Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
В.Г. Вікторов, здобувач Інституту
вищої освіти АПН України
ПРОБЛЕМА УПРАВЛІННЯ ЯКІСТЮ ОСВІТИ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ
АНАЛІЗ)
Дослідження проблеми
управління якістю належить до найбільш актуальних
проблем сучасної теорії освіти. Її актуальність зумовлена
потребами практики, насамперед потребами різкого нарощування
освітнього потенціалу нації, забезпечення конкурентоспроможності
випускників загальноосвітніх шкіл і університетів
на ринку праці як всередині держави, так і на міжнародному
рівні.
Як засвідчують
аналітики [1], Україна завжди забезпечувала своїм
громадянам освіту, що відповідала стандартам і нормам
найбільш ефективних і якісних освітніх систем Європи
і світу. Пристойну освіту отримувала учнівська і студентська
молодь і в часи існування України в колишньому СРСР.
Водночас “радянська освіта” мала суттєві недоліки,
головними серед яких були: а) надмірна ідеологізація,
партизація і централізація системи; б) денаціоналізація
навчального матеріалу й виховання; в) “мілітаризація”
та деперсоналізація навчально-виховного процесу та
ін. Вона була органічно “вмонтована” в систему освіти
колишнього СРСР й об’єктивно не могла повною мірою
забезпечити освітньо-виховні потреби незалежної держави.
Потреба в створенні національної системи освіти зумовила
завдання реформування галузі. Першочерговими проблемами
цього процесу стали завдання створення нормативно-правової
бази освіти, оптимізації мережі закладів освіти, трансформація
гуманітарної освіти, створення системи контролю якості
освітньої діяльності, переходу до ступеневого принципу
підготовки фахівців тощо. Зрозумілим у цій ситуації
є те, що інтеграційним стрижнем, основою і принципом
становлення національної системи освіти є її якість.
Управління якістю, таким чином, постає як проблема,
поза вирішенням якої про ефективність реформування
системи, а тим паче, про становлення конкурентоспроможної
національної системи освіти, не може бути й мови.
Тим часом дослідженню
цієї проблеми в нашій літературі приділялось вкрай
мало уваги. Можна назвати лише декілька видань українських
авторів (В.Андрущенка, С.Гончаренка, Л.Горбунової,
І.Зязюна, О.Єршової-Бабенко, О.Клепка, Култаєвої,
В.Лутая, М.Ляшенка, М.Михальченка, С.Сисоєвої, О.Савченко),
де ця проблема отримала більш-менш визначене трактування.
У Російській Федерації ця проблема висвітлювалась
у працях таких авторів, як Гальперін, В.Савельєв,
Н.Селезньов, А.Стрижов.
Узагальнюючи теоретичні
розвідки вітчизняних та зарубіжних вчених, можна зробити
висновок, що системні дослідження управління якістю
освіти практично не проводились. Враховуючи актуальність
цієї проблеми, а також недостатню розробленість її
на рівні філософії освіти, автор обрав її як предмет
самостійного теоретичного аналізу. Досягнення означеної
дослідницької мети потребує розв’язання таких конкретних
завдань, як уточнення змісту висхідного і опорного
поняття “якість освіти”, критерії та показники, за
якими вона визначається й оцінюється; дослідження
порядку організації ти проведення моніторингу якості
освіти; порівняння якісних показників якості освіти
та механізмів їх визначення в Україні та провідних
державах світу; аналіз загальної системи управління
освітою та визначення специфіки “управління якістю
освіти”; дослідження загальних закономірностей та
особливостей прийняття управлінського рішення в системі
освіти, його впливу на управління якістю освіти; аналіз
системи контролюючих засобів якості освіти; визначення
ролі та порядку проведення таких важелів управління
якістю освітою, як ліцензування, атестація викладацьких
кадрів, акредитація закладів освіти; визначення місця
і ролі управління якістю освіти в системі загальнодержавної
освітньої політики.
Як відомо, освітянська
діяльність – навчання і виховання підростаючого покоління
– у філософсько-педагогічних системах світу завжди
пов’язувалась з її якістю, обґрунтуванню механізмів
впливу на яку (з метою її підвищення) присвячували
свої трактати філософи і педагоги різних часів і народів
світу. Платон, наприклад, відносив цю функцію виключно
до пріоритетів держави. Аристотель однозначно пов’язував
її зі стійкістю засвоєння знань та логікою мислення.
Середньовічна філософсько-педагогічна традиція якість
освіти пов’язувала з ефективністю засвоєння біблейного
знання; Відродження і Нові часи “повернули” її до
людини, духовного світу останньої, її працездатності
за допомогою техніки й загального вміння “жити суспільним
чином” тощо. ХІХ–ХХ ст. висунуло щодо цієї проблеми
надзвичайно широкий спектр думок і поглядів. В інтерпретації
різних філософів якість освіти визначається “освоєнням
необхідної суми знань”, а також “оптимальною організацією
життєдіяльності університетів” (В.Гумбольт); “реалістичним
сприйняттям набутого знання, зрозумілого самостійно”
(К.Ясперс); “оволодінням загальною культурою” (М.Данилевський,
П.Сорокін, А.Тойнбі); вмінням “знайти своє місце в
системі виробничих і соціальних відносин” (М.Вебер);
“ефективно керувати технічними й соціальними системами”
(Мемфорд, Е.Тоффлер) та ін.
Сучасна філософія
освіти якість освіти представляє як багатовимірну
модель соціальних норм і вимог до особистості, освітнього
середовища, в якому відбувається її розвиток, та системи
освіти, яка реалізує їх на певних етапах навчання
людини.
Якість освіти
є багатогранною категорією, яка за своєю сутністю
відображає різні аспекти освітнього процесу – філософські,
соціальні, педагогічні, політичні, демографічні, економічні
та інші. Якість освіти трактується в таких вимірах
як: суспільний ідеал освіченості людини; результат
її навчальної діяльності; процес організації навчання
і виховання; критерій функціонування освітньої системи.
Системне дослідження якості освіти передбачає вивчення
комплексу проблем, що охоплюють: а) з'ясування сутності
базових понять якості освіти (її означення, структурні
компоненти, властивості, критерії і норми тощо); б)
визначення процедур і показників оцінювання якості
освіти (як освітнього процесу, його результату і функціональної
системи); в) проведення моніторингу та прийняття управлінських
рішень з метою забезпечення встановлених норм якості
освіти на всіх її рівнях.
Якість освіти
– це показник розвитку суспільства в певному часовому
вимірі, і тому він має розглядатися в динаміці його
змін стосовно чинників, які визначають його природу.
Якість освіти не може бути предметом міждержавних
змагань (конкуренції); чи політичним аргументом в
оцінці розвитку держави на конкретному етапі її становлення;
це – суспільна характеристика. В сучасній Європі вона
сприймається як об'єкт суспільного єднання і консолідації
різних національних освітніх систем. Так, в угоді
ЄС (стаття 149) зазначається, що європейська спільнота
сприятиме розвитку якісної освіти шляхом заохочення
співпраці між країнами–членами ЄС, і якщо необхідно,
підтримки і доповнення їх дій, поважаючи одночасно
відповідальність країн–членів за зміст навчання й
організацію освітніх систем, їхню культурну та мовну
різноманітність.
У широкому сенсі
якість освіти розуміють як збалансовану відповідність
процесу, результату і самої освітньої системи цілям,
потребам і соціальним нормам (стандартам) освіти.
Якщо за основу означення взяти вимоги міжнародного
стандарту якості, що регламентує поняття якості продукції
і послуг, то його можна інтерпретувати як сукупність
властивостей і характеристик освітнього процесу або
його результату, які надають їм здатність задовольняти
освітні потреби всіх суб'єктів навчально-виховного
процесу – учнів і студентів, їхніх батьків, викладачів,
роботодавців, управлінців тощо, тобто державу і суспільство
загалом.
Особистісне спрямування
освіти зумовлює необхідність інтегровано оцінювати
якість освіти в єдності індивідуальних характеристик
особистості, педагогічних показників організації освітнього
середовища і соціальних параметрів функціонування
освітніх систем. Тому доцільно вирізняти внутрішні
і зовнішні чинники якості освіти, які характеризують
освітній процес, його результат і систему освіти загалом.
Зокрема, до внутрішніх
характеристик якості загальної середньої освіти можна
віднести: а) якість освітнього середовища (“технологічність”
управління освітнім процесом, ефективність науково-методичної
роботи, ресурсне забезпечення навчального процесу,
кадровий потенціал школи тощо); б) якість реалізації
освітнього процесу (науковість і доступність змісту
освіти, педагогічна майстерність учителя, ефективність
засобів навчання, зокрема якість підручників, задоволення
різноманітних освітніх потреб тощо); в) якість результатів
освітнього процесу (рівень навчальних досягнень учнів,
розвиток їх мислення, ступінь соціальної адаптації,
культури і вихованості учнів тощо.
Зовнішні показники
якості освіти характеризують її як соціальну інституцію,
що відображає ефективність функціонування освітньої
системи, її вплив на людину і суспільні процеси, задоволення
потреб особистості і держави загалом. Це – доступність
до якісної освіти усіх громадян незалежно від їх соціального
і майнового статусу чи інших обмежень, її відповідність
освітнім стандартам, задоволення освітніх запитів,
наступність у здобутті вищої освіти, відкриття перспектив
професійного зростання і соціального статусу тощо.
Однією з центральних
проблем оцінювання якості освіти є визначення її індикаторів.
Тому у світі існують різні моніторингові системи і
програми оцінювання суспільного розвитку, до яких
входять, зокрема, й освітні показники. Наприклад,
це стосується так званого індексу людського розвитку,
що фігурує у звітах ООН, або індикатори світового
розвитку, які визначає Світовий банк. Проте освітні
показники входять до них як складові інтегрованої
оцінки суспільного розвитку держави, і тому не можуть
відокремлено характеризувати їх освітні системи. З
цією метою здійснюють окремі міжнародні дослідження,
спрямовані на з'ясування досягнутого тією чи іншою
країною рівня освіти як відносного її рейтингу, а
не порівняльної характеристики.
Однією з найпоширеніших
таких систем є освітні індикатори ЮНЕСКО та індикатори
ОЕСР, що координуються ними спільно за єдиною світовою
програмою. Останні згруповано в шість розділів, які
характеризують демографічні показники середовища,
в якому функціонує система освіти, її фінансові і
людські ресурси, доступність та успішність просування
в освіті, організаційні засади освіти в навчальних
закладах, соціальні результати освіти, рівень навчальних
досягнень учнів з різних галузей знань (математика,
природничі науки, грамотність).
Крім того, існують
різноманітні міжнародні програми вивчення рівня засвоєння
знань школярами, зокрема з математики та природничих
наук, громадянської освіти та суспільствознавства,
функціональної, математичної та інформаційно-комунікативної
грамотності тощо. У цих дослідженнях беруть участь
понад 40 країн. Під керівництвом Міжнародної асоціації
з оцінювання навчальних досягнень або європейських
комісій за єдиною методологією періодично раз на три–чотири
роки проводяться порівняльні дослідження академічних
досягнень учнів середніх шкіл у різних галузях наукового
знання.
Це дає змогу країнам-учасницям
проаналізувати якісні показники в засвоєнні школярами
змісту середньої освіти, виявити тенденції поступу
різних національних систем освіти у світовому освітньому
просторі, здійснити превентивні дії щодо зниження
рівня освіченості громадян і запобігання негативним
явищем в освіті.
У 1999–2001 рр. країни ЄС провели оцінювання якості
національних систем шкільної освіти за спеціально
відібраними 16 показниками, які відображають чотири
сфери: рівень навчальних досягнень школярів (7 показників),
успішність навчання і доступ до освіти (3 показники),
моніторинг системи управління освітою (2 показники),
ресурси і структури освіти (4 показники).
За даними 26 країн,
що взяли участь в обстеженні, Європейський звіт про
якість освіти, поданий на конференцію міністрів європейських
країн, започаткував один з напрямів нової європейської
стратегії і соціальної моделі розвитку інвестування
в людські ресурси, викликав широку дискусію щодо стратегії
підвищення якості освіти. Україна зробила європейський
вибір. Тому вона повинна включитися в міжнародні обстеження
якості освіти. Це й буде відповіддю на одну з вимог
європейської спільноти [2].
Сучасний менеджмент
ґрунтується на запровадженні діагностичних методів
і технологій збирання і обробки здобутої інформації,
протиставляючи їх декларативності та суб'єктивності
інтерпретації одержаних даних. Тому для прийняття
ефективних і своєчасних управлінських рішень, адекватних
реальному етапу функціонування і прогнозування розвитку
об'єкта управління – учня, студента, навчального закладу
чи системи освіти загалом, необхідна об'єктивна і
вірогідна інформація про річні аспекти їх діяльності.
Це вимагає постійного й обстеження, налагодження системи
моніторингу освіти, головною метою якої стає збирання,
оцінювання та аналіз її якісних показників на всіх
рівнях функціонування, поширення і доступ до цієї
інформації громадськості, різних користувачів освітніх
послуг, посилення управлінських дій щодо якісних показників
у освіті.
За результатами
моніторингу якості освіти органи управління отримують
інформацію про стан освітньої системи та її окремих
складових, виявляють проблеми, що виникли у процесі
запровадження педагогічних інновацій, з'ясовують тенденції
розвитку освіти і прогнозують зміни, необхідні для
перспективного функціонування системи освіти. Таким
чином, моніторинг системи освіти стає дієвим інструментарієм
менеджменту освіти, зокрема в управлінні її якістю.
Система моніторингу
якості освіти підпорядкована ієрархічним зв'язкам
освітньої системи. Тому суб'єктами оцінювання можуть
бути всі, хто задіяний у проведенні моніторингу –
учні і студенти, вчителі і викладачі, навчальні заклади,
їх керівники, органи управління різних рівнів та їх
структурні підрозділи тощо. За цією ознакою систему
моніторингу освіти в Україні можна розглядати на різних
рівнях її функціонування, а саме:
– індивідуальному
рівні самооцінки учнями і студентами якості власної
загальноосвітньої і професійної підготовки, суспільної,
професійної і життєвої компетентності, досвіду оволодіння
алгоритмічними та евристичними способами діяльності,
навичками критичного мислення тощо;
– локальному рівні
оцінювання якості освіти своїх вихованців навчальним
закладом, досягнення ним поставленої мети в опануванні
вимог державного стандарту відповідного рівня освіти,
коригування стратегії його розвитку за соціальними,
педагогічними, економічними показниками;
– муніципальному
рівні оцінювання місцевими органами управління суб'єктів
освітньої діяльності (рівня навчальних досягнень учнів
і студентів, кваліфікації і педагогічної майстерності
вчителів і викладачів, компетентності керівників навчальних
закладів тощо) та порівняння результатів діяльності
власної мережі навчальних закладів;
– регіональному
рівні оцінювання ефективності функціонування місцевої
системи освіти, зокрема підпорядкованих органів, управління,
забезпечення ними державної освітньої політики в регіоні,
вибіркове вивчення ефективності роботи окремих навчальних
закладів і органів управління, удосконалення мережі
навчальних закладів на підставі аналізу одержаних
даних;
– державному рівні
акцентованого та узагальненого оцінювання якості функціонування
національної системи освіти та порівняння її показників
з міжнародними індикаторами і системами, забезпечення
єдиної методології державної атестації випускників
навчальних закладів, аналіз і порівняння стану реалізації
державної політики в галузі освіти різними регіонами
України.
Об'єктами оцінювання
можуть бути внутрішні і зовнішні характеристики якості
освіти як процесу, результату чи системи загалом,
тобто зміст освіти, відображений у навчальних планах
і програмах, підручниках та інших засобах навчання
тощо, рівень його засвоєння, демографічні показники
доступу до освіти, дані кадрового і ресурсного забезпечення
системи освіти, економічні індикатори освіти тощо.
Джерелами інформації в даному випадку виступають статистичні
дані і матеріали спеціальних досліджень, результати
зовнішнього контролю (незалежного аудиту) діяльності
навчальних закладів і вивчення рівня навчальних досягнень
учнів і студентів, аналітичні доповіді та оцінки вітчизняних
та іноземних експертів, порівняльні дані міжнародних
моніторингових досліджень, тестувань, рейтинги виступів
українських школярів і студентів на олімпіадах і конкурсах,
матеріали державної атестації та акредитації навчальних
закладів тощо.
На підставі їх
аналізу та узагальнення за наперед визначеними критеріями
і нормами готуються щорічні аналітичні доповіді і
звіти про якість освіти в Україні як передумова прийняття
адекватних управлінських рішень на всіх рівнях управлінських
структур і органів державної влади та місцевого самоврядування.
Управління якістю
освіти є необхідною складовою державного управління
освітньою галуззю. Воно підпорядковане загальній стратегії
держави на пріоритетний розвиток освіти, забезпечення
конституційного права громадян на освіту і рівного
їх доступу до якісної освіти. Завдяки цьому управління
якістю освіти передбачає ряд заходів, які зумовлюють
першочергові кроки для забезпечення суспільних вимог
щодо якості освіти.
Насамперед система
моніторингу української освіти спочатку має вибудовуватися
на загальноприйнятих і апробованих моделях порівняльної
оцінки якості освіти, що існують у світі, зокрема
європейських. Це не виключає побудови системи показників,
які відповідають даним національної статистики. Проте
перші кроки мають бути здійснені вже сьогодні, наприклад,
у міжнародних дослідженнях рівня навчальних досягнень
учнів з математики і природничих наук та громадянської
освіти.
Управління якістю
освіти є спрямованим процесом. З одного боку, воно
має забезпечувати якість внутрішніх параметрів процесу
і результату навчання учнів і студентів, задоволення
їх освітніх потреб і сподівань щодо здобуття належної
компетентності і життєво значущих рис особистості.
З іншого боку, воно спрямоване на поліпшення використання
ресурсів у забезпеченні якості освіти та підвищення
ефективності функціонування системи освіти загалом,
тобто на її зовнішні параметри як соціальної системи.
У першому випадку
прийняття управлінських рішень ґрунтується на результатах
вивчення рівня засвоєння змісту освіти і чинників,
які на нього впливають. Суттєвим тут стає вибір критеріїв,
об'єктивність оцінювання навчальних досягнень учнів
і спроможність порівнювати одержані результати.
Невід’ємним елементом
управління якістю освіти є контроль знань. Він сприяє
виявленню рівня знань, прогалин у тих чи інших підрозділах
навчального процесу, дає змогу своєчасно врегулювати
відносини між вчителем і учнем, внести відповідні
корективи. Контроль знань учнів сприяє також встановленню
рівня готовності засвоювати новий матеріал, формуванню
вміння відповідально й зосереджено працювати, користуватися
прийомами самоперевірки та самоконтролю, стимулюванню
відповідальності й змагальності учнів.
Одним з основних
методів контролю є планомірне, систематичне спостереження
за навчальною роботою учнів на уроках і поза ними.
Широко використовуються й такі методи, як усні опитування
школярів, контрольне читання карти, креслення, технічної
чи технологічної документації, письмові диктанти,
перекази, класні й домашні твори, письмові відповіді
на запитання, виконання різних завдань і вправ, практичні
розв'язування задач з математики, фізики, хімії, біології,
постановка й проведення дослідів, спостережень, виконання
робіт у шкільних майстернях, дослідницької роботи
на пришкільних ділянках тощо, екзамени як засіб державного
контролю за роботою вчителів та учнів, заліки (в старших
класах, зокрема у вечірніх та заочних школах). Види
контролю: попередній, поточний, тематичний, підсумковий.
Функції контролю: контролююча, навчально-діагностична,
виховна. Форми контролю: усна, письмова, пряма, закодована,
групова, індивідуальна, комбінована, самоконтроль.
Результати контролю виражаються в оцінці навчально-пізнавальної
діяльності учнів за бальною системою.
Контролюючі засоби
навчальних закладів (поточне і тематичне оцінювання,
державна атестація власними силами) дають змогу лише
частково забезпечити функцію управління якістю освіти,
оскільки вони обмежені суб'єктивністю виставленої
викладачем оцінки і можливою її упередженістю. Тому
в методичному аспекті поряд з власним внутрішнім оцінюванням
учнів і студентів має здійснюватися зовнішній (незалежний)
стандартизований контроль успішності учнів і студентів
у засвоєнні змісту освіти, побудований за єдиною для
всіх технологією оцінювання.
Одним із найбільш
ефективних контролюючих засобів якості освіти може
бути стандартизоване тестування під час державної
підсумкової атестації випускників навчальних закладів
на певних рівнях освіти. Воно виконує також діагностичну
функцію, яка у відносних показниках дає змогу порівнювати
якість освіти як внутрішній параметр певної освітньої
системи – класу, групи, навчального закладу, спеціальності
тощо. В Україні цей процес впроваджується вкрай суперечливо.
Обвальне застосування тестів у 1992–1993 рр. викликало
різке несприйняття їх учнями, батьківською і педагогічною
громадськістю. Сьогодні розпочинається друга спроба
впровадження.
Поняття “ліцензування”
пов’язане з наданням дозволу закладам освіти на проведення
того чи іншого виду освітньої діяльності. Його здійснює
Державна акредитаційна комісія на основі експертного
підтвердження фаховими та регіональними експертними
радами спроможності закладу проводити діяльність за
заявленими видами й напрямами відповідно до постанови
“Про ліцензування, атестацію та акредитацію навчальних
закладів”, затвердженої Кабінетом Міністрів України
від 12 лютого 1996 р. № 200. Надавати освітні послуги
заклади мають право лише після одержання ліцензії.
Ліцензія на проведення освітньої діяльності надається,
як правило, на термін завершення циклу навчання, але
не менш ніж на три роки. Термін дії ліцензії продовжується
в порядку, встановленому для її одержання. Заклади
освіти, які одержали ліцензії на проведення освітньої
діяльності, вносяться до Державного реєстру закладів
освіти. Десятилітній досвід діяльності ДАКу засвідчує
низку суперечностей і зловживань як з боку посадових
осіб, відповідальних за організацію цього процесу,
так і з боку “здобувачів ліцензій”. Досить частими
тут стали приписки (“мертвих душ” професорсько-викладацького
складу, навчальних площ, комп’ютерної техніки, засобів
навчання, навчальної літератури тощо). Популярною
темою ЗМІ стала тема хабарництва, пов’язаного з наданням
ліцензії. Теоретично і практично ця проблема залишається
невизначеною. Порядок надання ліцензій потребує суттєвого
вдосконалення.
Важливу роль в
управлінні якістю освіти виконує й така форма контролю,
як атестація. Йдеться насамперед про атестацію науково-педагогічних
і педагогічних працівників. В Україні ці функції покладаються
на ВАК України (наукова атестація) та Міністерство
освіти і науки України (атестаційна колегія). Типове
положення про атестацію педагогічних працівників затверджене
наказом міністра (1993 р.). Його основні вимоги спрямовані
на стимулювання безперервної фахової та загальної
освіти, якісної роботи, підвищення відповідальності
за результати навчання та виховання. Забезпечення
соціального захисту компетентної педагогічної праці.
Цю ж функцію виконує
й акредитація закладів освіти.
Оцінювання зовнішніх
параметрів освітньої системи впливає на прийняття
управлінських рішень на рівні локальних, місцевих
і регіональних освітніх систем і держави загалом.
За їх результатами ліцензування, атестації і акредитації
навчальних закладів визначається їх атестаційний рейтинг,
здійснюється оптимізація мережі навчальних закладів,
оцінювання соціальної, педагогічної та економічної
ефективності функціонування різних освітніх систем
тощо.
Означений вид
управління здійснюється за закономірностями соціального
управління як такого. У цьому вимірі його можна розглядати
як важливу складову загальної освітньої політики держави.
Як відомо, система освіти може працювати в двох режимах:
1) функціонування і 2) розвитку. У першому випадку
об’єктом управління є навчально-виховний процес та
засоби, що його забезпечують (кадри, навчально-методичні
програми, матеріально-технічне забезпечення, нормативно-правова
база тощо); у другому – якісні зміни в змісті, організації
і технологіях навчально-виховного процесу. Мета в
цьому випадку визначається як нарощування освітнього
потенціалу, підвищення його ефективності.
Управління якістю
освіти в Україні має враховувати те, що наша система
освіти існує нині в двох режимах одночасно: функціонування
і розвитку (модернізації) [3, 75]. Зберігаючи досягнення
минулих десятиліть, вона одночасно адаптується до
сучасних вимог і міжнародних стандартів. Освітня політика
включає в себе такі підрозділи, як планування, організація,
керівництво, контроль, прогнозування навчально-виховного
процесу. Управління якістю освіти має здійснюватись
на кожному з цих структурних підрозділів. Управління
якістю не можна перетворювати на дріб’язкову, елементарну
опіку, яка підточує творчість, новаторський пошук
вчителя і учня, викладача і студента. Цей процес має
бути підпорядкованим підвищенню педагогічної майстерності
викладача, його науковому і педагогічному зростанню.
ЛІТЕРАТУРА
1. Андрущенко В. Роздуми про освіту. – К., 2005
2. Стратегія реформування освіти в Україні. Рекомендації
з освітньої політики. – К., 2003.
3. Фуллан М. Сили змін. Вимірювання глибини освітніх
реформ. – К., 2000.
