Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
С.В. Бондар, докторант Інституту
філософії імені Г.С. Сковороди НАН України
РОЛЬ БОГОРОДИЦІ У СВІТОВІЙ І ВІТЧИЗНЯНІЙ
ІСТОРІЇ (ЗА УЯВЛЕННЯМИ РУСЬКИХ КНИЖНИКІВ XI–XIV ст.)
“Віруємо, що Господь наш Ісус Христос єдиний
Заступник наш, Який Своєю Кров’ю примирив людину з
Богом і Який ввесь час піклується й захищає Своїх
послідовників і умилостивляється до гріхів наших.
Ісповідуємо також, що Святі заступаються за нас у
молитвах і проханнях до Нього, а найбільш Пренепорочна
Мати Божественного Слова…” – ці слова з “Послання
патріархів Східної Вселенської Церкви про Православну
Віру” [1, 33] достотно розкривають роль Богородиці
у захисті вірних. В унісон їм звучать також слова
преп. Йосипа Волоцького: “І що якби не знайшлося на
землі це чисте і всенепорочне Вмістилище Божества,
то й не спаслась би жодна плоть, і що вся слава і
честь і святиня від самого першозданного Адама і до
кінця віку – пророкам, апостолам, мученикам, праведникам,
преподобним і смиренним серцем – була, є і буде через
Неї Одну, Богородицю Марію” [2, 15].
Ще у VII ст. святий Андрій Критський, автор натхненного
“Слова на Різдво Пресвятої Богородиці”, писав, що
в цей день “гідність людська приймає дар першого творіння
й повертається до колишнього стану”. Потьмарену неподобством
гріха первісну благоліпність, красу, через з’єднання
природи людської з народженою Матір’ю Боголюдиною,
людина набирає в найчудовішому й богопристойнішому
вигляді. Нині розпочинається відтворення природи людської
й старий світ отримує початок другого Божественного
творіння. Спаситель роду людського схотів улаштувати
нове народження й відтворення людини: подібно до того,
як під час першого Творення, взявши порох з незайманої
й чистої землі, він створив першого Адама, так і тепер,
– влаштовуючи своє втілення на землі, – так би мовити,
замість пороху, – обирає зі всього творіння цю чисту
й пренепорочну діву й відтворюючи людство в обраній
із середовища людей, творець Адама твориться новим
Адамом, щоби врятувати древнього [3, 42].
З наведених тез випливає, що у християнській
літературі й християнській свідомості Богородиця вшановується
не лише як Мати Господа, а й як небесна помічниця,
покровителька християн. Її розуміють як заступницю
людського роду перед праведним суддею. Завдяки їй
народився й здійснив свою рятівну місію Ісус Христос.
Вона започаткувала нове творіння, що повертає людське
плем'я до первісного райського стану. Нова євангельська
фаза в історії людства, що прийшла на зміну фазі Старого
Завіту, відбулася й завдячуючи Діві Марії.
Власне, виняткову роль матері Ісуса Христа у
християнстві було визначено раніше, вже в Богоодкровенному
Писанні. Перше слово про Богородицю було проголошено
ще в раю самим Богом в обітованні про Спасителя прабатьків
людства. Це обітовання, яке у тлумачів Святого Письма
називається “першоєвангелієм”, звернене до спокусника:
“І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між
насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову,
а ти будеш жалити його в п’яту” (Бут. 3, 15). Оскільки
в образі природного змія переховувався “змій великий,
вуж стародавній, що зветься диявол і сатана” (Об.
12, 9), то й під жінкою розуміють тут не Єву власне
і не якусь іншу жінку, тим паче, що потомство Єви,
упродовж старозавітної історії людства, аж до пришестя
у світ Ісуса Христа, не мало успіхів у боротьбі із
змієм дияволом. Ці слова з книги “Буття” такі отці
церкви, як Юстин, Іріней, Кіпріан, Златоуст, Ієронім,
вважали найвеличнішим пророцтвом, що проходить через
усю світову історію аж до кінця світу. Водночас воно
оберталося на дійсність у кожній священній події цієї
історії. Адже ця історія започаткована, розгорталася
й триває в непримиренній боротьбі між духовним і матеріальним,
буттям і небуттям, святим і профанним, світлом і темрявою
(Ів. 3, 19–20; 7, 7; 1 Ів. 2, 15). Перша у світі жінка
першою потрапила в тенета диявола, але вона ж своїм
каяттям, що відбувалося упродовж подальшого позарайського
життя, потрясає його владу над собою. Замість погибельної
дружби жінки із змієм між ними виникає рятівна для
людства ворожнеча. Оскільки дружина першого Адама
була причиною падіння, остільки мати другого Адама
стала зброєю спасіння людського роду. Під насінням
змія мається на увазі не лише потомство змія як такого,
а передусім потомство змія спокусника, тобто чада
диявола за духом, духовні нащадки, “батько яких диявол”
(Ів. 8, 44) і які сповнені “всякого підступу та всілякої
злості”, й вороги “всякої правди!” (Дії 13, 10). Саме
із середовища такого насіння диявола Святе Письмо
виокремлює “беззаконника, призначеного на погибель”
(2 Сол. 2, 3) – антихриста. А насіння жінки – весь
людський рід, благочестиві його представники, які
запекло боролися й борються з панівним на землі злом.
Супротивник антихриста, головний переможець змія –
Великий Нащадок – народився від Діви Марії (Гал. 4,
4; Бут. 17, 7).
Уселенський драматичний непримиренний агон між
обома царствами, що розпочався від миті гріхопадіння,
є змістом світової історії і має завершитись виключно
в царстві слави, де Бог буде “в усьому все” (1 Кор.
15, 28). Її результатом буде духовний двобій – коли
великий нащадок вступить у брань з самим змієм або
його головним виплодком – антихристом – заб’є того
і знищить (2 Сол. 2, 8–9; Об. 20, 10). За словами
Іоана Дамаскіна, Діва Марія також увела у світ безсмертя
й безпосередньо слугує спасінню людства. Ставши Богообраною
Матір’ю Спасителя світу, вона здобула єдину й всесвітню
славу. З народженням Христа зникла темрява ідолопоклонства
й багатобожжя й настав невечірній день Боговідання
й благочестя. Тому Божа Матір має багато імен, серед
яких і “ранок найясніший”.
Існує ще один бік історичної місії Богородиці.
У “Книзі приповістей Соломонових” сказано: “Мудрість
свій дім збудувала, сім стовпів витесала” (Пр. 9,
1). На думку святої церкви, ця премудрість – не хто
інший, як іпостасна премудрість Божа – Ісус Христос,
котрий навчив людність істинного Богопізнання, а храм,
улаштований нею, – Пресвята Діва Богородиця. Вже в
одному з перших християнських рукописних текстів Русі
– “Ізборнику Святослава 1073 року” у складі Питань
і відповідей Анастасія Синаїта, під № 59 уміщено статтю,
позначену “Ипполітово”, що містить тлумачення на притчу
Соломона “Премудрість створила собі храм”. Як зазначає
В.Г. Брюсова, ця невелика за обсягом стаття залишила
помітний слід у давньоруській писемності, вона охоче
включалася в збірники – у даній редакції та в її переробках.
Тлумачення, як і сама притча, цитується й породжує
нові редакції у візантійській і слов’янській літературах.
На Русі вона далася взнаки в працях Климента Смолятича,
Кирила Туровського, Йосипа Волоцького, Зиновія Отенського
та інших авторів. Тема дістала поширення і в образотворчому
мистецтві, що також сприяло її надзвичайній популярності
[4, 292]. У статті, окрім багатьох інших філософських
і богословських аспектів розкривається історіософський
концепт – участь Богородиці у домобудівництві Божому
та у здійснені ним власного задуму історії світу й
людської історії.
Відомо, що вже в перших століттях існування християнства
поняття Божественної Премудрості перебувало в центрі
уваги як християнських богословів, що успадкували
його від ідеалістичної античної філософії й пізнього
іудаїзму, так і під впливом усіляких синкретичних
релігій та віровчень, особливо у сектах гностиків.
Уже в ІІІ ст. запропонована Іпполітом Римським ідентифікація
Софії і Христа на тривалий час стала безперечним визначенням,
що не підлягало перегляду. Згадана стаття у “Ізборнику”
обстоює: а) таїнство втілення, б) таїнство євхаристії,
в) закріплення за притчею Соломона про храмобудівництво
прообразного значення, в аспекті зіставлення старозавітної
й новозавітної премудрості.
Щодо нашого дослідження особливо значущою є третя
тема – премудрість в історії Старого й Нового Завітів.
Важливою вона була також для християнських літургістів
і гімнографів. Цим пояснюється включення тексту цього
тлумачення у святкові служби празників, що уособлюють
собою зміну іудейської віри християнською, як преполовення,
оновлення храму і початок індикту, тобто нового літа.
Що ж до іконографії “Премудрості”, то тут має значення
те, що поняття Божої Премудрості як Бога Слова, що
втілилось (його поділяли також Афанасій Великий, Анастасій
Синаїт та інші автори), не було незмінною догмою.
Поруч із таким осмисленням виявляє себе пояснення
Премудрості Божої і її храму як Богоматері. Ґрунтом
для такого тлумачення було вчення Філона про Богородицю
як матір Логосу й Іоана Златоуста про Богородицю –
Матір Еммануїлову.
Наведемо частину тексту тлумачення на ІХ притчу.
“Иполітово чьто єсть мудрость, съзъдавъшия сєбє дом”:
“Христос Божия и Отчия мудрость и сила <създа>
свою плъть; слово бо плъть бы въсєлися в ны и утвьди
стълп сєдьм Святаго Духа…” [5, 155 зв.]. Якщо в попередній
главі “Притч Соломонових” йшлося про участь премудрості
в справі світотворення й промислу Божого, то тут її
зображено як величну художницю й сотворительницю.
Від початку світоустрою заснувала вона величний дім,
котрий є й дім Божий, Царство Боже, або Церква. Божественним
домобудівництвом підвалина Церкви була закладена ще
в раю. Це Царство Боже через множинні біблійні події
й учинки, теократичні інститути й суспільно політичні
інститути, під орудою установленого Богом Закону і
пророків, еволюціонувало й міцніло упродовж Старого
Завіту, щоби потім його було замінено новозавітною
церквою – новозавітним Царством Божим. Дім Премудрості
тут виступає як духовна константа, що розвивається
поруч із земною історією, вона – духовний епіцентр
простору всесвітньої історії. У статті Іпполіта в
“Ізборнику 1073 р.” йдеться про те, що, народившись
від Діви Марії, Господь посилає вірних і апостолів
“прикликати всі країни” осягнути Бога й силу Святого
Духа. Це ще раз підкреслює участь Богородиці у поширенні
християнства у світовому часі й просторі.
У свою чергу, “Повість временних літ” від 1037
р. оповідає про закладення храму Святої Софії. У тексті
між двома панегіриками про користь книг, знання й
мудрості, яку маніфестує Софія Мудрість, є такі слова:
“Мудрость бо велика есть, якоже Соломон похваляа,
глаголаше: Аз премудрость, вселих свєт и разум, и
смісл, моя крєпость, мною цари царьствуют и силние
пишють правду. Мною велеможи величаються, и мучители
держать землю. Аз любящая мя люблю, ищуще мене обрящють”
[6, 66]. Ці слова треба розуміти у тому сенсі, що
без сприяння Божественної Премудрості будь які дії
людей марні. Земні можновладці здатні на мудре правління
лише під її егідою. Премудрість – це істинний гнозис,
який уможливлює дослідження минулого й майбутнього
суспільства з метою адекватного осягнення його, самоусвідомлення
та визначення сучасного стану й перспектив його розвитку.
Адже у “Приказках Соломонових” сказано: “Коли ж хто
бажає ширшого знання, то вона знає давнє і вгадує
майбутнє, відає слів звороти й загадок розгадки, знаки
й чудеса наперед знає, події діб і часів” (Пр. 8,
8). Можна вважати, що руські мудреці і, особливо,
автор цих літописних рядків, блискуче знали текст
“Премудрості Соломона”. Уміщуючи цитату з цієї книги
у літопис, хронограф мав на увазі, що звеличування
Соломоном дії Премудрості в історії обраного народу
(особливо у переломний момент цієї історії – під час
виходу з Єгипту), тепер, коли “закон отиде, благодать
же и истина всю землю исполни, и вєра в вся языкы
простреся, и до нашего языка рускаго”, – як задекларував
це руський митрополит Іларіон, – домом своїм Богородиця
обрала святу Русь. Упорядкувавши все творіння й керуючи
всіма подіями світової історії, Премудрість нині понад
усе дбає за Русь.
В “Ізборнику 1076 року” також уміщено кілька
статей, присвячених Премудрості. Стаття “Прємудрость
Иисусова, сына Сирахова” інтерпретує її як похідну
від Бога, як його творіння. Бог “проливає” Премудрість
у світ й дарує її тим, хто любить його. Вона реалізується
й утілюється в його діях [7, 310–311]. Ще одна стаття
“Мудрость Иисусова” акцентує кінцеву потребу пізнати
мудрість, дотримуватись неухильно норм християнської
моралі, що є умовою благого земного й посмертного
життя [7, 332–333]. Свого апогею тема космічно онтологічного
й екзистенційного статусу Премудрості досягає в статті
“Прємудрости похвала”. Тут персоніфікована Премудрість,
яка володіє атрибутом вічності, прорікає своє походження
від Бога. Охоплюючи всю землю, обійшовши небесне коло
й земні глибини, закорінена серед усіх народів, вона
веде людність до благодаті й життя вічного [7, 420–426].
Згідно із прикінцевим записом та низкою інших
ознак, існує досить обґрунтоване припущення, що “Ізборник
1076 р.” було створено саме в Києві, у стінах Київського
Софійського собору, збудованого Ярославом Мудрим.
Звідси, якщо взяти до уваги багато інших промовистих
фактів (примітно, що саме біля Софії відбувалися віча,
які часто густо ухвалювали історичні рішення), стає
зрозумілим, яке місце посідав образ Софії не лише
в Ізборниках, а й у філософській культурі Києва як
чільного духовного центру Русі. Аналізуючи цей історичний
факт, потрібно взяти до уваги важливе спостереження
С.С. Аверінцева, котрий докладно проаналізував генезис
поняття “Премудрість” у культурі християнських народів
і в культурі Русі й зазначав, що “для тих, хто переходив
до “духовної” віри, до незримого бога і до святоотецьких
учителів від культу Перуна і Волоса, віра набирала
передусім вигляду грамотності, книжності, любо мудрія
– любові до Премудрості Софії”. За його спостереженнями,
Богородиці надано одне з головних місць у розписі
храму, а її монументальний образ стає символічним
зображенням земної і небесної церкви. Вислів із псалма
щодо найсвятішого з місць перебування Всевишнього,
“граду Божого”, тобто Богохранимого Сіону: “Бог серед
нього, – нехай не хитається, Бог допоможе йому, коли
ранок настане” (Пс. 45, 6), котрий було написано на
кожній цеглині храму Святої Софії у Царгороді, присвяченому
Єдинородному Сину, Слову Божому, тепер стосується
безпосередньо Оранти Софійського собору. Його було
накреслено над величним мозаїчним зображенням Богородиці
Оранти” [8, 43].
За нашим переконанням, цілком невипадковим є
те, що вселенський образ Софії Премудрості посів центральне
місце в численних пам’ятках духовної і матеріальної
культури Києва, а згодом й усієї Русі. Справа в тому,
що тут уперше в історії вітчизняної філософії було
здійснено акт кореляції цього образу з геополітичними
й соціокультурними процесами в житті києво руського
суспільства. Пряма й безпосередня аксіологізуюча артикуляція
іманентної притаманності онтологічної й субстантивованої
Премудрості Софії Богоматері саме Київської Русі полягала
в абсолютній упевненості тогочасної християнської
інтелігенції в її особливій прихильності до свого
богообраного народу. Вважалося, що доля Русі наперед
визначена покровом Божої Матері, небесної заступниці
роду християнського. І справді, вже від перших кроків
православної віри по руській країні цариця неба й
землі чудесно послала свою ікону в Києво Печерську
обитель як благословення. Важко перелічити всі наступні
вияви благодатної покрови Божої Матері над Київською
державою. Унікальною є кількість Богородичних обителей:
монастирів, пустиней, храмів і соборів, чудотворних
ікон [9]. Премудрість виступала запорукою актуального
й майбутнього існування Русі. Її абсолютна влада стосувалася
як індивіда, так і людства, як стольного граду, так
і кожного містечка й села держави.
Митрополит Іларіон у своєму “Слові”, де викладено
геостратегічне бачення сьогоденного й майбутнього
Русі, не лише проводить пряму історичну паралель між
римським імператором Костянтином і князем Володимиром,
обстоюючи самоцінність історичного вибору Русі. Він
формулює постулат, згідно з яким геометрія колишнього
релігійно політичного простору – усталеної християнської
ойкумени на чолі з Візантією – тепер не збігається
з усталеними кордонами християнського світу. По хрещенні
Русі цей простір формує вже не лише нинішній політично
релігійний центр – Царград. Він, політично релігійне
осереддя Візантії, перестає бути живим серцем християнської
духовності, християнського життя, церковно релігійної
політики та християнської думки. Ядро стає периферією.
На історичній арені постає зовсім новий духовно релігійний
і культурно політичний локус, котрий формує власний
церковно релігійний вплив, владу, ідеї. Епіцентром
нового простору, де особливо відчувається насиченість,
щільність, інтенсивність та святість християнськості,
є Київ. Креатор цієї ідеї – Іларіон, оцінюючи роль
чинника її – князя Ярослава Мудрого (якого порівнює
із Соломоном), достоту усвідомлюючи умонастрій своїх
ідейно духовних соратників, був переконаним у особливому
ставленні Богородиці до Русі та її стольного граду.
Звертаючись до князя та до однодумців русичів, трибун
промовляє: “Иже дом Божїи великыи Святыи его Прємудрости
създа на святость и освящение граду твоему…. Юже церкви
дивна и славна всєм округъниим странам, яко же ина
не обрящется въ всемь полунощи земнєємь от въстока
до запада. И славныи град твои Кыев величьством, яко
вєнцемь обложил. Прєдал люди твоа и град Святєи Всеславнїи,
скорєи на помощь хрєстїаном Святєи Богородици. Еи
же и цєрковь на Великыих вратєх създа в имя перваго
градскаго праздника святааго Благовєщенїа. Да еже
цєлованнїе Арханггєл дасть Дєвици, будєть и граду
сему. К онои бо: “Радуися, обрадованаа, Господь с
тобою!” (Лк. 1, 28). К граду же: “Радуися, благовєрный
граде, Господь с тобою!” [10, 97–98].
Відомо, що “Місто Ярослава” у Києві оточували
високі земляні вали. За традицією, навколо території,
що мала забудовуватись, за допомогою плуга окреслювали
коло. Там, де передбачалося ставити браму, плуг виймали
із землі й переносили до початку нової стіни. Щоб
окреслений стіною сакральний простір не переривався
й місто було захищене від злих сил, що лишаються назовні,
над брамою будували церкву, яка замикала й захищала
перерваний брамою захисний вал. Опріч захисної функції,
основне призначення брами було не військове, а репрезентативне
й сакральне. Якщо вони й слугували для оборони міста,
то передусім за допомогою “надвратної” церкви, здійснюючи
“небесний” захист міста. Саме тому над головною парадною
брамою Києва – Золотими воротами – було збудовано
невелику церкву Благовіщення. “Навіть самі назви будівель,
– зауважує П.О. Раппопорт, – цілком тотожні найменуванням
відповідних пам’яток Константинополя. Вони мали свідчити
про роль Києва як могутньої держави: головний храм
міста – Софійський, палацева церква – Богородиці,
головна брама – Золота” [11, 32]. Не викликає сумнівів,
що митрополит Іларіон урівні з багатьма іншими історично
символічними паралелями свого “Слова” проводив зіставлення
євангельської події проречення (“благої вісті”) Архангелом
Гавриїлом Діві Марії, що вона народить Христа від
Святого Духа, і пророченням благодаті, що її дав Гавриїл
й безпосередньо Києву й через Богородицю – саме цій
столиці.
Отже, у цитованих текстах фіксується однозначна
кореляція між уявленнями про Премудрість Богородицю,
що ототожнюється з Богом, й побудовою у середині ХІ
ст. софійських соборів у Києві, Новгороді й Полоцьку.
Усі три храми “мають не лише однакове посвячення,
а й однакову основну п’ятинефну структуру, котра об’єднує
їх в особливе явище в архітектурі ХІ століття” [12,
133]. Оранту (Богоматір), мозаїчне зображення якої
міститься над конхою центральної апсиди Софії Київської,
вважали захисницею Києва й, відповідно, цілої Русі.
Місто буде непорушним, допоки в його патронеси – Оранти
– піднесені руки. В одному із найпопулярніших у Русі
перекладних апокрифів – “Ходінні Богородиці по муках”
– Богоматір також іменується “Богородицє и заступьницє
– ты єси роду крьстьяньскому стєна” [13, 24]. Навіть
у ХІХ ст. це зображення Софії кияни називали “Непорушною
стіною” [14, 154].
Розглянемо інші давньоруські тексти. “Пречистыя
Владычица нашеа Богородица” – так називає Діву Марію
ігумен Даниїл, що здійснив у ХІІ ст. паломництво у
Святу землю й відвідав місце її поховання [15, 46].
У “Києво Печерському Патерику” під час навали Золотої
Орди й погрому Києва 1240 р. сказано, що множення
гріхів і беззаконь та злоби розгнівали Бога. “Божиим
попущением” зруйновані були храми й монастирі, міста
в полон захоплені, спустошені села “от языка незнаема,
от языка немилостива, от языка студа неимуща, ни Бога
бояшася, ни утробы человєколюбивы держаща”. Зі щирим
благанням звертається автор до єдиної сили, котра
здатна вирятувати його стражденний й уярмлений народ:
“Тєм же и еще от них в работе суще, и в озлобленіи
злє и в томленіи люте, припадаем ти, млъбу приносяще:
въздвигни руцє твои о нас к Владычицє Дєвє и Пречистєи
Богородици, да помянеть милости своя древняа о граде
семь, еже дасться еи в достояніе, и ослабу подасть
нам от скрушеніа (у іншому рукописі – съгрєшеніа)
горькаго, и отженеть врагы лукавыя и хулникы нашеи
православнєи вєрє, и сътворить необориму церковь свою
святую, юже сама изволи въздвигнути в жилище собє,
и умножить стадо ограды твоея и присєщаеть, яко же
и прежде, съблюдающи и утвержающи, заступающи и хранящи
от враг видимых и невидимых, да свободни обрєтъшися
душами и телесы, в свєтє семь временнєм богоугодно
поживем, не обладани никым же, развє Пречистою Богородицею,
якоже и преже отци наши, и тобою преподобе Феодосіє”
[16, 93]. Такий шедевр благальної молитви красномовно
показує беззастережну віру в історичну місію Богородиці,
в те, що поряд із Богом, саме вона здатна зглянутись
над народом руським, вибавити цю землю й народ із
катастрофічної актуальності й перетворити в прийдешню
благодать. Саме вона на цьому стражденному етапі руської
історії є інтелектуально рефлексуючою й предметно
діяльною унікальною й тотальною рятівною силою. Понад
те Діву Марію беззастережно вважають здатною до емоційно
чуттєвого сприйняття, до емпатії. Саме вона – трансцендентальна
й реальна спричинниця вселенської історичної дії,
носій історичної активності, виразник історичної справедливості,
сприймається як глобальний та історично засвідчений
суб’єкт світової і, понад усе, руської історії.
Започатковану першими руськими християнськими
мислителями традицію сприйняття Богородиці як Покрови
Русі, як вершительки її сьогосвітньої й майбутньої
долі підносилася й у наступні століття. Так, наприклад,
Єфрем, учень одного з найосвіченіших руських людей
першої половини ХІІІ ст., священика Авраамія Смоленського,
приступаючи до написання житія цього святого, усвідомлюючи
власну недосконалість перед божественним і преподобним
учителем, закликає собі й усій Русі на поміч Господа
й Діву Марію. Він пише: “Како имам похвалити? Прошу
милости, помощи от Господа и все упование имєа, надежу
и помощь възлагаю на Пресвятую и Пречистую Дєву и
Богородицю Марию, та бо имать болє всєх дръзновение
к Сыну и Богу нашему Исусу Христу, молящеся съ всєми
бесплотными силами и съ всєми святыми, могущи мя спасти
и збавити от всєх бєд. И та ми есть помощница и поручница
животу и спасению, и зде и в будущий день, та бо вєсть
избавитии подати помощь своим рабом, елико и когда
требуем ея на помощь, в дому и на пути, и на мори,
в бурях и волнах, и на бранєх, и в всєх бєдах скорєе
молниа обрєтающися на помощь, в нощь же и во день,
и на всяк час изъбавляющи и хранящи от всєх съвєт
сотонин, глаголю, и всєх его дємон, и от всякоя крамолы,
и поганых нашествия, и всєх съвєт и съвєщаниа испроверьзи.
Святителя и черньца, и всего церковнаго чина, и сонма,
князя же, и вся христианы в молитвє, Госпоже, испроси,
Пресвятая и Приснодево Богородице Марие, Сына своего
и Бога нашего молящи прилежно за порученное тебє стадо
новых людий, я же избра Сын твой и Бог нашь Исус Христос,
иже прииде на землю, родися от пречистая ти утробы,
и бысть Бог и человєк, и страсть, и смерь прият, яко
же изволи, тако и бысть, и от гроба въскрес, и царство
адово испроверг, и на небеса к Отцю възыде, и раздруши
всю неприязниву силу. И тако раздруши нынє измаилтескыя
языки, разсыпли и расточи, яко прах от гумна вєтру,
моливами Пречистія ти матере, и взвесели новія люди
избранное стадо, гнєв свой устави, избавление и милость
подати, да и еще прибудеть, твоею храними милостью,
Вседръжителю Господи, да не ркуть языци: “Гдє есть
Бог их?”, но услыши и приими молитву всєх молящих
ти ся, иного бо упованиа и помощи не имам развє тебе…
Радуйся Пречистая Дєво, Мати Божия, иже град Смоленеск
всегда свєтло радуеттся о тебє, хвалится тобою, избавляем
от всякыя бєды! Радуйся, граде Смоленеск, от всєх
находящих зол избавляем молитвами Пресвятыя Богородица
и всєх небесных сил, и всєх святых его!” [17, 98,
100–101]. Авраамій переконаний – Божа Матір укриває
й укриватиме обраних нових людей від зла: диявола,
нашестя іновірних, розбрату. Вона оберігає й оберігатиме
його місто, його одноземців.
Особливе уповання на Богородицю простежується
в історичному жанрі – літописах. У битві з литовцями
князь Василько поклав надію на Бога, Діву Марію й
силу Чесного Хреста. І він перемагає. Місто Звенигород
не ушкоджене ворогами, бо там перебувала чудотворна
ікона Божої Матері. Князь Лев завдав поразки полякам
і славить Бога і його Пречисту матір за допомогу йому
[18, 354, 286, 422]. Таких прикладів надії на Божу
Матір у літописах нітрохи.
Стосується це й апокрифів. Один із найбільш популярних
у Давній Русі текстів “Ходіння Богородиці по муках”
напрочуд виразно описує роль Богородиці в останні
часи світу та історії людського роду. Сповнена співчуття
до грішників, що зазнають мук у пеклі, вона тричі
благає Бога дарувати їм тимчасовий передих від тортур.
Зглянувшись на материнські молитви, Христос дав провинним
“дєнь и нощь от Великаго чєтвєртька до святыя Пянтикостїя
имєти в покои и прославляти Отця и Сына и Святаго
Духа” [13, 30].
Отже, проведене вперше в історії вітчизняної
філософії дослідження давньоруських уявлень про роль
Богородиці в світовій і руській історії доводить,
що характерною рисою опінії давньоруського суспільства
щодо чинників історії було переконання в тому, що
Богородиця є носієм такого надприродного роду історичної
діяльності, котрий здатний вийти за межі існуючого
порядку речей. Її розуміли як провіденційну предметно
творчу рушійну силу, що безпосередньо визначає всі
сфери життя руського народу й здатна привести його
до ідеально довершеного стану. Означене об’єктивно
ідеалістичне переконання в конститутивно духовній
ролі Діви Марії в історичному бутті Русі, в тому,
що вона є істинний, дійовий і легітимний суб’єкт її
історії, є парадигмальним для подальшої української
філософії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Послання Патріярхів Східньої Вселенської Церкви
про Православну Віру проти Протестанства й Англіканства,
1723 го року // Православна Віра Єдиної, Святої, Соборної
й Апостольської Церкви. Послання Східних Патріярхів.
– Б.м.: Б.в., Б.р.
2. Преподобный Иосиф Волоцкий. Почитая икону – почитаем
первообраз // Православная икона. Канон и стиль. К
Богословскому рассмотрению образа. – М., 1998.
3. Святитель Андрей, архиепископ Критский. Слово на
Рождество Пресвятой Богородицы // Настольная книга
священнослужителя. – М., 1978. – Т. 2.
4. Брюсова В.Г. Толкование на ІХ притчу Соломона в
Изборнике 1073 г. // Изборник Святослава 1073 г. Сборник
статей. – М., 1977.
5. Изборник Святослава 1073 года: Факсимильное издание.
– М., 1983.
6. Полное собрание русских летописей. Том 38. Радзивиловская
летопись. – Л., 1989.
7. Изборник 1076 г. – М., 1965.
8. Аверинцев С.С. К уяснению смысла надписи над конхой
центральной апсиды Софии Киевской // Древнерусское
искусство. – М., 1972.
9. Див. напр.: Сказания о земной жизни Пресвятой Богородицы.
– М., 1904.
10. Іларіон. Слово про закон и благодать // Молдован
О.М. “Слово о законе и благодати” Илариона. – К.,
1984.
11. Раппопорт П.А. Зодчество Древней Руси. – Л., 1986.
12. Комеч А.И. Древнерусское зодчество конца Х – начала
ХІІ в. – М., 1987.
13. Хождение Богородицы по мукам // Тихонравов Н.
Памятники отреченной русской литературы. – М., 1863.
– Т. 2.
14. Указатель святыни и священных достопамятностей
Киева. – К., 1881.
15. Житье и хожденье Данила Руськыя земли игумена
// Памятники литературы Древней Руси: ХІІ век. – М.,
1990.
16. Абрамович Д. Києво Печерський Патерик (Вступ.
Текст. Примітки). Пам’ятки мови та письменства Давньої
України. – К., 1930. – Т. IV.
17. Житие и терпєние преподобнаго отца нашего Аврамья,
просвєтившагося в терпєньи мнозе, новаго чюдотворца
в святых града Смоленьска // Памятники литературы
Древней Руси: ХІІІ век. – М., 1981.
18. Галицко Волынская летопись // Памятники литературы
Древней Руси: ХІІІ век. – М., 1981.
