НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 53.

__________________________________________________________________________

Г.В. Вдовиченко, кандидат філософських наук, асистент Київського національного університет імені Тараса Шевченка

АКАДЕМІК В.ЮРИНЕЦЬ ЯК ДОСЛІДНИК ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ ст.

    
Науковий доробок В.Юринця, насамперед, з історії зарубіжної філософії, впродовж майже вісімдесяти останніх років так, по-суті, й не став об’єктом спеціального, фахового філософського, дослідження, хоча окремі важливі кроки у цьому напрямку було зроблено вітчизняними вченими, зокрема: П.Загороднюком і Б.Титаренком [1, 59–66], І.Бичком, М.Тарасенком та В.Табачковським [2], В.Горським [3], М.Роженком [4], І.Огородником і М.Русиним [5]. На сторінках тих нечисленних філософських розвідок 60 х – початку 80 х років, де згадувалось прізвище В.Юринця, а також наводились назви окремих його праць і поодинокі цитати з них, внесок вченого в українську історико-філософську дисципліну, як правило, замовчувався або згадувався побіжно. Водночас, на чотирнадцяти з половиною сторінках п’ятого, останнього розділу монографії М.Роженка [4], де наведено загальну характеристику основних періодів наукової діяльності В.Юринця, автор приділив головну увагу впорядкуванню найповнішого бібліографічного переліку його публікацій, а не аналізу змісту доробку вченого.

В центрі нашої уваги у цій статті перебувають сім публікацій В.Юринця, оприлюднених у радянській періодиці протягом 1922–1929 рр., причому головним об’єктом дослідження стали три, з нашої точки зору, центральні розвідки вченого з історії західноєвропейської філософської думки другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: “Едмунд Гуссерль”, “Фройдизм і марксизм” та “Фалшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі” [6]. Крім того, частково розглянуто матеріали чотирьох інших публікацій В.Юринця, а саме: “Демокріт у світлі найновіших наукових дослідів”, “Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму”, “Значіння Плеханова для марксівської соціології мистецтва” та “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу ІІ Інтернаціоналу)”.

Опублікована у 1922 р. та в 1923 р. у журналі “Под знаменем марксизма” російською мовою, а згодом у збірнику “Філософсько-соціологічні нариси”[6], стаття В.Юринця “Едмунд Гуссерль” стала чи не найпершим і, власне, кращим в українській історико-філософській думці 20 х – 30 х років дослідженням наукових здобутків засновника феноменологічної школи і, частково, її представників. Наводячи у вступі перелік теоретичних джерел феноменології, В.Юринець проголосив Е.Гуссерля “найчистішим еклектиком”, філософія якого сформувалась під впливом психологічної концепції його вчителя Ф.Брентано, логічного вчення Б.Больцано, арістотелізму за посередництвом схоластики, “теорії множин” Г.Кантора, західноєвропейської математичної логіки, а також платонізму, шеллінгіанства, емпіріокритицизму і неокантіанства. Виходячи з докладного висвітлення й коментування змісту праць Е.Гуссерля: “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Філософія як строга наука”, “Ідеї до чистої феноменології та феноменологічної філософії”, – та беручи до уваги результати їх дослідження П.Наторпом, В.Моогом, Б.Яковенком, іншими науковцями, В.Юринець ретельно простежив еволюцію Е.Гуссерля від суб’єктивно-ідеалістичної позиції у з’ясуванні принципів арифметики крізь об’єктивно-ідеалістичні критику психологізму в логіці й обгрунтування ідеї “чистої логіки” як апріорної науки до концепції феноменології як трансцендентальної філософії. Особливу увагу дослідник присвятив тлумаченню поняттєвого апарату феноменології, зокрема термінів: ейдоси, онтології і царини; наочність, інтуїція, трансцендентальна редукція та рефлексія як методологічні принципи; трансцендентальна суб’єктивність й інтенціональність.

Неодноразово закидаючи Е.Гуссерлю неясність постановки основної проблеми феноменології, еклектизм, хитання між різними філософськими системами минулих часів, В.Юринець навів оцінку еволюції гуссерліанства: “Феноменологія почала з аналізи різниці між фактичними та ейдетичними науками. Вона хотіла – в первіснім своїм вигляді – дати систему ейдосів, систему аксіом різних наук. Потім поволі центр ваги феноменології переходить у напрямі до свідомости. Забуто всі конкретні науки; феноменологія обмежується аналізою чистої свідомости, як інтенціонального акту в його відношенні до інтенціонального предмета. Ейдетика природи не цікавить вже більше Гуссерля. Його цікавить питання, якого роду акти, якого роду психічні шари утворюють дану ейдетику. Всі так звані регіональні онтології перетворюються поступово в складові частини драбини феноменологічної свідомости. А що феноменологія свідомости є і ейдетично наукою для конкретної психології, то, нарешті, Гуссерлева феноменологія перетворюється в платонізовану психологію, комбіновану з ідеєю ентелехій Арістотеля. Арістотелівське схоластичне поняття (ordo) є останнім словом феноменології Гуссерля, а ідея гієрархії – творчою пружиною його системи” [6, 90–91].

Згодом, у 1929 р., у статті “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу II Інтернаціоналу)” В.Юринець визнав Е.Гуссерля і його школу як авангард німецького ідеалізму, а на сторінках публікації “Фалшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі” проголосив засновника феноменології найвпливовішим сучасним філософом – продовжувачем “Феноменології духа” Г.Гегеля і так пояснив цю тезу: “Як відомо, Гуссерль – і в цім його ідейна точка контакту з Гегелем – виступив різко проти усякого психологізму й натуралізму в логіці. Та одночасно він розірвав з усіма традиціями й формальної і трансцендентальної логіки й старався створити свою окрему феноменологічну методу. Полягає вона в тім, що кожне поняття він розглядає не як продукт абстракції, а як продукт певного роду інтелектуального споглядання, яке викриває нам суть предмета. Тому й структура його абстрактного поняття мусить мати інший вигляд і момент кількісний, момент механічно-конструктивний, в ній відпадає, а зато висувається момент конкретної якісности. Без сумніву, концепція автора “Логічних дослідів” виникла під впливом міркувань над філософією Гегеля, але Гегеля, не зрозумілого до кінця. Гуссерль модернізує Платона, якого він підправляє Плотіном, накладаючи на цю амальгаму кілька арістотелівських мотивів” [6, 150].

У 1924 р. у журналі “Под знаменем марксизма” була опублікована російською, а згодом перевидана німецькою й українською мовами ще одна фундаментальна розвідка В.Юринця з історії сучасної західноєвропейської філософії – стаття “Фрейдизм і марксизм”, яка стала найдокладнішим тогочасним вітчизняним дослідженням наукового доробку засновника психоаналізу. Наголошуючи на тому, що розпад буржуазної культури відбувається під прапором привабливого естетизму і стилізації та вбачаючи у фрейдизмі приклад такої “естетизаційної тенденції”, В.Юринець визнає його ідеалістичною концепцією, що еволюціонувала від психіатрії до конгломерату з різних течій буржуазної філософії. Відзначаючи в тлумаченні феномена психічного світоглядну спорідненість фрейдизму з інтуїтивізмом А.Бергсона й психологічною концепцією І.Гербарта, В.Юринець так стисло характеризує її теоретичну основу: “Її можна характеризувати як комбінацію арістотелізму в його сучаснім неовіталістичнім одягу, фіхтеанства, вираженого в чудових образах Бергсона, почасти Фехнера – Фехнера не психофізика, а мрійника і Ніцше.

Фрейд і фрейдисти виходять із поняття тяги. Це поняття сполучається у них з фіхтівським поняттям дієвчинку, Tathandlung, і шопенгауерівським поняттям волі. На основі цих понять Фрейд будував свою картину світу” [6, 113]. Пропонуючи історико-філософський аналіз постулатів етапних розвідок в історії фрейдизму (“Несвідоме: наука про неврози”, “По той бік принципу насолоди”, “Тотем і табу”, “Я та Воно”), В.Юринець ретельно простежив шляхи еволюції психологічних і соціологічних концепцій З.Фрейда. Особливу увагу він присвятив висвітленню таких концепцій З.Фрейда, як теорія “витіснення” та “засудження”, вчення про структуру свідомості і несвідоме, вчення про потяг до насолоди, вчення про потяг до повторення й теорія “едипового комплексу”.

У кількох своїх публікаціях В.Юринець приділив певну увагу загальній характеристиці філософських поглядів засновників емпіріокритицизму та їх апологетів, зокрема, в статті ““Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму” навів стислу оцінку ідейних позицій Р.Авенаріуса і Е.Маха: ““Чистий” емпіризм, як одна із форм метафізичного недіялектичного думання, є одночасно й думанням рефлексивним, себто він колисається поміж крайностями, яких ніколи не може з’єднати у вищій єдності” [6, 14]. Наголошуючи на тому, що “чистий” емпіризм емпіріокритиків, як і “чистий” емпіризм усіх нематеріалістів уцілому, є тільки вивіскою, за якою ховається чистий раціоналізм та інтелектуалізм, В.Юринець піддає критиці засади програми “очищення досвіду” Р.Авенаріуса і “теорії нейтральних елементів” Е.Маха: “А в е н а р і у с говорить про філософію, як “думання про світ за принципом найменшої сили”… Цей принцип, пристосований до думання, є зовсім незрозумілий, пустий, є чиста метафізична абстракція, бо міри сили думання Авенаріус не дав. Таким найекономнішим думанням є, за Авенаріусом, наївний реалізм. Наївний реалізм був колись системою думання в дикунів (на цей факт покликується й сам Авенаріус). Але треба тільки хоча б поверхово приглянутися до цієї форми думання … щоб переконатися, що там про якубудь економію й мови бути не може. Таким чином, у Авенаріуса найчистіша абстракція є лейтмотивом для найпримітивнішої, варварської конкретності. …Або візьмімо хоча б Маха. Він увесь за “елементи”, за “чисті відчування”, проти всякої “метафізики”. Для твердження свойого становища він використовує весь біологічний апарат. Але в нього також відбувається… специфічний акт транссубстанціяції. Щоб оминути всі складні “метафізичні” питання про “причину”, “силу”, він зводить всю фізику до системи диференціяльних рівнянь, без вникання в те, що вони виражають. Це є в суті зведення фізики до якоїсь форми математичного магізму” [6, 15].

В опублікованій 1929 р. у статті “Фалшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі” [6] В.Юринець наполягав на необхідності фундаментального дослідження відзначеного ним так званого гегелівського перелому в тогочасній “буржуазній”, насамперед німецькій, філософській думці на основі розгорнутого історико-філософського аналіза здебільшого не перекладених у СРСР розвідок провідних представників неогегельянства, “філософії життя”, феноменології та неокантіанства. Наголошуючи, що сучасна йому “буржуазна” філософія щоразу рішуче переходить до прийняття діалектики як “єдино-правильної філософської методи”, проте, в її ідеалістичному тлумаченні, і вбачаючи у цьому “стратегічне й тактичне маскування” ідеологічного ворога з метою “прориву міцного фронту марксистського світогляду”, В.Юринець зауважує: “В сучасній європейській філософії є кілька течій, внутрішня, іманентна логіка яких мусить повести в такій або в іншій формі до гегеліянства, до діялектичних мотивів, хоч автори та їхні представники дуже часто чинять опір цій необхідності й піддаються їй тільки після довгого борсання. І це зрозуміле: філософія Гегеля є останнім словом ідеалізму, всесистемою, де його розвиткові й творчій тенденції досказано до кінця. Сучасна ж філософія є ні що інше, як ідеалістичне епігонство. Не дивно, отже, що окремі її моменти ведуть до гегеліянства” [6, 147].

Закликаючи представників радянської марксистської науки бути надзвичайно чуйними до проявів повороту буржуазної думки до діалектики і вміти відокремити у цьому процесі обманне від істинного, В.Юринець розпочав історико-філософський аналіз констатованого ним “перелому” з оцінки основних “зовнішніх фактів” останнього та пояснення свого бачення “відновлення гегельянства” в контексті стислого огляду наукових здобутків “неогегельянства”: “Передусім, ми мусимо констатувати одне: буржуазна філософська думка щоразу більше скеровується до філософії Гегеля й заклик: назад до Гегеля лунає тепер не менше дзвінко, ніж колись заклик: назад до Канта. Можна вказати й на зовнішні факти цього ж гегелівського перелому: це будуть передусім лекції Ласона, відомого видавця творів Гегеля, на тему: “Що таке гегельянство” … лекції Гайнріха Шольца: “Значення гегелівської філософії для філософської думки сучасності” … та, нарешті, Зігфріда Марка про: “Гегельянство та марксизм” … та праця цього ж автора “Кант і Гегель” … яка досліджує взаємини ідеї синтези в обох філософів. Віндельбанд в 1910 році публічно заявив про “відновлення гегеліянства”. Коли ми говоримо про відновлення гегеліянства, то цей термін треба брати cum grano salis. Бо ж вплив Гегеля й гегеліянські традиції не завмирали ніколи на протязі всього ХІХ століття. Я вже не кажу про вплив Гегеля на виникнення Марксової філософії. З одного боку, цей вплив позначився на окремих дисциплінах, особливо на історії, естетиці, історії філософії, з другого боку – треба вказати на неперервні гегеліянські традиції в Італії та Англії (В Італії: Спавента (1817–1883), Бенедетто Кроче, Джовані Джентіле, в Англії: Гетчісон, Стірлінг і його The secret of Hegel (1865), Уолес, Мак-Тегарт” [6, 146–147]. Дослідженню ідейної позиції німецького філософа, теолога і логіка, засновника мюнстерської школи логіків та математиків Г.Шольца В.Юринець присвятив опубліковану у 1928 р. статтю “Про книгу Г.Шольца “Значення філософії Гегеля для сучасної філософії” [7].

Першою течією сучасної йому “буржуазної” європейської філософії, яка, за словами вченого, переступила поріг гегельянства, В.Юринець проголосив “філософію життя” і так прокоментував цю подію у науковому пошуці В.Дільтея, якого він визнав головним представником згаданої течії: “Дільтей бачив в Гегелеві філософа життя, що змагався найти ключ єдности до хаотичного лабиринта суперечних історичних і культурних потоків, і цю думку він провадить в ґрунтовній монографії “Історія молодости Гегеля”… Ідею гегелівської системи намагається вияснити деякими христологічними поняттями, які молодому Гегелеві, як теологові, були добре відомі” [6, 148]. Визнаючи іншого представника “філософії життя” Г.Зіммеля одним із найвидатніших і впливовіших сучасних буржуазних філософів та соціологів і вбачаючи в ньому найяскравішого та найтрагічнішого представника “сучасної ідеологічної шамотні й блукання Заходу”, В.Юринець так характеризує духовну еволюцію мислителя: “Із доби філософії життя Зімель щоразу більше переходить у стадію філософа культури. І знову в суті культури він бачить глибоку діялектику. Бо ж справді: в чім полягає культурна динаміка? А в тім, що кожна культура творить для себе певну цілокупність форм, певну посудну систему, яка ставить гати, межі культурному потокові. Культура стає конвенантом, модою, засихає під тягаром створених нею реформ. Потрібне нове напруження, щоб розбити цю форму. І цьому процесові немає кінця. Зімель старався конкретно змалювати цю культурну суперечність в “Діялектиці німецького духу”… Ця діялектика виражається – за Зімелем – у вічнім потязі німця до Італії, що є немов би інобуттям Німеччини. …Від цих загальних гегеліянських мотивів він переходить до конкретних питань філософії Гегеля; у своїй праці “Основні проблеми філософії”… він прекрасно ілюструє саморух ідеї, в полеміці проти етики Канта він захищає позиції Гегеля” [6, 149].

Переходячи до історико-філософського аналізу впливу гегелівської філософії на еволюцію неодноразово критикованого ним неокантіанства і визнаючи цей процес “покорою необхідності при самопочутті цупкого опору”, а ніяк не “добровільною, свідомою й цілковитою капітуляцією”, В.Юринець наголосив: “Та ж гегеліянство вдирається й у філософські напрями з виразніше, яскравіше зарисованою індивідуальною фізіономією, де такий перехід був менше правдоподібний і свідчить тому про якусь глибоко вкорінену культурну стихію. Я маю на увазі широко розгалужене сучасне неокантіянство, яке в свій час під прапором лункого поклику “назад до Канта” стало за кристалізаційне ядро могутнього руху й створило ідеологічний мозок до військового імперіялізму. Розклад і вихід поза себе неокантіянства є тепер найважливішим філософським симптомом Заходу і є симптомом рішучих пересунень серед панівної кляси” [6, 150]. Згадаємо, що ще за сім років до цього у журналі “Под знаменем марксизма” В.Юринець виступив із рішучим засудженням ідейних настанов “зграї буржуазних філософів”, насамперед і головним чином – чільних представників марбурзької школи неокантіанства Г.Когена, П.Наторпа й Е.Кассірера, закидаючи їм проголошення теорії походження сучасної науки з ідеалістичної філософії та закликаючи рішуче покінчити з цим, за його словами, міфотворенням буржуазної історії філософії. Так, наприклад, закидаючи Е.Кассіреру спробу “кантіанізації” усієї історії філософії, у розвідці “Проблема пізнання в філософії та науці Нового часу” В.Юринець зазначав: “Коген перший кинув думку про Платона, як основника принципів сучасного матеріялістичного природознавства, інші сполучили відродження наук в ХVІ віці з відродженням платонізму в Італії (забуваючи про відродження атомістики у вигляді “епікуреїзму”).

Ще далі пішов Кассірер. Він не може взагалі зрозуміти, як поза ідеалізмом могло народитися щось скільки-небудь плідне в науці. А що й годі заперечувати, то що в цьому напрямі “багато” зробили й матеріялісти, а Кассірер відважився на дуже оригінальний і безперечно дуже сміливий крок: він прагне довести, ніби матеріялістів зовсім і не було… “І дійсно, забавно дивитися, як під його спритним і вмілим пером такі завідомі матеріялісти, як Демокріт, Гассенді, Гоббс перетворюються в більше або менше досконалих, в більше або менше послідовних Платонів і Кантів” [6, 45].

Проте найбільшу увагу дослідженню світоглядно-філософських позицій цих трьох видатних мислителів та сімох інших провідних представників марбурзької й фрайбурзької шкіл неокантіанства В.Юринець приділив саме в публікації “Фальшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі”, до речі, проголошуючи Г.Когена, П.Наторпа і Е.Кассірера вже “великими неокантіанцями”. Якщо в праці “Логіка чистого пізнання” у першого з них “гегельянський мотив”, на думку В.Юринця, виступає з усією силою, проявляючись у панлогізмі, елімінації елементів споглядальності, у введенні поняття “ніщо” – моменту заперечення як рушійної сили логічного процесу, а другий свідомо прийняв “ідею тріяди”, то Е.Кассірерові, за словами дослідника, вже недалеко до гегелівської концепції поняття як конкретної єдності суперечностей: “В ІІІ томі свого твору: “Проблема пізнання в філософії та науці нового часу” …він присвячує багато місця філософії й діялектиці Гегеля. Та ще більше гегеліянських впливів подибуємо ми в останніх його творах, що, в першу чергу, висувають проблему культури. Особливо стосується це до перших двох томів його “Філософії символічних форм”, де він розглядає генетику мови й логічні (чи прелогічні) форми містичного думання. Твердження “Феноменології духу” Гегеля використовується тут цілими пригорщами, хоча вплив Д.Гумбольдта та Шеллінга залишив і тут незатерті сліди” [6, 152].

Змістовно розкриваючи власне бачення специфіки “гегелівського перелому” в філософській творчості шістьох не менш відомих мислителів-неокантіанців: М.Гартмана, В.Віндельбанда, Г.Ріккерта, Б.Бауха, Р.Кронера, Й.Кона, – та підкреслюючи, що саме двом останнім вдалось найбільше наблизитись до діалектичних проблем Гегеля, зокрема, в розвідці першого з них “Від Канта до Гегеля” та другого – “Теорія діалектики: вчення про форми філософії”, В.Юринець присвятив дві третини усієї публікації першому в українській філософській думці 20 х – 30 х років історико-філософському аналізу виданої того ж 1929 р. праці неокантіанця А.Ліберта “Дух і світ діалектики”.

Коротко спинимось на висвітленні В.Юринцем ідейних позицій видатних західноєвропейських мислителів Ф.Ніцше і А.Бергсона, історико-філософському аналізу вчень яких науковець не присвятив окремих розвідок.

В опублікованій у 1927 р. статті “Значіння Плеханова для марксівської соціології мистецтва” [8, 58–72; 9, 97-109] В.Юринець досить промовисто назвав філософію Ф.Ніцше амулетом буржуазної думки у фашистську епоху європейської історії. Проголошуючи німецького мислителя за яскравий взірець ідейного напрямку того часу так званого антипролетарського активізму, предтечею якого, на думку дослідника, був К.Гамсун, В.Юринець так охарактеризував постать і вчення славнозвісного засновника “філософії життя”: “Ніцше довго був ідеологичною загадкою для критики. Скільки тонких міркувань сплів навкруги його Брандес, Берент, Бжозовський, Ріль? Плеханів кинув одну фразу про Ніцше, яка виясняє все: апостол воюючого імперіялізму. Ось ця об’єктивна суть вітає над усіми зигзагами його кучерявого таланту і його сміливих концепцій. І теорія діонізійського начала й трагічного характеру грецької думки, критика інтелектуалізму Сократа й декадансу Платона, при одночасному вивищенню досократівської філософії і апофеоз ясної рішучости класичного стилю, й amor fati й ґенеза християнства й відтінювання аморального, злочинного італійського ренесансу на тлі сентиментально-нечистоплотної німецької реформації, - всі ці ряди думок тяжили до одного центру: виправдати кровопивство імперіялістичної blonde Bestie. Ніцше виступає теж проти буржуазії, виступає з таких же мотивів, що й Гамсун, за її сонність, за її “християнське” співчуття пролетаріятові. Гамсунівський ідеал, ідеал деспота, втілюється в нього в злочинну постать Чезаре Борджіа, в ренесансові натури, з їхнім невинним цинізмом і холодною логікою вбивства” [8, 99].

В статті “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу ІІ Інтернаціоналу)” В.Юринець, крім багатьох інших критичних зауважень на адресу гостро критикованого ним О.Бауера, закинув останньому згадування в його “огляді сучасних буржуазних теорій” лише “найгаласливіших” і “найтрафаретніших” концепцій з одночасним цілковитим ігноруванням, зокрема, постаті А.Бергсона як мислителя, що має колосальний вплив на сучасну філософську і не тільки філософську буржуазну думку. Високопрофесіональному, хоча й досить фрагментарному і, в цілому, надто загальному історико-філософському аналізу засновків інтуїтивізму А.Бергсона, В.Юринець присвятив декілька сторінок (“Фрейдизм і марксизм” та “Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму”).

Вдаючись до порівняльного зіставлення концепцій людської психіки А.Бергсона і З.Фрейда, В.Юринець наголошує на їх близькості, на тому, що вони “майже спливаються”, зокрема у визнанні феномена психічного позапросторовим та позачасовим: “Бергсон визнає, правда, за психічними процесами “тривалість” (duree). Та ця “тривалість” не є час в нашім звичайнім значенні; психічне, як duree, заражається, ввійшовши до світа тіл, нашим “опростореним часом”, втративши свою сутність. …Психічне витає, за Бергсоном, десь в невизначеній царині, та, пристосовуючися до потреб практики, воно ніби зазнає процесу “мімікрії”, пристосовуючися до тілесного світу, втрачаючи своє чисте обличчя” [6, 106-107].

Перелічуючи прізвище видатного французького інтуїтивіста поряд із Платоном і Фрейдом як “найблискучішого прихильника і віртуоза” спільного їм усім ідеалістичного погляду на людську психіку, як на позачасовий та позапросторовий резервуар вимушених пристосовувань до мозку й тому проявлених частково та в перекрученому вигляді психічних потенцій, В.Юринець визнав А.Бергсона засновником сучасного спіритуалізму і наголосив: “Всі ми пам’ятаємо блискучі сторінки “Матерії й пам’яті”, де Бергсон користується всією багатою літературою сучасної психопатології, щоб відкинути кінець-кінцем її основи. Психічне у нього не є функцією фізіологічного; психічне виступає на сцену як доказ людської волі-свободи в тих точках, де проривається зв’язок механічних процесів, тоді, коли перед нами стоять різні можливості вибору, так би мовити, “в прогалинах” фізіології, коли спиняється плавна течія фізіологічного процесу. …В разі відчувань є ще якась відповідність між психічним і фізичним. Та відчування знаходяться на межі психічного й фізичного, вони не є психічними функціями par excellence. Пам’ять – цей вияв духа – є вже незалежна від мозку. Мозок може бути притичиною, а не причиною її виникнення. Щодалі спускаємося ми в глибину духа, то яснішою і наочнішою стає його самостійність. Існує багато “плоскостей” (les plans) в людськім житті. Тільки в плоскості звичайної дії душа залежить від матеріяльних процесів, в інших плоскостях вони є лише завадою для виявлення всіх її багатств” [6, 105].

Отже, винятково важливу роль у становленні В.Юринця як вченого, в розвитку його науково-дослідницької діяльності відіграло стійке зацікавлення мислителя історією філософії, головним чином західноєвропейською філософською думкою ХІХ–ХХ ст. Прикметним є те, що з вісьмох публікацій цитованого вище єдиного прижиттєвого збірника статей В.Юринця [6], що побачив світ у 1930 р. як видання філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, сім розвідок присвячено вивченню історії зарубіжної філософії, причому всі вони, у тому числі й стаття “Демокріт у світлі найновішіх наукових дослідів”, містять високопрофесіональний аналіз основних течій західноєвропейської, насамперед німецької, філософії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Історико-філософські студії В.Юринця, разом із низкою малодосліджених розвідок із філософії української та світової культури, посідають чільне місце в його творчій спадщині й продовжують залишатись одним з центральних предметів дослідження істориків вітчизняної філософської думки 20 х – 30 х років.

Встановлено, що вчений виявляв незмінний інтерес до історії зарубіжної, насамперед західноєвропейської, а також античної, науки, культури, мистецтва, як і до філософії так званого московського періоду своєї наукової діяльності (1921–1925 рр.). В.Юринець продемонстрував глибоку обізнаність у широкому спектрі шкіл, напрямків і течій західноєвропейської філософської думки ХІХ – початку ХХ ст.: в німецькій класичній філософії, марксизмі, неокантіанстві, інтуїтивізмі тощо. Водночас, В.Юринець неодноразово засвідчив власне грунтовне знайомство з цілим рядом інших провідних течій західноєвропейської філософії вказаної доби, насамперед: неогегельянством, емпіріокритицизмом, “філософією життя”, філософською антропологією. Таким чином, важливим завданням дослідників творчої спадщини В.Юринця є системне опрацювання всіх результатів аналізу вченим історії зарубіжної філософії як, власне, основного елемента з’ясування дійсного внеску мислителя в українські науку і культуру. Невід’ємним складником цього завдання має стати розгорнутий аналіз дослідження В.Юринцем ідейних позицій видатних представників античної і західноєвропейської філософії ХVІ – початку ХІХ ст. у публікаціях: “Демокріт у світлі найновішіх наукових дослідів”, “До 300 річчя народження Спінози”, “Вчення Ламетрі про матерію”, “Г.Е. Лесінг (З приводу двохсотріччя з дня народження)” та “Естетика Канта у марксівському освітленні”.


ЛІТЕРАТУРА

1. Загороднюк П., Титаренко Б. Боротьба українських радянських філософів 20-30-х років проти методології ревізіонізму // Вісник Київського університету. Питання філософських наук. – Вип. 10. – К., 1978.
2. Історія філософії України. – К., 1994.
3. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1997.
4. Роженко М. Трагедія академіка Володимира Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). – К., 1996.
5. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. – К., 1997.
6. Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. – Харків, 1930.
7. Юринець В. Про книгу Г.Шольца “Значіння філософії Гегегя для сучасної філософії” // Печать и революция. – 1928.– № 3
8. Юринець В. Значіння Плеханова для марксівської соціології мистецтва // Молодняк. – 1927. – № 5.
9. Юринець В. Значіння Плеханова для марксівської соціології мистецтва // Молодняк. – 1927. – № 6–7.





 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio