Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
В.М. Петрушов, кандидат філософських
наук, доцент Української державної академії залізничного
транспорту,
м. Харків
АНТИЧНИЙ СКЕПТИЦИЗМ ЯК ВИСХІДНА ФОРМА ЄВРОПЕЙСЬКОГО
АДОГМАТИЧНОГО МИСЛЕННЯ
Вперше в європейській світоглядній думці адогматичне
мислення виявило себе логічно повно і завершено в
філософії Л.Шестова (1866–1938), який проголосив адогматизм
підґрунтям свого філософування. Елементи адогматизму
зароджуються в процесі утвердження так званих загальнозначущих
істин, поступово створюючи сутнісне ядро, котре і
формує філософську позицію, яка має на меті руйнацію
теоретичних підстав догматичного мислення. Критичність,
релятивізм, скепсис, містика, ірраціоналізм — ці характеристики
світоглядних пошуків європейської людини перебувають
в одній площині з адогматизмом.
Термін “догматизм” у філософській обіг вперше
вводить скептик Секст Емпірик для позначення такого
філософування, яке претендує на володіння істиною.
Адогматизм виступає такою тенденцією мислення, що
реалізується в різноманітних формах критичного настрою
до спроб проголошення висхідного філософського знання
завжди однозначним та абсолютно істинним. Висхідною
формою адогматизму в площині його історико-філософської
ретроспективи виступає античний скептицизм.
Як окреме самостійне вчення скептицизм починається
з Піррона і входить в історію під назвою “пірронізм”.
Римськими скептиками терміни “пірронізм” і “скептицизм”
вживались як синоніми, тому так важко реконструювати
початкове вчення Піррона і його диференціації від
неоскептичної традиції Енесідема і Секста Емпірика.
Скептицизм ввійшов в історію як вчення в гносеології,
яке методично висловлює думку, що будь-яке знання
недостовірне. Він виявив себе як повний та частковий,
крайній та помірний. Якщо повний скептицизм взагалі
заперечує можливість достовірного знання, то частковий
– заперечує можливість достовірного знання про щось
певне, припускаючи можливість знання в інших галузях.
Крайній скептицизм стверджує, що з двох суджень, які
взаємно протилежні, жодне не є достовірним. Помірний
скептицизм дістав назву пробабілізм (від лат. probabilis
– імовірний, правдоподібний). Цей різновид скептицизму
пов’яза-ний з діяльністю платонівської Середньої Академії
і яскраво представлений Аркесілаєм. Згідно з ним,
абсолютних істин немає, істина завжди більш-менш імовірна.
Можливість об’єктивного знання він не заперечує, як
це робили пірроністи, а заперечує лише можливість
повністю достовірного знання. Аркесілай стверджував,
що з двох суджень про один і той самий предмет, які
взаємно суперечливі, одне більш імовірне, ніж інше.
І це мало великі практичні життєві наслідки. Якщо
пірроністи не мали ніякого власного керівництва в
житті і були змушені, не маючи орієнтирів, механічно
слідувати звичаям, не розмірковуючи над ними, то пробабілісти
мали такі життєві орієнтири, і вони в своєму житті
слідували не загальноприйнятому, а найбільш для них
самих імовірному. Пробабілізм безпосередньо був спрямований
проти догматизму стоїків.
Деякі дослідники ототожнюють скептицизм з агностицизмом.
Це ототожнення здійснюється в різноманітній формі.
Так, Н.З. Парамонов проголошує, що агностики “сумніваються,
чи дають наші відчуття правильні відображення речей,
що нами сприймаються” [7, 69]. Для А.Н. Чанишева “скептицизм
– різновид агностицизму. В античності агностицизм
існував у формі скептицизму” [10, 143]. На нашу думку,
навпаки – агностицизм є різновидом скептицизму. На
подібній думці наполягає і Г.Г. Соловйова, яка стверджує,
що скептицизм – це “філософський напрямок, який виступає
проти самої можливості пізнання” [9, 14]. Розглядаючи
в загальному плані неправомірність подібних зведень
і ототожнень, В.М. Богуславський чітко висловився
про очевидну “відмінність між скептизмом і агностицизмом”
[1, 5]. Чому можливе вищенаведене стирання грані між
скептицизмом та агностицизмом? Справа в тому, що і
представники скептицизму і представники агностицизму
приділяють багато уваги аналізу панівних в суспільстві
релігійних, філософських, наукових та інших уявлень,
і цей аналіз свідчить, що претензії на безумовну істинність
безпідставна.
Зміст поняття “скептицизм” немовби вбирає в себе
різноманітні форми критичного ставлення до того знання,
яке виступає містком, що з’єднує людину і світ. Через
це ми вважаємо особливо доцільним звернути увагу на
аспект критичності, який не просто присутній в скептицизмі,
а становить його сутність. Сформувавшись як самостійна
філософська позиція, скептицизм був спрямований на
критичний розгляд філософських вчень, особливо тих,
які пізніше Секст Емпірик назвав догматичними. Критика
скептиками цих вчень докорінно відрізнялась від критики,
яку здійснювали, наприклад, Демокріт щодо елеатів
чи Арістотель щодо Платона. Скептики спрямовували
свою критику на вихідні принципи знання.
Критика в сучасному розумінні виступає особливим
аспектом духовно-творчої діяльності, який характеризується
специфічним предметом і засобами його зміни. Предметом
критики є людський світ, знання людини або дійсність,
створена нею. Те, що людина може створити, вона може
зруйнувати і лише щодо таких предметів та явищ можлива
критика. Коло цих предметів збільшується в ході історії
в міру того, як людина освоює і підпорядковує світ
своїй волі і знанню. Своєрідність і коло об’єктів
критики виокремлюються особливою природою критичної
дії. З цієї точки зору, “критика є спосіб руйнування
тих чи інших філософських систем. На відміну від інших
видів діяльності, в ній переважає заперечення, знищення,
розклад наявних форм знання. Оскільки ж для людини
руйнація, заперечення не може бути самоціллю, то критика
виступає як необхідний засіб, знаряддя розвитку знання.
Всезагальність і необхідність критики випливає саме
з того, що ніяке творення неможливе без руйнування.
Але заперечення і творення – дві нерозривні сторони
будь-якої діяльності, в тому числі і пізнавальної”
[2, 6]. Можна сказати, будь-яка теорія безпосередньо
або опосередковано виростає як критичне засвоєння
всієї попередньої діяльності та її розвиток. За такого
розуміння критики античний скептицизм виступає вченням,
яке реалізує лише деякі аспекти критичної діяльності.
Втім, критичність античного скептицизму очевидна,
вона спрямована проти догматизму і виявляла себе в
прагненні скептиків звільнити людину від будь-яких
теорій заради свободи її поведінки. Мабуть, не випадково,
що скептицизм оформився і розквітнув як певне самостійне
вчення саме в епоху еллінізму.
В епоху еллінізму філософія поступово втрачає
свій творчий характер, вона все більше озирається
на своє минуле. Починається епоха своєрідної саморефлексії
філософії. Змінюється людина — вона вже не громадянин
суверенного полісу, а підданий величезних монархічних
держав. В умовах елліністичних монархій колишні громадянські
чесноти: патріотизм, свободолюбство, гідність особи,
доблесть, громадянська і моральна відповідальність
– дуже девальвовані. Це позначилось на самій особистості.
Адже для особистості характерна свобода і моральна
відповідальність, а моральної відповідальності не
може бути без свободи, як і свободи не може бути без
моральної відповідальності. Але в епоху еллінізму
свободи не стало зовсім, а особистої свободи стало
обмаль. Одинока, замкнута на саму себе і своє життя,
на свої приватні інтереси, людина у величезних монархічних
державах як би губилася і намагалася придушити в собі
бажання і пристрасті, які прив’язують її до світу.
Саме це, мабуть, і зумовило формування скептицизму
як самостійної течії в філософії поряд з епікуреїзмом
та стоїцизмом. Але саме в скепсисі виявила себе енергія
давньогрецького критичного мислення. Тому скептицизм,
на наш погляд, не є філософією, в якій значно більшою
мірою, ніж в інших, виявляється “глибокий і всезростаючий
занепад гносеологічної енергії грецького народу, його
втомленість” [10, 162]. Невже це свідчить про стомленість,
коли гносеологічна енергія спрямовується на всебічний
і глибокий аналіз пізнавальної діяльності, на розробку
заперечень проти догматизації знання і т.ін.? До речі,
це відзначав творець марксизму: “Скептики виступають
вченими серед філософів, їх робота полягає в протиставленні,
а значить, – і в збиранні різноманітних, раніше висловлених,
тверджень. Вони кинули вирівнюючий, згладжуючий вчений
погляд на попередні системи і виявили, таким чином,
суперечливість і протилежність” [6, 209]. Скептицизм
“дуже оригінально, сильно і глибоко виконував просвітницькі
функції і завжди спонукав уми до більш критичної оцінки
всієї філософської спадщини греків. Критицизм скептиків
ввійшов у вигляді складового моменту навіть і в таку
зовсім не скептичну систему, як неоплатонізм, що саме
виник після Секста Емпірика або навіть при ньому”
[5, 1]. Саме Сексту Емпірику судилося викласти в розгорнутій
формі суть скептичної філософії, розкрити засоби і
методи її боротьби проти догматичної філософії.
Для нас визначальним, насамперед, є виокремлення
критики скептицизмом догматизму. У Секста Емпірика
ця критика сконцентрована у вченні про тропи, які
запропонував Енесідем. Їх було десять, а пізніше до
цих десяти Агріппа додав ще п’ять. Скептичні тропи
— це способи, аргументи проти можливості точного достовірного
знання. Із викладу Секста Емпірика видно, що там представлений
різновид скептицизму в його крайньому варіанті. Тому
критика спрямована не лише на догматичну філософію,
а й на пробабілізм Аркесілая. Аргументація розгортається
в площині констатації крайньої суперечливості таких
явищ, як зміна, рух, народження, загибель. Підкреслюється
суперечливість самих понять про це, і ця суперечливість
не дає можливості вважати одне висловлювання більш
вірогідним, ніж протилежне йому. До цієї аргументації
примикає вказівка на розходження між чуттєвим та раціональним
пізнанням. Підкреслюється також непізнаванність бога.
Критикуючи онтологічне доведення існування бога, яке
по суті висувають догматики, скептики задовго до Канта
стверджували: “Якщо ми не знаємо сутності бога, то
ми не можемо знати і мислити якостей бога” [8, 2,
318].
Розмірковуючи про причинність, Секст звертає
увагу на суперечливість самого поняття причини. Одноманітність
всього, що відбувається, свідчить про те, що між явищами
є стійкі зв’язки, коли одне причинно породжує інше,
тому кішки народжують кошенят, а не слоненят. Що ж
до того, як причина і її дія співвідносяться між собою
в часі, то, згідно з скептицизмом, дія не може бути
до причини. І це, на наш погляд, правильно, всупереч
твердженню, що причина і дія не можуть співіснувати.
Не викликає заперечення думка, що скептики беруть
свій основоположний принцип у софістів, які, в свою
чергу, спиралися на релятивізм Геракліта. Цей принцип
в цілому зводиться до наступного: оскільки все тече
і змінюється, то ні про що взагалі нічого сказати
не можна. Всі говорять не про те, що дійсно є, а про
те, що їм здається, звідки і випливає всезагальна
суперечливість суджень, яка заважає визнати будь-що
істинним і будь-що хибним. Цей принцип скептики намагаються
послідовно проводити в процесі аналізу вихідних положень
догматичної філософії. І це їм вдається, хоча і не
завжди, інколи вони впадають у суперечливість зі своїми
твердженнями. Можливо, вони і не помічали подібних
суперечностей. Загалом можна відзначити, що заслугою
скептицизму є те, що завдяки критичному дослідженню
ними різноманітних філософських вчень стало зрозумілим
— здолати труднощі, які рельєфно виступають у творців
цих вчень, одними лише теоретичними засобами неможливо.
Самі скептики розуміли це добре. Вони стверджували,
що суперечка між філософами зали-шається не вирішеною
і були в цьому праві.
Скептики вважали, що зміст своїх систем їх творці
розглядали як знання істинне, і спрямовували свою
критику проти тверджень, що ті чи інші положення незаперечно
правильні, абсолютно істинні. Це і була боротьба проти
догматизму, їх світоглядна мета. “Мету свою скептики
вбачали в запереченні догматів усіх шкіл” [4, 383].
Заперечення цих догматів виступає змістом складних
міркувань скептиків. Скептики вказували на те, що
всі наші судження — це не знання того, чим є сам по
собі предмет, що пізнається, незалежно від будь-яких
відношень, але лише виявленням того, чим він є щодо
суб’єкта та інших об’єктів. Внаслідок цього істинність
наших знань не абсолютна, а відносна. Критикуючи погляди,
властиві буденній свідомості, скептики досліджували
теоретичну проблематику, якою займалися творці різноманітних
філософських систем античності. Спираючись на ці дослідження,
вони переконливо доводили, що істинність усіх існуючих
знань є відносною. Це можна знайти у вищезгаданих
тропах. Гегель назвав ці тропи важливою зброєю проти
розсудкової філософії, яка “дещо визначено існуюче
стверджує себе в якості абсолютного” [3, 438].
Про що ж говорять тропи? Перший троп спирається
на факт різноманітності живих істот, кожний різновид
яких по-своєму сприймає світ, має про нього свої уявлення.
Другий троп ґрунтується на різниці між людьми, коли
одне й те саме неоднаково впливає на різних людей,
тому що тіло скіфа відрізняється від тіла індуса.
Третій троп спирається на констатацію відмінності
будови органів відчуття, внаслідок чого один і той
самий предмет сприймається різними органами відчуття
по-різному. Четвертий троп обґрунтовує скептицизм,
спираючись на відмінність в умовах одного і того ж
предмета і одним і тим самим органом відчуття: голодному
приємна та їжа, яка ситому здається бридкою. Ці чотири
способи називаються тропами від того, хто міркує,
оскільки фіксується явище, що уявлення про предмети
залежать від відношення в суб’єктах. П’ятий троп ґрунтується
на різниці в положеннях, відстанях і місцях. Залежно
від положення щодо нас предмета. Залежно від того
місця, де перебуває предмет, цей предмет здається
нам іншим. Шостий троп ґрунтується на ролі домішок
до предмета — адже ні що не існує, а тим самим не
сприймається ізольовано. Сьомий троп спирається на
співвідношення речей та будови предметів: вода в різних
кількостях має різний колір. В малій кількості одне
корисне, а в більшій — шкідливе. Восьмий троп ґрунтується
на “стосовно чого”, адже всі ми існуємо у відношенні
до чогось, в тому числі і по відношенню до того, хто
міркує. Дев’ятий троп виходить з визнання того, що
щось “постійно або рідко нам зустрічається”, коли
одні й ті самі речі здаються цінними лише тому, що
вони рідко зустрічаються. Якби золото лежало на землі,
як звичайне каміння, то ніхто б не цінував би його
так високо. Десятий троп спирається на відмінність
у звичаях, законах, віруваннях і в догматичних твердженнях.
Наприклад, закон забороняє, а звичай не дозволяє,
але закони і звичаї різні у різних народів. Молодші
скептики, яких Діоген Лаертський називає “послідовниками
Агріппи”, звели всі десять тропів в один: “відносно
чого” і додали до нього ще чотири. Але якісно нового
в обґрунтуванні скептицизму ці чотири тропи не внесли.
Всі десять тропів вказують на реальні труднощі, суперечливості
у сфері чуттєвого і раціонального пізнання.
Скептики вивели мислення, так би мовити, у вільне
плавання. Це “вільне плавання” думки вони назвали
запереченням догматів, але “самі ні про що догматично
не висловлювалися” [4, 383]. Є всі підстави вважати
скептицизм висхідною формою становлення європейського
адогматичного мислення. Скептики явили перший історичний
досвід широкомасштабного, вільного від авторитету
різноманітних догм, мислення. Про них можна сказати,
що вони спробували мислити, незважаючи на авторитет
очевидних істин. Їх досвід ввійшов у скарбницю європейської
світоглядної думки. І, як відомо, не залишився в історії
“мертвим вантажем”. Скептицизм і збуджував пошук думки,
і набував різноманітних форм вільнодумного мислення
в епоху Середньовіччя. Античні скептики підготували
грунт для виникнення трагічної напруги у взаємовідношенні
віри та розуму, яку згодом принесло христи-янство.
Ця напруга пронизує все Середньовіччя. У Лютера вона
досягає куль-мінаційного моменту. Розум оголошується
повією диявола, Sola Fide (лише вірою) стає лейтмотивом
прагнення до істини. Скептицизм в особі Монтеня досягає
небаченої висоти. Його “Досліди” — злет адогматичного
мислення і не випадково, що цей злет випадає на епоху
Відродження. У Паскаля таке “вільне плавання” обертається
навколо тлумачення людини як “очеретинки” у поглинаючій
прірві всесвіту і штовхає до “ризику віри.” Юм, Кант,
Гаман, Штірнер нарощують потенціал адогматичного мислення.
І не випадково Кіркегор здійснює шалену атаку на розум
з його необхідними і всезагальними істинами, виокремлюючи
Абсурд і Парадокс як підстави для віри. Він спрямовує
свою критику проти звичайної етики (після Канта автономної)
і проти об’єктивної істини. Біблійний Йов і Авраам
персоніфікують основні ідеї його філософії. Проти
аргументації доказів і очевидностей умоглядної філософії
Кіркегор виступає з воланнями Йова і з ні чим не обґрунтованою
вірою Авраама. Вимога бога принести в жертву сина
Ісаака ставить Авраама перед парадоксальністю вибору
і він відсторонює етичне, тобто віддає пріоритет богу.
Цим вчинком Авраам виявляє парадоксальну мужність
віри і в силу Абсурду володіє конечним. Віра не забрала
у Авраама любимого сина, через віру він його отримав.
Авраам не відрікається як умоглядний філософ від конечного
заради вічного, але володіє усім конечним. Така віра,
яка, не озираючись, кидає в безодню Абсурду, і є справжня
віра. Ніцше, атакуючи науку і мораль, вбиває бога
і переносить пошук істини “по той бік добра і зла”,
проголошуючи філософію трагедії. Після нього знамено
критики умоглядної філософії, яке випало з його рук,
підхоплює Шестов, який, немовби осідлавши коня адогматичного
мислення і відірвавшись від інших вершників, помчав
вдалину, невідомо куди, як Авраам, вбачаючи своє завдання
в тому, “щоб раз і назавжди позбавитись будь-якого
роду начал і кінців, які з такою незрозумілою впертістю
нав’язуються нам всілякими засновниками великих і
невеликих філософських систем” — пише свій знаменитий
“Апофеоз безгрунтовності. Досвід адогматичного мислення,
який вийшов у світ 1905 р. Він пронизаний роз’їдаючим
скепсисом і був “сп’янінням” мислення [11], що вирвалося
на свободу. Куди привело воно Шестова — тема іншого
дослідження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Богуславский В.М. Скептицизм в философии. – М.,
1990.
2. Булатов М.А. Ленинский анализ немецкой классической
философии. – К., 1974.
3. Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии // Гегель
Г.В.Ф. Соч., Т. 10., Кн. 2. – М., 1932.
4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях
знаменитых философов. – М., 1979.
5. Лосев А.Ф. Диоген Лаэртский и его метод // Диоген
Лаэртский. О жизни, учениях и изречений знаменитых
философов.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. –
М., 1956.
7. Парамонов Н.З. Критика догматизма, скептицизма
и релятивизма. — М., 1973.
8. Секст Эмпирик. Соч.: В 2 х тт. – М., 1976. – Т.
1; Т. 2.
9. Соловьева Г.Г. О роли сомнения в познании. – Алма-Ата,
1976.
10. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой
философии. – М., 1991.
11. Шестов Л. Философия трагедии. – М., 2001.
