Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
В.І. Гадяцький, докторант Інституту
філософії імені Г.С. Сковороди НАН України
ПОМАРАНЧЕВИЙ ФЕНОМЕН: СКЛАДОВІ УСПІХУ І
ПРОБЛЕМА ПОДОЛАННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ
У чому полягає сутність недавньої зміни влади в Україні?
Які складові успіху “помаранчевої революції”? Як ці
події співвідносяться з проблемою подолання тоталітаризму?
Ці важливі питання міцно пов’язані з фундаментальними
і актуальними проблемами наукового та філософського
осмислення українського соціуму, з перспективами подальшого
розвитку України і нагальною проблемою демократизації.
Нещодавні події широко висвітлювались у ЗМІ,
а їх аналіз у науковій літературі здається недостатнім.
Заслуговують на увагу книга А.С. Гальчинського “Помаранчева
революція і нова влада” [1], а особливо – колективна
праця під керівництвом С.Г. Кара-Мурзи “На порозі
“помаранчевої” революції” [2]. Багато публіцистичних
і наукових матеріалів на тему згаданих перипетій в
Україні є в інтернет-виданнях і в пресі. Серед них
– праці М.В. Поповича, С.Б. Кримського, В.Карбалевича,
О.Богомолова, О.Ципка та ін. Ось деякі наявні в них
оцінки. “Помаранчева революція – це зразок ідеальної
революції, тому що маси фактично диктували свою волю
владі” (М.В. Попович) [3]; “справжня історія “помаранчевої
революції” значно цікавіша казки, в яку багато хто
повірив. Це історія не стільки про те, що відбулося
в Україні в 2004 році, скільки про те, як у ХХІ столітті
розмивається межа між політикою й шоу” (Денієл Вулф)
[4]. Проблемам революцій та масових рухів присвячено
безліч досліджень, серед яких актуальними видаються
перш за все твори Лебона [5] і Московічі [6] про психологію
мас та вождів революцій.
Та ще недосить досліджено комплекс причин успіху
переможців політичного протистояння 2004 року – без
політичної заангажованості, з позицій об’єктивності
та прагнення до істини.
Спробуємо дати своє бачення недавніх подій в
Україні, зокрема, у контексті часто вживаного терміна
“революція”, здійснити комплексний аналіз сутності
та причин успіху помаранчевого феномена в Україні.
Термін “реформи” за півтора десятиліття зазнав
дискредитації і досить набрид суспільству. Чи не тому
давно не вживане слово “революція” в колективному
підсвідомому має позитивний відтінок. Хоча з позицій
сучасного бачення нашої історії до цього поняття має
бути ще більша відраза. В епоху перебудови суспільство
дійшло до критичного осмислення революції та того,
що реформа, еволюція як синонім поступових і своєчасних
змін має перевагу над нею. Але ось політтехнологи
вкинули у ЗМІ призабуте слово з лексикону якобінців
та більшовиків – “революція”. І заходилися вихваляти
та інтерпретувати цей бренд. Міфологія “помаранчевої
революції” починається вже з цього бутафорського (щодо
дійства, організованого банкірами) терміна, за яким
– спроба штучно надати пишності майданним подіям і
новій владі. Давно знайомий, суто пропагандистський
прийом. Втім, така точка зору, звичайно, не єдина.
Вирізнимо три основні визначення помаранчевого
феномена: революція народних мас проти фальсифікації
виборів і кримінально-олігархічної влади; переворот,
організований західними фондами та політтехнологами
з метою привести до влади прозахідних політиків; зіткнення
двох провідних олігархічних кланів, котрі використали
протестний потенціал суспільства, залучивши людей
на роль масовки.
На мій погляд, найближчою до істини є третя версія,
хоча вона не виключає часткової істинності двох попередніх.
Уточнимо: зіткнення адміністративно-територіальних
і фінансово-бізнесових груп нуворишів та молодого
чиновництва (з обох сторін) у боротьбі за владну спадщину
партгоспноменклатури, символом якої був Кучма.
Що це було? Революція? Переворот? Вибори? Усього
потроху і нічого по-справжньому. Переревибори. Вибопереволюція.
Виборевопереворот. Явище таке ж елегантне, як ці слова.
Чудові чесні вибори, красивий переворот, елегантна
революція. Але несправжня. Віртуальна революція, імітація,
симуляція революції. Симулякр. Буря у владному кориті,
під прикритям шоу на майдані.
Організатори навколомайданних подій всерйоз не
прагнули революції як прогресивно-радикальної зміни
корупційно-олігархічної системи влади та власності
(крім піар-гасел), до того ж таких змін і не збираються
здійснювати. А самі собою, чи завдяки мріям рядових
учасників, ці зміни відбутися не можуть. Крім того,
механізмів впливу низів на майданні – тепер владні
– верхи не існує. Організатори і не думали розробляти
такі механізми, а вулична самоорганізація їх не виробила,
та й спрямована вона була не на те, а на виконання
відведеної їй допоміжної функції. Наївно було б думати,
що майдан знову збереться, якщо влада не виконуватиме
своїх обіцянок. Вже цілком зрозуміло, що вона їх не
виконує; через рік майдан знову зібрався, але не для
тиску на владу, а на парадний ювілей. Єдиною неприємністю
для лідера № 1 було те, що майдан більше кричав не
його ім’я, а лідера № 2. Чи не це є “революцією у
свідомості” та виявом “громадянського суспільства?”.
В апологетичних текстах про цю подію важко знайти
раціональний зміст. Здається, вони цілком побудовані
на вірі та емоціях, якщо не на кон’юнктурі. Лишається
поважати релігійні почуття віруючих. Автори цих текстів
нібито не знають історії революцій і перебувають на
стадії мрійників про них, забувши про небезпеку стати
фанатиками, а далі – якщо не негідниками, то їх оспівувачами.
Цікавіше читати тих, хто не загіпнотизований
чарами великої маси людей і принадами кон’юнктури,
хто зберігає критичність і аналітичність, без чого
філософія неможлива. Найбагатшими задумками на цю
тему є праці відомого фахівця з проблеми маніпуляцій
масовою свідомістю С.Г. Кара-Мурзи. Слушні оцінки
цього автора можна було б цитувати й цитувати, тому
зупинюсь на аспекті, який викликає заперечення, але
є дуже важливим. Дослідник відкидає твердження, згідно
з яким “помаранчева революція” – це зіткнення різних
олігархічних кланів. “Принциповою помилкою в розумінні
природи “помаранчевих революцій”, властивої російським
(та й багатьом українським) політикам і політологам,
є подання їх як зіткнення різних олігархічних кланів
або регіональних еліт, як конфлікту інтересів конкуруючих
угруповань кримінального капіталу”[7]. Кара-Мурза
наполягає на провідній ролі зовнішнього впливу на
“кольорові революції”, недооцінюючи, на мій погляд,
внутрішніх суперечностей, які і в загальнофілософському
сенсі, і в нещодавніх подіях є головними. “Новий світовий
порядок передбачає, що на територіях СРСР, не прийнятих
у “Захід”, повинна бути встановлена влада, що одержала
легітимність із рук Заходу – саме Захід повинен стати
дійсним сувереном над цими територіями” [8]. Це слушне
спостереження, але воно не заперечує наявності тих
егоїстичних інтересів бізнесово-політичних груп всередині
країни, які є джерелом і мотором політичного протистояння.
Аргументація Кара-Мурзи виходить з дивної логіки:
мовляв, опоненти будують свої докази на тезі про залежність
влади пострадянських країн від Заходу, що позбавляє
сенсу для США змінювати правителів, які й так слухняні
та залежні; отже, якщо підстав для зовнішніх причин
немає, то причини – внутрішні. Таку логіку він мимоволі
приписує опонентам. Але такий аргумент нічого не спростовує,
бо опоненти виходять зовсім не з цього. Адже якщо
вважати причиною політичної кризи зіткнення олігархічних
кланів, то це випливає зовсім не з антитези зовнішнім
чинникам і впливам, а з того, що є очевидні внутрішні
обставини, які важко заперечити. Це – наявність конкуруючих
політико-бізнесових угруповань. Внутрішні причини
– головні. На них вже накладається зовнішній фактор:
США заздалегідь роблять ставку на одну чи кілька груп,
підігрують їм та ін. Але фінансова олігархія діє і
без того, виходячи з власних егоїстичних корпоративних
інтересів та власних ресурсів, хоча не гребує й сторонніми.
Сутність новітніх “кольорових революцій” полягає
в тому, що на зміну номенклатурі радянського часу
з традиційною промосковською орієнтацією, що вже дрейфувала
в бік Заходу, приходять для здійснення власних егоїстичних
цілей нувориші, зорієнтовані на Захід своїм бізнесом,
зв’язками, можливо, й зобов’язаннями за закулісне
сприяння. Хіба що в цьому можна знайти щось схоже
на революцію як зміну епох і владних класів та груп.
Якби навіть не було ні Заходу, ні Сходу, еволюція
пострадянської номенклатури, яка породила нуворишів,
раніше чи пізніше призвела б до конфлікту з останніми.
А водночас і до міжкланових конфліктів – у формі перевороту
чи мирної “революції”, кримінально-політичних розборок
чи поріняно цивілізованих виборів, за якими – майбутнє.
А в однополярному ринковому світі нувориші постколоніальних
країн прихиляються до сильнішого. Тим паче, що й він
до себе тягне з власних економічних та геополітичних
міркувань.
Але не треба пафосу та ейфорії. Чи є таке зрушення,
трансформація в рамках правлячого класу прогресивним,
з точки зору інтересів більшості народу? Це більш
ніж проблематично, якщо взяти до уваги, що бізнес
неототалітарної системи, особливо великий (зокрема,
фінансова олігархія) виріс переважно з найбезпринципнішої
частини номенклатури, вільної від “химери”, що зветься
совістю, з авантюристів та криміналітету. У корумпованій
системі відносини між старою номенклатурою і нуворишами,
їхня порівняльна прогресивність чи реакційність, моральність
чи імморалізм – такі, як між хабарником і хабародавцем:
обоє рябоє. Інший образ – принцип дідівщини. У схоластичному
спорі про вічні універсалії – владу і гроші – нові
“реалісти” кажуть старим “номіналістам”: наші гроші
є реальною сутністю влади, її субстанцією; ми перетворюємо
їх на владу. Інакше кажучи: ви, дядьку, поїздили на
цьому конику влади, беручи з нас хабарі, – кажуть
“нові”, – тепер час грошей, а вони – у нас, тепер
наша черга. Фінансовий ресурс взяв гору над адмінресурсом.
Не випадково у нових “революціонерів” виникла турбота
– як “відділити” від своєї влади свій бізнес, щоб
не муляв людям очей. Це – проблема пошуку фігового
листка для прикриття головного “достоїнства” нуворишів.
Втім, тепер у них є й друга найдорожча річ – влада.
Складові успіху “помаранчевої революції”
1. Невдоволення переважної більшості людей псевдореформами
та їх наслідками – “прихватизацією”, невиплатою зарплат,
безробіттям, словом – збанкрутілим режимом Кучми,
який обслуговував інтереси паразитичного класу і за
десять років усім набрид. Наявність потенційного протестного
настрою, котрий можна було використати за наявності
певної організації. Оскільки Януковича декларативно
підтримував Кучма, голосування і мітингування за Ющенка
означали для його прихильників і антикучмівський вибір.
Збіг вибору частини рядових виборців з вибором та
інтересами частини пануючого класу. Наполегливість,
ентузіазм, самоорганізація людей відіграли чималу
роль, але без кількох інших ключових факторів (див.
далі) – вони не привели б до успіху. Вуличні акції
мас час розглядати без рожевих (чи демагогічних?)
марксистських окулярів, не з позицій тоталітаристської
парадигми звеличення та захвалювання мас і вождів,
а з урахуванням психології мас (натовпів), дослідженої
Лебоном, Тардом, Фрейдом, Фроммом, Московічі.
2. Політична консолідація нуворишів та їхньої
найвпливовішої групи – фінансової олігархії. Реалізація
її мети – відібрати владу у постарілої фракції панівного
класу – госпноменклатури та її ставленика. Наявність
у фінансово-бізнесової олігархії значних коштів та
інфраструктури, давніх зв’язків по лінії Нацбанк –
обласні контори нацбанку – комерційні банки – бізнесові
структури і підриємства; через структури УСПП, через
особисті зв’язки, набуті під час обіймання помаранчевими
лідерами високих посад в управлінських сферах. Це
– важливіше, ніж передвиборчий блок “Наша Україна”,
який був тільки публічною частиною всієї організації
із здобуття влади. Знамениту роль партії виконували
скоріше тіньові політико-бізнесові організації та
неформальні контакти і зобов’язання як наслідок взаємних
послуг.
Зв’язок між “старою” партгоспноменклатурою і
нуворишами, які вилупились з рокових яєць старої системи,
– подібний до зв’язку між батьком і сином. Але не
забудьмо й про Едипів комплекс. Квазіреволюція нуворишів
проти номенклатури, зміна влади були приурочені до
виборів і загорнуті в оболонку масових вуличних акцій.
3. Несприйняття Януковича киянами – звичайними
громадянами, бізнесменами, чиновництвом. Вибір між
Ющенком і Януковичем – це не лише протистояння київської
та донецької політико-бізнесових груп. Це неприйняття
столицею чужака. У минулому Київ прийняв дніпропетровця
Кучму, але тепер кияни були чітко зорієнтовані місцевими
ЗМІ (за якими – місцевий бізнес) проти чужого, та
ще й з кримінальним минулим. Тільки 20% голосувало
за нього, а 75% – за свого, який уже близько 20 років
у Києві, в тому числі понад 10 років – у великій політиці
і, так би мовити, обріс потрібними зв’язками. Коли
вони дізналися, що за попередніми підрахунками 2 го
туру, перемагає не їхній кандидат, а за даними екзитполів
– їхній, їх неважко було переконати, що “в них украли
голос”. І суботнього дня на вулиці вийшли мало не
пів-міста: одні йшли святкувати перемогу (яку оголосили
ще до початку підрахунку голосів), інші протестували
проти того, що в них “вкрали перемогу”, а переважна
більшість йшла на карнавально-політичне видовище.
Те, що половина України голосувала за іншого кандидата,
а фальсифікації чинили обидві сторони, не сприймалось.
Раз вибрали не мого кандидата, значить у мене вкрали
голос. Це в Америці Буш може перемогти в ситуації,
коли в столиці тільки 20% виборців за нього. У нас,
з надзвичайно великим значенням феномена “земляцтва”
(в Африці це називають трайбалізмом) і столичного
бізнесу, долю цих виборів вирішувала столиця. Якщо
того забажали організатори і спонсори.
Головне полягало в тому, хто стоїть за “революціонерами”.
Найскоріше – переважна більшість київських бізнесових
та банкірських груп і чиновництва. Миттєвою була підтримка
з боку Київради і мера, за якими – бізнес, а ще раніше
– Асоціація українських банків (Сугоняко), УСПП (Кінах).
Київський бізнес не хотів ділитися з донецьким кланом,
та й навіть побоювався його. Київські чиновники теж
боялися, що їх витіснять донецькі. Депутати Київради
давали дозволи на мітингування, пікетування, що перетворилося
в блокування. Частину будинку Київради було віддано
в розпорядження учасників акції. Т.Стецьків: “Омельченко
прийняв ще й інше рішення, про котре мало хто знає.
Всіх своїх заступників він фактично перепідпорядкував
керівнику комендатури Майдану Роману Безсмертному.
І всі питання — їжі, води, прибирання, біотуалетів
— вирішувалися тільки завдяки тому, що комендатура
Майдану діяла в тісному співробітництві з Київською
міськадміністрацією” [9]. А ось хроніка першого дня
після другого туру виборів: “Мер міста О.Омельченко
запропонував запровадити карантин у школах Києва на
1–2 дні – для убезпечення дітей на час масових акцій,
а також для запобігання розвитку епідемії грипу”[10,
99]. Неважко здогадатись, що старшокласники замість
уроків дружно пішли на майдан, – де вирувала політична
епідемія і, заражаючись нею, приносили “заразу” батькам.
Антон Макаренко називав це методом виховання батьків
через дітей. А щодо грипу, то зрозуміло, що в натовпі
на холоді захворіти на нього набагато більше шансів,
ніж у класі. Отже, це була ідея дармового використання
дітей з політичною метою – з ризиком для їхнього здоров'я?
4. Окремий важливий аспект – участь західних
українців у київських подіях. Відчувався опосередкований
вплив давньої історії ОУН-УПА, традицій визвольної
боротьби попередніх поколінь. Нащадкам людей, які
10 років воювали з “совєтами”, будучи приреченими
і напівголодними, жили в землянках, неважко було провести
два тижні на столичному майдані, хоч і на холоді,
але не голодними. Це були не затравлені звірами, а
оспівувані телебаченням герої, на яких дивилася вся
країна і мало не увесь світ. Для них це було продовження
визвольної боротьби проти “москалів”, яких уособлював,
на їхній погляд, Янукович. У Західній Україні сотні
тисяч безробітних із загальним настроєм не допустити
до президентства східняка Януковича, партіям, громадським
організаціям разом з бізнесом або й місцевою владою
неважко було направити на роботу на київський майдан
чимало цих безробітних, а також тих, хто має роботу,
але через страйк її припинив. Та люди й самі горіли
бажанням їхати завойовувати владу в Києві. Люди приїхали
на боротьбу і на заробітки. Для них це не вперше,
до того ж і кордон не треба перетинати. Акція на майдані
для багатьох була реваншем половини України, включно
з Києвом, за лідерство східняків у коридорах влади.
5. Тиск США – дипломатичний та інформаційний,
особливо заяви про можливі арешти рахунків чиновників
у разі “недемократичних” виборів, тобто в разі необрання
потрібного кандидата. Це важлива, якщо не ключова,
складова нейтралізації функціонерів, а то й переходу
їх на бік Ющенка. Вони були паралізовані, ніхто не
хотів стати невиїзним, втратити корупційні статки,
а то й бути спійманим в Америці, як Лазаренко. Поруч
з цим застарілі технології підтримки Путіним Януковича
поплескуванням по плечу виглядали старомодними і неефективними
– порівняно з американським шантажем чиновників і
бізнесменів, фінансовим донорством американського
“великого брата” через різні фонди і гранти. Відомий
американський конгресмен Рон Пол порушив питання про
з’ясування інформації щодо надання США десятків мільйонів
доларів на “розвиток демократії” (на вибори) в Україні.
“Шило Березовського” теж не вдалося сховати. Відомі
також посередницькі послуги західних політиків та
організацій, що майже не приховували підтримки одного
кандидата і тиснули на ситуацію з метою вирішити її
на його користь.
6. Завершення президентського терміну Кучми і
загнаність його в глухий кут касетним скандалом. Колишній
президент не бажав і був нездатним протистояти силовому
тиску. Над його головою висів дамоклів меч американського
“розкуркулення”. Мільярд зятя міг перетворитися в
нуль, а сам Л.Д. – стати щонайменше невиїзним. Влада,
яку він випустив з рук, валялася на майдані. Правоохоронні
органи в очікуванні наказу згори дотримувались нейтралітету
і не розпочинали ніяких дій.
7. Виникнення загрози широкомасштабного громадянського
конфлікту і навіть розколу України, під впливом чого
Верховна Рада, ЦВК, Верховний Суд прийняли не правові,
а “політичні” рішення з позицій поступок атакуючій
стороні, виходячи з інтересів власної безпеки (йдеться
про кар’єру, збереження посад, загрози їх життю не
було) та задля припинення конфлікту. Але неправові
засоби для досягнення навіть благої мети обов’язково
позначаються на суспільному розвитку, якщо не відразу,
то поступово, роз’їдаючи політичну і правову системи.
8. Досить виразна квазідемократія, а у вирішальні
дні навіть анархія, відсутність репресій і навіть
законних дій влади, її параліч. Були б “гайки закручені”
– навіть у нормальному режимі – нічого не вийшло б.
Йдеться не про застосування зброї проти мирних маніфестацій.
У демократичних країнах проти мирних несанкціонованих
акцій або тих, що переходять у вуличні безладдя, застосовують
поліцейські засоби (наприклад, проти антиглобалістів
– кийки, сльозогінний газ, водомети; а проти нападів
на органи влади та збройних виступів – як було в США,
з воєнізованими групами індіанців та негрів, – навіть
зброю). Важко уявити собі Вашингтон, де натовп не
пускає в Білий дім Буша та його чиновників, юрба вдерлася
у фойє Капітолію, а поліцаї кийками чешуть собі потилицю,
з водометів поливають газони. Щодо подій в нашій країні
“дядько Сем” вимагав від Кучми саме такого поводження.
В іншому разі той же самий дядько, ледве приховуючи
задоволення, аплодував Єльцину за танковий обстріл
парламенту.
9. Задіяність старих і нових психополіттехнологій
організації мас та маніпуляції масами через дію на
підсвідоме. Суміш політики, мітингів, релігійних зібрань
і проповідей, видовищ, свят, вистав, естрадного шоу,
ярмарок, спортивних змагань, танців, тусовок, карнавалу,
фейєрверку, фуршету. Зміна влади як шоубізнес-політ-проект.
Масова свідомість виявила властивості, які Лебон визначав
як схильність її до навіювання, повторення, зарази.
Цей ключовий аспект – тема окремого дослідження.
10. Телебачення як колективний пропагандист,
агітатор і колективний організатор у руках “революційного”
олігарха. Демонстрування “революції в прямому ефірі”,
в режимі “нон стоп” створювало інтригу видовища, вистави,
серіалу, який можна дивитись за сімейними вечерями
і в якому самому можна взяти участь, варто лише вийти
на Хрещатик. Те, що іншого кандидата підтримувало
більше телеканалів, знівелювалось після початку естрадно-політичного
шоу на майдані. Ця подія притягувала всіх глядачів,
інші канали теж не могли її замовчувати, так чи інакше
працюючи на атакуючу сторону, а то й негласно перейшовши
на її бік, “тримаючи ніс за вітром”.
11. Багаторічна попередня робота зарубіжних та
українських агенцій, грантів, інститутів, фондів,
центрів. Підготовка через них кадрів, у тому числі
в рамках неполітичних та релігійних організацій, здатних
зібрати і утримати людей в критичний час у потрібному
місці. Особлива роль центрів з організації екзитполів,
інститутів формування рейтингів під виглядом їх вивчення,
обойми грантожерних політологів, оцінки яких крутяться
телебаченням по колу, створюючи ілюзію аксіоматичності
потрібної установки. Тіньова, але багатозначуща роль
Сороса, Бжезінського, Березовського, Каратницького,
Олбрайт та інших діячів і структур глобального масштабу
і таких же можливостей. Це і є горезвісні “американські
валянки”, а не ті секандхендівські, з контейнерів
на Хрещатику, які були, мабуть, як водиться, турецькими.
Інформаційна підтримка світових ЗМІ.
12. Інфікованість масової свідомості “конячою
дозою” телевізійного рекламного зомбування і чорного
піару “за” і “проти” двох кандидатів. У значного відсотку
людей “ящик для ідіотів”, як кажуть американці, практично
не виключається з ранку до ночі. Рекламні слогани,
десятки разів викрикнуті нахраписто-істеричним або
улесливо-довірливим тоном, “їздять по вухах”, немовби
залазять у вуха і осідають у підсвідомості, цементуючи
авторитарну свідомість, формуючи аксіоматичні установки.
У підсумку у збудженому сприйнятті частини мітингувальників
та виборців пересічні особистості перетворились на
титанів та месій (візаві – на диявола), а підсвідоме
бажання видовища, прагнення потусуватись на майдані
свідомо подаються політичними діджеями як сплеск громадянської
активності. У такому вигляді вони кристалізуються
в масовій свідомості учасників подій, навіть конформістів.
Симпатії та антипатії до кандидатів набирали характеру
релігійних догм, супроводжуваних такою ж нетерпимістю:
героїзація, культ “нашого” і, особливо, демонізація
“чужого”.
13. Грунтовна підготовка помаранчевих до взяття
влади за обома сценаріями фіналу виборів і виграшу,
і програшу. Наявність обкатаної моделі, технології
взяття влади за умов негативного для себе офіційного
результату виборів (Сербія, Грузія), і спеціально
створеної для цього “Пори” – “організації нового типу”
– аналогу сербського “Отпору” і грузинської “Кмари”.
Ось откровення одного з режисерів тих подій – Т.Стецьківа:
“Ми поділили Україну на 76 кущів. А кожний кущ — на
рої. У кожному рої — по 10—15 чоловік. І ті 320 чоловік,
які приїхали (влітку. – В.Г.), були кущові та ройові
командири. У серпні вони дістали наказ набрати армію
волонтерів. І ми збиралися набрати 35 тисяч таких
волонтерів, які в час Х повинні були висадитися в
Києві і започаткувати українську революцію. 35 тисяч
ми не набрали, але 15 тисяч у нас було (...) Їх навчали
того, як набирати волонтерів, як вести агітаційно-просвітницьку
кампанію і що таке план мирної мобілізації” [11].
14. Вразливі епізоди біографії одного кандидата,
що дали можливість опонентам не тільки злісно висміювати
його, а й зробити живу ілюстрацію слогану “бандитська
влада”. Закономірності масової психології такі, що
хуліганство (навіть дрібне й давнє) сприймається зримо
та конкретно як “бандитизм” і до такого персонажу
негатив липне, як розбите яйце. А фінансові махінації
та хабарі (навіть великі й недавні), постають як щось
абстрактне і нестрашне, просто як вміння жити, “крутитися”
і робити гроші. Від таких негатив відскакує, такими
захоплюються. Один психологічний тип – кишеньковий
злодій Балаганов, що швидко стає жертвою натовпу,
інший – комбінатор Бендер, який знає сто способів
“порівняно законного” відібрання грошей і стає об’єктом
заздрощів та наслідування. Згадаймо М.Твена: якщо
ви вкрадете дрібницю – вас посадять у в’язницю, а
якщо вкрадете залізницю – вас оберуть сенатором. Цей
афоризм стосується не тільки влади, а й масової психології
та її ірраціоналізму.
15. За технологією повстання (перевороту), розробленою
Бланкі, Троцьким, Малапарте, головне полягає в тому,
що в момент кризи і розгубленості та паралічу старого
уряду владу можна захопити однією тисячею спеціально
підготовлених людей, попередньо дезорганізувавши життя
столиці. “Мій союзник – хаос, – цитує Малапарте слова
Троцького, – повстання – це удар, завданий паралітику.
Повстання – це не мистецтво, це машина. Щоб завести
її, потрібні фахівці – техніки (...) Зупинити її можуть
тільки техніки” [12]. Предтеча сучасних технологів
“кольорових революцій” Джін Шарп, продовжуючи тему,
хоча й не згадуючи попередників, описав фактично систему
захоплення влади керованим натовпом без застосування
зброї. Він назвав 198 методів боротьби з режимом,
включаючи екзотичні, – частину з них уже випробувано,
а інші ще в запасі. Ось деякі з них: лозунги, карикатури
і символи; молитви і богослужіння; роздягання на знак
протесту; знищення своєї власності; символічні звуки;
грубі жести; заколот; самоспалення, утоплення тощо;
глузування над офіційними особами; ненасильницьке
психологічне виснаження опонента; ненасильницьке блокування
власним тілом (фізичний вплив); ненасильницька окупація;
безперервне виголошення промов; політично мотивоване
виготовлення фальшивих грошей; захоплення цінностей;
прагнення до заточення в тюрму; створення паралельного
уряду [13].
У сучасних сценаріях горезвісна тисяча чи кілька
тисяч активістів або бойовиків – тих, що “висадились”
(зі зброєю або без, у камуфляжі чи ні, але треновані
та керовані), – теж фактично є ключовим елементом,
але використовуються вони як дріжжі, як майданно-польові
командири для створення масових акцій, що розростаються
і врешті-решт звалюють владу. В одному випадку заключним
акордом стає захоплення натовпом, ударною силою якого
є “волонтери”, владних установ – без підпалів, як
у Грузії, чи з підпалами, як у Сербії. В іншому випадку
відбувається наростаючий шантаж штурму, під впливом
чого владні інститути фактично капітулюють, приймаючи
“не правові, а політичні рішення”. А деморалізовані
та корумповані чиновники звикли “тримати ніс за вітром”,
швидко переорієнтовуються на нового господаря і замість
виконання своїх обов’язків щодо захисту держави грають
у піддавки.
Майдан – шлях від тоталітаризму чи до?
Були в цих подіях, звичайно, й романтика і самовідданість
тисяч людей, особливо молодих. Так завжди буває в
історичних колізіях, тим більше в тих, що претендують
на статус значних історичних явищ. Учасники більшовицького
повстання, громадянської війни, колективізації та
індустріалізації виявляли ті самі риси і мали схожі
ілюзії, сприймаючи ті події в рожевих тонах. Тоді
і згодом їм важко було оцінити ту історію критично,
безпристрасно й об’єктивно. Ми не повинні повторювати
вади такого бачення. Критичну оцінку мають давати
не тільки нащадки, а й сучасники історичних подій.
Щоб подолати тоталітаризм, найперше треба долати
його в собі – боротися зі страхом перед силою – не
тільки держави, а й свого безпосереднього начальника,
конкретного чиновника. А ще – розвивати власну особистість,
прагнення до істини й справедливості; долати духовну
лінь і страх перед істиною. І ейфоричне тремтіння
перед натовпом. Те, що люди прийшли на політкарнавал
і стоять за кандидата однієї олігархічної групи проти
іншої, ще не засвідчує свідомість та громадянську
активність. При цьому маємо справу з наслідками сучасних
політтехнологій, з закономірностями масової психології.
Мужність виявляється не в натовпі, а наодинці з собою.
“Мужнє прийняття істини, віра в силу духу – перша
умова заняття філософією” (Гегель) [14, 372]. Додамо:
політикою теж.
“Демократія починається там, де кожна людина
може захистити свої права” (М.Попович) [15]. Справді,
це концентрований критерій демократизму і за цим показником
наша держава і суспільство за рік ні на корок не ступили
вперед. Вони лишаються неототалітарними, а демократія
– олігархічною, оскільки для більшості людей вона
химерична, піарна, віртуальна. За нею мало що стоїть.
Захистити свої права у деградованих і паразитичних
владних конторах, зокрема в корумпованих правоохоронних
органах, особливо в судах, від беззаконня і самодурства
самих цих органів та контор людина, за деякими щасливими
винятками, не має змоги, як і в епоху сталінського
тоталітаризму.
Так звана виконавча влада не забезпечує виконання
законів, а функціонує у власних егоїстичних інтересах.
Кредо сучасного політиканства: байдуже, як насправді
йдуть справи, головне – як вони виглядають на екрані.
Якщо результатів немає – їх заміняють телекартинкою.
Улюблений дотеп функціонера: 80% справ вирішуються
самі собою, а на інші 20 ми не здатні вплинути. На
низовому рівні панують допотопна автократія або ледь
обтесаний тоталітаризм. Наприклад, нормативний акт
про порядок і практику обрання викладачів вузів у
кількох ключових аспектах реакційніший, ніж ті, що
були півстоліття тому. Закони діють фрагментарно,
а права громадян попираються систематично. Тотальна
корупція є способом існування і середовищем неототалітарного
суспільства. Прихід до влади нуворишів, що потіснили
номенклатуру після гарбузової “революції”, не просунув
демократизацію не тільки революційно, а й еволюційно.
Втім, проблеми демократизації не ставили навіть декларативно.
Більша свобода ЗМІ – міф. Наявний тепер рівень існував
до президентських виборів. Виявляються антидемократичні
тенденції. Зросла кількість таємних указів президента
і урядових постанов. Збільшилась прірва в доходах
між нуворишами, президентськими та урядовими чиновниками,
з одного боку, і переважною більшістю народу – з іншого.
Немає ознак того, що президент і виконавча влада збираються
виконувати конституцію з прийнятими Верховною Радою
змінами. Зведена після “революції” огорожа на Банковій
– демонстративний символ відгородженості влади від
народу, її недоступності й байдужості.
На рівні соціуму подолання тоталітаризму потребує
справжньої демократизації політичної системи, запровадження
демократичних інститутів, норм, традицій на всіх щаблях,
– починаючи з низової – з підприємств, установ, організацій.
Економічна основа подолання тоталітаризму – перетворення
вкрай залежних найманих бідняків і безробітних у реальних
приватних власників засобів виробництва. Номенклатурно-кримінальне
реформування соціуму цього не дало, псевдореволюція
нуворишів теж нездатна цього зробити: її лідери не
ставили такої мети навіть на рівні гасел, обмежившись
пустим заспокоюванням: “Багаті поділяться з бідними”.
Треба облишити пусті революційні панегирики –
“народження політичної нації”, “народження громадянського
суспільства”, “революція у свідомості” та ін. В історії
було багато “майданів”. У 90 х роках у Душанбе було
кількамісячне протистояння двох “майданів”, що перетворилося
в громадянську війну. Був пекінський “майдан” часів
“культурної революції”, коли Мао використав ентузіазм
мільйонів студентів та школярів для боротьби з опонентами,
яких він теж, до речі, називав “бандитами”. Серед
них особливо вирізнялася “банда чотирьох”. Вожді заварух,
як васюковський гросмейстер, “не балуют разнообразием
дебютов”: починається все з “революції” та “бандитів”.
Про фінал революцій теж добре відомо: починаючи з
“бандитів”, вона пожирає дітей, а плоди дістаються
негідникам.
На Ходинському полі часів коронації Миколи ІІ
(1896 р.) добровільно зібрались півмільйона людей,
до яких дійшли чутки про роздачу царських пряників.
Це що – громадянська активність та політична свідомість?
А згадаймо московські майдани березня 1953 р. з мільйонами
людей і зі схожими трагічними наслідками. Що вивело
заплаканих громадян на вулиці і призвело до взаємної
давки – свідома любов до вождя і громадянська активність?
Чи це – наслідок багаторічного зомбування, ідейного
та ритуального насильства, привід до екзальтованих
оцінок чи проблема психології натовпу і психології
пропаганди? На майдан у Гавані організовано збирається
1 млн. людей послухати багатогодинну промову Фіделя.
Майдан Мекки збирає з усього світу 2 млн. правовірних.
Чи велика відмінність між головними лозунгами “Слава
Аллаху!” і “Слава Господу Богу!”? Скажуть, наші прийшли
свідомо, добровільно, а тих зігнали? Не поспішаймо
з висновками. Інші механізми організації – так. Інша
мета, стимули – так. Але й тоді теж існувала своєрідна
свідомість, віра, вибір, можливо, десь у глибині,
прагнення до свободи й гідності. Але це не привід
для бездумного захоплення. Масові рухи і майдани з
керованими, слухняними натовпами і вождями-психополіттехнологами
відбувалися в минулому і можуть бути тепер і в майбутньому
джерелами тоталітаризму й неототалітаризму.
Сутність “помаранчевого” феномена та складові
його успіху є багатоаспектними і суперечливими. Пробудження
мас і колективні соціально-політичні дії є необхідною
умовою подолання тоталітаризму. Але водночас масові
рухи і вуличні акції створюють грунт для антидемократичних
процесів, для вождізму, для тоталітаризму і неототалітаризму.
Особливо, якщо лишається недемократичною політична
система, зокрема політична культура. Масовий протест
був необхідний, бажаний, довгоочікуваний. Але для
обстоювання інтересів більшості людей, демократизації
суспільного устрою, а не для використання нуворишами
тінейджерів у ролі статистів “революції”, не для маскування
закулісної рокіровки олігархічних груп біля владного
корита.
Зміни, що відбулись внаслідок виборів і у відповідний
спосіб, в разі їх тверезого аналізу не дають підстав
для занадто оптимістичних висновків. Оскільки, попри
всю значущість, ці події означають передусім зрушення
всередині панівного класу – від збанкрутілої та підтоптаної
фракції пострадянської партгоспноменклатури – до нуворишів,
фінансової олігархії. Всупереч деклараціям і обіцянкам,
ці сили відображують не загальнонародні, загальнонаціональні,
а егоїстичні, групові інтереси. Стратегія і технологія
взяття влади, свідками якої ми були, далека від традицій
сучасної демократії. Усі ці опереткові “комітети національного
порятунку” подібно до римейків якобінства: перелякані
владні органи приймають не правові, а “політичні”
рішення; не відомо, ким фінансувалося шоу з лазерними
екранами, армійськими палатками і польовими кухнями
на Хрещатику; культовими були заклинання натовпом
імені вождя... Більш ніж проблематично, чи сприяє
це подоланню тоталітаризму, тенденції мають зворотню
спрямованість. Проблема потребує подальшого дослідження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова
влада. – К., 2005.
2. Кара-Мурза С.Г., Александров А.А., Мурашкин М.А.,
Телегин С.А. На пороге “оранжевой” революции // http://bookap.by.ru/psywar/orangrev/oglav.shtm
3. Попович М.В. Інтерв’ю виданню “Телекритика” //
http://www.telekritika.kiev.ua/jurnal/index.php?news_id=30
4. Вулф Денієл. Майстерня революції // http://pravaya.ru/leftright/473/3422
5. Гюстав Лебон. Психология народов и масс. – СПб.,
1995.
6. Серж Московичи. Век толп. Исторический трактат
по психологии масс. – М., 1998.
7. Кара-Мурза С.Г. “Оранжевая революція” в контексте
построения Нового мирового порядка // www.contr-tv.ru,
25 апреля.
8. “Дзеркало тижня”. – 2004. – № 50.
9. Яневський Д. Хроніка “помаранчевої” революції –
Харків, 2005.
10. Цит. за: Малапарте К. Техника государственного
переворота. – М., 1988.
11. Шарп Д. От диктатуры к демократии. Концептуальные
основы освобождения. – М., 1993.
12. Гегель. Политические произведения. – М., 1978.
