НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 53.

__________________________________________________________________________

О.М. Рубанець (м. Київ)

ПАРАДИГМАЛЬНІ ЗМІНИ В ПОСТНЕКЛАСИЧНІЙ НАУЦІ

    
Трансформація парадигмації постнекласичної науки пов’язана з виявленням і дослідженням не тільки парадигм, що існують у сучасній науці, а й масштабних змін, що відбуваються в науці на сучасному етапі. Зростання значення синергетичної парадигми, перетворення її з міждисциплінарної у трансдисциплінарну основу сучасної науки з перспективою подальшого її розвитку у вигляді кросдисциплінарної методології відбувається з одночасним розумінням необхідності подальшого розвитку її концептуального інструментарію. Висуваються вимоги значних змін, що мають утворити синергетику наступного рівня. Водночас все більше зростає розуміння, що в науці діє не одна, а кілька парадигм. Наявність інших підходів – системного, інформаційного, успішний розвиток у прогнозуванні, формуванні знання майбутнього, розв’язанні нагальних проблем (системний підхід), та у створенні нових напрямів (інтелектуальний аналіз інформації тощо) і розкриття світоглядних, аксіологічних методологічних перспектив інформаційного підходу –створює ситуацію, яку можна було б визначити як ситуацію одночасного існування трьох парадигм (синергетичної, інформаційної, системного підходу) з невизначеністю меж і характеру взаємодії між ними.

Функціонування постнекласичної науки в єдиному науковому просторі актуалізує дослідження проблеми взаємодії наявних у ньому парадигм на когнітивно-процедурному рівні, безпосередньо у сфері наукового знання і тих трансформацій, які при цьому виникають. У контексті виявлення тенденцій розвитку постнекласичної науки на когнітивно-процедурному рівні актуальним є дослідження переходу від гносеологічної парадигми пізнання до парадигми дослідження – трансформації, в світлі якої виразнішим постає трансформація парадигмації сучасної науки в напрямі формування парадигм когнітивного креативу та управління.

Метою дослідження є виявлення концептуальних змін у змісті існуючих парадигм, що виникають на основі синергетичного, системного та інформаційного підходів у напрямі формування актуальної для розвитку інформаційного суспільства як суспільства знань парадигмації когнітивного креативу та інформаційного управління.

Існування постнекласичної науки в єдиному науковому просторі робить актуальним виявлення проблемних точок, в яких дія цих парадигм перетинається, формуючи загальну структуру сучасного виробництва наукового знання. Перехід теоретичного в практичне, нові механізми й форми, що утворюють сучасну картину виробництва наукового знання, є тією точкою розвитку сучасної науки, яка відкриває перспективи розвитку діючих парадигм та їх взаємодії.

Актуальність дослідження трансформації парадигмації у сучасній науці полягає в тому, що саме на цьому рівні відбувається перетин взаємного впливу тієї доктринально-ідеологічної частини методологічної культури, яка формулюється у вигляді того чи іншого гранднаративу [8, 5] та рівня когнітивно-процедурного, що має справу зі сферою когнітивної діяльності [8, 5]. Концептуальні зрушення в парадигмації сприяють введенню в систему виробництва наукового знання нових форм і проявів когнітивного в сучасній науці.

Постнекласична наука трансформує парадигмацію цілераціональної діяльності, створюючи нові перспективи взаємодії теоретичного і практичного. У сучасних дослідженнях було звернено увагу на зростання практичної дієвості наукової теорії: “йдеться про взаємоперехід теорії і практики в ракурсі процедурно-перетворюючої, конструктивної діяльності (прикладні дослідження) та виробництва знання про об’єктивні закономірності, котрі цю діяльність уможливлюють (фундаментальні розробки) незалежно від їх пов’язаності з абстрактними чи конкретними засобами пізнання. Такий погляд став можливий тому, що в межах “практизації” знання, розкриття теоретичного аспекту практики виявлено в наш час зворотні явища посилення дійових аспектів теорії" [7, 137].

Акцентування на неможливості автоматичного розв’язання проблеми переходу теоретичного в практичне пов’язується з виникненням нової, проміжної між теорією і практикою [7, 139] сфери проектування. Відбувається розвиток проектування, виникає соціотехнічне проектування, що створює певні перспективи інтеграції гуманітарного, соціального і технічного знання.

Йдеться також про формування нової раціональності, в якій дослідження взаємодії суб’єкта та об’єкта поступається місцем комунікативним, інтерсуб’єктивним процесам, становленню наукового дискурсу та мовним практикам.

Розвиток синергетичної парадигми, перетворення її в трансдисциплінарну парадигму сучасної науки і, в перспективі, у кросметодологію пов’язані також з акцентуванням нового розуміння “зустрічі” суб’єкта та об’єкта в широкому контексті, в якому суб’єкт перетворюється на об’єкт, а холістичний характер еволюції визначає те, що відбувається в самій системі безпосередньо на усіх ієрархічних рівнях її функціонування.

Висунення в ролі сучасної парадигми нових форм інтеграції синергетичного, системного та інформаційного підходів актуалізує питання дослідження змісту й характеру парадигмації, що відбувається в сучасній науці. Сьогодні є всі підстави вважати, що саме на шляху трансформації парадигмації формується сучасний образ постнекласичної науки. Актуальним стає виявлення основних напрямів цієї трансформації. Відповіді на ці питання є актуальними не тільки для з’ясування сутності нинішнього етапу розвитку науки, а й, у світлі зростання значення практичних реалізацій та інтенцій, для виявлення нових механізмів взаємодії теоретичного й практичного. Все це потрібно для подолання явищ постнаукоцентризму, пов’язаних із витісненням науки на периферію суспільної свідомості. Втрата визначальності наукового дискурсу не означає зменшення впливу науки на суспільний розвиток. Формування нового синергетичного погляду на соціальні інновації сьогодні відкривають також значні перспективи застосування системного аналізу в математичному моделюванні і прогнозуванні взаємодії соціуму і влади, запобігання негативним суспільним явищам.

Основним змістом сучасної трансформації парадигмації постнекласичної науки є зміна самого виробництва наукового знання, а також виникнення нових механізмів його практичної реалізації. Погляд на науку, що існує у світі теорій, має бути суттєво доповненим зміною інтенціональності науки на сучасний цивілізаційний розвиток у всіх його формах, в тому числі й природній, соціальній, суспільній. Постнекласична наука трансформує основні параметри існування людини і суспільства, створюючи новий тип такого розвитку. Пізнання природи змінюється трансформацією на біологічному, генетичному рівнях, рівні живих систем та ін. Планетарна цивілізація орієнтується нині на Космос. Космос стає не тільки об’єктом дослідження, а й пов’язаний з практичними розробками і моделюванням запобігання катастрофам, плануванням космічного туризму, регулярного проведення космічних досліджень. Фактично він стає невід’ємною частиною сучасної транспортної, комунікаційно-інформаційної системи.

Іншим важливим параметром є перехід до постекономічного, постісторичного і посткапіталістичного розвитку. Постформаційний характер інформаційної цивілізації, що створює нові виміри й напрями глобалізаційного процесу розвитку світової спільноти, наповнює новим змістом цивілізаційну основу сучасного мультикультурного розмаїття. “Кінець історії” [17], “остання людина”, постісторична [21] і постекономічна [3] людина стають метафорами зміни духовних, ціннісних засад, трансформації людського, антропологічного виміру суспільного існування.

Відсутність серед норм міжнародного права заборони клонування людини в контексті великої поширеності сучасних генетичних і медичних досліджень та комерціалізації, в наданні певних послуг перетворює сучасну ситуацію постісторичного існування в ситуацію очікування появи нового генетичного модифікованого виду. Культурна ситуація і масова свідомість підсвідомо готуються до прийняття і захисту його прав. Ідеться не тільки про зростання обсягу кінопродукції, гуманістичний вимір якої визначається захистом права на життя й свободу нових лабораторних створінь, а й про публічні дискусії і теледебати в розвинених країнах, в яких клонування людини розглядається як одна з прогресивних репродуктивних технологій.

Парадигмація зміни, розширення меж природного, біологічного, генетичного і планетарного стає найбільш помітним, навіть галасливим публічним свідченням зростання влади наукових досліджень над основними проявами суспільного й цивілізаційного розвитку. Це означає також актуалізацію зміни в парадигмації, яка фактично відбулася, – зміни парадигмації наукового пізнання парадигмацією дослідження. Йдеться не тільки про те, що пізнання здійснюється у формі досліджень і що в структурі науки як соціальної і когнітивної системи дослідження виходять на перший план. Йдеться про значно глибинніші зміни. Відбуваються зміна гранднаративу, трансформація методологічного, світоглядного рівнів наукової раціональності.

Пізнання передбачає недоторканність, збереження природного як основи людського й цивілізаційного буття та існування. Недоторканність об’єктивного гарантує його ідеальність [2, 159], сучасні трансформації пізнання передбачають відтворення недоторканності у новій формі – формі самозбереження людства. “З появою “нової науки” смисл наукової раціональності полягає не в тому, щоб пізнати Світ всупереч усім загрозам і ризикам для того, хто пізнає, а в тому, щоб зберегти рід людський всупереч усім цим загрозам і ризикам” [2, 171].

У сучасній науці акцентуалізуються вивчення і парадигмація наукового пізнання. Так, вважають, що в “природознавстві відбувся поворот від предметно орієнтованого пізнання до пізнання реальності, яку розуміють у взаємозв’язку, в розгляді відношення: від реальності речової, видимої – до реальності, що конституюється у свідомості. Акцент в пізнанні законів реальності змістився до питань смислоутворення” [19, 103]. “Орієнтація на пізнання відкритих систем нерозривно пов’язана з навколишнім середовищем, у динамічній взаємодії яких спонтанно народжується новий порядок. Змушує переглянути гносеологічну установку: що означає знати такі системи?” [19, 95–96].

Парадигмація пізнання акцентуалізує погляд на формування нових онтологій реальності. Гносеологічна парадигма постнекласичної науки розкривається як еволюційно-синергетична парадигма [18, 162–163].

Сьогоднішні реалії розвитку техногенного та інформаційного суспільства роблять дедалі відчутнішими внутрішню складність і навіть суперечливість гносеологічної парадигми. Стає зрозуміло, що “класична научна парадигма, яку можна назвати парадигмою Фауста” [2, 160], як прозора для розуму не тільки стикається з незрозумілістю й непрозорістю буття, а й з невеселою правдою про людину як багатоскладну істоту і про всю нетривіальність будови Природи. Чим могутнішою людина ставала внаслідок власних перманентних “перемог над Природою”, тим більш незахищеною вона була перед плодами свого ж духу” [2, 161].

У межах гноселогічної парадигми постає питання: чи можливий “поміркований”, “нерадикальний” Фауст? [2, 161].

Сучасні дослідження є дослідженнями-трансформаціями того, що досліджується. При цьому цей процес є безпосередньо частиною дослідження. Трансформація “входить” у дослідження, саме в процесі її і виникає те, що досліджується. Це акцентуалізує постановку питань: що є межами трансформації; які існують механізми становлення меж трансформації; які мають бути створені нормативні, методологічні, світоглядні й аксіологічні регулятиви трансформації? Це, в свою чергу, породжує проблему співвідношення свободи наукової творчості та різноманітних суспільних форм її регулювання.

Постає питання про розвиток парадигмації дослідження і перетворення її у парадигмацію креативу. Поява креативу безперечна. Сучасний біоінжиніринг породжує нові форми, які трансформують біологічне. Треба з’ясувати, чи задовольниться людство тільки естетичними вимірами трансформації (як наприклад, у створенні орхідей з невластивим їм природним кольором), чи піде далі і що буде змінювати в наступних трансформаціях?

Парадигмація дослідження – трансформації і формування парадигмації креативу – робить надзвичайно актуальним поєднання парадигмації креативу з парадигмацією управління. Образ сучасної науки, який формує значною мірою синергетична парадигма, є образом філософії нестабільності, соціальних інновацій – мутацій, акцентуалізується вивчення динамічного хаосу та самоорганізації. Нерідко розвиток розуміється як такий, що передбачає розхитування системи з тим, щоб могла “перескочити” на новий, вищий рівень. Поширення сучасного розуміння систем як ієрархічних з відносно автономними рівнями і складними ефектами системної взаємодії, із взаємодіями підсистем однією з одною та з системою змушують ставити питання про створення нової концептуалістики.

Дослідження взаємодії синергетики і системного аналізу актуалізує розробку типології системних об’єктів, відмінності систем, що здійснюють саморегуляцію, від систем, які саморозвиваються. Розгляд синергетики як знання про системи, що саморозвиваються, актуалізує розгляд процесів нестійкості, динамічного хаосу, що породжують ту чи іншу організацію [15, 65]. Можливості синергетичної парадигми розглядаються в контексті трансформації сучасного наукового пізнання [14, 551]. Актуалізація онтологічних, світоглядних питань (розвитку картини світу та ін.) переплітається з протиставленням наукового і філософського дискурсів когнітивно-комунікативним практикам життєвого світу [14, 551–552].

У цьому контексті формулюються положення про розробку синергетики, що виходить за рамки існуючих уявлень. Разом з тим починає усвідомлюватись еволюція синергетики від дослідження дисипативних систем і динамічного хаосу до нового етапу, що передбачає ієрархічність, складність, стохастичність. Проте і сьогодні цей шлях синергетики до парадигмації управління є проблематичним. Навіть на вищому етапі розвитку, в межах якого глибше розуміння ієрархічності витісняє тлумачення фрактальності як самоподібності частин і цілого, йдеться все ж таки тільки про підходи, які фіксують, як система має перейти внаслідок об’єктивних процесів у новий стан. Проблема управління постає як проблема управління самоорганізацією, співіснування самоорганізації та організації, з’ясовування в цих процесах людського фактору як фактору протистояння хаосу, випадковості шляхом належного вибору, тобто відповідного атрактору [4, 99–113].

Певні ідеї (принципова непрогнозованість подій у точці буркації, неможливість передбачення флуктуацій в поєднанні з визнанням складних системних ефектів дії, що викликають незначні, випадкові фактори тощо) формують уявлення про тотожність непередбачуваності з некерованістю. Усе це стає фактором, що визначає складність концептуального поєднання синергетичної парадигми з підходами до проблеми управління у відповідному комплексі наук.

Сучасне значення синергетики в контексті проблеми управління виявляється в застосуванні синергетики для прогнозування цілісних систем, що здійснюють незворотний розвиток. Йдеться про масштабні системи (суспільство, країну, техносферу, біосферу, світове співтовариство, цивілізацію). Цілісність означає, що ми не можемо відірвати від системи її частину, не втративши чогось принципово важливого. “Частина і все, що лишається в таких структурах, виявляються тісно пов’язаними. Наслідок незворотності є такий: якщо в системі вчинити певну дію, а потім повторити її в інший час, то результат може бути зовсім іншим” [9, 106].

Висловлення ідеї, що сучасна парадигма постнекласичної науки виникає на шляху взаємодії синергетики, системного підходу та інформаційного підходу, дає можливість артикулювати вплив системного та інформаційного підходів на формування парадигмації управління та на сучасний рівень розробки управління в інформаційному суспільстві. У розробці системного підходу Блауберг, Юдін, Щедровицький та ін. дослідники традиційно звертали увагу на діяльнісну основу, визначення поняття системи, її складових тощо. Межі і сутність управління навіть сьогодні є значною мірою фактором недослідженим. Розгляд управління в когнітивних процесах у сучасній науці значною мірою лишається в межах прийняття рішень. Введення в розклад епістемологічних проблем прийняття рішень [12], розгляд теорії прийняття рішень як основи, що встановлює межі раціональності не тільки в економічних, а й позаекономічних сферах діяльності, сприяло глибшому розумінню значення науково-теоретичного дослідження для розв’язання проблем управління, насамперед формування раціонального вибору під час прийняття політичних рішень, формування механізму здійснення політичного вибору і раціонального вибору і прийняття рішень у соціальному управлінні [12, 57–70].

Розгляд питань соціального управління і соціальної дії сконцентровано на проблемі вибору і прийнятті рішень, насамперед на дії окремої людини і соціальній дії, що складається з дій індивідів. Саме раціональний вибір і прийняття рішень у соціальному управлінні пов’язуються з побудовою моделі “економічної людини”, “адміністративної людини” та ін. [13, 67].

Концентрація уваги на невизначеності, недостатності інформації сприяє актуалізації інформаційного підходу. Питання кількості та якості інформації, її обробки характеризують аспекти інформаційного підходу, що висуваються на перший план під час переходу від індустріального до інформаційного суспільства. У центрі розгляду сучасних проблем управління постають когнітивні процеси прийняття рішень, які звернули увагу на розробку когнітивних механізмів – когнітивних карт, уявлень та ін. [10, 50–57].

Дослідження питань обробки інформації людиною, особливостей прийняття рішень в умовах неповної, неточної, недостовірної інформації тощо, попри всю її значущість, не може стати основою нової парадигмації постнекласичної науки – парадигмації управління.

Відмінність управління людьми від управління машинами, підкреслена західна орієнтація на управління розвитком людського потенціалу, яке певною мірою відрізняється від управління персоналом, проблеми управління організацією в умовах трансформації останньої в інформаційному суспільстві в організацію, орієнтовану на послуги, – все це акцентуалізує сучасну парадигмацію управління в значно більшому і надто зміненому обсязі.

Розробка інформаційної парадигми, насамперед – перетворення інформації в найбільш глибоку світоглядну онтологічну основу сучасної науки, засвідчує наявність онтологічної тенденції в інформаційній парадигмі. Дослідження інформаційного обміну, введення інформаційної підсистеми як підсистеми управління в розгляд загальносистемних параметрів будь-яких систем [15, 8] за онтологічної інтерпретації останніх також має акценти онтологізації. Загальна тенденція до онтологізації виявляється також у розробці поняття “організація” як узагальнення системної онтологічної форми існування.

Інформаційний підхід у контексті онтологічних інтенцій розробляється як метод наукового пізнання, що відрізняється від традиційної речовинно-енергетичної парадигми. Фундаментальна наука запроваджує “новий інформаційний принцип пізнання реальності” [5, 75]. Значення інформаційного підходу в дослідженні взаємодії матеріального і “програмного”, в розробці проблеми виникнення життя зростає. Прогресивними є пошуки фундаментальною наукою нової парадигми на основі системного підходу, синергетичного та інформаційного підходів [5, 74]. Однак онтологізація систем, організації, інформації в контексті розгляду їх в інтер’єрі Всесвіту робить невиявленими ті риси інформаційної парадигми сучасної науки, які пов’язані з інтенцією переходу теоретичного в практичне, що характеризує сучасні аспекти когнітивного.

Нові підходи до розуміння інформаційної парадигми відкриваються в контексті становлення розуміння інформаційного управління, що стає актуальним у зв’язку з загальноцивілізаційним процесом формування глобального інформаційного суспільства.

Існують певні відмінності у підходах до сучасної інформаційної парадигми в контексті становлення інформаційного суспільства. В українському і російському просторах інформаційну парадигму пов’язують із зростанням значення і кількості інформації, розвитком інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів та ін.

Підхід до інформації як до основного ресурсу має теоретичні передумови в розробці проблеми інформаційної взаємодії, що спирається на розгляд інформації як семантичної, прагматичної, сутність якої полягає “в її подвійному суб’єктивно-об’єктивному характері” [6, 11]. Такий підхід пов’язує інформаційні процеси з системами, які здійснюють самоуправління [6, 12], при цьому здійснюючи онтологізацію інформації, виводячи розгляд у світ неорганічної та органічної природи [6, 12] та обмежуючись доелектронними формами інформаційної взаємодії у суспільстві.

Акцентуалізується також розробка проблеми інформаційного управління в глибшому проблемному полі, яке охоплює процес функціонування організацій та їх взаємодій у суспільному контексті.

У сучасних умовах системний підхід є складовою теорії і практики управління. Перехід до постіндустріального типу розвитку сприяє перетворенню системного підходу в інструмент дослідження і формування стратегічної взаємодії економічних систем різного рівня, формується єдина піраміда базових цілей для макро-, мезо- і мікроекономічних систем. Системний підхід стає основою формування завдань висвітлення етапів стабільного розвитку [1].

Системний підхід у сучасних західних дослідженнях включає в себе розгляд не тільки внутрішньої складної системної будови сучасної організації, а й її взаємодії із складнішими системами [20]. Інформаційний підхід представлений неперервними дослідженнями як самого процесу функціонування, так і зовнішніх взаємодій. Наукова атака, що досліджує форми впливу системи на зовнішнє середовище, символізує активну форму керівного впливу.

Актуалізація ідеї управління як парадигмації сучасної постнекласичної науки важлива не тільки для формування міждисциплінарного, трансдисциплінарного комплексу наук, в якому нерозв’язані питання взаємодії економічного, психологічного і соціального. Надзвичайно важливою є артикуляція питань, що склалась за межами діяльнісного системного підходу в комплексі теорій і наук, котрі забезпечили розвиток реальних когнітивних механізмів управління від підприємства до складних функціональних систем, від функціональних технічних систем до цілеспрямованих систем, які ввели фактор управління в біхевіоральні і соціальні процеси задовго до того, як було запроваджено поняття людиномірності складних, ієрархічних систем, що її досліджує сучасна постнекласична наука. Введення в розгляд розвитку когнітивного спочатку складної, потім функціональної і цілеспрямованої системи характеризує перетворення дослідження, з одного боку, в інструмент управління, з іншого – відкриває перехід науки до нової системної експлікації об’єктів досліджень, розвиток якої виявляє найглибші фундаментальні основи, що відтворюють нову єдність природничого, технічного й гуманітарного знання.

Парадигми управління актуалізуються й на практичному рівні. Парадигми “передбачення”, “інноваційності”, “якості” стають основою формування нового образу управління на прикладному рівні [11, 50–51].

Введення ідеї управління в сучасну парадигмацію науки є суттєво важливим для розуміння єдності науки й визначення нових умов відповідальності, в яких креатив наукових досліджень є справжньою дієвою основою перетворення усіх без винятку параметрів цивілізації, в тому числі й основних, що визначають долю людства.

Розвиток системи сучасного виробництва знання в напрямі поширення впливу теоретичного на практичне потребує створення нових механізмів “залучення” виробництва знання в процеси управління. Це сприяє формуванню нового, дієвішого образу сучасної постнекласичної науки, створюючи разом з тим нові тенденції і підходи до формування сучасного образу управління. Виявлені в сучасному розвитку постнекласичної науки трансформації парадигмації характеризують тенденції переходу від гносеологічної парадигми пізнання до парадигми досліджень – трансформацій і креативу, що акцентуалізує розробку парадигмації управління. У процесі розглянутих парадигмальних зрушень відбувається не тільки зміна образу об’єкта, онтологічної складової знання, а й формується новий тип виробництва знання, що перетворює дослідження та відповідні когнітивні процеси розробки когнітивних карт на складову сучасного управління. Сучасні вияви когнітивного характеризують зміни у виробництві знання і сучасні інтенції розвитку досліджень, що створюють передумову формування нового механізму впливу теоретичного на практичне. У стратегії переходу до інформаційного суспільства актуальним є формування інформаційного управління та утвердження інноваційності й нової якості управління на практичному рівні.

Зростання значення нового типу досліджень і когнітивних практик у сфері проектування і програмування програмних систем рівня організації, стверджуючи можливості когнітивного креативу в розвитку функціональності усіх рівнів – від технологічного до соціального, створює передумови для появи нових форм досліджень – нових підходів до інформаційного управління. Інформаційність управління перестає обмежуватись збереженням та обробкою інформаційних ресурсів, яка розглядається у відриві від функціональності, а стає формою її управління. Когнітивна складова у вигляді різноманітного типу досліджень (наукових, аналітичних, експертних та ін.) стає основою нового інформаційного управління. Це відкриває перспективи формування нового розуміння парадигм передбачення, інноваційності та якості, які сьогодні вводяться в практику управління як образ майбутнього, в напрямі нового інформаційного управління, що вимагає становлення інформаційного суспільства як суспільства знань.



ЛІТЕРАТУРА


1. Астапов К. Условия стабильного развития экономических систем в современном мире // Проблемы теории и практики управления. – 2005. – № 2.
2. Беличенко А.Н. “Нелинейная наука” и вечные вопросы познания // Практична філософія. – 2003. – № 3.
3. Иноземцев В.Л. За пределами экономического общества. Постиндустриальные теории и постэкономические тенденции в современном мире. – М., 1998.
4. Князева Е.Н. Саморефлективная синергетика // Вопросы философии. – 2001. – № 10.
5. Колін К.К. Феномен інформації та наукова парадигма // Наука і наукознавство. – 1999. – № 4.
6. Кочергин А.Н., Коган В.З. Проблемы информационного взаимодействия в обществе. – М., 1980.
7. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К., 2003.
8. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури. – Монографія. – К., 2000.
9. Малинецкий Г., Каганов Ю. Россия в контексте мировой динамики: экобионический аспект // Проблемы теории и практики управления. – 2005. – № 2.
10. Максимов В.И., Корноушенко Е.К., Качаев С.В. Когнитивные технологии для поддержки принятия управленческих решений // Информационное общество. – 1999. – № 2.
11. Маршев В. Размышления об управлении Россией: прошлое, настоящее и будущее // Проблемы теории и практики управления. – 2005. – № 3.
12. Рузавин Г.И. Эпистемологические проблемы, принятия решений в социально-экономической деятельности // Вопросы философии. – 2001. – № 12.
13. Рузавин Г.И. Теория рационального выбора и границы ее применения в социально-гуманитарном познании // Вопросы философии. – 2003. – № 5.
14. Синергетическая парадигма. Когнитивно-коммуникативные стратегии современного научного познания. – М., 2004.
15. Степин В.С. Синергетика и системный анализ // Синергетическая парадигма. Когнитивно-коммуникативные стратегии современного научного познания. – М., 2004.
16. Уемов А.И., Лабутина Н.В. Философское значение атрибутивных общесистемных параметров // Вопросы философии. – 2003. – № 12.
17. Фукуяма Ф. Конец истории // Вопросы философии. – 1990. – № 3.
18. Цикин В.А. Проблема смены гносеологической парадигмы // Практична філософія. – 2004. – № 1.
19. Черникова И.В. Современная наука и научное познание в зеркале философской рефлексии // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. – 2004. – № 6.
20. Collen F. Systemic change trough praxis and inguiry. – London, 2003.
21. Seidenberg R. Post-Historic Man. – Chapel Hill, 1950.


 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio