Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
М.В. Ліпін, аспірант КНТЕУ
ІДЕАЛ ТА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
Розуміння природи ідеалу безпосередньо впливає на
спосіб втілення національної ідеї. В свою чергу, національна
ідея постає відображенням об’єктивної необхідності
в розвитку нації і містить у собі нерозвинуту, потенційну
форму її майбутнього образу (ідеалу). Тому, враховуючи
те, що на даному етапі в Україні ще не завершився
процес національної самоідентифікації та формування
стратегії розвитку, актуальним, з точки зору наукової
та практичної значущості для суспільства, є аналіз
природи взаємозв’язку згаданих суспільних феноменів.
Неправильним було б стверджувати, що сучасних
науковців не цікавить проблема національної ідеї та
ідеалу взагалі, проте в основному ці концепти досліджуються
окремо, а подекуди взагалі не усвідомлюється необхідність
їх диференціації. Глибокі та всебічні дослідження
теорії національної ідеї в контексті державотворення
репрезентовані у працях О.Білоруса, О.Шморгун, А.Свідзинського,
О.Лисенка, О.Реєнта, В.Медведчука, І.Оніщенка, О.Пашкової.
Проте, акцентуючи увагу саме на політологічному та
соціологічному аспектах феномена, поза їх увагою залишається
теоретичне усвідомлення його як духовного підґрунтя
народу. Також недостатньо розкритою, на нашу думку,
залишається логіка актуалізації національної ідеї
в теперішньому та майбутньому. Саме цю проблему повинна
розв’язати теорія ідеалу.
Українська сучасність характеризується інтенсивністю
формування нових “ідолів” та “святинь”. “Переоцінка
цінностей” завершується, і в результаті, без зайвих
роздумів, із комори історії постають готові “національно
витримані” цінності та ідеали для нового суспільства.
Постає питання, чи є “нові” ідеали та цінності результатом
творчого осмислення історичної спадщини та дійсних
потреб нашого часу? І чи переосмислені заново способи
досягнення проголошених ідеалів?
Недостатньо проголосити певну мету, вона повинна
мати основу для свого розумного втілення. Інакше будь-яка
мета чи ідеал стають абстрактними, утопічними. А для
виявлення цієї основи слід виявити загальну та необхідну
логіку розвитку дійсності. Інакше кажучи, потрібно
виявити необхідні взаємозв’язки дійсності, занурити
її у деяке конкретне ціле, вмістити деяку даність,
за висловом Е.Гуссерля, у “світовий горизонт”. Якщо
ж сприймати її ізольовано, відірвано від зв'язку з
усім світом, тоді стає неможливим її розумне усвідомлення.
Адже “розумність будь-якого факту полягає… в його
взаємовідношенні з усім, в його єдності з усім; зрозуміти
сенс… будь-якої реальності, будь-якого факту тільки
і означає зрозуміти його в його взаємовідношенні з
усім, у його всеєдності” [1, 695].
Ідеї, цінності, норми не дістаються людині в
готовому вигляді, якщо передбачається, що вона робить
їх своїм внутрішнім надбанням. Звичайно, в своєму
абстрактному вигляді, відірвані від своїх джерел,
ізольовані, вони можуть прийматися індивідом, однак
постає питання: наскільки свідомим, а значить, і творчим
буде таке присвоєння, наскільки в цьому акті присутня
ціннісно-смислова спрямованість? Вибір, навіть готової
форми, є привілеєм соціалізованої людини. Хоча сам
по собі він нічого нам не говорить про міру присутності
у ньому суб’єкта. Втім, саме ця міра і робить вибір
творчим. Те, що індивід може вибрати серед наявних
можливостей, не вимагає присутності усієї повноти
його діяльних здібностей, не вимагає від нього вчинку.
Адже відтворення смислопокладаючих орієнтирів є винятково
особистісним процесом.
Як відомо, творчість стає можливою при співпричетності
суб’єктивного світу об’єктивному смислу універсуму.
Як зазначалось вище, для створення належного образу
майбутнього необхідно виявити всезагальні основи дійсності.
Саме спираючись на ці всезагальні форми розвитку дійсності
стає можливим творчий підхід до покладання цінностей
та ідеалів. Втім, співпричетність до універсальних
законів розвитку зовсім не обмежується наявною дійсністю.
Подібна спрямованість призводить до спрощеного розуміння
ідеалотворчості. “Свідомість, що знайома лише із зовнішніми
визначеннями предмета, не здатна окреслити і його
ідеал, вона не містить в собі ідеальної форми, ця
форма залишилася за межами свідомості. Але вона, як
форма об’єктивна, належить самому предмету, детермінує
рух суб’єкта, та, визначаючи його діяльність, визначає
і його свідомість. Ідеальне належить свідомості там,
де у меті діяльності виражене ідеальне буття предмета,
його ідеал” [2, 276].
Отже, позиція, згідно з якою будувати образ майбутнього,
виходячи винятково з вузьких потреб сьогодення, є
хибною. Хоча ідеал і є образом майбутнього, в якому
вирішуються суперечності теперішнього, однак не варто
прокладати його границю в межах наявного буття. Таке
обмеження призводить до редукції та формалізації принципу
руху самої дійсності. Адже “границі суть принципи
того, що вони обмежують, подібно до того, як одиниця,
наприклад як сота, є границя, але також і елемент
цілої сотні” [3, 190]. А ідеал, в свою чергу, будучи
належним образом дійсності у майбутньому, стає одночасно
принципом її розвитку в теперішньому. Звичайно, це
за умови, якщо ми прагнемо змінити дійсність, а не
просто адаптуватися до неї. У противному випадку суспільство
прирікається плентатися за новими умовами дійсності,
а в антропологічному плані – на розквіт суспільної
пасивності, конформізму та відчуження.
Очевидно, що шукати границю, котра стала б одночасно
і принципом, основою нашої перетворювальної дійсність
діяльності, потрібно не в межах відносного, а в чомусь,
що перевищує його. Цікавим є той факт, що такі різні
філософські течії, як російська філософія Срібного
віку та “відкритий марксизм”, вбачають дійсну основу
побудови ідеалу в абсолютному. Так, на думку Г.Лобастова,
саме у ньому міститься основа, що здатна застерегти
від перетворення окремого інтересу у всезагальний
[4, 216]. Від розпорошення суспільного ідеалу на основі
релятивізму застерігав П.Новгородцев. Він доводив
необхідність пошуків абсолютного ідеалу [5, 70–72].
Філософська думка завжди застерігала від небезпеки
спроб насадити абсолютний ідеал у суспільному житті.
У творчості С.Франка ця ідея була виражена з максимальною
ясністю: “Віра в абсолютне значення та універсальність
певних конкретних суспільних ідеалів (певної форми
правління, певного соціального устрою) є перетворення
відносного в абсолютне, ідолопоклонство…” [6, 105].
Отже, незважаючи на неприпустимість впорядкування
суспільного життя за “абсолютним” шаблоном, принцип
побудови ідеалу можна черпати тільки в абсолютному.
Під абсолютним, правда, різні філософські традиції
можуть мислити різне. Проте, у нашому випадку, під
ним мислиться всезагальний та необхідний принцип вкорінення
людини у надемпіричні начала Істини, Добра та Краси.
Мається на увазі, що, співвідносячи рух всередині
людського простору з логікою останніх, особистість
і буде здійснювати цей рух, опановуючи загальні виміри
людського буття. В такому випадку ідеал, котрий орієнтується
на ці абсолютні начала, буде не тільки розумним, а
й прекрасним, моральним.
Здається, виникає суперечність: з одного боку,
стверджується неприпустимість утвердження абсолютного
ідеалу в суспільному житті, а з іншого, – необхідність
вкорінення суспільного ідеалу в абсолютних началах
людського буття. Проте ця суперечність залишається
нерозв’язною тільки з точки зору розсудкового світосприймання.
Абсолютний ідеал, що уявляється саме як емпірично
чуттєвий образ майбутнього, дійсно буде призводити
до догматичної підгонки життя до заданих наперед рамок.
Однак, подібна теорія ідеалу є в принципі хибною,
незважаючи на той зміст, що є в окремих образах.
Коли йдеться про розумний ідеал, мається на увазі,
що цей ідеал є істинним. Втім таким він постає тільки
в разі його вкорінення в об’єктивні та необхідні начала
буття – інакше ідеал нічим не відрізняється від утопії
чи фантазії. На жаль, ідеалотворення в нашому суспільстві
набуває в основному саме таких форм. Суб’єктивізм
та редукціонізм панують над об’єктивністю та складністю
дійсності. Звичайно, набагато легше, не ускладнюючи
своє життя ґрунтовним дослідженням наявних суспільних
суперечностей, виходячи тільки із своїх вузькоегоїстичних
інтересів, зводити суспільні та національні ідеали
“з піску”. Однак при зіткненні з реальністю вони виявляють
всю свою догматичність та обмеженість. І такою односторонньою
догмою може стати зведення національної ідеї до державотворення,
а ідеалу її реалізації – до політичного чинника.
Саме вкорінення в абсолютне може застерегти від
надмірної ідеологізації ідеалу. Редуковані та відносні
суспільні ідеали далекі від конкретного життя. Навіть
більше того, вони збігаються із своєю протилежністю
– абсолютним ідеалом. У спробі розсудкового ідеалотворення
неминуче повернення до того, від чого намагалися втекти.
“Відмова від абсолютного мстить тут за себе: сам релятивізм
насичується прагненням до абсолютного, і непомітно
дається взнаки та споконвічна та невикорінна жага
за безумовним, котрою живе людський дух” [5, 72].
Зрозуміло, тут ідеалізується, абсолютизується відносне,
і значить, крайності збігаються.
Якщо істинний ідеал одночасно є розумним, прекрасним
та моральним, то його спрощення та абстрагування призводять
до розсудкового перетворення норм та ціннісних орієнтирів
в усіх сферах людського буття. Коли мислення починає
підмінятися готовими, “правильними” догмами, тоді
орієнтиром виступають наявні прагматичні потреби.
В такому випадку внутрішній вимір особистості, душа
в системі людських пріоритетів перетворюються у дещо
другорядне, якщо взагалі не у зайве. Свобода може
бути тільки свободою “від”, а не “для” [7, 20]. Розсудкове
мислення вбачає можливість свободи винятково в межах
негативної взаємозалежності індивідів, що підтримується
надіндивідуальними суспільними інститутами. Позитивна
залежність індивідів такому мисленню невідома та неприйнятна,
тому що вона не гарантується ззовні.
Нерозумний ідеал здатний зробити безглуздими
минуле та теперішнє, які виступають як підготовка
впровадження абстрактного образу майбутнього. У такому
випадку виникає необхідність визнати безглуздість
суспільного ідеалу, адже “або життя в цілому має сенс
– тоді воно повинно мати його у кожну свою мить… цілком
незалежно від всіх можливих її змін та передбачуваного
її вдосконалення у майбутньому, оскільки це майбутнє
є тільки майбутнє, і все минуле та теперішнє життя
у ньому не бере участі; або ж цього немає, і життя,
наше теперішнє життя, безглузде – і тоді немає порятунку
від безглуздості, і все прийдешнє блаженство світу
не спокутує, та й не може спокутувати її…” [6, 160].
При такій розсудковій інтерпретації ідеалу як винятково
образу майбутнього і сама людина в її конкретному
повсякденному житті не живе по-справжньому, а тільки
готується до справжнього ідеального життя. Особливо
чітко цей розсудковий принцип спрацьовує у педагогіці,
у її прагненні підігнати, пристосувати учня чи студента
до наявних соціальних стандартів, і тільки за цим
пристосованцем визнати право на повноцінне життя.
Саме тому дійсний ідеал повинен вже тепер входити
в наше життя. Ідеал постає розумним, стає осереддям
нашого життя, коли він збігається із цим рухом життя.
У цьому випадку в ідеалі постає не тільки образ майбутнього
– крізь нього просвічується лик вічності. Кожна історична
епоха лише накладає на нього свої соціально-політичні
суперечності, що потребують розв’язання. Однак принцип
руху, що їх розв'яже, доводиться черпати із одного
джерела.
Подібний погляд на природу розумного ідеалу передбачає
зміну не тільки навколишньої дійсності, а й зміни,
становлення самої людини. Саме у цьому процесі становлення
відбувається одухотворення людини та суспільної дійсності,
вирішується проблема взаємозв’язку соціальної активності
та внутрішнього перетворення людини. Утримання внутрішнього
діалектичного зв’язку між ними є трагічною долею особистості.
Повинно відбутися узгодження форми суб’єкта, що змінюється,
із змінюваною формою дійсності.
Суспільний ідеал має виходити за обмежувальні
рамки часткових інтересів. При відсутності орієнтації
на інтерес суспільного цілого ідеал постає частковим,
однак з претензією на всезагальність, абсолютність.
Ціле тут постає лише засобом зберігання та здійснення
своєї часткової мети. А оскільки принцип перетворення
дійсності, що несе в собі ідеал, перетворює і свідомість
діючого суб’єкта, то частковість суспільного ідеалу
тягне за собою одновимірність та частковість свідомості.
Остання керується зовнішньою доцільністю. Відомо,
що така орієнтація обертається домінуванням утилітарно-практичних
ефектів, котрі зумовлюють формування у індивіда здатності
сприймати саме ці, і тільки ці, виміри наявної дійсності.
Корисливо-егоцентристські інтереси впливають на душевно-духовні
здібності, використовуючи їх як засоби. Подібні негативні
тенденції змушують ще раз наголосити на необхідності
пошуку розумних, всезагальних основ для формування
ідеалу.
Так само нерозривно пов’язана доля національної
ідеї з проблемою виявлення універсальних начал свого
існування. Можна сказати, що вона також родом із вічності.
“Ідея нації, – писав В.Соловйов, – не те, що вона
думає про себе сама, але те, що Бог думає про неї
у вічності” [Цит за: 8, 108]. У словах російського
філософа криється важливий смисл національної ідеї:
становлення останньої повинно розглядатися незалежно
від свідомості окремого індивіда. Ми не повинні впадати
у спокусу приймати суспільно-історичні ілюзії за свою
власну сутність. А саме остання і виражена у національній
ідеї. Вона постає особливим способом вираження всезагального,
тобто властивим саме українському народу, проявленням
всезагального змісту Універсуму.
Національна ідея виражає ті передумови, ті можливості,
що вже сформувалися у народному бутті. Вона одночасно
і є і її немає. Її немає у вигляді чуттєво-емпіричної
речі, однак вона є у вигляді універсальних здібностей
людини. Тому нам здається неправомірним обмежувати
сферу вираження національної ідеї тільки політичним
чинником. Проголошення останнього провідним веде до
редукції усіх інших соціально-культурних вимірів людського
буття. В акцентуванні уваги на процесі розбудови державності
витісняється орієнтація на вічність, Універсум, “широкий
потік буття”. Адже, якщо у своїй життєдіяльності людина
не охоплює всезагальних форм самої дійсності, а занурюється
тільки в одну з її частин, тоді не може йтися про
цілісне усвідомлення як національної ідеї, так і ідеалу
її розвитку.
Розуміння сутності української нації, перипетій
сучасного українського суспільства неможливе без подолання
засліпленості уречевленим, зовнішнім буттям. Необхідно
проникнути до споглядання іманентної логіки їх розвитку.
Останній містить у собі не тільки ідеал як досконалу
та завершальну форму предмета, але і його ідею, що
“представлена у його об’єктивних передумовах, у тому
наявному матеріалі, де його, цього предмета, ще немає”
[2, 273]. В такому випадку національна ідея містить
в собі можливість, нерозвинуту форму розумного ідеалу,
що є вираженням інтересу усього суспільного цілого.
Для реалізації цієї можливості необхідною є актуалізація
середовища існування національної ідеї – культури
– особистістю. Ідеал тоді є провідником того, якою
повинна бути дійсність, яким способом реалізується,
досягне своєї межі, конкретний, властивий цій історичній
ситуації, образ національної ідеї. У її взаємодії
з ідеалом, у здатності споглядати предмет цілісно,
тобто окресленим його передумовами та його об’єктивною,
досконалою формою, криється можливість розумно та
творчо актуалізувати нашу національну ідею – перевтілити
ілюзії емпіричного самоствердження у відкритість погляду
та “думок” Універсуму про нас.
ЛІТЕРАТУРА
1. Соловьев В.С. Критика отвлеченных начал // Соловьев
В.С. Соч.: В 2 х тт. – М., 1990. – Т. 1.
2. Лобастов Г. Идеальное как конкретное единство идеи
и идеала // Идеальное: Ильенков и Лифшиц. – М., 2004.
3. Гегель. Наука логики. – Т. 1. – М., 1970.
4. Лобастов Г.В. Философско-педагогические этюды.
– М., 2003.
5. Новгородцев П.И. Об общественном идеале. – М.,
1991.
6. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1992.
7. Сененко С. Украина между Россией и Западом: какую
свободу мы выбираем? // Зеркало недели. – 2005. –
№ 48.
8. Пашкова О.Б. Українська національна ідея в контексті
реалій сучасного українського державотворення // Гуманітарні
науки та сучасність. – К., 2003.
