Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 53.
__________________________________________________________________________
В.О. Ананьїн, доктор філософських
наук, завідуючий кафедрою Військового інституту телекомунікацій
і інформатизації Національного технічного університету
України “КПІ”
СИЛОВІ СТРУКТУРИ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ПРОБЛЕМИ
ВЗАЄМОВІДНОСИН
Громадянський контроль над силовими структурами став
однією з вимог демократії кінця 80 х – початку 90
х років у державах Східної Європи. Саме на цей час
припадає пік дискусій про необхідність такого контролю
за військовою сферою в суспільстві. Висловлювання
великої кількості звичайно діаметрально-протилежних
точок зору засвідчує наявність подекуди спрощеного
розуміння такого складного та багатопланового явища,
як громадянський контроль.
Доволі часто основний зміст громадянського контролю
розуміли, як контроль над військовими з боку цивільних
осіб. Показником наявності такого контролю було прийнято
вважати: цивільну особу на чолі силових структур;
відкрите обговорення оборонного бюджету; відсутність
заборонених зон у військовій сфері для ЗМІ; право
державних та громадських організацій вимагати звіту
від військових з усього спектра питань, включно і
спеціальних; обмеження політичних прав військовослужбовців
та ін.
Чимало громадян та спеціалістів були переконані,
що контроль за силовими структурами в суспільстві
і державі – явище нове. Але, якщо підходити з історичного
погляду, проблема контролю над станом і функціонуванням
збройних сил виникла з моменту їх організації.
Від IX ст., коли східнослов’янські племена почали
об’єднуватись у межах Київської Русі, до виникнення
централізованої Московської держави (XV) основними
елементами збройних сил були княжа дружина та ополчення
(земська рать). Суб’єктами контролю тоді були князь,
старша дружина та народна рада – віче.
У зв’язку з тим, що відносини між суб’єктами
і озброєною силою будувались на договірній основі
і авторитеті володарюючого органу, чітка ієрархія
контролю була відсутньою. Це підтверджують історичні
приклади, коли дружина полишала свого князя (або переходила
до іншого) в разі розуміння недоцільності того чи
іншого воєнного походу.
Контрольні функції народної ради (віче) виявлялись
у прийнятті рішення про скликання ополчення, згідно
з конкретною воєнно-політичною обстановкою та призначенням
військового керівника (воєводи). Такі широкі права
народної ради були характерні для південної частини
Русі, Новгородської та Псковської боярських республік.
Особливим демократизмом відзначалося Запорізьке
військо, в якому всі найважливіші організаційні та
політичні питання вирішувало усе військо, зібране
на раду. Полкові, сотенні та інші військові ради мали
широкі права. На них вирішували питання державної
політики, надавали згоду на військові походи, обирали
та зміщували гетьманів. Щоправда, від кінця XVII ст.
рада поступово втрачала своє значення.
Мірою вдосконалення військової організації суспільства
змінювалась система контролю з боку державної влади.
Контроль охоплював все більше коло питань, що сприяло
суттєвому розширенню мережі адміністративних органів.
Щоб посилити ефективність контролю, іноді застосовували
його колективні форми.
Безпосередньо гасло “громадянського контролю”
було висунуте в XVII ст. в Англії як форма боротьби
парламенту з монархом за вплив на армію. Під ним розуміли
саме парламентський контроль, а не громадянський.
Згодом гасло “громадянського контролю” набуло конкретно
сформульованого класового характеру, його використовувала
європейська ліберальна буржуазія в боротьбі за владу.
Насправді, тоді (часто так є й тепер) під громадянським
(цивільним) контролем певні політичні групи приховували
своє прагнення до контролю над силовими структурами
в своїх політичних інтересах. Цим і можна пояснити
різке зростання уваги до цієї проблеми в суспільствах,
які переживають період соціально-політичної нестабільності.
Світовий історичний досвід показує, що силові
структури можуть бути як головним гарантом соціальної
стабільності й громадянського миру в суспільстві,
так і джерелом серйозної небезпеки для нього. Так,
за останні 50 років більш ніж у 70 ти країнах Азії,
Африки, Європи та Латинської Америки силові структури
брали активну участь у військових переворотах та інших
політичних акціях. Серед них – Азербайджан, Афганістан,
Вірменія, Греція, Грузія, Йомен, Конго, Молдова, Пакистан,
Таджикистан, Туреччина, Чилі та ін.
Нині все більше політиків та вчених схильні до
думки, що безпека між державами та внутрішня стабільність
значною мірою пов'язані з характером відносин між
суспільством, державою й армією. У “Кодексі військово-політичної
поведінки”, прийнятому ОБСЄ в 1994 р. в Будапешті,
зазначено, що в галузі безпеки всі країни-учасниці
стоять на позиції, за якою демократичний політичний
контроль над збройними силами має розглядатися як
елемент безпеки та стабільності й покликаний сприяти
інтеграції збройних сил у громадянське суспільство.
Визначення в “Кодексі” контролю як демократичного
та політичного підкреслює його внутрішню суть, яка
губиться у визначенні його як контролю громадянського.
Тому слід іще раз підкреслити, що “громадянський контроль”
не можна розуміти буквально як контролювання силових
відомств з боку цивільних організацій та осіб. За
західними поняттями, громадянський контроль – це контроль
за силовими структурами через політичні та демократичні
легітимні інститути держави.
Демократичний і громадянський (цивільний) контроль
являє собою досить складну гнучку соціальну систему,
яка створюється в країні з урахуванням багатьох факторів
(зовнішньополітична ситуація, політичний устрій, соціально-економічний
рівень розвитку, розвиток правової бази, загального
рівня культури, менталітету, традицій, в тому числі
й військових, та ін.).
Ці фактори суттєво впливають на процес створення
і функціонування системи демократичного, цивільного
контролю. При цьому потрібно пам'ятати, що ідеальної
системи контролю немає в країнах навіть з великим
досвідом його існування. Цю точку зору поділяють багато
вітчизняних та закордонних дослідників (О.Бодрук,
В.Гречанінов, Г.Крючков, Г.Перепелиця, М.Требін, В.Шарий,
Д.Шерр, Х.Юнг та ін.). Наполегливо постає потреба
визначити суть громадянського контролю, чітко сформулювати
його цілі, засоби та методи реалізації. Це дасть змогу
уникнути серйозних методологічних помилок під час
аналізу громадянського контролю над силовими структурами
як соціального явища. Це особливо важливо, оскільки
існує кілька тлумачень змісту громадянського контролю.
Так, наприклад, російський дослідник А.Арбатов зводить
громадянський контроль до трьох чинників, якими є:
громадянський міністр оборони; широка участь парламенту
в здійсненні політики і контролю за військовим бюджетом;
максимальна відкритість інформації з військових питань.
По суті, в даному разі контроль обмежується функціями
державних інститутів та сферою функціонування міністерства
оборони.
Західні “демократичні держави в своєму прагненні
до здійснення цивільного контролю над збройними силами
орієнтовані на три взаємозалежних принципи: департизацію,
демократизацію і професіоналізацію” [1, 97]. Існують
позиції, згідно з якими громадянський контроль зводиться
до діяльності суспільних організацій з військових
питань або створення спеціального органу, який контролює
діяльність силових інститутів у суспільстві.
У зв’язку з таким багатоплановим розумінням призначення
громадянського контролю у суспільстві потрібно визначити
суть цього поняття.
З позицій етимології, слово контроль визначає
перевірку чи спостереження з метою перевірки. “Як
елемент соціального регулювання, –підкреслює О.Бєльков,
– він покликаний розкривати зародження та існування
негативних явищ і тенденцій у станах і функціонуванні
тих чи інших соціальних структур. Його суть – не у
вирішенні невирішуваних проблем і суперечностей, а
в збиранні інформації, яка свідчить про їх існування,
розкриває їх причини та зумовлює необхідність реагування
на них...” [2, 115].
Цю точку зору поділив український вчений В.Гречанінов
і інші дослідники. Такий підхід до розуміння суті
громадянського контролю допомагає, на наш погляд,
уникнути спрощеного розуміння цього складного соціального
явища. Громадянський контроль можливо визначити як
функціонування системи соціальних інститутів держави
та громадянського суспільства з регулювання військово-громадянських
відносин, надання законності діям силових структур,
вдосконалювання їх розвитку в інтересах суспільства.
Це визначення громадянського (цивільного) контролю
певною мірою уможливлює розуміння причин посилення
уваги до розглядуваної проблеми.
Громадянський контроль означає, насамперед, першість
політики над силовими структурами держави. Рішення
про оголошення війни, про застосування збройних сил
всередині країни та на основі міжнародних зобов’язань
є прерогативою лише конституційно-законної державної
влади. Принципи громадянського контролю звичайно регламентує
конституція країни, в якій передбачається контроль
з боку законодавчої та виконавчої влади.
Успіх політичного керівництва значної частини
держав сучасного світу в здійсненні демократичних
перетворень значною мірою пов’язаний з вирішенням
проблеми громадянського контролю над військовою сферою
в цілому. Особливо це актуально для країн з перехідною
економікою. Зміна політичного устрою та економічної
структури, як правило, викликає реорганізацію всієї
системи національної безпеки країни, в якій важливе
місце посідають силові інститути. Тому в умовах підвищеної
політизації суспільства важливо чітко в правовому
розумінні визначити місце та роль силових структур
у політичному житті. У протилежному випадку політичне
протистояння може перерости в озброєний конфлікт.
При цьому часто складається обстановка переоцінювання
чи недооцінювання місця та ролі силових структур у
суспільстві в цілому та в системі національної безпеки
зокрема. Крайності в будь-якому випадку можуть призвести
до негативних наслідків для держави. Певну небезпеку
для демократичних процесів у суспільстві становить
зростання в ньому значущості якоїсь силової структури,
яка з часом прагнутиме відігравати провідну роль спочатку
в системі силових відомств, а згодом і в суспільстві
в цілому. Історичних прикладів, які підтверджують
можливий характер розвитку такого явища, більше ніж
достатньо. Ефективна дія можлива тільки в правовій
державі. Доки правова держава не сформована, ефективність
громадянського контролю у військовій сфері буде невисокою.
Громадянський контроль має здійснюватись за військовою
організацією суспільства в цілому, а не зводитись
до контролю над збройними силами. Саме військова організація
суспільства та її діяльність мають бути предметом
громадянського контролю, який повинен суттєво впливати
на: механізм формування та реалізації воєнної політики
відповідно до інтересів воєнної політики країни; формування
та використання оборонного бюджету; принципи побудови
силових структур, їх завдання і порядок використання
в країні та за кордоном; гармонізацію військово-громадянських
відносин, забезпечення високого соціального статусу
та соціальних гарантій представникам силових інститутів;
процеси демократизації збройних сил і інших силових
відомств, правову захищеність їх членів; воєнно-патріотичне
виховання громадян країни. Метою громадянського контролю
є гармонізація військово-громадянських відносин, інтеграція
силових інститутів в соціально-економічну та інші
структури суспільства. Ось чому громадянський контроль
є неодмінною умовою нормального функціонування цивілізованої
держави. Загальне призначення громадянського контролю
– формування та вдосконалення правової основи життєдіяльності
військової організації держави та механізму здійснення
на практиці воєнної політики, реалізації прав та обов'язків
військовослужбовців. Громадянський контроль повинен
виключити можливість мілітаризації країни. Суб’єктом
громадянського контролю має бути достатньо багато
інститутів найрізноманітнішого рівня та соціального
статусу. Їх назви та коло вирішуваних ними проблем
визначаються традиціями й особливостями кожної конкретної
країни.
В Україні, згідно зі статтею 6 Закону “Про демократичний
цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними
органами держави”, суб’єктами контролю над військовою
організацією є: Верховна Рада України; Уповноважений
Верховної Ради з прав людини; Президент України; РНБО
України; Кабінет Міністрів України та ін.
Російський вчений О.Бєльков вирізняє три види
громадянського контролю за формою соціальної організації
та ступенем інституалізації: владний, суспільний,
партикулярний. Владний надвідомчий контроль здійснюється
не військовими, а державними органами влади та посадовими
особами (Президентом, органами законодавчої влади,
прокуратурою, державними інспекціями та ін.). Суспільний
контроль провадиться соціальними інститутами громадянського
суспільства (політичними партіями, суспільними організаціями,
засобами масової інформації, незалежними науковими
центрами та ін.). Партикулярний контроль – окремими
громадянами, як військовими, так і цивільними.
Світовий досвід знає різні типи громадянського
контролю за силовими структурами. С.Хантінгтон, наприклад,
сформулював поняття суб’єктивного та об’єктивного
громадянського контролю. Обидва ці різновиди контролю
мають ту саму мету – максимальне посилення громадянської
влади щодо влади військових. Суб’єктивний контроль
виник на більш ранніх етапах розвитку суспільства
та мав і має завдання посилення впливу певних структур
на силові інститути, на противагу своїм політичним
суперникам. На думку С.Хантінгтона, суб’єктивний контроль
в ХХ ст. втратив свою ефективність. На зміну йому,
вважає багато західних спеціалістів, приходить об’єктивний
громадянський контроль. При ньому досягається зменшення
впливу силових структур у суспільстві.
Американський дослідник Е.Нордлінджер розрізняє
три групи громадянського контролю: традиційний, пенетраційний,
ліберальний. Традиційний тип найбільше поширення має
в Європі XVII–XVIII ст. У ХХ ст. він був характерним
для країн з тоталітарним чи авторитарним режимами.
Характерною рисою такого типу контролю є інтеграція
політичної та військової влад. Пенетраційний (“проникаючий”)
тип забезпечує можливість громадянської влади шляхом
впровадження її ідеології у військові структури є
посередником мережі політичних установ і політичних
кадрів. Ліберальний тип контролю характеризується
чіткою диференціацією сфер відповідальності громадянського
та військового керівництва. Як зазначає К.Райс (США),
“в основі ліберального типу контролю лежать: жорсткі
обмеження військової на політичній діяльності; чітка
диференціація обов’язків між військово-силовими інститутами;
розмежування юрисдикції між громадянськими та військовими
інститутами” [3, 58].
Для України демократичний цивільний контроль
над військовою організацією – вимога сьогодення. Україна
взяла на себе міжнародні зобов’язання запровадити
демократичний цивільний контроль над силовими структурами.
Це зафіксовано в низці документів, серед яких – “Кодекс
поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки”
(1994 р.) “Хартія про особливе партнерство між Україною
та НАТО” (1997 р.) та ін.
У нашій країні створено певні умови для формування
системи демократичного цивільного контролю над військовою
організацією. Згідно з Законом “Про демократичний
цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними
органами влади” (2003 р.), в державі створено систему
демократичного контролю. Вона складається з парламентського
контролю, контролю, здійснюваного Президентом України,
органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
судовими органами, ЗМІ та ін.
Цивільний контроль передбачає необхідність чіткого
відмежування функції політичного й адміністративного
управління військовими формуваннями від суто військового
управління їхньою діяльністю. Це сприяє тому, що цивільні
керівники здійснюють політичне та адміністративне
управління, а військове керівництво відповідає за
вирішення виклично військово-професійних питань.
На думку експертів, за роки незалежності в Україні
створено основні елементи системи демократичного цивільного
контролю над військовою сферою. Посилення демократичного
цивільного контролю над воєнною організацією, інтеграція
її з громадянським суспільством є не тільки важливим
виявом демократії, а й однією з гарантій її збереження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Актуальні проблеми воєнної політології. – Вінниця,
2002.
2. Бельков О. Гражданский контроль: каким он должен
быть // Гражданский контроль над вооруженными силами:
иностранный опыт и специфика России. – М., 1999.
3. Райс К. Вооруженные силы в условиях демократии
// США: Экономика, политика, идеология. – 1993. –
№ 4.
