Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
Л.В. Сторіжко, доцент НТУУ
“КПІ”
ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ ІНДИВІДУАЛЬНОГО НЕСВІДОМОГО
В ПСИХОАНАЛІЗІ К.ЮНГА
Філософська концепція Юнга
про несвідоме є основою і теоретичною засадою походження
сучасних різноманітних філософських та психоаналітичних
напрямів. На особливу увагу заслуговує осмислення
Юнгом проблеми індивідуального несвідомого, оскільки
це пов*язано з розв’язанням таких актуальних проблем,
як розширення свідомості, а отже, і розвитком особистості,
а також подоланням особистістю проблем психічного
здоров*я.
Детальний аналіз Юнгом природи
та характеру архетипів та колективного несвідомого
є підставою для розгляду ним індивідуального несвідомого
в усьому разноманітті його прояву.
Юнг підкреслює, що несвідоме
не є чимось образливим і не може бути предметом гри
або розваги. Невроз є ознакою того, що у несвідомому
відбулося особливе накопичення енергії, а саме свого
роду заряду, що може вибухнути. Юнг звертає увагу
на те, що зовнішні прояви неврозу не завжди є очевидними.
Найнебезпечнішими з них є приховані психози. Ними
можуть бути наділені найвищою мірою, на перший погляд,
нормальні люди з нормальними поглядами та звичками.
Ця “нормальність” є ніщо інше, як штучна компенсація
деякого латентного (прихованого) психозу. За допомогою
аналітичної техніки несвідоме активізується і проривається
назовні у формі не піддатних стримуванню фантазій
та наступних за ними станів порушення, що за певних
обставин ведуть до справжнього захворювання або навіть
можуть спонукати до самовбивства. Такі латентні психози
зустрічаємо досить часто.
Несвідоме може також стати
причиною, яка провокує нещасні випадки. Більша кількість
різних нещасних випадків пов’язана з причинами психічного
порядку, від таких маленьких нещасть, як зіткнення,
поранення пальців до автомобільних катастроф або трагедій
у горах: усе це має причину психічного порядку, яка
виникає за місяці або тижні до цього випадку. Якщо
людина з якої-небудь причини не зібрана, то вона може
зробити не тільки дрібні і незначні дурниці, з нею
можуть відбуватися й більш небезпечні речі, які у
певний психологічний момент можуть призвести навіть
до смерті. У такий самий спосіб можуть викликатися
або затягуватися й тілесні захворювання. “Неправильне
функціювання психіки може заподіяти тілу значної шкоди,
так само як і навпаки, тілесна недуга може заподіяти
шкоди душі, оскільки душа та тіло є нероздільними,
радше це саме життя. Тому рідко зустрічаємо тілесну
хворобу, яку не супроводжували б душевні ускладнення,
навіть якщо вона й не зумовлена психічно” [1, 167].
Проте, підкреслює Юнг, було б несправедливо виокремлювати
тільки несприятливий бік несвідомого, оскільки його
динаміка тотожна енергії інстинктів. Відсутність зв’язку
з несвідомим рівнозначна відсутності вихідних інстинктів.
Якщо можна відновити ту функцію, яку Юнг назвав трансцендентною,
то роз’єднаність знімається, і тоді можна скористатися
несприятливим боком несвідомого. Тоді несвідоме може
надати підтримку людині, оскільки воно має можливості
для “закриття” свідомості. В його розпорядженні знаходяться
всі підпорогові “сублімативні” психічні змісти, все
загублене та забуте, а також мудрість досвіду незліченних
тисячоліть, що відбита в його архетипних структурах.
Несвідоме знаходиться у постійній
активності і створює комбінації змістів, що прогнозує
майбутнє. Цю функцію несвідоме виконує поряд зі свідомістю,
тільки його комбінації значно перевершують свідомі
за своєю витонченістю та значущістю. Виходячи з цього,
можна зробити висновок, що лише ті люди здатні до
подальшого розвитку і досягають високого рівня свідомості,
які від самого початку призначені й покликані до цього,
тобто мають здатність та потяг до більш високої диференціації,
опосередкованої діяльністю несвідомого. Тому люди
значно відрізняються один від одного, подібно до того,
як і серед тварин є види консервативні та ті, що еволюціонують.
Якщо розглядати уявлення Фройда
про несвідоме, то вони зводяться переважно до механізму
витіснення. Витіснення – це процес, який починається
у ранньому дитинстві завдяки моральному впливу оточення,
а потім продовжується все свідоме життя. За допомогою
аналізу витіснення неусвідомлювані комплекси знімають,
а витіснені бажання усвідомлюють. Відповідно до теорії
Фройда змістом несвідомого є той матеріал, який цілком
міг бути усвідомлений і лише завдяки моральним заборонам
та обмеженням змушений знаходитися у несвідомому.
Юнг значно розширює зміст несвідомого. “У несвідомого
є ще й інший бік: до його обсягу увіходять не тільки
витіснені змісти, а й весь психічний матеріал, який
не досягає граничної оцінки свідомості” [1, 179].
Неможливо пояснити підпороговість усіх цих матеріалів,
виходячи з принципу витіснення, адже інакше завдяки
зняттю витіснення людина мала б феноменальну пам’ять.
Юнг на відміну від Фройда
вважає, що, крім витісненого матеріалу, в несвідомому
знаходиться і все психічне, яке стало підпороговим,
включаючи сублімінальні чуттєві сприйняття. Крім того,
вважає Юнг, несвідоме містить також і матеріал, який
не досяг ще граничної оцінки свідомості. Маються на
увазі зародки майбутніх свідомих змістів. Таким чином,
Юнг робить висновок, що є підстава припустити, що
несвідоме ніяким чином не стоїть на місці (тобто воно
не є неактивним), а постійно зайняте згрупуванням
та перегрупуванням своїх змістів. Ця активність з
боку несвідомого є незалежною лише в патологічних
випадках, у нормі вона координується зі свідомістю
у змісті відношення, що координує.
Всі змісти несвідомого мають
особистісну природу і нагромаджуються в процесі формування
індивідуального наявного буття. Юнг вважає, що наявне
буття обмежене, отже, кількість придбань несвідомого
теж має бути обмеженою. Юнг робить висновок, що несвідоме
продукування виявилося б паралізованим, якби за допомогою
зняття витіснення можна було затримувати занурення
свідомих змістів у несвідоме. У процесі психоаналітичного
лікування важливо утримувати витіснені й знову асоційовані
у свідомість змісти і приймати їх у площину свого
життя.
Юнг, так само як і Фройд, вважає, що саме сновидіння
містять у собі образи та взаємозв’язки, які ми не
усвідомлюємо. Вони виникають спонтанно, без нашого
сприяння, і тому являють собою мимовільну психічну
діяльність. Тому саме сновидіння є природним, об’єктивним
продуктом психіки, внаслідок чого від них можна чекати
об’єктивних даних, які свідчать про душевні процеси.
Оскільки процес психічного життя є причинно зумовленим
і фінально зорієнтованим, від сновидінь, які є відображенням
психічної діяльності, можна чекати показань про об’єктивну
зумовленість, а також про об’єктивні тенденції.
Сновидіння походять також
з особистісної форми архаїчного образу Бога, що відрізняється
від усвідомленого поняття Бога. Під поняттям Бога
Юнг розумів не інфантильний образ, вирваний з дитинства,
а первісний погляд, що може відповідати тільки архаїчній
концепції духу. У зв’язку з цим Юнг пропонує іншу
класифікацію, ніж та, яку запропонував Фройд. Юнг
говорить про перетворення та символи лібідо, а не
про поділ його на “передсвідоме” та “несвідоме”, і
виокремлює особливий прошарок, який можна позначити
як особисте несвідоме. Матеріали, що містяться у цьому
прошарку, мають особистісну природу, оскільки вони
мають значення як придбання індивідуального існування,
а почасти як психологічні чинники, які з таким самим
успіхом могли бути усвідомленими. Хоча, з іншого боку,
зрозуміло, що несумісні психологічні змісти підлягають
витісненню один одним і тому вони несвідомі, але з
іншого – все ж таки є можливість того, що витіснені
змісти можуть бути усвідомлені і мають бути усвідомлені,
якщо вони впізнані. Ці матеріали пізнають як особистісні
змісти завдяки тому, що ми можемо простежити за їхнім
впливом у нашому особистому минулому. У зв’язку з
цим Юнг робить висновок про роль особистісних змістів
як інтегруючих складових особистості, які увіходять
до її “майнового реєстру”; це “складові, відсутність
яких у свідомості означає неповноцінність у тому чи
тому відношенні, і причому не ту неповноцінність,
що має психологічний характер органічного каліцтва
або вродженого дефекту, а радше характер лакуни, яку
моральна ворожість нав’язує заповнити” [1, 189]. Усвідомлена
моральна неповноцінність завжди вказує на те, що фрагмент,
який випав, є щось таке, що відповідно до почуття
не повинне випадати, або, іншими словами, може бути
усвідомлене, якщо докласти до цього необхідні зусилля.
При цьому почуття неповноцінності виникає не в результаті
зіткнення із загальним моральним законом, а в результаті
конфлікту з власною самістю, що, виходячи з почуття
душевної рівноваги, вимагає заповнення дефіциту.
Хоч би де виникало це почуття
неповноцінності, воно свідчить про необхідність і
можливість асиміляції несвідомого фрагмента. Це в
остаточному підсумку є моральні якості людини, що
змушують її чи то через пізнання необхідності, чи
то опосередковано через невроз асимілювати свою несвідому
самість і поводитися свідомо. Звідси Юнг робить висновок
про те, яким чином відбувається розширення свідомості:
“Той, хто просувається вперед цим шляхом реалізації
своєї несвідомої самості, з необхідності переводить
зміст особистого несвідомого у свідомість, за допомогою
чого обсяг особистості розширюється” [1, 190]. Тут
Юнг має на увазі, що розширення заторкує насамперед
моральну свідомість і самопізнання, оскільки зміст
несвідомого, який став зрозумілим за допомогою психоаналізу,
це здебільшого спочатку не прийняті, а потім витіснені
бажання, спогади, схильності, плани. Це зміст такого
роду, що може бути виявлений у моменти граничної щирості
та відвертості. Важливим доповненням для такого роду
змістів є сновидіння. Дуже часто саме вони виносять
фрагмент за фрагментом найважливіші пункти. Такий
матеріал, приєднаний до свідомості, дає в результаті
розширення свідомості, заглиблене самопізнання, що
прищеплює людині почуття міри та гуманізму.
Проте згідно з Юнгом несвідоме
містить не тільки особистісні придбання, а й архаїчні
уявлення про Бога. У плані особисто придбаного досвіду
могло би йтися про криптомнезії, тобто про несвідоме
пригадування думки, що була вже колись прочитана.
У будь-якому разі Юнг вважає, що, розглядаючи несвідоме,
необхідно включати до його змісту образ справжнього
і дійсного первісного бога, що виростав у несвідомому
сучасної людини і справляв там активний вплив. У цьому
образі немає нічого “особистісного”, це цілком колективний
образ. Цей історичний і повсюдно поширений образ знову
актуалізується за допомогою природної психічної функції.
Йдеться про знов ожилий архетип. Це первісний архетип,
що грунтується на аналогії способу мислення, властивій
сновидінню, яке відновлює ці давні образи. Юнг підкреслює,
що йдеться не про спадкоємні уявлення, а про спадкоємні
передумови.
Отже, Юнг робить висновок, що “несвідоме містить у
собі не тільки особистісне, а й неособистісне, колективне
у формі спадкоємних категорій, або архетипів” [1,
192]. Юнг так само висуває гіпотезу про те, що несвідоме
у своїх найглибших прошарках деяким чином має частково
ожилі колективні змісти. У цьому і складається концепція
Юнга про колективне несвідоме, яка змусила зовсім
під іншим кутом зору підійти до проблеми несвідомого.
Несвідоме в розумінні Юнга набуло зовсім іншого змісту:
з чогось темного, витісненого, недоступного для свідомості,
що знаходиться за порогом осмислення, як його розумів
Фройд, а слідом за ним і його учні та послідовники,
несвідоме у Юнга співвідноситься з прошарками історичного
та духовного досвіду людства.
Відчуття несвідомого веде
до різних явищ: у одних вибудовується підвищена самосвідомість
і самовідчуття, інші стають придушеними і навіть пригнобленими
змістами несвідомого. Перші у надлишку самовідчуття
беруть на себе відповідальність за своє несвідоме;
останні ж відмовляються від будь-якої відповідальності,
будучи придушені знанням безсилля “Я” перед долею,
що виявляє свою силу через несвідоме.
Розглядаючи першу та другу
реакції як крайні з погляду психоаналізу, Юнг показує,
що за оптимістичним самовідчуттям першої криється
настільки ж глибока безпорадність, на тлі якої свідомий
оптимізм має вигляд погано вдалої компенсації. І навпаки,
за песимістичною реакцією другого типу криється вперта
воля до влади, яка у багато разів переважає оптимізм
першого типу реакції.
Юнг, аналізуючи стани, характерні
при асиміляції несвідомого, відзначає, що прозріння,
отримані в ході аналізу, часто бувають болісними,
і тим більш болісними, чим більше колись пишалися
прямо протилежним. Тому деякі люди надто близько приймають
до серця знову набуті прозріння, забуваючи при цьому,
що все має тіньовий бік. Вони занадто обтяжені собою
й у зв’язку з цим схильні сумніватися в собі й не
бачать нічого щирого. Тому один унаслідок свого оптимізму
стає екзальтованим, а інший унаслідок свого песимізму
– боязким та легкодухим. В обох випадках можна розглянути
головне – невизначеність стосовно своїх меж. Один
надмірно роздувається, інший надмірно зменшується.
Внаслідок цього індивідуальні межі розмиваються. Якщо
взяти до уваги, що внаслідок компенсації смиренність
стоїть у двох кроках від зарозумілості і що зарозумілість
завжди приходить перед падінням, то за зарозумілістю
легко виявляються риси боязкості, пов’язаної з відчуттям
неповноцінності. Невизначеність екзальтованого примушує
розхвалювати свої істини, які насправді здаються йому
не дуже й надійними, і для цього вербувати однодумців,
які гарантували б йому надійність і правильність його
поглядів. Він зовсім не впевнений у правильності своїх
пізнань, його гризе таємний страх залишитися наодинці,
тому він скрізь пристроює свої думки та тлумачення,
щоб бути захищеним від сумнівів, які йому дошкуляють.
Зовсім інше відбувається з
легкодухим. Чим більше він ховається, тим більше виростає
в ньому таємне бажання розуміння та визнання. Говорячи
про свою неповноцінність, по суті, він не вірить у
неї. Зсередини його переповнює переконаність у своїй
невизнаній цінності. Він стає чутливим до найлегших
проявів несхвалення й весь час намагається вдавати
неправильно зрозумілого та скривдженого у своїх справедливих
домаганнях. Унаслідок цього він вдається у хворобливу
гордість і незадоволення, чого він боїться понад усе
на світі.
Індивідуальні межі кожного
з них непомірно розпливаються. Юнг називає такий процес
психічною інфляцією, оскільки обговорюваний стан означає
розширення особистості, що виходить за її індивідуальні
межі, тобто роздутість. Психічна інфляція не є феноменом,
що виникає тільки внаслідок аналізу, вона присутня
й у повсякденному житті. Типовий приклад – самоототожнення
багатьох чоловіків із заняттям чи титулом. Унаслідок
ідентифікації зі службою чи титулом відбувається ототожнення
себе із соціальним чинником, немовби “Я” – не тільки
носій служби, а й водночас і санкція суспільства.
Тим самим відбувається розширення меж “Я” та узурпація
якостей, які знаходяться ззовні. Девіз таких людей:
“Держава – це я”.
Юнг підкреслює, що надособистісні
психічні змісти – це не просто індиферентний або мертвий
матеріал, який можна було засвоювати своїм глуздом.
Радше йдеться про живі величини, які впливають на
свідомість аттрактивно. Ототожнити себе із службою
або титулом спокусливо, оскільки це є цінністю, санкціонованою
з боку суспільства. Марно було б шукати під шкаралупою
особистість. Звичайно, там можна знайти тільки жалюгідну
людину. Тому зовнішня шкаралупа така звабна, оскільки
вона є компенсацією за особистісні дефекти.
Проте поряд із зовнішніми
аттракціями, до яких належать різні соціальні ролі,
водночас з існуванням індивіда існує суспільство,
і так само поряд з існуванням нашої особистої психіки
існує колективна психіка, яка приховує в собі настільки
ж притягальні моменти. Як один зникає в якій-небудь
соціальній ролі, так інший – у внутрішньому баченні,
тим самим пропадаючи для свого оточення. Незбагненні
зміни особистості або інші глибинні зміни, грунтовані
на аттракції колективного образу, можуть викликати
інфляцію на настільки високому рівні, що особистість
розчиняється. Це розчинення – душевна хвороба, або
скороминуща, або хронічна, це “розщеплення душі”,
або “шизофренія. Хвороботворна інфляція грунтується,
природно, на вродженій слабкості особистості стосовно
автономії колективно-несвідомих змістів.
Юнг робить висновок про те,
що “ми, мабуть, виявимося найближче до істини, якщо
уявимо собі, що наша свідома та особиста психіка спочиває
на широкому фундаменті успадкованої та широкої диспозиції,
яка є несвідомою, і що наша особиста психіка відноситься
до колективної психіки приблизно так, як індивідуум
до суспільства” [2, 203]. Проте так само, як індивідуум
є не тільки унікальною та відособленою, а ще й соціальною
істотою, так само психіка людини є не тільки індивідуальним,
а й колективним феноменом. І так само, як певні соціальні
функції та потреби суперечать інтересам окремих індивідів,
так і в людському дусі є певні функції або тенденції,
які через свою колективну природу суперечать індивідуальним
потребам. Юнг відзначає, що цей факт зумовлений тим,
що кожній людині від народження дано високорозвинений
мозок, який забезпечує їй можливість багатої духовної
діяльності. Тією мірою, якою мозок у окремих людей
одержав такий розвиток, духовна функція, завдяки цій
подібності, є колективною та універсальною. Завдяки
цій обставині несвідоме найвіддаленіших одне від одного
рас та народів є подібним, що виявляється у подібності
автохтонних міфологічних форм і мотивів. Ця функція
і є колективною психікою. Юнг умовно розділяє психічні
рівні на дві частини: до нижньої частини належить
колективна психіка, стала, автоматично діюча, успадкована
та повсюдно присутня. Свідомість та особисте несвідоме
охоплюють верхні частини психічних функцій, тобто
ту частину, яка придбана та розвинена онтогенетично.
Таким чином, той індивідуум, який включає колективну
психіку до складу свого онтогенетично придбаного активу,
тим самим розширює обсяг особистості з відповідними
наслідками. Але оскільки колективна психіка – це базис,
який є засадничим для кожної особистості, вона обтяжує
та знецінює цю особистість, що виявляється в інфляції,
тобто в придушенні самовідчуття та хворобливої волі
до влади.
Завдяки психоаналізу особисте
несвідоме стає усвідомленим, індивідуум усвідомлює
речі, які стосуються тільки його. Завдяки цьому пізнанню
його особисте несвідоме стає менш унікальним і більш
колективним. Таке колективне несвідоме має не тільки
поганий бік, а й добрий. Іноді люди витісняють свої
добрі якості, а своїм інфантильним бажанням дають
повну волю. Зняття індивідуальних витіснень переводить
суто особистисні змісти у свідомість, де вони накладаються
на міцно закріплені елементи колективного несвідомого.
Як кажуть, “у кожному є щось від злочинця, генія та
святого”. Поступово відбувається уподібнення до світу,
що багато людей сприймають як позитивне.
У багатьох це викликає стан
ейфорії та заповзятливості, що свідчить про недостатнє
розмежування зі світом. При цьому індивідууми почувають
себе дуже комфортно, але насправді такий стан є хворобливим.
Поступово у них виникають стерильність і монотонність,
характерні для всіх, позбавлених “Я”. Тут Юнг розглядав
крайній випадок, проте його дослідницький та науковий
талант прагне пізнати грань “нормальності” або “повноцінності”
людини. У зв’язку з цим Юнг дійде висновку, що “природа
є аристократичною, і одна повноцінна людина тягне
на важелях стільки, скільки десятеро інших”. Саме
повноцінна людина була предметом вивчення східної
філософії, яка вплинула на погляди Юнга.
Якщо особистісні психічні
функції включаються в колективну психіку, то відбувається
розчинення особистості в її протилежності. Внаслідок
цього настає невроз, який характеризує пара протилежностей
– “манія величності – почуття неповноцінності”, є
ще чимало інших пар протилежностей, з яких Юнг виокремлює
лише специфічно моральну пару, а саме – добро та зло.
У колективній психіці специфічні чесноти та пороки
людей містяться так само, як і все інше. Відбувається
так, що один зараховує колективну чесноту до своєї
особистої заслуги, а інший зараховує колективний порок
до своєї особистої провини. І те, і те є ілюзорним,
як велич, так і неповноцінність, оскільки уявлювані
чесноти, так само як і уявлювані пороки, просто містяться
у колективній психіці і відчуті як штучно усвідомлені
пари моральних протилежностей. Найяскравіше колективна
психіка виявляється у дикуна, і тому має колективні
чесноти та пороки, не зараховуючи їх собі особисто
та внутрішньо їм не суперечачи. Ця суперечність виникає
лише тоді, коли починається особистісний розвиток
психіки і при цьому раціональне мислення пізнає несумісну
природу протилежностей.
Наслідком цього є боротьба
за витіснення. Тим самим владі колективної психіки
настає кінець. Витіснення колективної психіки є необхідністю
особистісного розвитку. Особистісний розвиток у дикуна
або, краще сказати, розвиток машкари, є питанням магічного
престижу. Головним орієнтиром є постать знахаря або
вождя. Обоє виокремлюються завдяки особливостям зовнішніх
знаків. Такими засобами дикун створює навколо себе
оболонку, яку можна позначити як персону (машкару).
На тотемних святах відбувалося зменшення або розширення
особистості. Завдяки цьому певний індивід залишав
сферу колективної психіки, якщо міг ідентифікувати
її із своєю персоною. Це звертання породжує магічний
престиж. Простіше було б стверджувати, що метою такого
розвитку є володіння владою. Але, зазначає Юнг, при
цьому залишилося б без уваги, що престиж є продуктом
колективного компромісу, тобто “слугує вираженням
того, що хтось хоче престижем володіти і що є середовише,
яке шукає, кого б цим престижем наділити” [2, 207].
(Теорія створення ідолів – у поп-культурі, театрі,
політиці.) Тому одержання престижу не можна розглядати
як індивідуальне бажання одержання влади; це радше
питання колективне. Задовольняючи потребу в магічно
діючій постаті, співтовариство загалом користується
цією потребою у волі до влади одного та у волі до
підпорядкування багатьох як засобом і тим самим сприяє
здійсненню особистого престижу. Саме завдяки цьому
феномену Юнг пояснює історію становлення громадського
життя народів. Він вважає, що соціальна нерівність
і політична структура суспільства зумовлені внутрішньою
потребою одних виділитися, а інших – підкоритися;
одних вирватися за межі колективної психіки, а інших,
навпаки, влитися до неї.
ЛІТЕРАТУРА
1. Юнг К.Г. Воспоминания. Сновидения. Размышления.
– К., 1994.
2. Юнг К.Г. Психология бессознательного. – М., 1996.
