або тілесне) “Я” виникає внаслідок
того самоототожнення людини з її фізичною оболонкою
– Тілом, що призводить до забуття Атману. Так виникає
відокремлена особистість з розвинутим усвідомленням
індивідуального “Я-Его”. Вона робить матеріальне Тіло
основною цінністю свого буття і має своєю метою задоволення
його потреб.
Християнські містики теж твердять про існування
“зовнішньої” та “внутрішньої” людини. За висловом
Майстера Екхарта, “зовнішній людині належить те, що
залежить від душі, але пов'язане із плоттю та злите
з нею, а також взаємодіючі функції декількох органів,
таких, як очі, вуха, язик, руки і так далі. Святе
Письмо каже про все це, як про стару людину, земну
людину, зовнішню особу, ворога, раба. Всередині кожного
з нас міститься друга особистість, внутрішня людина,
яку Святе Письмо називає новою людиною, небесною людиною,
молодою особою, другом, аристократом” [11, 53].
За містичними вченнями, духовне життя людини
залежить від того, яке саме “Я” є справжнім господарем
її душі. На думку східних містиків, самоототожнення
людини з тілесним “Я” спричинює своєрідний сон свідомості,
коли вона поринає у світ хибних уявлень. Для Я-Его
існує тільки авідья, тобто небачення, незнання, “котре
є наша неосвіченість і нічого більше – незнання, або
забуття Себе, Атману” [7, 53]. Якщо людина не визнає
існування первинного духовного начала та Його Волі,
для неї не лишається нічого іншого, як поставити на
перше місце свою особисту волю.
Як наслідок формується егоцентрична свідомість,
яка сприймає весь матеріальний світ з самоцентрованої
точки зору, тобто ставить у центр буття Его та його
бажання. Людина втрачає усвідомлення глобальної єдності
людства. Для неї існує тільки світ множинності, в
якому протистоять один одному багато відокремлених
суб’єктів волі, кожен із яких приділяє основну увагу
задоволенню своїх суб’єктивних бажань.
Потреби нижчого “Я” обслуговуються діяльністю
трьох нижчих чакр – інформаційно-енергетичних центрів
людини. Віднині основним сенсом її життя стає обслуговування
інстинктів з якомога більшим задоволенням. Поступово
Его – гординя –підпорядковує всі психічні сили людини,
мотивуючи її почуття й думки.
Християнський містик Єфрем Сірін називає гордовитістю
нерозумну й пристрасну прихильність до тіла, а також
розсіяний стан розуму. Святий писав: “Кожний земний
зв’язок, кожна прихильність до чогось речового, як
би це не було маловажливим, у тому, хто в пристрасті,
створює задоволення та приємні почуття, хоч нерозумні
й надалі шкідливі, і силу бажання душі так сильно
в цьому поневолює, що той, хто підкорився пристрасті…
увергається у подразнення, у розпач, у гнів, у злопам’ятність”
[10, 235–236]. Гордовитість і пристрасті є первісною
причиною того, що людина порушує свій благодатний
зв’язок з Богом. Замість нього формується численна
кількість страхів втратити об’єкт своєї прихильності.
У суфізмі, містичному вченні ісламу, тілесне
“Я” дістало назву “Нафс”: низьке, плотське “Я”, інстинктивно-тваринна
душа людини. Суфії називають атрибутом нафсу його
пристрасть до хвальби, позбавившись якої він стає
кволим та слабким. Нафс постійно віддається самозадоволенню,
порушуючи всі межі. “Він, – пише Кашані, – ненаситний,
і його жадібність можна порівняти з метеликом, якому
недостає світла свічі... Більше того, які б страждання
не випробував нафс, його жадання насолод тільки посилюється,
приводячи до руйнування”.
Нафс ні в чому не є постійним: “Він реагує на
погляди і піддається капризам як у словах, так і в
справах”. “Нафсу швидко набридають речі. Здебільшого
результат його діяльності не відповідає бажаному.
Якщо нафс випадково й досягає того, чого бажав, він
все одно не буде задоволеним”.
Нафс від природи обдарований атрибутами гніву
й заполонений схильністю творити зло. У Корані читаємо:
“... душа (нафс) побуджує до зла” [12, 53]. Будь-які
спонукання, що приховують навіть найменший натяк на
особисту вигоду або в будь-якій формі прив’язують
людину до світу, є свідченнями нафсу” [6, 12–18].
Я-Его бажає, щоб люди любили його найбільше на
світі, вихваляли і боялися, сподіваючись на його милість,
як того потребує і сам Бог від тих, хто відданий Йому.
“Така позиція рівнозначна претензії на богоподібність
і є протиборством Божественному Пануванню” [6, 17].
Життя людини перетворюється в страждання через
неможливість задовольнити всі бажання Его, а також
з-за великої кількості “прив’язаностей” до речей мінливого
матеріального світу. Его постійно перебуває в напруженості,
намагаючись контролювати життя, що призводе до гіпертрофованого
розвитку особистої волі. Отже, основними атрибутами
Тіла-Его є такі риси: егоїзм-гордовитість, страх,
недовіра, відсутність почуття міри, незнання, волюнтаризм.
Містики стверджують, що першим кроком до просвітлення
є усвідомлення, що не тілесне, а духовне “Я” є істинними
буттям людини. Це надає можливість проявити божественні
атрибути, притаманні людській природі від народження.
Вони можуть бути просто відтиснуті Его, але ніколи
не вгасають цілком, сподіваючись на своє відродження.
Саме тому для містиків шлях просвітлення – це не здобування
чогось якісно нового, а процес згадування того, що
людина завжди знала, але забула. Водночас Тіла необхідні,
так само, як і досвід перебування в них. На думку
святого Бернара Клервоського, “духовні творіння, якими
ми постаємо, мають потребу в тілах, без яких вони
ніяк не змогли би придбати те знання, яке вони знаходять
як єдиний підхід до таких речей, через знання яких
вони стають блаженними” [11, 232].
Існують певні розбіжності між західними та східними
містичними концепціями зовнішнього та внутрішнього
“Я” людини. Це пов’язано передовсім з тим, як вирішується
проблема сутності Абсолюту, і які саме методи подолання
Его застосовує містика.
Наприклад, згідно зі східними вченнями, істинне
“Я” народжується безособовим началом буття – Брахманом,
що постає тотожним індивідуальному Атману. Отже, людина
одвічно несе в собі джерело досконалості й божественності.
Від неї вимагають лише постійного і безперервного
усвідомлення Атману, котре Рамана Махарші називає
“само-реалізацією”. “Не існує досягнення Атману… Ви
уже є Атманом, ви уже є ТО”. Той, хто усвідомив, повинен
просто бути Собою [7, 31, 32, 38]. Забуття Атману
народжує внутрішній розкол в душі людини, протистояння
духовного й матеріального начал. Подолати його вона
може тільки своїми особистими силами, шляхом очищення
свідомості.
Західні містичні вчення визнають Абсолютом особове
трансцендентно-іманентне начало буття, що за своєю
сутністю нетотожне творінню. Зв’язок між двома рівнями
буття може відбуватися не за сутністю, а лише через
божественні енергії. Існування матеріального світу
можливо за умови налагодження постійного енергетичного
контакту Бога й творіння – синергії. Трансцендентно-іманентна
містика постає як взаємне прямування людини і Бога
одного до одного. Вона породжує не монолог людини
з її внутрішнім духовним началом, а діалог з надприродним
особовим Абсолютом. Це містика “союзу любові”, що
передбачає участь двох особистостей: абсолютної досконалої
(Бога) і недосконалої (людини). Отже, людина не може
досягти просвітлення без допомоги Бога: чим більше
вона віддаляється від Нього, тим більшою стають її
самотність, а також зовнішній і внутрішній розколи
між двома світами.
Містичні вчення розробили дві основні практики,
за допомогою яких здійснюється знищення Его і повернення
до справжнього буття. Це – бхакті (повна віддача Богу)
і медитація.
У східних ученнях бхакті відбувається як абсолютна
віддача Атману. Махарші пише: “Не обманюйте себе,
уявляючи першопричиною якогось зовнішнього Бога. Ваш
виток — всередині. Віддайте себе йому”. Для дієвості
такої самовіддачі у людини мають бути відсутніми і
особиста воля, і бажання. Вона цілком звільняється
від ідеї, що існує будь-яка індивідуальність, здатна
діяти незалежно від Бога. “Сучасна важкість полягає
в тому, що людина вважає себе діячем. Але це – омана,
тому що все робить Вища Сила, а людина — тільки Її
інструмент. Якщо вона схвалює таку точку зору, вона
звільняється від хвилювань, в іншому разі – домагається
їх” [7, 127, 129].
На шляху бхакті поступово формується почуття:
“Сам по собі я безпомічний, тільки Бог всесильний,
і цілком покластися на Нього – це єдине, що мене забезпечить”.
Інтереси і бажання Его нічого не можуть принести,
крім страждань. Життя сприймається як потік життєвої
сили, частиною якого ми всі є. Людина повинна лише
злитися з цим потоком, без усіляких зусиль Его. Це
життя згідно з принципом “не-діяння”: “Нічого не роблячи,
ви не залишаєте нічого незробленим”. Відбувається
зречення особистого шляху і злиття з загальним шляхом.
Іманентна містика заперечує існування особистості,
яку вважає ілюзією свідомості. Просвітлення спрямоване
на знищення цієї ілюзії Его.
Західна містика також пропонує цілком звільнитися
від бажань і думок Его, щоб стати відкритою для Бога.
Гордовита людина не може досягти просвітлення: “Гордість
не приймає благодаті, тому що сповнена собою... Бог
творить з нічого: доки ми хочемо і думаємо бути чимось,
до тих пір Він в нас не розпочинає Свого діла” [12,
172]. Майстер Екхарт писав: “Щоб бути по-справжньому
убогою, людина повинна бути такою вільною від своєї
створеної волі, якою вона була, коли її не було. Справжню
правду кажу вам: доки є у вас воля виконувати волю
Бога і ви маєте якесь бажання, стосується воно до
вічності чи до Бога, доти ви не є убогим по-справжньому.
Бо тільки та людина убога, яка нічого не хоче, нічого
не знає, нічого не прагне” [11, 87].
Суфії благали Бога: “О Господар! Я не хочу себе.
Звільни мене від моєї самості”. “Поміж мною і Тобою
злидарює це “Я”, що мучить мене. Змилостився й вижени
це “Я” з простору між нами”. Джамі писав: “Щасливий
той, кому вдалася втеча від низинного “Я” (нафсу)
і хто відчуває ніжні віяння дружби з Богом. Його серце
так сповнене Коханим, що в ньому не лишилося місця
для чогось ще” [6, 113, 135].
Але, на відміну від “бхакті”, це – віддача не
внутрішньому, зовнішньому досконалому “Я”. Вона народжується
з почуття безмежної любові й довіри до Бога. Це –
дуже емоційна любов, насичена благоговінням перед
Абсолютом, щирою подякою до Нього. Просвітлення відбувається
як поступове сходження недосконалої особистості до
Бога і з’єднання з Ним. Нижче Я-Его віддає себе вищому
“Я”, покоряючись і люблячи.
Християнська містика вважає першим кроком до
просвітлення покаяння, яке супроводжується щирими
сльозами. Визнання своїх гріхів і пам’ять про них
робить нас менш уважними до гріхів інших людей. Авва
Йосиф казав: “Якщо хочеш здобути спокій у цьому і
майбутньому віці, кажи щоразу собі: “Я – хто?” і не
осуджуй нікого”. Усвідомлення людиною своєї слабкості
і недосконалості постає найважливішим стимулом для
нескінченної роботи над собою. Вони формують смирення,
яке, на думку Василя Великого, є “найвірнішим стражем
усіх чеснот” [12, 173, 180].
Зі смирення виростають віра і надія: пізнаючи
слабість і убогість свого духу, людина покладає єдину
надію на Бога. Свята Анжела, послідовниця Франциска
Асизського, вчила, що мета людини – це її перетворення
у Христа через повну віддачу себе Йому. Вона “за ніщо
вважає усе минуле і навіть усе створене і так смиряється,
що втрачає бажання”, тобто досягає справжньої бідності
– позбавлення будь-яких особистих бажань [8, 130–133,
173–174]. Абсолютне смирення виявляється у готовності
прийняти страждання без усякого нарікання. Господь
одного разу сказав обраній Ним душі: “Одна мала молитва:
Я віддаю себе Тебе, – сповнює Серце Моє захопленням,
тому що вона обіймає собою довір’я, віру, любов і
смирення”.
Інший метод знищення Его, медитація, більше характерний
для східних містичних практик. Він полягає в тому,
щоб поступово звільнитися від думок Его. Зазвичай
інтелект (або розум) людини обслуговує інтереси тілесного
“Я”. Думки “засмічують” свідомість, і людина звикає
перебувати в трьох станах: звичайна активність, сон
із сновидіннями, сон без сновидінь. Але всі вони тісно
пов’язані з Его, тому що відображають його прагнення
і пристрасті. “Коли ви спостерігаєте за розумом, ви
помічаєте, що він захоплює речі і робить з них перший
план. А все інше постає фоном”. І тільки четвертий
стан свідомості постає істинною трансцендентною свідомістю
– Атманом. Його також називають медитативним станом.
Три інші можуть приходити та йти, змінюючи один одного
подібно до окремих кадрів кінофільму. Тільки Атман
завжди незмінний, але пізнати його можна тільки з
припиненням дії самообмежуючого розуму. Основне завдання
людини – “зробити весь світ фоном, а саме усвідомлення
– першим планом”.
Щоб досягти медитативного стану, треба знищити
Его – стати “ніким”. “Бо коли ви будете ніким, тоді
немає ніякого напруження, ніяких претензій, нікого,
хто б намагався бути кимось або чимось, і природний
стан розуму – це чиста любов, котра є не що інше як
чисте усвідомлення”. Робота розуму й медитація не
сумісні: “Якщо розум думає – це не самоусвідомлення.
Коли ви стаєте усвідомленням, то більше немає “вас”,
який усвідомлює” [4, 300–301].
Існує сукупність медитативних практик, розроблених
у східних містичних ученнях. Серед найвідоміших –
“дхіана”, “віпасана”, “вічара”. На думку Махарші,
тільки останній метод допомагає цілком знищити Его.
Всі інші є добре прихованими засобами задоволення
Его [7, 97–100].
Зауважимо, що східні медитативні практики, котрі
прагнуть нірвани або ніродхі, спрямовані на знищення
як внутрішнього, так і зовнішнього “Я” людини, бо
заперечують саме їх існування як незмінної субстанції.
Отже, медитація і шлях бхакті допомагають позбавитися
тих обмежень, що пов’язані із сприйняттям людини як
фізичної форми. Справді, “мудрець той, хто знищив
Его, став безформним буттям – Свідомістю” [7, 36].
Він починає переживати себе не як окрему, ізольовану
форму, але як космос – єдине буття, неподільно пов’язане
з його особистим буттям. Відбувається усвідомлення
того, що всі зовнішні форми – це він сам як різні
аспекти, прояви Єдиного Буття. Атман характеризується
трьома аспектами – “Сат-Чит-Ананда” (“Буття-Свідомість-Блаженство”).
Тобто Атман позбавлений таких почуттів, як “Я є Те”
або “Я є Інше”. У ньому немає ні суб’єктів, ні об’єктів,
а тільки усвідомлення божественного буття: “Я існую”
[7, 31–32].
Свідомість досягає первісної чистоти разом із
припиненням діяльності розуму і знищенням егоцентричного
самоусвідомлення. Розвинута “свідомість свідка” надає
людині змогу контролювати свої психічні сили: гнів,
схвильованість, образи будуть існувати лише на периферії,
а вона буде тільки їх спостерігати. Віднині життя
людини якісно перетворюється: поступово з нього уходять
і нарешті цілком зникають страждання, зайві клопоти
й проблеми. Вона позбавляється усіх страхів, тому
що не має “прив’язаностей” до матеріального буття
і не боїться втрачати. Саме тому перебування в Атмані
– це стан неперевершеного блаженства. “Відсутність
Его робить тебе безстрашним паломником у вічному таїнстві
життя” [9, 102].
Перебування у Атмані називають також перебуванням
у Серці: “Атман – це Серце. Серце – центр, з якого
бере початок все. Брахман є Серце, місто перебування
Свідомості”. Звичайно, йдеться не про біологічний
орган, а про символічний образ, який в усіх містичних
вченнях постає втіленням Божественної Любові. “Серце,
Джерело є початок, середина і кінець усього. Воно
є світлом Істини”. Християнські та ісламські містики
також вважають любов атрибутом Бога: “Найбільш міцне
та дієве творіння Бога – це любов” [6, 110].
Знаходження свого духовного “Я” робить людину
просвітленою, позбавляючи її егоцентричної свідомості.
Якщо і виникають якісь проблеми, вони вже не народжують
страждань і огиди. Навпаки, вони стають викликом і
хвилюючою можливістю вчитися далі, зростати над собою.
Отже, основними атрибутами просвітленого стану свідомості
постають: абсолютні любов і віра, чистота, блаженство
й спокій.
Порівняльний аналіз містичних течій Заходу і
Сходу надає можливість виділити як загальні, так і
особливі риси в практиці знищення “Я-Его” як основної
умови досягнення просвітленого стану свідомості. Насамперед
було сформовано вчення про наявність у людини двох
“Я” – тілесного й духовного, оманного та істинного.
Атрибутами нижчого “Я-Его” постають егоїзм, гордовитість,
страх, недовіра, відсутність почуття міри, незнання,
волюнтаризм. Атрибути істинного духовного “Я” – це
абсолютні любов і віра, блаженство й спокій.
Основною метою містичної практики є досягнення
істинного “Я” і постійне перебування в ньому, що призводить
до якісної трансформації свідомості. Центром буття
віднині є не Его людини з його численними бажаннями,
а божественне “Я”, якому людина повністю віддає себе.
Як наслідок відбувається перехід від волюнтаризму,
як діяльності індивідуальної волі, до повної віддачі
Світовій Волі.
По-різному було вирішено питання про сутність
істинного “Я” та шляхи його досягнення. Згідно зі
східними вченнями, джерело божественного буття міститься
в самій людині: буття людини одвічно має досконалу
природу. Від людини вимагають постійного і безперервного
усвідомлення Атману, забуття якого народжує внутрішній
розкол в її душі. Іманентна містика заперечує існування
особистості, яку вважає ілюзією свідомості. Бхакті
і медитація спрямовані на знищення цієї ілюзії Его.
Для західних містиків джерелом “Я” є трансцендентно-іманентне
начало. Саме тому просвітлення можна досягти лише
шляхом синергії, тобто сукупних зусиль Бога й людини.
Відбувається не монолог людини з її внутрішнім духовним
началом, а діалог з надприродним особовим Абсолютом.
Це – містика “союзу любові”, що передбачає участь
двох особистостей: абсолютної досконалої (Бога) і
недосконалої (людини). Містик віддає себе Богові через
покаяння як усвідомлення недосконалості людської природи,
позбавленої божественного світла.
ЛІТЕРАТУРА
1. Андерхилл Э. Мистицизм. – К., 2000.
2. Голмен Д. Многообразие медитативного опыта. – К.,
1993.
3. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. – СПб.,
1993.
4. Лилли Джон, Дасс Рам. Центр циклона. Зерно на мельницу.
– К., 1993.
5. Лосский Вл. Очерк мистического богословия Восточной
церкви // Мистическое богословие. – К., 1991.
6. Из реки речений. Высказывания суфийских наставников.
– М., 2004.
7. Шри Рамана Махарши. Будь тем, кто ты есть! Наставления
Шри Раманы Махарши – М., 2002.
8. Откровения Блаженной Анджелы. – К., 1996.
9. Ошо Раджниш. Храбрость. Радость жить рискуя. –
СПб., 2003.
10. Святой Ефрем Сирин. Духовные наставления. – М.,
1998.
11. Хаксли О. Вечная философия. – М., 1997.
12. Цветник духовный. Назидательные мысли и добрые
советы, выбранные из творений мужей мудрых и святых.
Ч. 1. – М., 1903.
