Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
А.В. Чантурія, старший викладач
Луганського національного педагогічного університету
імені Тараса Шевченка
СЕМІОТИЧНІ ВИМІРИ ІСТОРІЇ
Філософське осмислення історії в наш час здійснюється
в атмосфері гострих дискусій, постійного пошуку нових
світоглядних орієнтирів та методологічних підходів.
Існування людського суспільства має історичний вимір,
і зрозуміти специфіку соціальної реальності, ігноруючи
цей факт, неможливо. Дослідниками відзначається розмаїття
підходів до визначення сутності історичного процесу.
Так, міфологічна свідомість розглядає історію як “незмінність,
що змінюється”. Християнська філософія вбачає в історичному
процесі самоствердження минущого й мінливого людського
буття в нерозривному зв'язку з вічним і незмінним
буттям Бога. Класична традиція визнає найважливішою
субстанцією історичного процесу суб’єкта, роль якого
обмежується пізнанням трансцендентальних смислів і
реалізацією трансцендентальних цілей. На некласичному
етапі такі смисли й цілі втрачають реальне значення.
Важливе місце посідає визнання цінності й унікальності
вільної історичної особистості, чия відповідальність
за долю майбутнього ґрунтується на усвідомленні ціннісного
смислу історичного розвитку. І, нарешті, у межах постнекласичної
раціональності історичне пізнання “виступає як процес
осягнення (в єдності розуміння та смислоутворення)
багатофакторної, багаторівневої конкретно-історичної
культурної реальності, наповненої різноманітними культурними
й особистісними смислами” [11, 598].
Історіософські концепції відображають особливості
світогляду, рівень розвитку наукових знань і характер
соціальної практики конкретної епохи. Тому теоретичне
осмислення історичного процесу безпосередньо пов'язане
з аналізом феномена культури як втілення тих або інших
соціальних інтенцій. Отже, однією з найважливіших
філософських проблем сьогодення є створення такої
моделі історичного процесу, яка б враховувала сучасні
уявлення про продуктивність тих чи інших методологічних
підходів до осягнення реалій минулого та соціального
буття взагалі.
Історія може розглядатися як процес зміни і становлення
реальних подій, а також як осягнення цих подій у межах
культури, яке має різний ступінь достовірності. Саме
в останньому значенні історія постає як предмет семіотичного
дослідження. Оскільки наближення до реальності стало
найголовнішим способом верифікації історичного знання,
розповісти про події те, якими вони були, вважається
вищим проявом об'єктивності історичної науки. Семіотичний
підхід виходить із настанови, що історик має справу
не з фактами, а з текстами, які репрезентують ті чи
інші історичні події з більшим чи меншим ступенем
імовірності.
Історичний вимір існування суспільства знайшов
своє відображення у працях К.Леві-Стросса, Р.Барта,
А.Компаньона, В.Декомба, Ю.М. Лотмана, В.М. Топорова,
Б.А. Успенського, І.С. Скоропанової та багатьох інших
авторів, які звертаються до досягнень семіотичної
традиції. Новітні надбання культури формують контекст,
в якому уявлення про історичний розвиток набувають
нових властивостей, які потребують докладного розгляду.
Історичне минуле виникає не як безпосередньо
надана реальність, а як реальність інша, організована
за допомогою уявлень про логічну послідовність, цілісність
і зв'язність, що виступають найважливішими характеристиками
раціонально організованого тексту. Логічні вимоги
до організації інформації виступають як найважливіший
код, яким керується історична наука, але прагнення
раціонально інтерпретувати і викласти історичні події,
які неминуче включають у себе й ірраціональні компоненти,
призводить до того, що історична реальність як те,
що “дійсно було”, випрямляється, спрощується, набуваючи
характеристик вистави, яка послідовно розгортається
на історичній сцені. Джерелом нової інформації виступають
реальні події, які за допомогою культурних кодів інтерпретуються
індивідами і соціальними групами.
Історіософському дослідженню властива постійна
напруга між прагненням до об'єктивації здобутих знань
та необхідністю враховувати значення особистісних,
унікальних, випадкових факторів, що визначають історичний
розвиток. Соціальне пізнання все ближче підходить
до розуміння необхідності вивчення принципових можливостей
та основ людської комунікації. Актуальність семіотичного
підходу, визначається, насамперед, тим, що він дає
можливість продуктивно використовувати методи аналізу
мови у дослідженні найрізноманітніших проявів культури.
Мова розглядається в якості “систематизованої сукупності
правил, необхідних для комунікації, що є байдужою
до матеріалу тих сигналів, із яких вона складається”
[3, 250]. Мова виступає як найдосконаліший засіб людської
комунікації, тому визнається доречним залучення до
вивчення найрізноманітніших комунікативних процесів
саме лінгвістичного інструментарію. Усвідомлення культури
як “мови” соціальної реальності було найважливішою
теоретичною настановою, що визначила специфіку структурно-семіотичного
дослідження історичного процесу. Це дослідження базується
на методологічних принципах, що застосовуються при
вивченні найрізноманітніших проявів культури – міфів,
літературних творів, кінофільмів, політичної ідеології
та ін.
На етапі становлення структуралістського підходу
головна увага приділялася пошукам структурних особливостей,
інваріантних характеристик та універсальних принципів,
що лежать в основі досліджуваних явищ. Ідея Ф. де
Соссюра про те, що мова може досліджуватися як самодостатній
феномен в єдності власних іманентних характеристик,
вплинула на розуміння характеру тих принципових обмежень,
що з необхідністю повинні враховуватися й у структурно-семіотичному
аналізі історичного процесу. Так, В.Н. Топоров відзначає,
що “смисл цих обмежень – у створенні передумов для
розмежування в історії того, що має відношення до
е м і ч н о г о, і того, що належить до е т и ч н
о г о (або емпіричного) рівня (порівн. фон-емний -
фон-етичний, phon-emiс - phon-etic); у визначенні
того, чи є історія і н в а р і а н т н о ю щодо перетворень
різного роду (і, отже, сама по собі становить особливий
клас явищ) чи вона повинна розглядатися як в а р і
а н т чогось більш ширшого за обсягом (і, отже, входити
в деякий клас явищ поряд з іншими); у з'ясуванні розходжень
між описом, який ведеться зсередини сукупності явищ,
що стосується, і описом, що ведеться ззовні” [15,
107–108].
Історія розглядається як специфічний семіотичний
процес у просторі культури – систематизованої сукупності
норм і правил, за допомогою яких здійснюється комунікація,
організовується й структурується індивідуальний та
соціальний досвід, набуваючи універсального значення.
“У семіотичній перспективі історичний процес може
бути представлений, зокрема, як процес комунікації,
при якому, постійно надходячи, нова інформація зумовлює
ту чи іншу відповідну реакцію суспільного адресата
(соціуму). У даному випадку принципово неважливо,
хто є адресантом, відправником повідомлення” [17,
10]. Важливим є виявлення тих іманентних механізмів,
що забезпечують розгортання історичного процесу, виробництво
нової інформації та продуктивність комунікації поза
залежністю від соціокультурних просторів, взагалі
– від тих чи інших знакових утворень, які у даній
ситуації можуть виступати як функціонально тотожні.
Загальною функцією цих утворень є вироблення нової
інформації, перетворення реальності на зміст індивідуального
й суспільного культурного досвіду. “Історія за своєю
природою семіотична в тому розумінні, що вона передбачає
деяку семіотизацію дійсності – перетворення не-знака
в знак, не-історії в історію” [17, 11].
Неодноразово відзначалося, що недоліком структурно-семіотичного
осмислення історичного процесу є недооцінка ролі у
ньому індивіда, суб’єктивних факторів, оскільки ставиться
за мету, виявити глибинні структури та механізми.
Навіть якщо взяти до уваги обмеженість можливостей
будь-якого методу дослідження, з тим, що такі зауваження
мають під собою певні підстави, важко не погодитися.
Спроба побудувати модель історичного процесу на основі
аналізу лише його об'єктивних характеристик навряд
чи може дати вагомі результати, оскільки саме імпульси,
що визначаються суб'єктивними чинниками, додають суспільному
розвиткові непередбачуваності, більшої інформативності,
становлять його специфіку та відтворюють найважливіші
умови для продуктивної історичної комунікації.
Зазначимо, що структурно-семіотичний підхід деякою
мірою є альтернативою екзистенціалістському світорозумінню,
що розглядає історію як арену самореалізації вільно
діючого індивіда. Можливість протистояти нерегламентованому
волюнтаризмові, наблизитися до ідеалу науковості та
об'єктивності вбачається у використанні методологічних
досягнень природничих наук. Однак, реалізація таких
інтенцій іноді веде до досить категоричних висновків:
“Фактично історія не пов'язана ані з людиною, ані
з якимось особливим об'єктом. Вона – метод, використання
якого є необхідним для відкриття елементів деякої
структури, людської або нелюдської” [9, 321].
Таким чином, структурно-семіотичний аналіз історичного
процесу постає, насамперед, як виявлення іманентних
універсальних характеристик, що поєднують його з іншими
комунікативними процесами. Історичне дослідження не
має самостійного значення, але є необхідним для семіотичного
осягнення соціальної реальності, оскільки відбиває
логіку розвитку знакових систем. Так, на думку К.Леві-Стросса,
“історія знакових систем охоплює логічну еволюцію,
що належить до різних рівнів структурування, і ці
рівні спершу ще треба виділити. Якщо свідома система
існує, вона може виникати лише як щось на кшталт “діалектичної
середньої” серед безлічі несвідомих систем, кожна
з яких охоплює якийсь аспект чи рівень соціальної
реальності. Ці системи не збігаються ані за своєю
логічною структурою, ані за історичною “прив'язкою”.
Вони ніби переломлюються, зіштовхуючись із часовим
виміром, міць якого додає синхронії її щільність,
без чого вона перетворилася б у розріджену невідчутну
сутність, фантом реальності” [10, 370].
Будь-яка інтелектуальна традиція сама розвивається
у специфічній історичній ситуації. У нерозривному
зв'язку з такою ситуацією розвиваються й семіотичні
дослідження, у межах яких постійно формуються нові
підходи і визначаються нові виміри соціальної реальності.
Ось чому явно позитивістські вподобання структуралізму
піддаються досить глибокому переосмисленню у постструктуралістський
період розвитку семіотики. Створення загальних умоглядних
конструкцій, що поєднують у єдиному метаоповіданні
Історію та Природу, поступається місцем уявленням
про світ як про “хаос, що самоорганізується”, породжуючи
нові структури. Орієнтиром для методологічних інновацій
у різноманітних галузях пізнання виступають принципи
синергетики:
1. Досліджувані системи складаються з декількох
чи багатьох однакових або різнорідних частин, які
перебувають у взаємодії одна з одною.
2. Ці системи є нелінійними.
3. При розгляді фізичних, хімічних і біологічних
систем йдеться про відкриті системи, далекі від теплової
рівноваги.
4. Ці системи піддаються внутрішнім і зовнішнім
коливанням.
5. Системи можуть стати нестабільними.
6. Відбуваються якісні зміни.
7. У цих системах виявляються емерджентні нові
якості.
8. Виникають просторові, часові, просторово-часові
чи функціональні структури.
9. Структури можуть бути упорядкованими чи хаотичними.
10. У багатьох випадках можлива математизація
[12, 55].
Зміни у поглядах на світ детермінують трансформації
уявлень про людину, суспільство, історію. “Філософія
нестабільності” досить вдало відбиває світоглядні
особливості “ситуації постмодерну”. Постмодерністський
світ виникає перед дослідником як імовірнісний світ,
як єдина реальність, що розгортається та здійснюється
в безлічі різноманітних процесів і варіантів. У цьому
світі поступ історії також визнається множинним, різноспрямованим,
суперечливим, імовірнісним. “При сприйнятті історії
не відкидаються фактори, які раніше були виключеними
як такі, що випадають з абстрактно-детерміністської
схеми” [13, 28]. Серед таких факторів – неоднозначний
вплив імпульсів колективного й індивідуального несвідомого,
коеволюція біосфери та людського суспільства, глобалізація
суспільного життя в умовах нестабільності, непередбачуваності
й неоднорідності історичного розвитку людства. Історичний
процес, який розглядається крізь призму уявлень про
самоорганізацію систем, виступає як похідна від безлічі
факторів, кожний з яких здатний вплинути на нестабільне
ціле. Усі ці зміни позначаються і на історіософському
дослідженні, яке тепер відбувається у межах широкої
парадигми різноманітних концептуальних підходів, яка
репрезентує себе як методологія постмодернізму.
Під впливом постмодерністської парадигми набуває
нових вимірів і семіотичний аналіз історичного процесу,
оскільки історія як знання про минуле сьогодні не
тільки не може претендувати на однозначну і єдино
можливу інтерпретацію подій, а й взагалі втрачає статус
адекватного способу репрезентації того, що “дійсно
було”. Ось чому найчастіше “постмодерністів цікавить
не конкретна, одинична людина, а людина як антропологічний
феномен, не конкретний відрізок історичного розвитку,
а історія як наукова дисципліна... ” [13, 53]. Минуле
моделюється відповідно до найрізноманітніших підходів
і тлумачень. “Дослідник-постмодерніст став проводити
мисленні й комп'ютерні експерименти з тим, що не було
пройдено, не відбулося або було втрачено. Маніпулюючи
з минулим, історик допитує колишнє, прагнучи довідатися
не про те, як це було насправді, але, цікавлячись
переважно тим, “як це дійсно не відбулося ““ [18,
85].
Одним з прикладів методологічних пошуків у цьому
напрямку можна вважати ідею І.В. Бестужева-Лади про
створення ретроальтернативістики – дисципліни, яка
“здатна розвинути теорію втрачених можливостей у тому
або іншому історичному процесі, що дасть можливість
набагато повніше і глибше осмислити історичне минуле
у сенсі уроків на майбутнє” [4, 113]. І.В. Бестужев-Лада,
наводячи як приклад російський і французький офіційні
сценарії подій війни 1812 року, відзначає, що навіть
у межах наукового осягнення історії питома вага умоглядних
віртуальних конструкцій, створених на догоду політичним,
національним, ідеологічним і навіть особистим інтересам,
досить велика.
В ретроальтернативних конструкціях соціальний
час втрачає єдиний напрямок, стає оборотним, охоплюючи
минуле, сьогодення та майбутнє у своєрідній гіперісторичній
реальності. Евристична цінність таких експериментів
та необхідні обмеження, які треба встановити, ще мають
стати предметом відповідної рефлексії. Але, із семіотичної
точки зору, у даному підході до розгляду історичних
подій можна побачити прагнення до діалогу, пошуку
“іншого”, стереоскопічність, більш глибоке “вчитування”
у реалії минулого. Крім того, нова інформація, яка
генерується у процесі постмодерністських експериментів,
не тільки визначає інші виміри минулого, а й допомагає
осягнути складні реалії сьогодення. Історичний процес
постає як більш інформативний, оскільки надмірність
таких пошуків компенсує обмеженість можливостей традиційного
наукового дослідження, залученого до універсуму культури,
який постійно розширюється. “При нетрадиційному запитуванні
особливо помітними стають спрощення, які зумовлені
розхожими уявленнями про історію. Мається на увазі,
насамперед, тяжіння дослідників до маніфестації історичних
процесів через опис військово-політичних подій як
переважних сюжетів історії. Ці події дійсно заповнюють
сцену історичних драм. Але історія, як відомо, має
й інші об’єктивні лінії сюжетних ходів, зумовлені
конституюванням її і як біографії духу, і як здійснення
суду над людством чи шляху його порятунку, як історії
у контексті Універсуму і як відтворення людини в утилітарних
формах її життєдіяльності” [8, 33]. Минуле поліфонічне,
тому у діалозі з ним не слід обирати лише окремі теми,
збіднюючи його зміст та значення.
На специфіку осягнення історичного процесу мають
вплив і методи аналізу естетичних феноменів. Історія
постає як об'єкт для текстового моделювання і, таким
чином, естетичного осмислення. “Історія – це роман,
що був; роман – це історія, що могла б бути”. Цей
парадокс із “Щоденника” Гонкурів за 1862 рік французький
структураліст Антуан Компаньон наводить як доказ досить
давнього походження думки про “історичність тексту”
та “текстуальність історії” [7, 259]. Але, слід зазначити,
що статусу теоретичних принципів для історіософського
дослідження подібні метафори набувають лише в епоху
постмодерну.
Постструктуралістський період розвитку семіотичних
досліджень нерозривно пов'язаний з поняттям “інтертекст”.
Цей термін вперше вводить Юлія Крістєва для осмислення
ідей М.М. Бахтіна у сфері аналізу соціальної взаємодії
дискурсів. Кожен дискурс характеризує специфічний
спосіб чи специфічні правила організації усної або
письмової мовної діяльності. Досить часто говорять
про дискурс, як про особливий стиль, що характеризує
різні форми духовного осягнення дійсності – філософський
дискурс, політичний дискурс, природничо-науковий дискурс
та ін. [14, 45]. Дискурс історичної науки також розглядається
як особлива частина інтертексту. Тому виникає питання
про те, у чому саме полягає відмінність даного дискурсу
від інших. Що відрізняє історичне оповідання від оповідання
взагалі і, зокрема, від оповідання літературного?
Саме на це питання намагається відповісти Р.Барт у
своїй роботі “Дискурс історії” [2, 427].
Аналізуючи особливості дискурсу таких великих
класичних істориків, як Геродот, Макіавеллі, Боссюе
й Мішле, Барт доходить висновку, що “просте” наведення
фактів не може визнаватися вищим доказом цих фактів.
На його думку, оповідання не може виступати як головне
означаюче реальності. “Історичний дискурс не наслідує
реальності, а всього лише позначає її, весь час повторюючи
це було, хоча таке твердження всякий раз може бути
лише позначуваним – виворотом усього історичного оповідання
в цілому” [2, 440].
Накреслюючи перспективи змін в історичному пізнанні,
які пов'язані з аналізом його структурних особливостей,
Р. Барт відзначає, що “історичне оповідання вмирає,
тому що знаком історії відтепер служить не стільки
реальність, скільки інтелігібельність” [2, 441].
Отже, історичний та літературний дискурси у своїх
семіотичних характеристиках зближуються. Здійснюється
діалог між різними текстами культури, а соціальне
ціле виступає як текстуальне ціле. У цьому й розкривається
зміст поняття “інтертекстуальність”. “Історія – це
конструкт, нарратив, і в цій якості вона репрезентує
сьогодення поряд із минулим; її текст сам належить
до літератури. Об'єктивність чи трансцендентність
історії – міраж, тому що історик сам належить до дискурсів,
за допомогою яких він конструює історичний об'єкт.
Не усвідомлюючи своєї приналежності, історія виявляється
лише проекцією ідеології – таким є урок, який дають
нам Мішель Фуко, а також Хейден Вайт, Поль Вейн, Жак
Рансьєр і багато інших” [7, 259].
Отже, історія як специфічний текст виступає об'єктом
для естетичного осмислення. На постмодерністському
“святі методології” таке взаємозбагачення літературознавчої
та історіософської парадигм видається цілком можливим.
Текст, який розповідає про минуле, включений у текст
самого історичного процесу і наявної соціальної реальності.
Дослідник “читає” текст реальних подій і, організовуючи
його відповідно до правил історичного дискурсу своєї
епохи, “переписуючи” реальність, він тим самим підключається
не тільки до історіографічних текстів, але і до тексту
самої соціальної реальності. Таким чином, світ постає
як текст, що включає в себе все багатство подій і
їхніх інтерпретацій, тобто інтертекст.
Поліваріантна, багатовимірна, фрагментарна постмодерністська
реальність прагне проявитися у віртуальних конструкціях,
що виникають як у новаціях сучасного мистецтва, так
і в межах історіографії. І, якщо в першому випадку
умовність подібних конструкцій очевидна, то в другому
дуже складно провести грань між тим, що було, і тим,
чого не було. Так, боснійським школярам пропонують
три варіанти вітчизняної історії, мистецтва і рідної
мови. Те, що вони вивчають, залежить від того, яка
з трьох великих етнічних груп контролює шкільну освіту.
Наприклад, на території, яка контролюється православними
сербами, дітям розповідають, що людину, яка в 1914
році вбила ерцгерцога Фердінанда, що стало приводом
до Першої світової війни, слід вважати “героєм і поетом”.
Дітям католиків хорватів кажуть, що він був “найманим
убивцею, якого серби підготували для здійснення цього
терористичного акту”. За мусульманською версією він
“націоналіст, вчинок якого викликав антисербські виступи,
які вдалося вгамувати тільки об'єднаним силам поліції
всіх трьох етнічних груп”. Учнів, стверджує “Нью-Йорк
таймс”, просять сказати, хто вони: серби, мусульмани
чи хорвати – і потім відповідно розподіляють по класах
[16, 28].
Зі зростанням кількості таких віртуальних побудов
історія набуває статусу гіперісторії, яка поглинає
справжнє індивідуальне й соціальне минуле. Механізм
цього процесу найяскравіше відбивається в сучасних
досягненнях гіпермистецтва. Руйнування уявлень про
однозначність авторської інтенції призводить до пошуків
умов для інтерактивної взаємодії у сфері художньої
творчості. І з'являються гіперроман із безліччю сюжетних
ходів і варіантів фіналу, гіпертеатр із можливістю
одночасної постановки різних сцен, гіпертекст як “надтекст,
який піднявся над звичайним, щоб повести читача по
той бік друкованої сторінки” [6, 248]. Під гіпертекстом
взагалі розуміють “форму організації текстового матеріалу,
за якої його одиниці представлені не у лінійній послідовності,
а як система вказаних можливих переходів, зв’язків
між ними. Слідуючи цим зв’язкам, можна читати матеріал
у будь-якій послідовності, створюючи різні лінійні
тексти” [1, 137–138]. Розвиток новітніх комп’ютерних
технологій сприяє розширенню ментальних можливостей
моделювання реальності.
Таким чином, культура намагається відтворити
структурні особливості розгортання реального історичного
процесу: можливість вибору з декількох альтернатив,
непередбачуваність у розвитку подій, відкритість фіналу.
Але прагнення до абсолютного структурного збігу з
реальністю може призвести культуру до збігу із самою
собою, оскільки реальність розчиняється у створеній
нею гіперреальності [5, 70]. Це стосується й історичної
науки. Є історичний дискурс, є відповідна дискурсивна
практика, яка створює гіперреальність, залучаючи до
її простору об’єкти та явища, організовані за правилами
даного дискурсу. Прагнення враховувати все розмаїття
проявів реальності та її інтерпретацій призводить
до того, що історіографія перетворюється на арену
постійної боротьби альтернативних точок зору, а представникам
різних культур та етносів надається можливість обрати
або створити власний варіант історичного минулого.
Усе це нагадує технологію читання гіперроману. Різниця
тільки в тому, що, моделюючи сюжети історичного минулого,
ми обираємо не літературний фінал, а власне майбутнє.
“Сучасна історія стає все більш об'ємною. Вона все
тісніше пов'язує рух вперед з перетворенням сьогодення
під кутом зору невикористаних можливостей минулого,
тобто реалізує майбутнє не тільки в запитах сьогоднішнього,
а й у складі досвіду минулого, що входить у сучасність”
[8, 41].
Якщо історичний дискурс репрезентує не тільки
об’єктивну, а й інтерсуб’єктивну реальність, подальші
методологічні пошуки, мабуть, треба вести у напрямку
узгодження найрізноманітніших сценаріїв історичних
подій з метою взаємозбагачення різних культур та оптимізації
історичного дискурсу. Історія вчить тому, що діалог
є необхідним, в якій би реальності він не відбувався.
Дискурс історії не може бути продуктивним, з точки
зору комунікативних можливостей, якщо гіперісторична
реальність замкнеться на самій собі і догідливо буде
виправляти помилки, які ми не знайдемо сміливості
визнати реальними.
ЛІТЕРАТУРА
1. Агеев В.Н. Семиотика. – М., 2002.
2. Барт Р. Дискурс истории // Барт Р. Система Моды.
Статьи по семиотике культуры. – М., 2003.
3. Барт Р. Основы семиологии // Французская семиотика:
От структурализма к постструктурализму. – М., 2000.
4. Бестужев-Лада И.В. Ретроальтернативистика в философии
истории // Вопросы философии. – 1997. – № 8.
5. Бодрийяр Ж. Злой демон образов // Искусство кино.
– 1992. – № 10.
6. Генис А. Гипертекст – машина реальности // Иностранная
литература. – 1994. – № 5.
7. Компаньон А. Демон теории. – М., 2001.
8. Крымский С.Б. Метаисторические ракурсы философии
истории // Вопросы философии. – 2001. – № 6.
9. Леви-Стросс К. Первобытное мышление. – М., 1994.
10. Леви-Стросс К. Путь масок. – М., 2000.
11. Сергейчик Е.М. Философия истории. – СПб., 2002.
12. Синергетике – 30 лет. Интервью с профессором Г.Хакеном
// Вопросы философии. – 2000. – № 3.
13. Скоропанова И.С. Русская постмодернистская литература:
новая философия, новый язык. – СПб., 2001.
14. Современное зарубежное литературоведение (страны
Западной Европы и США): концепции, школы, термины.
Энциклопедический справочник. – М., 1996.
15. Топоров В. Н. О космологических источниках раннеисторических
описаний //Труды по знаковым системам. VI. – Тарту,
1973.
16. Три взгляда на историю // “Пробудитесь!” – 1998
г. – 22 августа.
17. Успенский Б.А. Избранные труды, т. 1. Семиотика
истории. Семиотика культуры. – М., 1994.
18. Экштут С. А. Сослагательное наклонение в истории:
воплощение несбывшегося. Опыт историософского осмысления
// Вопросы философии. – 2000. – № 8.
