Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
О.І. Швирков, здобувач Сумського
державного університету
ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ФЕНОМЕНА ШТУЧНИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ
СИСТЕМ
У першій частині цієї статі [1] викладено концепцію,
на основі якої тепер буде проаналізовано феномен штучних
інтелектуальних систем. Під штучними інтелектуальними
системами розуміємо будь-які програмно-апаратні комплекси,
що використовуються для розв'язання різних виробничих,
економічних, наукових та інших завдань.
Основним поняттям згаданої концепції є поняття
закарбування. Загалом під закарбуванням розуміють
відображення і фіксацію природи творця у продукті
творення.
Один із найважливіших видів закарбування – функціональне.
Щодо інтелекту це – таке закарбування форм інтелекту
(під формами інтелекту розуміють будь-які закони,
котрим, як вважаємо, підпорядковується його діяльність),
за якого продукт творення, у якому ці форми виявилися
закарбованими, функціонує подібно до інтелекту, причому
саме внаслідок того, що в ньому закарбовано ці форми.
Розглянемо різні підвиди функціонального закарбування
інтелекту.
Свідоме закарбування відомого.
У даному разі йдеться про закарбування тих форм інтелекту,
які людині відомі і які вона визнає такими, що належать
її інтелекту і які можна тим чи іншим способом описати.
Однак, оскільки йдеться саме про функціональне закарбування,
одного тільки опису не досить. Щоб насправді здійснити
функціональне закарбування інтелекту, треба знайти
або створити такий об'єкт, закони функціонування якого
мали б щось істотно подібне до законів функціонування
інтелекту або його субстрату (мозку), як ми їх собі
уявляємо. Після того, як такий об'єкт знайдено (створено),
можна спробувати, використовуючи цю істотну подібність,
організувати його функціонування відповідно до нашого
уявлення про закон функціонування інтелекту таким
чином, щоб об'єкт виконував ті або інші функції інтелекту.
Досягти цього можна, скоригувавши власні закони цього
об'єкта, наприклад, посиливши “потрібні” їх особливості
і послабивши всі інші. При цьому, зрозуміло, треба
враховувати і специфічні особливості функціонування
об'єкта.
Наявність такого об'єкта – неодмінна умова функціонального
закарбування інтелекту.
Розглянемо приклад.
Якщо ми описуємо процес розв'язання інтелектом
певного завдання як алгоритмічний процес обробки інформації,
поданої у двоїстій системі зчислення, то повинні,
мабуть, знайти (або створити) об'єкт, що складається
з елементів, які можуть перебувати в одному з двох
стійких станів (увімкнено – вимкнено, є напруга –
немає напруги тощо). Не важливо, якою є фізична природа
таких елементів, головне, щоб вони мали цю властивість.
Якщо ж розглядаємо мислення як аналоговий процес,
то маємо знайти відповідний об'єкт. У цьому сенсі
будь-який комп'ютер може бути названий аналоговим
(якщо йдеться про подібність, аналогічність процесів
його функціонування і принципів функціонування мозку).
Зауважимо, що моделювання, включаючи комп'ютерне,
можна розглядати як приклад функціонального закарбування.
Насправді ж так не буває, нібито спочатку ми
описуємо ті або інші форми інтелекту, зокрема, принципи
роботи мозку, і лише після цього починаємо створювати
або шукати об'єкти (елементи, системи елементів),
в яких можна було б здійснити функціональне закарбування
цих принципів або форм. Все значно складніше, і елемент
випадковості відіграє в даному разі далеко не останню
роль. Згадаймо історію створення теорії логічного
синтезу дискретних пристроїв. У тридцятих роках ХХ
ст. спочатку В.І. Шестаков, а згодом, незалежно від
нього, К.Е. Шеннон виявили явну аналогію між формулами
числення висловлень і поведінкою електричних схем.
Однак на той час цьому фактові не надали особливого
значення. Лише через певний час радянський учений
М.А. Гаврилов показав, що між численням висловлювань
і деякими електричними схемами, які складаються з
замикальних і розмикальних контактів реле і зв'язків
між ними, немає принципової відмінності. Саме на цій
основі, зрештою, стало можливим функціональне закарбування
законів, принципів формальнологічного мислення.
Існує певна кореляція між рівнем наших знань,
рівнем розвитку технології і можливостями функціонального
закарбування. Чим вище рівень розвитку науки і техніки,
тим більше можливостей для подібного закарбування,
або, інакше, тим більше імовірність того, що рано
чи пізно з’являться штучні (але не спеціально для
цього створені) об'єкти, в яких буде можливим функціональне
закарбування інтелекту. Отже, випадковість виявлення
таких об'єктів набирає характеру закономірності.
Ще один висновок із вищесказаного – функціональне
закарбування інтелекту буде тим простішим і тим повнішим,
чим більшою є схожість між формами інтелекту і законами
функціонування того об'єкта, в якому інтелект закарбовується.
Звідси, у свою чергу, випливає, що найбільш простим
і повним буде закарбування в людському інтелекті (ще
один погляд на сутність навчання).
Якщо не брати до уваги цей останній і в якомусь
розумінні крайній випадок, то ідеальне закарбування
інтелекту можливе тільки за допомогою створення штучного
мозку, цілком ідентичного людському. Однак на цей
час це неможливо. Реальніше нині знаходити системи
(штучні або природні), закони функціонування яких
подібні до законів функціонування інтелекту (точніше,
наших уявлень про них).
Об'єкти, що за принципами, законами свого функціонування
мають щось істотно спільне з нашими уявленнями про
форми інтелекту, дають нам можливість закарбувати
в них деякі з цих форм. Оскільки ж закони, відповідно
до яких функціонують ці об'єкти, не цілком збігаються
із формами інтелекту (інакше, збігаються тільки з
деякими з цих форм), закарбування останнього не може
бути повним. Власні закони функціонування цих об'єктів,
даючи можливість закарбуватись одним формам інтелекту,
не дають такої можливості іншим. Наприклад, на цифровому
комп'ютері досить просто можна реалізувати різні обчислення
і формальнологічні перетворення і важко – механізми
розпізнавання образів.
Спосіб описування, подання тих або інших форм
інтелекту визначає критерій, за яким здійснюється
вибір того об'єкта, в якому закарбовуватиметься інтелект.
Не можна не зазначити, що і наявний об'єкт визначає
спосіб описування форм інтелекту і відтак обмежує
наші можливості закарбування інтелекту: щоб змусити
цифровий комп'ютер виконувати ту або іншу функцію
інтелекту, ми повинні відповідно описати цю функцію.
Як бачимо, спосіб описування форм інтелекту опосередковує
самі форми. Від того, якими мовними (в широкому розумінні)
засобами ми володіємо, багато в чому залежить те,
чи зможемо ми адекватно описати ті або інші форми
інтелекту.
Перший мовний “фільтр”, через який проходять
форми інтелекту, – це природна мова. Однак на цей
час не існує такого об'єкта (крім людини), у якому
можна було б здійснити функціональне закарбування
форм інтелекту, що описані тільки таким (тобто природною
мовою) чином. Потрібна як мінімум ще одна “мова”,
яка б адаптувала даний опис відповідно до власних
законів функціонування того об'єкта, у якому здійснюватиметься
функціональне закарбовування інтелекту. Кожна така
“мова” має свою структуру, що дає можливість переформулювати
один опис, зроблений природною мовою, і не дає змоги
вчинити це щодо іншого. Отже, є сенс розглянути вибіркову
адаптацію тих або інших форм інтелекту, що закарбовуються.
Прикладом подібних мов може бути мова програмування.
Як правило, адаптація відбувається в кілька етапів:
звідси – мови програмування “високого” і “низького”
рівнів.
Ще один фактор, що має величезне значення для
закарбування інтелекту, – наша картина світу, наші
знання. Від того, які знання ми маємо, залежатиме,
які прояви інтелекту ми вважатимемо знаковими, істотними,
а які – ні. Причому в даному разі важливу, часом вирішальну
роль відіграють не стільки наші знання взагалі (сукупність
усіх знань людства), скільки особисті знання конкретної
людини, її досвід, здатності до рефлексії, самоаналізу,
що ґрунтуються знову ж таки на її особистих знаннях.
Зумовлено це, насамперед, недостатнім розвитком об'єктивних
методів вивчення інтелекту, прихованістю інтелектуальних
процесів від стороннього спостерігача. Велике, часом
вирішальне значення у виявленні, вирізненні й описуванні
форм інтелекту дотепер має інтроспекція. Усе це, природно,
вносить у процес закарбування інтелекту значну частку
суб'єктивізму.
Наше вміння або невміння закарбувати ті або інші
форми інтелекту може бути причиною перекручування
уявлень про власний інтелект. Справді, закарбувавши
одні форми і не зумівши закарбувати інші (або внаслідок
невміння їх описати, або через відсутність об'єкта,
в якому їх можна закарбувати, або тому, що ці моменти
завжди корелюють, – через те й інше одночасно), ми
починаємо вважати, що ці форми або взагалі не існують,
або розчиняються серед інших, або не належать інтелектові.
“Математичний апарат описує лише ті сторони діяльності
мозку, що аналогічні роботі моделюючих пристроїв,
і не враховує того, що пов'язано зі специфікою мозку”
[4, 166].
Як приклад продуктів творення, що виникли внаслідок
функціонально свідомого закарбування відомого, можна
назвати різні евристичні програми й експертні системи
[3, 4]. Програмні реалізації так званих метапроцедур
[6] також можна розглядати як функціональне закарбування
інтелекту. Матеріал для таких продуктів творення,
як правило, черпають зі звітів експертів у різних
галузях знань, а також із розв'язання тих або інших
реальних або спеціально підібраних завдань.
Оскільки мислення завжди спрямоване на якийсь
об'єкт (так звана інтенціональність мислення), тобто,
оскільки форма мислення завжди “розчинена” у його
змісті, відокремити одне від одного досить важко.
Аналогічно до цього форми мислення завжди розчинені
в змісті розв'язання конкретного завдання. (Ймовірно,
саме тому останнім часом такого розвитку набрала інженерія
знань.)
Утім, підчас створення експертних і евристичних
програм виникають і інші проблеми. Наприклад, наскільки
повними є звіти експертів про хід розв'язання того
або іншого завдання? Як усе це впливає на закарбування?
Спільна риса всіх цих звітів – несподіваність, спонтанність,
здобуття того або іншого розумового результату (“інсайт”),
причому результат цей, як правило, виявляється зовсім
не пов'язаним із усім попереднім ходом розумової діяльності.
Ще один характерний момент: оскільки багато думок,
які виникають в процесі розв'язання завдання, “проскакують”
занадто швидко, причому часто взагалі не будучи вербально
оформленими (наприклад, у вигляді зорових образів)
[2; 3; 5], людина просто не в змозі їх згадати. Внаслідок
цього в ланцюзі міркувань утворюються “розриви”, що
опитуваний згодом довільно “скріплює”. Все це значною
мірою спотворює наше уявлення про мислення взагалі
і власний інтелект зокрема. Водночас ці труднощі –
аж ніяк не найсерйозніші. Основна складність полягає
в тому, що за цими звітами ми найчастіше нічого не
можемо сказати про ті несвідомі процеси, що передують
появі тих або інших розумових результатів.
Мислення – це перехід, рух від одних розумових
результатів до інших. Як саме він відбувається? І
чому саме так, а не інакше? Чи важливо знати, якою
є фізіологічна (якщо не фізична) природа розумових
процесів, для того, щоб відповісти на всі ці питання?
Або ж можна виходити лише із самих розумових результатів?
Деякі мислителі, наприклад К.Маркс чи З.Фрейд, вважали,
що, оскільки психічні процеси якісно відмінні від
фізіологічних, то їх можна цілком ефективно і плідно
пізнавати, не звертаючись до фізіології. Вони вважали,
що мислення в багатьох своїх проявах певною мірою
є незалежним від фізіології, тобто, що для певних,
насамперед, практичних, цілей досить знайти закони,
за якими співвідносяться лише продукти тих або інших
фізіологічних процесів, котрі відбуваються в мозку
(думки); що свідомість можна досліджувати, виходячи
з неї самої, з її змісту.
Однак у будь-якому разі ми просто змушені, пізнаючи
мислення, виходити лише з нього самого, тобто практично
не вдаючись до фізіології, просто через недостатнє
знання останньої. І ми справді можемо знайти (і знаходимо)
правила, закони, яким підпорядковуються продукти мислення,
і, закарбувавши їх, можемо навіть змусити працювати.
Але чи можна при цьому стверджувати, що якийсь продукт
творення, у якому ми закарбували знайдені в такий
спосіб закономірності функціонування інтелекту, функціонуватиме
так само, як інтелект? Звичайно, ні. Однак ми можемо
стверджувати, що в законах функціонування цих продуктів
буде щось спільне із законами функціонування інтелекту,
як ми їх собі уявляємо, а з погляду концепції закарбування
нам більшого і не потрібно. Адже ніхто не говорить
про всеосяжне закарбування інтелекту: йдеться лише
про закарбування окремих закономірностей функціонування
останнього або, точніше, про закарбування наших уявлень
про них.
Все глибше пізнаючи своє мислення, можна точніше
і повніше закарбувати його, а, знаходячи або створюючи
об'єкти, власні закони функціонування яких дають можливість
здійснювати в них функціональне закарбування інтелекту,
глибше проникнути у зв'язок між психічними і фізіологічними
процесами.
Несвідоме закарбування відомого і невідомого.
Оскільки обидва ці види закарбування мають між собою
багато спільного, розглянемо їх паралельно.
Під несвідомим закарбуванням відомого розуміють
закарбування таких форм останнього, які людині невідомі,
які вона може описати, але закарбування яких під час
створення того або іншого продукту не усвідомлює.
Аналогічно несвідоме закарбування невідомого – це
закарбування в продуктах творення тих форм інтелекту,
які невідомі тому, хто ці продукти створює.
За яких умов функціональне закарбування інтелекту
буде несвідомим? Ймовірно, несвідомим закарбування
інтелекту буває тоді, коли під час створення того
або іншого продукту творець зосереджує свою увагу
не на самому інтелекті, а на чомусь відмінному від
інтелекту, зовнішньому щодо нього, тобто не рефлексує,
не ставить за свою мету відшукання, вирізнення і фіксацію
тим або іншим способом форм свого інтелекту. Іншими
словами, закарбування буде несвідомим, якщо, створюючи
те або інше творіння, інтелект більшою мірою виступає
як інструмент, а не як об'єкт дослідження.
Що ж це за зовнішнє, на яке спрямовується інтелект?
Очевидно, що зовнішнім у даному разі є ті завдання,
що їх перед інтелектом ставить об'єктивна реальність
і розв'язання яких супроводжується створенням різних
продуктів: машин, механізмів, теорій. Розв'язання
завдань – це та основна (якщо не єдина) діяльність,
у якій інтелект може себе виявити і в якій актуально
існує. Завдання, що виникає перед інтелектом, дає
йому також можливість закарбувати свої форми в продуктах
творення, які він створює для його розв'язання, особливо
в тих, котрі самі мають виконувати частину роботи
інтелекту.
Хоча умови здійснення функціонального закарбування
ми дійшли, розглядаючи свідоме закарбування відомого,
ця умова буде, мабуть, правомірною й у разі несвідомого
закарбування.
Оскільки у тих видах закарбування, що нас цікавлять,
останнє є несвідомим, ми можемо побачити схожість
форм нашого інтелекту, як ми їх собі уявляємо, і їх
аналогів лише після створення продукту. У разі несвідомого
закарбування відомого це може відбуватися так, що,
створивши певний продукт, ми раптом починаємо розуміти,
що правила, за якими ми змусили його працювати, дуже
нагадують деякі з відомих нам форм нашого інтелекту.
Навести приклад несвідомого закарбування несвідомого
– справа дуже непроста, оскільки відшукання невідомих
раніше форм інтелекту, несвідомо закарбованих у тому
чи іншому продукту творення, вимагає серйозних досліджень.
Тому ми залишимо розгляд прикладів несвідомого закарбування
несвідомого осторонь. Що ж до несвідомого закарбування
відомого, то тут насправді можна назвати кілька прикладів-реконструкцій,
які за певних умов можуть бути витлумачені як несвідоме
закарбування відомого.
Створюючи деяку комп'ютерну програму, програміст
може розбити її на кілька частин – підпрограм, кожна
з яких виконуватиме свою частину роботи. Але, діючи
таким чином, він закарбовує у своїй програмі один
із широковідомих методів інтелекту – розбиття певного
завдання на кілька підзавдань, кожне з яких порівняно
просте. Оскільки, будучи закарбованим у програмі,
цей метод продовжує в ній працювати, то в даному разі,
очевидно, може йтися про функціональне закарбування.
Програма буде розв'язувати спочатку одне підзавдання,
потім інше і т.д. Інтелект, виконуючи роль інструмента,
діє так просто тому, що йому так зручно, вигідно,
тому що він завжди так діє, якщо завдання, яке він
розв'язує, є досить складним. Програмістові самому
значно простіше написати спочатку одну порівняно невелику
і незалежну частину програми, далі іншу і т.д. Але
чи можемо ми стверджувати, що, закарбувавши цей метод
інтелекту у своїй програмі, програміст у процесі закарбування
чітко усвідомлює цей факт? Імовірно, ні. Це відбувається,
мабуть, само собою. Тому ми й кажемо, що ця форма
інтелекту закарбовується несвідомо.
Але несвідоме закарбування відомого може відбуватися
й інакше. Закономірності роботи інтелекту, що закарбовуються
у продуктах творення, можуть бути настільки добре
відомими, самоочевидними, що, організовуючи роботу
того чи іншого продукту творення до нього, інтелект
наче вже і не пов'язує їх із самим собою, забуває,
що він сам їм підвладний. Особливо часто це може відбуватися
тоді, коли ці закономірності мають такий загальний
характер, що виявляються тією чи іншою мірою чинними
для інших речей і явищ. Наприклад, для того, щоб якась
комп'ютерна програма почала розв'язувати те чи інше
завдання, потрібно, щоб вона перед цим здобула певні
дані, інформацію. Те саме, очевидно, годиться і для
інтелекту. Організовуючи роботу програми саме таким
чином, програміст, як правило, не вбачає цієї подібності,
але організувати так роботу здається йому цілком логічним.
Свідомим закарбуванням невідомого
можна назвати таке закарбування, за якого творець,
створюючи той чи інший продукт, припускає, що в ході
цього процесу в створеному можуть закарбуватися деякі
невідомі творцеві риси його природи (у даному разі
– форми інтелекту). Цілком можливо, що ця думка, постійно
присутня у свідомості (підсвідомості) творця, налаштованість
його свідомості (підсвідомості) на пошук нових, невідомих
раніше форм інтелекту дають змогу йому вчасно помітити
ту чи іншу з цих форм.
Оскільки така установка на пошук викликає необхідність
паралельного здійснення двох видів діяльності (а саме
– розв'язання завдання із створення того чи іншого
продукту й аналізу першого процесу), успішне їх поєднання
може потребувати від творця незвичайних інтелектуальних
здібностей і дуже солідної спеціальної психологічної
підготовки разом із розвинутою здатністю до самоспостереження
й самоаналізу. Зрозуміло, що очікувати наявності подібних
здібностей, нехай навіть у висококваліфікованого програміста,
було б занадто наївно. Якщо завдання, що ним розв'язується,
є досить складним, воно, як правило, поглинає всю
увагу і потребує від творця максимуму інтелектуальних
зусиль. Тому більш реальним і, можливо, більш ефективним
є інший метод. Полягає він у тому, щоб вимагати від
творця (наприклад, програміста) звітувати про процес
створення ним того чи іншого продукту (наприклад,
програми), про ті ідеї, що виникали в його голові
в процесі творення, – на зразок того, як вимагають
від експерта звітувати під час створення експертних
систем. Можливо, такий метод стане ще одним експериментальним
методом психології.
ЛІТЕРАТУРА
1. Швирков О.І. Феномен штучних інтелектуальних систем:
філософський погляд // Мультиверсум. Філософський
альманах. – 2005. – № 47.
2. Брушлинский А.В. Психология мышления и кибернетика.
– М., 1970.
3. Гаврилова Т.А., Червинская К.Р. Извлечение и структурирование
знаний для экспертных систем. – М., 1992.
4. Кочергин А.Н. Моделирование мышления. – М., 1969.
5. Пушкин В.Н. Эвристика – наука о творческом мышлении.
– М., 1967.
6. Шалютин С.М. Искусственный интеллект: гносеологический
аспект. – М., 1985.
