Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
М.І. Драч, пошукач Інституту
філософії імені Г.С. Сковороди НАН України
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
Ще Г.Гоббс визначив громадянське суспільство як політичне
суспільство. Воно взаємодіє з державою в процесі управління,
забезпечує громадянський мир, структурується на партії
і суспільні структури (союзи), які здійснюють соціальний
контроль за державною владою. Навіть ті дослідники,
які пов’язують громадянське суспільство насамперед
з діяльністю приватного бізнесу та груп за інтересами,
визнають вагому роль політичної складової цієї активності.
У тоталітарних країнах політична діяльність зазнавала
суворої регламентації, а в публічній сфері обмежувалась
домінуванням одної “керівної” партії, що уособлювала
політичну ідеологію державної влади.
На відміну від тоталітарних режимів традиційні
розвинені демократії мають своїм невід’ємним (характерним)
атрибутом ідеологічний і політичний плюралізм. Вони
допускають гармонійну взаємодію (співіснування) суспільних
і політичних структур, суттєво відмінних за своїми
соціальними диспозиціями, інтересами та політичними
уподобаннями. Щоб досягти такої політичної віротерпимості,
вони пройшли довгий історичний шлях.
Становлення нових демократій на теренах постсоціалістичних
країн гальмувалось слабкою інституціоналізацією та
нерозвиненістю політичної системи. Остання складалася
в рамках тоталітарних режимів, котрі взагалі не визнавали
принципу політичної опозиційності та альтернативності.
Тому головною місією політичної модернізації посттоталітарних
країн є створення інституціоналізованого соціально
політичного середовища, здатного постійно відтворювати
відкриті демократичні форми і механізми конкурентного
змагання інтересів різних політичних сил.
Розвиток української держави в перехідний період
пов’язаний з руйнацією традиційного способу життя,
усталених соціальних практик, моральних норм і цінностей.
Водночас цей процес відбувався в контексті глобальних
суспільних перетворень, зумовлених трансформацією
розвинутих західних країн у постмодерні суспільні
утворення, що значно ускладнило проблему легітимації
правових норм та політичних рішень. В українському
суспільстві це виявилось у суперечливих формах його
модернізації. Виникла дуже неоднозначна і непрогнозована
ситуація, коли (як зазначав А.М. Єрмоленко) подальший
розвиток нашого суспільства як “нації, що запізнилась”,
чи як нації, яка “наздоганяє модернізацію”, неминуче
відтворюватиме як традиційні для модерного суспільства
конфлікти, так і ті, що належать до постмодерного
суспільного стану, а це загрожуватиме соціальній стабільності
[1, 77].
У підсумку загострюється колізія між моральністю
політики та традиційними доброчинностями. Способи
її пом’якшення мають визначитися в рамках громадянського
суспільства.
Найважчим випробуванням перехідного періоду було
поєднання політичної доцільності (широкої демократизації)
з демократичною легітимністю. Здійснення радикальних
економічних реформ і водночас створення базових демократичних
інститутів (таких, як представницькі органи, вибори,
політичні партії, профспілки, незалежні ЗМІ та ін.)
було не можливе шляхом безпосереднього переходу від
тоталітаризму до демократії, обминувши стадію авторитарних
форм управління. Така стадія передбачає певну суперечність
цілей реформування та засобів, якими вони досягаються.
Як зауважив щодо цього С.Хантінгтон, реалізація радикальних
економічних трансформацій у перехідних суспільствах
потребує твердих, майже військових методів управління
[2].
На теренах пострадянських країн домінують президентсько
парламентські форми правління, характерні для держав
з нерозвиненим громадянським суспільством. Відповідно
в реальній практиці діяльності виконавчої влади утвердився
технократичний підхід до вирішення доленосних проблем
без участі громадських організацій, без роз’яснення
суті шокових ринкових реформ. Останні здійснювались
урядами “професіоналів” одноосібно, задля більшої
ефективності в інтересах корпоративної бюрократії,
яка перебрала на себе функції безконтрольного переділу
власності. Як слушно зауважує з щодо цього Р.Саква,
відновлення економічної раціональності стало над демократією
і справедливістю, що призвело до утвердження авторитарної
демократії [3, 15]. Злиття влади (корпоративної бюрократії)
та власності мало далекосяжні політичні наслідки,
коли перехідний період від тоталітарного режиму до
моделі ліберальної демократії, за вислом Дж.Бреслауера,
неминуче набирає рис «welfarestate authoritarizm»
(авторитаризму загального блага) [4].
Політична структуризація українського суспільства
почалася на основі перехідної моделі керованої демократії,
яка синкретично поєднувала в собі ліберально-демократичні,
авторитарні та кланово-олігархічні елементи (механізми)
і розвивалася здебільшого на засадах патримоніалізму,
тобто формування вертикальної ієрархії соціально-політичного
підпорядкування. Така схема притаманна традиційним
суспільствам індустріальної епохи. Вона базувалась
на залежності від “начальства”, пріоритеті корпоративних
інтересів владної бюрократії та інволюції більшості
населення (пасивному пристосуванні до наявних обставин).
У нових умовах перехідного періоду вона не тільки
не забезпечувала соціальної стабільності, будучи неефективною,
але й суттєво гальмувала формування ліберально демократичної
парадигми, характерним атрибутом якої є пріоритет
(інтересів) особи у відносинах з державою. Нова парадигма
орієнтована на мережеву систему суспільних взаємовідносин,
в рамках якої відбувається політична модернізація
в епоху Інтернету та інформаційних технологій.
В Україні сьогодні співіснують обидві моделі
соціально-політичної взаємодії, проте патримоніальна
модель, більш адаптована до культурно-історичної традиції,
домінує. Що ж до якісних перетворень громадянського
суспільства та політичної модернізації, то вони суттєво
пов’язані з мережевими системами (моделями), які визначаються
в контексті глобалізації. Саме вони в історичній перспективі
визначатимуть стратегію розвитку громадянського суспільства
в нашій та інших посттоталітарних країнах.
Сучасна політична система в перехідних суспільствах,
на думку О’Доннела, є радше делегативною, ніж представницькою;
громадяни, по суті, делегують свої основні права виконавчій
владі, яка в своїх діях не обмежена ніякими зобов’язаннями,
окрім тих, що стосуються структурних відносин влади
і конституційно визначеного строку повноважень [5,
59]. Для неї характерним є злиття адміністративної
та політичної еліт за домінантною роллю глави держави.
Модель делегативної демократії найбільшою мірою відповідає
реаліям пострадянських форм управління, які насправді
“деполітизують населення”, за винятком тих коротких
періодів, коли виникає потреба в “плебісцинарній підтримці”.
Механізми делегативної демократії пострадянських суспільств
не мають органічного зв’язку з інститутом партійно
політичного представництва.
Політичне реформування в Україні дещо послаблює
персоналістські фактори демократичної легітимності
(інститут президентства) та посилює роль представницьких
інститутів, головним серед яких є парламент. Репрезентуючи
різні суспільні групи, він став загальновизнаним засобом
досягнення соціальної стабільності на основі балансу
інтересів. Тому будь які заходи, спрямовані на руйнування
або дискредитацію інституту парламентаризму, по суті
є деструктивними щодо громадянського суспільства.
Адже консервативно налаштовані політики обстоюють
не громадянське суспільство та ліберальні цінності,
а систему сильної влади, здатної контролювати економічні
реформи та перерозподіл власності. В Україні та інших
пострадянських країнах сьогодні крайні праві та ліві
єдині в своєму несприйнятті конституційної реформи,
спрямованої на перерозподіл владних функцій на користь
парламенту.
Звичайно, розвиток демократії та громадянського
суспільства можливий не лише в рамках парламентської
форми правління. Але, як показує досвід розвинених
країн, саме остання традиційно торує шлях до зміцнення
легітимності демократичних інститутів, значно стимулює
партійно політичну структуризацію суспільства. Адже
будь яка демократична система передбачає ефективну
боротьбу за владу між політичними партіями [Див.Giddens,
2003, 6, стор. 68].
Політичні партії в Україні ще не мають вирішального
впливу на становлення громадянського суспільства.
Більшість українських громадян не вірить у здатність
партій до модернізації влади та відносин власності.
За різними джерелами, лише 3% населення охоплено діяльністю
політичних партій. Така ситуація закономірно відображає
характер ціннісних пріоритетів українського населення.
За результатами опитування 2002 р., така життєва обставина,
як “участь у діяльності політичних партій і громадських
організацій”, зосереджена на периферії системи їхньої
ціннісної ментальності: за п’ятибальною шкалою її
середньозважений індекс дорівнює 2,69. [7, 218]. Отже,
більшість українського населення не розглядає партії
як виразників своїх інтересів та ефективний механізм
реалізації своїх громадянських прав та інтересів.
Разом з тим слід зауважити, що йдеться не стільки
про падіння впливу політичних партій на суспільне
життя, скільки про певну трансформацію їхніх функцій
і ролі. В епоху інформаційного суспільства партії
класичного типу неминуче втрачають свій характер масових
ідеологічних партій, притаманний індустріальному суспільству.
Їхні функції та організаційні мотивації якісно змінюються,
потребуючи інших структурних форм, а це інколи розцінюють
як прикмету їх невагомості, слабкості (“диванні” партії).
Постмодерністські партії, як правило, втрачають своє
ідеологічне забарвлення, але вони лишаються основними
суб’єктами суспільно політичного процесу і зберігають
свою основну цільову функцію – боротьби за владу.
Звернемо увагу на певну тенденцію (з нею пов’язане
становлення партійно-політичної системи в пострадянських
країнах) – до корпоратизації держави та громадянського
суспільства. Вона визначається в контексті транснаціонального
корпоративізму, але водночас є результатом розвитку
внутрішніх соціально політичних реалій. Йдеться про
те, що недорозвинені так звані “диванні” політичні
партії, які не мають масової соціальної бази, чіткої
ідеологічної програми, водночас є виразниками певних
корпоративних інтересів – паливно енергетичного комплексу,
регіональних бізнес еліт, аграрного сектору та ін.
Цю характерну тенденцію неоднозначно оцінюють сучасні
дослідники. Так, учасники Всесвітньої конференції
політологів у Квебеку, яка відбулася у 2000 р., висловили
тривогу щодо того, що процеси демократизації у Східній
і Центральній Європі гальмуються, а формування корпоративних
держав вважають проявами тоталітаризму. На їхню думку,
утвердження глобального корпоративізму засвідчує,
що ХХІ століття стане часом авторитаризму.
Згідно з твердженнями інших аналітиків, становлення
громадянського суспільства на корпоративних началах,
яке має місце в пострадянських країнах, є закономірним
етапом розвитку громадянського суспільства і відповідає
культурно історичним традиціям слов’янських країн
[8, 44]. Такий підхід своїми витоками започаткований
Гегелем, який розглядав корпорацію як другу родину
для громадянина: саме через корпорацію відбувається
гармонізація приватних інтересів для суспільного блага.
Справжній зміст політичної модернізації України
становить поглиблення демократизації, пов’язане із
зростанням кількості та посиленням громадських осередків
і об’єднань за інтересами. Вони значно розширюють
коло суб’єктів політичного життя, сприяють досягненню
політичної стабільності завдяки повнішому врахуванню
інтересів різних верств населення. Вони ж створюють
середовище, орієнтоване на цінності ліберальної демократії
та сучасну модель парламентсько президентської республіки,
за якою державна влада роззосереджується між президентом,
парламентською більшістю та прем’єр міністром. Це
відповідає класичним європейським канонам партійно-парламентської
системи.
Центральною ланкою такої владної структури є
парламент, який, попри всі очевидні недоліки (місце
змагань приватних інтересів та лобістських груп),
все ж забезпечує артикуляцію суспільних інтересів
і обмеження державного втручання (зловживання владою)
на засадах верховенства закону. Громадянське суспільство
в такому контексті виступає лише механізмом або формою
реалізації етичної суб’єктивності – реального плюралізму
інтересів суб’єктів, пов’язаних через мережі взаємодій
та комунікацій [8, 22].
Багатопартійна система України зароджувалась
на основі різноманітних неформальних соціальних сил
і груп впливу, тісно пов’язаних із протестними верствами
населення. Переважну більшість цих партій було створено
для лобіювання приватних та корпоративних інтересів
олігархічних кланів та окремих лідерів. Їхня політична
активність на першому етапі мала деструктивні форми
як “антиполітика”, орієнтована на демонтаж комуністичного
режиму. На думку західних аналітиків, це спричинило
маргіналізацію політичних партій як інструментів (засобів)
мобілізації та політичної комунікації [4]. Такі слабкі
маргіналізовані партії існували в погано інституалізованому
соціальному середовищі поряд з такими групами за інтересами
та впливу, в конкуренції з якими домагались потужнішого
представництва на політичному Олімпі. В умовах відсутності
закону про партії їм не вистачало політичної легітимації,
коли в правовому полі партії державні структури та
автономні соціальні інститути (профспілки як суб’єкти
політичного процесу) інтегруються в єдину, добре структуровану
політичну систему.
Українські партії, попри всю свою численність,
ще не здатні виконувати функції усвідомлення та агрегування
різноспрямованих політичних інтересів суспільства,
які є ключовими з позицій громадянського суспільства.
Їхні функції часто густо зводяться до обслуговування
корпоративних – групових інтересів олігархічних кланів,
що виборюють владу та перерозподіл власності.
Витрачаючи свій основний політичний і ідеологічний
ресурс у міжклановій боротьбі еліт, вони не виконували
своєї основної місії – не забезпечували політичної
комунікації між владою і народом. У посткомуністичних
суспільствах таку комунікативну функцію виконують
альтернативні структури, передовсім соціальні (рухи)
та ЗМІ [5, 18–19]. Одним із наслідків такого підходу
є політична маргіналізація партій, обмеження соціальної
бази демократії.
За таких умов саме адміністративно-бюрократичний
апарат набуває вирішального впливу і в центрі, і,
особливо, на місцях. Саме слабкість партійно-організаційного
будівництва на місцях, в регіонах, неспроможність
більшості партій очолити й спрямувати процес політичної
структуризації призводить до того, що державна влада
у вирішальні моменти розвитку, особливо під час виборів,
все більше вдається до використання адміністративного
ресурсу.
Зазначимо, що залежно від реалізації суспільної
місії партії можуть бути як органічним компонентом
громадянського суспільства, так і (за тоталітарних
режимів) виконувати функції державної влади.
Якщо партії – переможниці парламентських перегонів
“одержавлюються”, набувають статусу партії влади,
формують чиновницькі структури, то опозиційним партіям
відводиться важлива роль формування контрольного органу
(механізму) громадянського суспільства. Лише вони
здатні ефективно і своєчасно реагувати на типові порушення
виборчого процесу – зловживання адміністративним ресурсом,
недотримання порядку фінансування, підкуп виборців
у різних формах та ін. Саме як інститути громадянського
суспільства вони можуть домагатися адекватної реакції
виборчих комісій та судових органів на ці порушення.
Таку ситуацію деякі автори (Арато) інтерпретують як
особливість самих партій, яка полягає в їх “двоповерховій”
структурі: одна частина функціонує на рівні суспільства
(масові партії), інша – на рівні держави (парламентські
фракції або – для партії влади – сформований нею уряд).
“Двоповерховість” політичних партій, на думку С.П.
Перегрудова, означає, що та їх частина, яка діє на
рівні суспільства, відносно самостійна і виконує функції
громадянського суспільства: подібно до груп за інтересами,
вона синтезує імпульси, генеровані в рамках громадянського
суспільства і делегує їх нагору шляхом виборів [11,
60]. По суті, йдеться про два різних канали взаємодії
держави й населення в межах громадянського суспільства.
Але, на думку Арато, громадянське суспільство сприяє
“самоорганізації суспільства” лише в публічній сфері,
поза рамками офіціальної системи комунікацій, контрольованих
державою або партіями.
Політична реформа, здійснювана на основі радикального
лібералізму, без активної участі громадянського суспільства,
може стати лише засобом неконституційного переділу
влади (і власності). І справа тут не стільки в антидемократичній
позиції самої влади, скільки в слабкості громадянських
організацій та загальній зневірі й апатії суспільства
(громадян), яке після активізації 1989–91 років втратило
спроможність впливу на прийняття політичних рішень.
У перехідний період загальна криза легітимності й
відсутність соціальної бази демократії зумовили виникнення
інститутів, які, зберігаючи зовнішні атрибути демократії,
насправді були безконтрольними, відповідальними лише
перед собою. Політична структуризація суспільства
реалізується у фрагментарних формах різноманітних
груп впливу, об’єднань за інтересами та структур,
які лобіюють інтереси потужних фінансово промислових
груп і регіональних номенклатурних кланів (номенклатурних
еліт). Широка мережа такого роду структур громадянського
суспільства не стільки пов’язана з розвитком механізмів
(системи) політичного плюралізму, скільки засвідчує
слабкість політичних партій, які ще не спроможні ефективно
виражати палітру народних прагнень. Тому найбільш
актуальним питанням реформи є залучення населення
до суспільних трансформацій через процес створення
потужних політичних соціально орієнтованих партій.
Воно не може бути вирішене лише адміністративними
засобами. Потрібна довготривала робота зі створення
нової політичної та правової культури, орієнтованої
на залучення саме розгалуженої системи громадянського
суспільства до прийняття рішень, які раніше традиційно
вважались прерогативою державної влади.
В основі глибоких змін у взаємовідносинах держави
й громадянського суспільства – політична тенденція
зниження рівня протистояння між ними. Як зазначають
російські вчені М.В. Ільїн та Б.І. Коваль, це пов’язано
із зміною їхньої внутрішньої природи, коли класовий
характер держави та силова природа громадянського
суспільства трансформуються в різноякісні системи
плюралізму інтересів [12]. Останні аналізуються в
контексті комунікативних систем, тобто політичних
взаємодій різного рівня складності. На перший план
виходять діалог та розуміння інтересів, що не усвідомлювались
у традиційній для індустріального суспільства теоретичній
системі понять класових антагонізмів, диктатури й
насильства. Саме досягнення балансу інтересів є ключем
до соціальної та політичної стабільності в сучасному
постмодерному суспільстві.
Але розуміння значущості соціальної гармонії
не слід ідеалізувати: його можна досягти лише через
конфлікт інтересів, незалежно від того, чи реалізується
цей конфлікт в активно дієвих формах соціальних потрясінь,
чи в рамках комунікативної раціональності Ю.Габермаса.
Крім того, політичні підходи становлять досить строкату
мозаїку теоретичних напрямків, які не утворюють теоретичної
єдності, оскільки орієнтуються на відмінні системи
цінностей, кожна з яких претендує на універсальність
або пріоритетність. Такими найчастіше виступають поняття
рівності (соціалістичний егалітаризм) або свободи
(ліберально демократичні концепції). Останнім часом
все більшої популярності набирають підходи, орієнтовані
на загальне благо (комунітаризм). Їх ефективність
значно обмежена відсутністю переконливих правил вибору
між конфліктуючими політичним цінностями. Небезпека
для демократії полягає не в наявності самих конфліктів
(і силових форм боротьби), а в спробах їх ігнорування
або (силового) придушення, як це практикували тоталітарні
режими.
В епоху СРСР та холодної війни будь які конфлікти
(особливо ідеологічні) вважалися потенційно деструктивними,
такими, що потребували негайного придушення. Але,
як слушно зауважує щодо цього М.Фуко, придушення конфліктів,
які виступають у відкритій публічній формі, означає
придушення свободи та демократії. А тим часом у реальному
функціонуванні демократії як способу життя соціальні
конфлікти неминучі. Та за умов демократичного розвитку
політичний консенсус не можна досягати силовою нейтралізацією
приватних групових інтересів та забов’язань. Чим більш
демократичним є суспільство, тим більше воно, на думку
Б.Флівб’єрга, заохочує різні соціальні групи визначати
свої власні уподобання і спосіб життя, тобто легітимізує
неминучість конфлікту інтересів між ними [13, 154].
Річ лише в тому, що такі конфлікти треба розв’язувати
демократичними методами, шляхом пошуку балансу інтересів.
Це настільки суттєво, що основною місією громадянського
суспільства сьогодні можна вважати формування нової
політичної культури, терпимої до виникнення конфлікту
інтересів. В епоху постмодерну соціальні конфлікти
визнаються характерним атрибутом громадянського суспільства.
Модернізація українського суспільства пов’язана
з децентралізацією державної влади і відбувається
в контексті глобальної модернізації, зміст якої становить
перехід від індустріального до інформаційного суспільства.
Останнє формується як комунікативний процес, котрий
стимулює соціальну активність через створення досконалої
системи комунікацій, передовсім мережі Інтернету.
Позитивна динаміка використання мережі означає інформатизацію
соціального простору України останнього десятиріччя
В постіндустріальну епоху із зростанням ролі
інформаційно комунікативних технологій формується
новий тип політичної культури, що базується на засадах
методологічного релятивізму. На місце вивірених понять
та дефініцій приходять контекстуальність, плюралізм,
плинність, багатозначність інтерпретацій. У сучасному
політичному контексті (суспільстві) поступово утверджується
нова парадигма “мережового суспільства”, в якому наголошується
не на знанні, а на інтерпретації та комунікації [14,
49]. Відходить у минуле сцієнтистський підхід, що
фетишизує інституціонально орієнтовану західну політичну
науку та претензії на монопольне володіння істиною
тої чи іншої політичної ідеології. Демократія з її
концепцією відкритого суспільства апріорі не визнає
домінуючого становища будь якої політичної ідеології.
Вона взагалі не повинна займатися визначенням справжніх
цілей або соціально політичних установок, що стосуються
розвитку людського буття.
У постмодерному політико нормативному дискурсі
утверджується онтологічний підхід, пов’язаний з поняттями
комунітарності та комунікативності, формуванням потужної
мережі громадянських і комунітарних ініціатив, які
реалізують себе у світовому масштабі [15]. Розвиток
нових соціально-політичних практик, форм взаємодії
держави й громадянського суспільства усвідомлюється
в рамках когнітивно-етичного релятивізму, що передбачає
незавершеність, відносність, критичний аналіз домінуючих
політичних та ідеологічних нормативів. Саме на таких
засадах формується постмодерне бачення (усвідомлення)
мережових форм організації людської діяльності, яке
об’єднує політичну реальність буття та віртуальну
реальність Інтернету. Уже сьогодні набувають політичного
статусу Інтернет-партії, всілякі віртуальні суспільні
та квазідержавні структури і навіть хакерські організації,
що відіграли деструктивну роль під час проведення
Давоських форумів.
Ми перебуваємо лише на початку процесу формування
віртуальних політичних структур, які впливають на
взаємодію державних інститутів і громадянського суспільства.
У світі нових політичних практик, пов’язаних із інформаційними
технологіями, немає місця проблемам світового уряду
глобального регулювання та культурно національної
ідентичності. Політичний постмодернізм виступає як
ідеологія Інтернету. Вона включає в себе формування
нових ідентичностей (“netizen” – громадян Інтернету)
та пов’язаних з ними нових віртуальних політичних
реальностей. Принциповими питаннями для дослідників
стають “мережові проекти” (побудовані на базі Інтернету),
а знаковими поняттями – “множинні лояльності” та ідентичності
Інтернет простору (shifting, multiply, splitting etc.),
які, на думку деяких аналітиків, і формують нові політичні
виміри й нові питання про владу [14, 54].
Сучасна західна політична традиція заперечує
саму можливість більшості соціальних груп виступати
суб’єктами політичного процесу, творцями історії.
У системі повсякденних політичних комунікацій поняття
“народ” як ключова референція політичних рішень і
дій дедалі частіше заміщується поняттям “електорат”,
який, по суті, позбавлений політичної волі, лише відображає
громадянське уявлення та легітимізує владу. Відповідно
трансформується сам предмет політичної свідомості.
Як зауважив Б.Г. Капустін, поведінка/діяльність “електорату”
аналізується в контексті логіки інструментальної раціональності,
артикулює увагу на об’єктах маніпуляції продуктів
тієї “фабрикації волі”, яку Йозеф Шумпетер вважав
однією із визначальних рис сучасної процедурної демократії
[16, 8-9].
Суттєвою особливістю політичної модернізації,
яка відбувається на теренах пострадянських країн,
є те, що вона реалізується в соціально економічному
контексті глобалізації. Глобалізація супроводиться
значним зниженням ролі й впливу національних держав
і політичних партій на населення, що деякі аналітики
розцінюють як свідчення деполітизації мас. Але це
не зовсім так. Як свідчить авторитетний представник
Лондонської школи економіки та політики Е.Гідденс,
насправді в умовах глобалізації відбувається ширше
залучення мас у політику: просто основним каналом
їхньої активності стають соціальні рухи й групи, які
висувають на перший план другорядні для традиційної
парламентської політики питання екології, прав споживачів,
анонімних алкоголіків і сексуальних меншин, захисту
тварин та ін. [Giddens, 6, 74, 76]. Такі групи не
зможуть зайняти місце політичних партій, але вони
суттєво впливають на артикуляції інтересів та розподіл
сил у громадянському суспільстві. Вони продовжують
нові політичні практики й нові тенденції політичного
розвитку.
Однією з таких нових тенденцій є послаблення
вертикально-ієрархічних структур у політичному житті
“нових демократій”, їхня релевантність, відкритість,
включеність до горизонтальних мережових структур комунікацій
та соціального контролю. Тому поширення мережових
структур громадянського суспільства в контексті глобальних
комунікацій несе значну загрозу для традиційних авторитарних
структур державної влади, побудованих за ієрархічним
принципом вертикального підпорядкування. Вони виявляють
свою неефективність у світі активних комунікацій,
пов’язаних з електронними технологіями. Як слушно
зауважує Д.М. Пєсков, інформаційно комунікативні технології
радикально змінюють традиційне розуміння політики
як сукупності відношень до влади: політична влада
вписується в культурні коди, за посередництвом яких
політики взаємодіють на новому інформаційному полі;
мережові організації, структуровані за допомогою Інтернету
на основі культурних цінностей, поступово займають
нішу традиційних політичних інститутів, таких як партії,
профспілки і формальні інститути громадянського суспільства
[14, 51]. Відповідно політичні рішення можуть прийматися
суб’єктами суспільно-економічної діяльності за допомогою
кодів, що не вписуються в традиційну логіку форм і
механізмів політичного впливу.
Тому трансформація політичних відносин та інститутів
може набирати не притаманних їй форм, регулюватися
не стільки легітимними рішеннями національних політичних
інститутів, скільки чинниками глобального характеру.
Вони виявляють себе на політичному полі національних
держав як культурно-етичні нормативи у вигляді нових
смислів і тенденцій, які усвідомлюються національними
лідерами не відразу та несистемно.
ЛІТЕРАТУРА
1. Малахов В.А., Єрмоленко А.Н. та ін. Етика і політика:
проблеми взаємозв’язку. – Київ, 2001.
2. Huntington S. Political order in Changing Societies.
– New Haven, 1968.
3. Р.Саква. Режимная система и гражданское общество
в России // Полис. – 1997. – 1.4.
4. Breslauer G.W. On the Adaptability of Soviet Welgare
– State Authoritarianism // Soviet Society and the
Communist Party. – Amherst, 1978.
5. O’Donnel G. Delegative Democracy // Journal of
Democracy. – 1994. – Vol. 5, №1
6. Giddens A. Runaway World. How globalization is
Reshaping our Lives. – Routledge, 2003.
7. Ручка А. Ціннісні пріоритети громадян України з
різними політико- ідеологічними преференціями. – К.,
2002.
8. Гражданское общество, правовое государство и право
// Вопросы философии. – 2002. – № 1.
9. Гегель Г. Философия права. – М., 1990.
10. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія.
– К., 1999.
11. Перегрудов С.П. Гражданское общество: «Трёхчленная»
или «одночленная» модель? // http://www.politstudies.ru/fulltext/1995/3/7.html
12. Ильин М.В., Коваль Б.И. Две стороны медали: гражданское
общество и государство (четвертая беседа цикла) –
Полис, 1991, 4, 5, 6 http://www.politstudies.ru/fulltext/1992/1/18.htm
13. Фливбьерг Б. Хабермас и Фуко: мыслители для гражданського
общества // Вопр.философии. – 2002. – №2.
14. Песков Д.Н. Інтернет-пространство: состояние пре
модерна? // Полис. – 2003. – №5.
15. Кравченко И.И. Концепция гражданского общества
в философском развитии // Полис. – 1991. – №5.
16. Политическая философия в России // Вопросы философии.
– 2002. – №4.
