НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2006 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2006. - № 52.

__________________________________________________________________________

Г. В. Вдовиченко, кандидат філософських наук, асистент КНУ імені Тараса Шевченка

МАРКСИЗМ І ЙОГО КРИТИКА В ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕНЬ АКАДЕМІКА В.ЮРИНЦЯ

В основу цієї статті і продовжуючої її публікації “Акад. В.Юринець як дослідник західноєвропейської філософської думки др. пол. ХІХ – пер. трет. ХХ ст.” покладено матеріали десятирічного вивчення автором складного процесу розвитку філософських думки та освіти в УCРР протягом 1920 – 1930 х років і, головним чином, основні результати проведеного ним історико-філософського аналізу майже всієї відомої опублікованої творчої спадщини видатного українського науковця та педагога, авторитетного фахівця з історії світової філософії й низки гуманітарних і точних дисциплін академіка В.Юринця (1891–1937).

Понад півстоліття від др. пол. 1930 х років незважаючи на безумовно високий рівень зацікавлення вітчизняних науковців постаттю та творчістю мислителя й спробу ініціювати реабілітацію його і його колег П.Демчука та Т.Степового (Діденка) дирекцією і партбюро Інституту філософії АН УРСР у вересні 1960 р., увесь науковий доробок В.Юринця приховувався в сумнозвісних радянських спецфондах й, по суті, був майже невідомий широкій читацькій аудиторії. Водночас протягом 1960 – пер. пол. 1980 х років як прізвище вченого, так і назви окремих його праць й навіть цитати з них зрідка, проте таки з’являлись на сторінках деяких малотиражних українських наукових періодичних видань [1]. Активізація наукового та громадського інтересу до постаті акад. В.Юринця припала на 1990 ті роки, що одним з його важливих наслідків стали перші спроби об’єктивної оцінки вагомого внеску вченого в розвиток української філософської думки пореволюційних десятиріч вітчизняними істориками філософії у навчальній літературі [2], [3], [4]. На окрему увагу заслуговує безперечно найкраща сучасна розвідка з цього питання – монографія доктора філософських наук, професора М.Роженка [5], у п’яти розділах якої докладно висвітлено основні віхи життєвого шляху В.Юринця і, крім того, додано найповнішу бібліографію його творів. Відзначимо, що в останньому розділі “Реабілітація” автор праці запропонував загальну характеристику чотирьох виокремлених ним періодів наукової діяльності вченого, представлену, головним чином, класифікацією та панорамним історико-філософським оглядом основних напрямів і здобутків наукового пошуку В.Юринця.

Вихід у світ розвідки М.Роженка разом із критичною переоцінкою реальних здобутків, перспектив та значення сучасного стану студій з історії вітчизняної філософії радянської доби насамперед перших пореволюційних десятиліть стали головними спонуками початку автором цієї статті продовжуваного ним і сьогодні системного вивчення української філософської думки 1920 – 1930 х рр., провідною науковою проблемою якого було і є дослідження справжніх місця та ролі В.Юринця в історії науки і культури. Метою нашої публікації є комплексний історико-філософський аналіз основних результатів дослідження В.Юринцем філософії марксизму та її критики західноєвропейськими мислителями, а саме: “ревізіоністами”, фрейдистами і синдикалістами.

Ознайомлення з опублікованим науковим доробком В.Юринця, що нараховує понад три десятки статей та інших публікацій, частково перевиданих у збірнику [6], і монографію [7], засвідчує активну розробку вченим основних галузей філософського знання, насамперед історії філософії, а також філософії культури, філософії науки, естетики, соціології. Найчисленнішою і найбільш представницькою є група досліджень В.Юринця з історії зарубіжної, головним чином західноєвропейської, філософії, яка, на нашу думку, може бути умовно поділена на два головні напрями наукового пошуку: історія марксистсько-ленінського вчення включно з аналізом вчень його провідних ідейно-теоретичних попередників, послідовників і критиків, а також історія розвитку філософської думки від античності до західноєвропейської філософії пер. трет. ХХ ст. Головним об’єктом нашого дослідження є чотири розвідки В.Юринця 1920 х років, передусім його найґрунтовніша публікація з історії філософії марксизму “Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму” та повністю чи частково присвячені ним аналізу критики вчення засновників марксизму в західноєвропейській філософії статті: “Фройдизм і марксизм”, “Останнє слово ревізіонізму Кавтського”, “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу ІІ Інтернаціоналу)”.

Вимушений з огляду на вельми складну, несприятливу для розвитку гуманітарних дисциплін, суспільно-політичну ситуацію в СРСР, насичувати свої наукові праці такою загальнообов’язковою, невід’ємною лексичною атрибутикою всіх сфер радянського життя, як популістська політична риторика сталінської доби, В.Юринець водночас неодноразово, особливо наприкінці 1920 х років, напередодні голодомору і масових репресій, зауважував, хоча й непрямо, завуальовано, цілеспрямовану вульгаризацію марксизму, його свідому антинаукову підміну догматичними схемами.

Проголошуючи на сторінках своєї офіційно засудженої у СРСР як націоналістична та замовчуваної впродовж багатьох десятиліть монографії [7], що в творах К.Маркса і Ф.Енгельса живе революція, “гострі канти” якої, за висловлюванням дослідника, упоюють як ознаки класової рішимості, В.Юринець дав загальну, однак промовисту оцінку марксистсько-ленінського вчення: “Марксизм, ленінізм – не популярні. Це складна наукова структура, що має свої кам’яні башти, які можна здобути тільки великим трудом; це відбиття найскладнішого процесу, що охоплює найширші маси з мільйонами ниток взаємин. Я мрію про час, коли марксизм, ленінізм, як теорія в її чудовому мереживі думки, зробиться справжньою зброєю, власністю наших письменників [виділено нами. – Авт.], потрібним повітрям, де переломлюватимуться всі історичні перспективи, тим великим посудом, де кипітиме їхня емоційна, революційна пристрасть” [7, 71]. У виступі на проведеній у грудні 1928 р. агітпропнараді при ЦК КП(б)У [8] В.Юринець піддав критиці низку недоліків у процесі становлення марксистського літературознавства в УСРР, зокрема, зауважив відсутність вітчизняних видань, які, за його словами, становили б опору для української марксистської критичної думки. Актуалізуючи цю проблематику вже 1929 р. на сторінках опублікованих у п’ятому числі альманаху “Літературний ярмарок” трьох “Діалогів” [9], визначених ним як доволі чудернацька розмова кількох вітчизняних письменників із письменниками інших класів і епох, В.Юринець наприкінці “Діалогу другого” від імені “Невідомого” знову піддав гострій критиці складну ситуацію в українському літературному процесі й промовисто, навіть виклично наголосив на очікуванні народження якісно нового типу вітчизняного діяча культури – “пролетарського Лессінга” як вільного працівника безкласового суспільства з широкою філософською культурою і з глибоким знанням ленінізму не в догматичних схемах, а в діалектичній гнучкості.

Наголошуючи наприкінці першого в історії української філософської думки 1920 – 1930 х років оприлюдненого в опублікованій 1929 р. у шостому числі “Прапора марксизму” статті “Фалшування діялектики в сучасній філософській буржуазній літературі”, історико-філософського аналізу розвідки “Дух і світ діалектики” визначного представника марбурзької школи неокантіанства професора А.Ліберта, що “від Гегеля йде філософська лінія через Фоєрбаха до Маркса”, В.Юринець так стисло охарактеризував марксизм як логічний результат усього розвитку німецької класичної філософії: “Гостре протиставлення без синтези, горде, безмилосердне наштовхування суперечностей без сентиментальних сцен “розрядження” – вияв не “трагічности” Канта, а його еклектизму, слабкість, а не героїзм. І тому саме клясична німецька ідеалістична філософська думка вже в особі Фіхте змагалася побороти цей еклектизм, перейшла на рейки суворого монізму й одночасно уґрунтувала плідне значення зненависливої синтези. За Фіхте пішов Шеллінг, поширюючи під діялектикою базу об’єктивізму, а, нарешті, як велика синтеза великого німецького філософського руху, Гегель, що, довівши його до всіх можливих його логічних консеквенцій, довів його до самозаперечення, створюючи вже передумови діялектичного матеріялізму. І власне той факт, що продуманий до кінця Гегель мусів довести до діялектики матеріялістичної, до світогляду марксизму, був і причиною, чому Ліберт, проголошуючи як гасло доби поворот до діялектики, відвернувся від найбільшого ідеалістичного діялектика й дав філософський крен у напрямі до Канта, в якого діялектика пробивається крізь безпросвітню гущавину еклектики” [6, 170–171].

В опублікованій 1927 р. у першому числі “Прапора марксизму” розлогій статті “Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму” В.Юринець запропонував перший у історії української філософської думки 1920–1930 років історико-філософський аналіз проблематики початкового розділу “Фейєрбах. Протилежність матеріалістичного й ідеалістичного поглядів” зазначеної етапної розвідки засновників марксизму, в якій уперше в систематичній формі було викладено матеріалістичне розуміння історії. Наголошуючи на початку, що надзвичайний інтерес мають серйозні історичні досліди над ґенезою марксизму, а особливо – дослідження духовного розвитку самих К.Маркса і Ф.Енгельса, насамперед початкового етапу їх діяльності, коли вони поволі, проте невпинно й рішуче доходили до марксизму, В.Юринець визнав працю “Німецька ідеологія” за документ, який дає дуже багато матеріалу для теорії історичного й діалектичного матеріалізму.

Констатуючи відсутність повного систематичного викладу історичного матеріалізму в попередніх розвідках К.Маркса і Ф.Енгельса, В.Юринець поставив за мету дослідження аналіз змісту згаданого розділу з огляду на невирішеність низки питань історичного матеріалізму як предмета дискусій радянських філософів і так високо оцінив значення “Німецької ідеології” у історії філософської думки: “Німецьку ідеологію” можна б назвати марксівським рівноважником гегелівської “Феноменології духу”. Як колись “Феноменологія” була першим бойовим маніфестом нового принципово-діялектичного способу думання й документом розірвання з усією попередньою філософією, документом, де критика родила нову теорію й новий світогляд, так і в “Ідеології” бойова критика й драматичний образ усього післягегелівського розкладу думки, особливо там, де вона на перший погляд видавалася дуже поступовою й революційною, – є канва, на якій виткано нові дивні узори марксівської філософії. Це сплетення історії й теорії, взаємопроникнення конкретного, актуального й абстрактного, що характеризує феноменологію, ми находимо і в “Ідеології” [6, 6–7].

Зазначаючи у своїй пізнішій публікації [10], що саме в “Німецькій ідеології” К.Маркс на світанку формування власного світогляду “розривав пуповину фоєрбахіянства”, В.Юринець присвятив у досліджуваній статті окрему увагу порівняльному аналізу ідейних позицій лівогегельянства, в першу чергу Л.Фейєрбаха та засновників марксизму. Підкреслюючи, що лівогегельянці були ідеологами німецької буржуазії, які творили “Гегелівську лівицю” й у особах Б.Бауера, Д.Штрауса, Л.Фейєрбаха, почали підривати фундамент релігії як “старого святая святих”, і зауважуючи, що згідно з його висловлюванням одиноким додатним вислідом цього руху були деякі досліди над історією виникнення християнства, однобічні внаслідок їх неправильного методу, В.Юринець так стисло охарактеризував світоглядні настанови молодогегельянців: “Повна ніяковість тодішнього політичного ладу викликає в них питання: що таке історія, відки береться поневолення людини?

Питання поставлено наскрізь метафізично, абстрактно, недіялектично, дарма що їх ставлять учні Гегеля. І вирішення цих питань таке саме абстрактне й ідеалістичне. Людина – великий творець фетишів; свої душевні переживання (жах, естетичні переживання, надії тощо) переносить вона в якийсь інший, потусторонній світ, творить із них якісь нові реальності й ставить себе в залежність від них. Вона є невільницею своїх власних творів, творить собі вампірів, що висисають кров з її серця.

Який же вихід з цього положення загального невільництва? Ось-який: треба знати, що всі історичні творення – релігія, право, мораль, держава – є творами людини, що дійсним їхнім змістом є людина в усіляких своїх переживаннях. Треба ці всі історичні твори перенести в їхню властиву батьківщину, в нутро людини, побити авторитет всього надлюдського – і людськість буде вільна. Наївність! Історія була для них, як для великих німецьких ідеалістів, цариною думки! Треба тільки на місце неправильних думок поставити правильні – і людство врятовано. Ідеологізм найчистішої води!” [6, 8]. Зауважуючи, що К.Маркс і Ф.Енгельс виступили у похід проти Л.Фейєрбаха як колишні фейєрбахіанці й стали на ґрунт історичного матеріалізму тим, що почали аналізувати зв’язок ідеалістичної німецької філософії та її ілюзорної критики у молодогегельянстві з німецькою дійсністю, В.Юринець відносно докладно зупинився на розгляді порушених засновниками марксизму в “Німецькій ідеології” питань.

У статті В.Юринець також піддав досить загальній, проте принциповій критиці ідейні позиції т.зв. “неомарксистів”: одного з провідних теоретиків анархосиндикалізму, французького соціолога і філософа Ж.Сореля та польського письменника і філософа Л.Бжозовського. Висвітлюючи проблему еволюції оцінки К.Марксом феномена способу виробництва, В.Юринець навів стислий критичний коментар позиції Ж.Сореля з цього приводу і визнав її, як і світоглядно-філософські настанови синдикалізму в цілому, такими, що не мають нічого спільного з марксизмом: “Та державу або суспільно-політичний устрій Маркс безперечно зв’язує дуже тісно з базою, що і теоретично правильна і має значення для його теорії революції й теорії диктатури. На підставі цього факту деякі представники так званої неомарксистської школи серед синдикалістів, особливо Жорж Сорель, зробили висновок, що економічна структура суспільства може вияснити нам державно-правний устрій, а в ніякім разі не такі явища, як релігію, мораль, філософію. Інакше кажучи, з рейок історичного монізму вони переходять на рейки еклектичної теорії чинників. Для всіх очевидно, що така “марксистська” конструкція нічим не оправдана, як нічого спільного з марксизмом не має синдикалістська синтеза Прудона, Маркса, Бергсона й католицизму” [6, 19]. Дещо згодом, коментуючи погляд засновників марксизму на феномен свідомості, В.Юринець відзначив намагання деяких “неомарксистів”, а саме згаданих вище, “поглибити” К.Маркса А.Бергсоном і наголосив на цілковитій неприйнятності для марксистів такого підходу.

Зауважимо, що вперше досить докладну критику ідейних позицій Ж.Сореля і Л.Бжозовського В.Юринець розпочав ще за рік до того, в опублікованій 1926 р. у другому-третьому числі журналу “Більшовик України” статті “Новий ідеологічний маніфест українського фашизму”, присвяченій аналізу праці Д.Донцова “Націоналізм”. Наголошуючи, що автор останньої “іде буквально стопами” Ж.Сореля та його “польського підголоска, теоретика польського “європейського” націоналізму” Л.Бжозовського, В.Юринець стисло охарактеризував сутність поглядів французького мислителя, зокрема, переказав його т. зв. “теорію утопії” з розвідки “Капіталістичне й соціалістичне виродження”: “Сорель говорить, що наше ставлення до суспільних справ і питань може бути подвійне: інтелектуалістичне й волево-імпульсивне. В першім випадку соціологи є суспільними конструкторами: в тиші кабінетів холодним своїм розсудком вони придумують найкращий суспільний устрій, творять суспільні утопії. Утопісти – це засохлі раціоналісти, відірвані від усякої кляси, люди немічні, безпомічні в справах практики. Найбільшу небезпеку являє така комбінація, коли якась утопія заволодіє умами якобінських, енергійних натур. Керовані розумом, з’єднані у невеликі гуртки, люди “тверезі”, без серця й розуміння органічних процесів суспільства, вони стараються здійснити ці утопії, вогнем і мечем провадять їх у життя, стають блянкістами, а, нарешті, цезаристами… Сорель вбачає елементи блянкізму й цезаризму у Маркса, а спеціяльно в Енгельса, що є одіозною фігурою для всього синдикалізму” [6, 225–226].

Далі В.Юринець перейшов до розгляду критики марксизму і його засновників Ж.Сорелем та Л.Бжозовським, вдаючись до засудження як антимарксистської розробленої ними т. зв. “теорії міфу”: “І Сорель, “неомарксист”, старається зреформувати марксизм через введення теорії міту… Що таке суспільний міт? Це сума підкрашених чуттєво й волево образів (непонять), в яких революційна кляса уявляє собою етапи й перипетії своєї боротьби й перемоги. Всяке розумове розважання цієї боротьби є вже утопією й загрожує перемогою купки бланкістів над клясою та її уярмленням. Таким мітом є, наприклад, для пролетаріяту ідея загального страйку… Це не значить, що такий загальний страйк дійсно матиме місце й що ним закінчиться капіталістичний лад. Загальний страйк – це тільки образ, що підтримує енергію робітників, не дає їм засипати в клясовій боротьбі. Це щось на взірець “клясової фікції”.

Як бачимо, ідея міту у Сореля має зв’язок з ученням прагматистів, що для них мірилом, критерієм правди є підняття життєвих потенцій, з ірраціоналізмом Бергсона та з німецьким фікціонізмом. …

На польський ґрунт теорію міту переніс Бжозовський. У своїй їдкій праці: “Анти-Енгельс” він старався підірвати підстави революційного марксизму й створити для польської нації соціяльний міт, складовими частинами якого були б ідеї французького синдикалізму, але не в клясовім, а загально-національнім об’ємі … польської романтики, спеціяльно Міцкевича, Норвіда й Мохнацького, сучасного неокатолицизму й польського традиціоналізму, особливо традиції історії ХVІ століття…” [6, 226].

Власне, ще 1924 р., на сторінках опублікованої у восьмому-дев’ятому числі журналу “Под знаменем марксизма” російською мовою статті “Фройдизм і марксизм”, В.Юринець розпочав згодом продовжене у вітчизняній періодиці фахове висвітлення маловідомих і невідомих радянському читачеві, здебільшого так і не перекладених у СРСР славнозвісних західноєвропейських зразків філософської критики марксизму.

Підкреслюючи у вступі, що фрейдизм у його дуже спрощеному, навіть “грубуватому” вигляді, в поєднанні з “препарованим ad hoc вагнеріянством” і з “реставрованим ідеалізмом, підфарбованим на сучасний лад”, поки що несміливо та, “вкрадливо намацуючи ґрунт”, непомітно просякає до марксистського табору, В.Юринець недвозначно ствердив на початку заключного дев’ятого розділу: “Ми вже мали нагоду переконатися, що фройдизмові властиві універсалістські тенденції, що він змагається перетворитися в свого рода релігію майбутности, і як така він має поборотися з марксизмом і висловити своє ставлення до нього. Цю працю (не згадуючи вже про Адлера, Федерна та інших) проробив Кольнай у своїй книзі “Психоаналіза та соціологія” [6, 139]. Майже весь цей розділ присвячено першому і, по суті, останньому в історії української філософської думки радянської доби історико-філософському аналізу визнаної В.Юринцем одним із найогидніших пасквілів на марксизм та революційний рух пролетаріату взагалі й оголяючим цілковиту вбогість соціології фрейдизму її взірцем розвідки А.Кольная “Психоаналіз та соціологія: причинки до психології мас і суспільства”. Вдаючись, на наш погляд, до вельми докладного, сміливого й відвертого, як на той час, таки поставленого йому на поч. 1930 х років опонентами у провину, фахового коментування згаданої розвідки, зокрема тез про регресивність соціалістичних рухів і визнання комунізму та анархізму різновидами “суспільної неврози типа божевільности”, В.Юринець присвятив окрему увагу переказу оцінки А.Кольнаєм марксизму: “Основа марксистського вчення, історичний матеріялізм, є, з одного боку, тільки парафразою капіталістичного мамонізму (капіталізм, за вченням Фройда, є не що інше, як вираз анальної еротики), з другого боку, є нововідтворення феодальних концепцій Гегеля. Вся різниця є в тім, що замість Гегелевої системи марксизм поставив “містичне” господарство. Комунізм є властиво неофевдалізм.

Марксизм відзначається вірою в історичну ролю пролетаріяту. Ця віра є тільки один з виразів поширеного мотиву про виключно рятівничу ролю наймолодшого сина або взагалі малоцінної, “убогої духом”, особи. Цей мотив є тільки уява бажання… дитини, що, незважаючи на свою кволість і сексуальну малоцінність, сподівається подолати батька в боротьбі за матір. Безпереривні скарги на поневолення робітництва буржуазією є сублімація манії переслідування.

Строга діялектика Маркса, доладність його теорії вартости є так само вираз параної, що разом з містичною вірою в ролю пролетаріяту набуває форми релігійної параної” [6, 141–142].

Офіційно інспірованим вищим партійним керівництвом СРСР як широкомасштабної ідеологічної кампанії критиці та засудженню ідейних позицій західноєвропейських “реформістів” і “ревізіоністів” марксизму, як-от: теоретиків німецької соціал-демократії та ІІ Інтернаціоналу Е.Бернштейна і К.Каутського, а також ідеологів т.зв. “австромарксизму” О.Бауера, М.Адлера й інших, присвячено низку розвідок В.Юринця кінця 1920 – поч. 1930 років. Звернемо особливу увагу на дві, на нашу думку, найбільш показові в цьому відношенні публікації вченого, перевидані на сторінках збірника його статей [6] у розділі “До філософії й соціології ІІ Інтернаціоналу”: опублікована 1928 р. у другому числі “Прапора марксизму” стаття “Останнє слово ревізіонізму Кавтського” та опублікована 1929 р. у першому числі збірника “Войовничий матеріалізм” стаття “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу ІІ Інтернаціоналу)”.

Першу з цих розвідок В.Юринець присвятив першому в українській філософській думці 1920–1930 років докладному історико-філософському аналізу неперекладеної у СРСР на той час фундаментальної праці К.Каутського “Матеріалістичне розуміння історії”. Проголошуючи її останнім словом ревізіонізму в цілому, доказом повного ідеологічного розкладу К.Каутського і його повного відходу від марксизму, В.Юринець зауважив “ідеологічну рябизну” та непродуманість плану дослідження і так стисло охарактеризував його основний ідейний зміст: “… Кавтський намагається творити “синтезу” з марксизму (препарованого в дусі кавтськіянства) і сучасних буржуазних соціологів, якими він хоче “поглибити” й “поширити” свій “марксизм”. Він залюбки цитує кумира сучасної буржуазної науки Макса Вебера, Пешеля, Люшана, віддаючи на поталу нашим клясовим ворогам позицію за позицією. В своїм теоретичнім нігілізмі він іде ще далі. Він каже, що історичний матеріялізм не є обов’язковий світогляд пролетаріяту, що, крім історичного матеріялізму, він може визнавати й інші історіософські погляди без ущербу для чистоти лінії робітничого руху… Коли її (“Матеріалістичне розуміння історії” – Г.В.) читає марксист, у нього складається вражіння, ніби її писала людина, що ніколи не проходила марксистської школи і собі не ставила жодного методологічного питання.

Його книжка є тому більше курсом “генетичної соціології”, а не історичного матеріялізму як методології історичного процесу; він намагається дати в ній історію різних соціяльних інститутів, як власности, сім’ї, розводнюючи її загальними псевдомарксистськими фразами. Книжка ця по духу не відрізняється від безлічі “систем соціології”, що продукує сучасна буржуазна соціологія” [6, 172–173]. Підкреслюючи, що присвячена філософським питанням перша частина праці К.Каутського найяскравіше виявляє всі види збочень її автора від марксизму, В.Юринець, зокрема, зарахував до їх чисельного переліку й проаналізував: доведення до повного його заперечення “марксизму Маркса й Енгельса”, насамперед заперечення цілісної, розробленої засновниками марксизму доктрини історичного матеріалізму; вульгарне розуміння матеріалізму; метафізичне і механічне розуміння діалектики, зокрема, “завзятий наступ” проти діалектики, особливо заперечення її тлумачення в “Анти-Дюрінгу” Ф.Енгельса; симпатизування ідеям утопічного соціалізму та етичного соціалізму; установку на “соціологічні течії дрібної буржуазії” і т.д.

Вбачаючи яскравий прояв “принципового антиреволюційного ревізіонізму” К.Каутського в антимарксистській біологізації суспільного процесу, в спробі розглянути суспільство як “певне біологічне явище”, як “просте продовження біологічного процесу” і “певний організм”, В.Юринець так визначив основну, з його точки зору, думку “соціологічно-біологічної частини” “Матеріалістичного розуміння історії”: “Він тут старається находити елементи й того, що ми маємо в розвиненій формі в суспільстві: елементи знання, елементи естетичного, морального “почуття”, елементи техніки й тощо в твариннім світі. Таким чином, суспільство є тільки ланка в еволюційнім ланцюзі організмів, а не якась окрема якість. Це є специфічний біологізм, що має еволюційне – у вульгарнім розумінні цього слова, – дарвіністичне забарвлення. Правда, Кавтський немов би виступає проти дарвінізму в соціології, та фактично він його проводить. Межі між біологією й соціологією Кавтський замазує, і основна його думка полягає в тім, що ми можемо ідеєю еволюції – без стрибків, ідеєю повільного розвитку – охопити ввесь органічний світ: тваринний, досуспільний і суспільний” [6, 179]. Вважаючи знаменним для всіх висновків К.Каутського в цій розвідці ідеологічне підпорядкування соціалістичного руху й соціалізму дрібнобуржуазній ідеології, а також “замазування” класової теорії і теорії класової боротьби, В.Юринець особливо наголошує на ігноруванні ним “великого Ленінового вкладу в марксизм”, зокрема теорії держави й пролетарської диктатури, і згідно з тогочасною радянською політичною риторикою, визнає це: “старою диявольською тактикою замовчування”, “інтелектуальним маразмом”, “атрофією розуміння революційної теорії й революційного процесу”.

У статті “Танок тіней (До історії ідеологічного розкладу ІІ Інтернаціоналу)” В.Юринець запропонував докладний історико-філософський аналіз низки матеріалів виданого 1924 р. у Німеччині на вшанування 80 річчя від дня народження К.Каутського наукового збірника Йєнського університету “Сучасний марксизм”, а саме двох статей: “Світогляд капіталізму” О.Бауера і “Про соціалізм як етичну ідею” А.Кранольда. Визнаючи цей збірник ідеологічним документом ІІ Інтернаціоналу, В.Юринець закидає йому виразно ревізіоністський характер: “Найкращі теоретичні сили ІІ Інтернаціоналу… виступили тут із своїм ідеологічним риштунком, що має бути нерукотворним пам’ятником сили цієї ганебної й зрадницької організації” [6, 189].

Підкреслюючи, що в згаданій публікації О.Бауера як найбільшій розвідці філософсько-соціологічного розділу збірника з особливою чіткістю контурів виступають характеризуючі його в цілому теоретичний нігілізм, філософічна прострація ревізіонізму в основах марксизму, В.Юринець закидає автору статті: вороже, чуже діалектиці спрощення й вульгаризацію марксизму, зокрема нерозуміння складного організму опосередкувань між окремими елементами ідеології й між економічним базисом та надбудовою; поверхове ставлення до німецької класичної філософії, наприклад, ігнорування діалектики; надання переваги неокантіанству над марксизмом і т.д. В.Юринець зауважує, що у своєму аналізі філософії марксизму О.Бауер, по суті, проводить думку про суто зовнішній, випадковий зв’язок марксизму з матеріалізмом і визнає підтримку цієї ідеї “ревізіоністами” К.Каутським та М.Адлером, так з’ясовуючи насамкінець основний зміст ідейної позиції автора статті: “Бауер вважає махізм за крок вперед в порівнянні з матеріялізмом. Та й махізм не вдоволяє його. Махізм є філософією пристосування людини до оточення. Марксизм вимагає філософії, як пристосування наших думок до суспільних відносин. І знову невдумливому читачеві ця думка може здатися надзвичайно марксистською. На ділі вона являє собою щодо махізму таку ж “еволюцію”, яку зробив Богданов у відношенні до цього ж махізму. Пристосування до природи замінив він пристосуванням до суспільства. І Бауер, і Богданов замінили марксистський момент активізму й практики моментом пасивним, пристосуванням, взятим із біології; обидва є суб’єктивними ідеалістами, бо для них не існує об’єктивної дійсности, критерієм істини є щасливе пристосування. Різниця між чистим беркліянством і бауеризмом полягає тільки у фразеології, що у першого індивідуалістично-асоціяльна, у другого збірно-соціяльна формою.

Еволюція “філософії” Бауера знаменна й симптоматична; раніше він був кантіянцем, тепер він став махістом. І коли раніше його кантіянство підкреслювало активний момент соціялістичного руху, то тепер його махізм є філософія плавання без керми й мети в океані нашої бурхливої історії; це є імпресіонізм, хвостизм, філософія поразки. І вся його політична діяльність є зворотний бік медалі його філософії” [6, 199–200].

Не менш гостро засуджуючи у завершальній частині своєї статті публікацію “Про соціалізм як етичну ідею”, насамперед на його думку, за нову спробу “синтези капіталізму й соціялізму”, за спробу “прислужництва до церкви з боку ІІ Інтернаціоналу”, та наголошуючи, що це, власне, вказує на другий етап “переродження” сучасної західноєвропейської соціал-демократії – її еволюцію від “представниці дрібної буржуазії” до “провідної зорі сучасного фашизму”, В.Юринець аргументує ці тези низкою критичних закидів на адресу “католика-соціяліста” А.Кранольда: католикофільство, зокрема “панегірики” і “похвали політичній мудрості” римсько-католицької церкви; “капітулянство, випорення із себе останків марксизму”, засвідчене відкиданням “геніяльної концепції про суть держави основників революційної теорії пролетаріяту” на користь теорії про “державу як засіб класового миру” і т.д. Переходячи, насамкінець, до стислого аналізу т.зв. “соціологічного еквівалента” ідейної позиції “теоретичного зброєносця ІІ Інтернаціоналу” А.Кранольда на основі історико-філософського коментування тези останнього про “певний паралелізм” як “між феодальним господарством та спільнотою соціялізму”, так і “між ученням католицизму й соціялізму”, В.Юринець навів таку загальну оцінку розвитку західноєвропейського соціал-демократичного руху з огляду на провідні етапи поступу німецьких філософської і суспільно-політичної думок ХІХ ст.: “Що потягає Кранольда до середньовіччя? Очевидно, дух корпоративности, становости, відокремлення, що був йому притаманний. Цей дух віє із сучасної соціяль-демократії, з лона профспілчанської бюрократії, керованої соціяль-демократами. Організуючи верхи робітництва, робітничу аристократію, протиставляючи цю робітничу олігархію широким робітничим масам, соціяль-демократія глядить назад, шукає історичної епохи, яка дала б угрунтування й виправдання цим класово-становим тенденціям. І вона знаходить їх коло воріт середньовічних манастирів. Соціяль-демократія, що говорить про можливість компромісу з католицизмом, відновляє реакційні традиції романтичної школи в Німеччині, що панували рівно сто років тому. Все, що проповідує зараз Кранольд, проповідували тоді Шлегелі, Тіки й інші. І вони після довгих “революційних блукань” повертали послушно на лоно католицизму. Та історична дійсність перейшла над ними до денного порядку і паралельно до їхніх католицьких і февдальних зазіхань гордо лунав голос Штрауса, Бруно Бауера й нарешті Фоєрбаха – вістуна народження революційної ідеологічної зброї пролетаріяту. І тепер поруч із старчими реставраційними теорійками Кранольда ми маємо ленінізм, як правдиве продовження марксової думки” [6, 203].

Отже, проведений у цій статті аналіз дає підстави для таких висновків. Як це засвідчено укладеною професором М.Роженком бібліографією друкованих праць В.Юринця і результатами відомих нам досліджень життєвого та творчого шляху останнього, вчений, головним чином, упродовж др. пол. 1920 – поч. 1930 років приділяв чималу увагу поглибленому вивченню й популяризації марксизму у вигляді лекцій та доповідей, статей у вітчизняній періодиці, а також матеріалів у наукових збірниках і навчальній літературі для вищих навчальних закладів УСРР. У своїх історико-філософських аналізах учення К.Маркса та Ф.Енгельса, що органічно поєднували джерелознавчо насичене висвітлення еволюції марксизму з розгорнутими оцінками його ідейно-теоретичних попередників, послідовників, критиків і опонентів, В.Юринець спирався на неодноразово доведену ним ґрунтовну обізнаність у творчій спадщині засновників марксистської філософії. Вчений активно вивчав та висвітлював історико-матеріалістичне вчення, одним із підтверджень чого є виявляюча високопрофесійний рівень володіння ним цією проблематикою оцінка в статті “Німецька ідеологія” Маркса й Енгельса у зв’язку з деякими питаннями діялектичного й історичного матеріялізму” внеску в розробку останнього праць К.Маркса “До критики політичної економії” й Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” та низки інших їх праць: “І доказом правдивости матеріялістичної концепції є: “18 брюмера”, “Клясова боротьба у Франції”, “Громадянська війна у Франції”, “Революція й контр-революція в Німеччині” й увесь “Капітал” [6, 6]. Водночас В.Юринець присвятив не меншу увагу дослідженню та популяризації діалектичного матеріалізму, причому, не лише в згаданій статті, а й на сторінках, принаймні, ще чотирьох своїх розвідок з історії та теорії марксизму т. зв. “харківського” періоду наукової діяльності (1925–1935 років.): “Енгельс і діалектика природи”, “Механістичний та діалектичний матеріалізм”, “Матеріалістична діалектика як філософська наука” і “Філософська ґенеза Маркса”.

Таким чином, до головних завдань наступних етапів комплексного історико-філософського аналізу проблеми дослідження В.Юринцем марксизму ми зараховуємо: впорядкування переліку всіх згаданих ученим праць засновників марксизму, визначення та класифікація повного обсягу опрацьованої ним тематики учення К.Маркса і Ф.Енгельса, системний розгляд усіх аспектів дослідження В.Юринцем історії та теорії марксизму і з’ясування справжнього внеску науковця у вивчення марксистської філософії в українській філософській думці 1920 – 1930 х років. Саме такі завдання, на нашу думку, постануть і під час продовження комплексного історико-філософського аналізу проблеми дослідження В.Юринцем критики марксизму в українській і зарубіжній філософії. Зауважимо, що на окрему увагу заслуговує питання оцінки ученим ідейних позицій не тільки західноєвропейських, а й російських та вітчизняних т. зв. “ревізіоністів”, як-от: О.Богданова, М.Туган-Барановського, Д.Донцова.


ЛІТЕРАТУРА

1. Загороднюк П., Титаренко Б. Боротьба українських радянських філософів 20–30-х років проти методології ревізіонізму // Вісник Київського університету. Питання філософських наук. Випуск 10. – К., 1978. – С. 59–66.
2. Історія філософії України: Підручник. – К., 1994.
3. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1997.
4. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник. – К., 1997.
5. Роженко М. Трагедія академіка Володимира Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). – К., 1996.
6. Юринець В. Філософсько-соціологічні нариси. – Х., 1930.
7. Юринець В. Павло Тичина. Спроба критичної аналізи. – Х., 1928.
8. Про марксистську критику і роботу журналу “Критика”: Стенограма Агітпропнаради при ЦК КП(б)У 28 грудня 1928 р. (виступ В.Юринця) // Критика. – 1929. – № 2. – С. 98–99.
9. Юринець В. Перший діалог; Діалог другий; Діалог останній // Літературний ярмарок. – 1929. – Кн.5 /135/. – С. 121–126; 152–158; 275–280.
10. Юринець В. Г.Е.Лесінг (З приводу двохсотріччя з дня народження) // Критика. – 1929. – №3. – С. 75–90.







<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio