Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
С.В. Пролеєв,
Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України
МІКРОФІЗИКА ВЛАДИ ТА МІЖОСОБИСТІСНІ ПОТЕСТАРНІ ЗМАГАННЯ
Зазвичай влада
асоціюється з макрорівнем суспільного життя, й передусім
з політичною практикою. Однак філософська думка останніх
десятиліть активно коригує цю однобічну оптику, підкреслюючи
універсальний характер влади в людському бутті. Серед
найбільш впливових концепцій цього спрямування назвемо
теорії М.Фуко [1; 2] та П.Бурдьє [3; 4]. Саме Фуко
тематизує принципово важливу царину мікрофізики влади.
Простором мікрофізики влади є міжлюдські взаємовідносини,
безпосередні взаємодії осіб та їх життєвий світ. Натомість
простором макрофізики (чи то “соціальної фізики”)
влади є суспільні, власне, соціальні взаємодії соціальних
персонажів. Звичайно, в реальному людському бутті
мікро- та макрофізики влади не стоять осторонь одна
одної (так само, як властивості, що їх виявляє фізика
мікросвіту – фізика елементарних часток – присутні
в тих самих фізичних об’єктах, які вивчає “ньютонівська”
фізика). Як у вигляді мікрофізики влади, так і у вигляді
її соціальної фізики йдеться про єдину дійсність владарювання.
Розмежування у цьому контексті мікро- та макрофізики
є розведенням відмінних онтологічних проекцій єдиного
потестарного феномену, а не виокремленням різних метафізичних
сутностей.
Ті самі люди,
але вже як соціальні персонажі є учасниками публічної
влади; навпаки, соціальні інститути та процеси стають
чинниками міжособистісних владних змагань. У тому,
і тому випадках відрізняється передусім тип взаємодії
(інтеракція); у випадку мікрофізики – це взаємодії
осіб, у випадку соціальної фізики – взаємодії соціальних
суб’єктів. Одні й ті самі люди стають учасниками обох
типів взаємодії, але ці взаємодії створюють різні
онтологічні реальності (життєсвіт в одному випадку,
і суспільне життя – в іншому). Відповідно самі люди
керуються глибоко відмінними настановами. Можна сказати,
що в основі мікрофізики влади лежить презумпція особи,
в основі потестарної макрофізики – презумпція суспільства,
яка перетворює особу на соціального персонажа.
Філософське дослідження не має мети виявити і проаналізувати
емпіричну картину відносин залежності, панування та
під¬¬леглості, які виникають у міжособистісних взаємодіях
та особистих життєвих сценаріях. Це справа психології,
соціології, антропології та інших позитивних наук.
Завданням даної статті є тематизація ситуацій владарювання,
які окреслюють поле мікрофізики влади. При цьому акцент
зроблено на відносинах, які зазвичай сприймаються
як підпорядковані позавладним засадам і не розглядаються
як потестарні феномени.
Народження і дисципліна тіла
Людина народжується
безпомічною. Ця очевидна констатація іронічно кореспондує
з відомим висловом Русо: “Людина народжується вільною”
[5, 8]. Між цими двома твердженнями існує не тільки
антитетичність чи випадковий резонанс, а й змістовний
внутрішній зв’язок. Від початку людська свобода –
як здатність самовизначення – містить у собі парадокс:
в основі досягнення самочинності лежить вихідний стан
безпорадності. Вільна істота починає існування з того,
що не може дати сама собі ради і потребує піклування
інших. Це невипадково. Свобода (самочинність) людини
починається з її звільненості від суто тваринних форм
існування. До твердження Русо можна було б додати:
“Людина народжується вільною від тваринної здатності
забезпечити власне життя”. Як тварина, людина просто
нежиттєздатна; надана сама собі – вправності власного
живого тіла – вона приречена на загибель.
Деякі живі істоти,
як от ссавці чи птахи, також не народжуються зразу
готовими до самостійного життя і потребують більш-менш
тривалого піклування з боку батьків. Однак дорослішання
відбувається досить швидко (за людськими мірками –
надзвичайно стрімко) і здатність до самостійного виживання
у будь-якої тварини незрівнянно перевищує людську.
Натомість тривалий період людського життя проходить
у стані тілесної безпорадності – повної або часткової.
Ця природна безпорадність людини є утворений природою
простір – відкрите, нічим напередвизначеним не наповнене
буття, яке людина заповнює суто людськими, позаприродними
формами існування. Тілесною безпорадністю природа
немов би полишила людину саму собі, віддавши її власній
волі і силі самовизначення.
Вивільнена з-під
влади тваринно спеціалізованого життя, людська тілесність
утворює напрочуд поступливу і сприятливу субстанцію
для інсталяції в ній людських форм життя. Перша влада,
якої зазнає дитина, – це дисциплінування її тіла з
боку дорослих (які в цій дії виступають не просто
особами, що індивідуально піклуються про дитину, а
й виконавцями певних культурних вимог). Піклування
завжди амбівалентне, з одного боку, воно забезпечує
необхідні умови і ресурси життя та росту, з іншого
– репресує спонтанність дитини, інтегруючи її існування
в культурно визначені форми. Дорослі весь час адресують
дитині вимогу до людяності; вони не полишають її в
спонтанності тілесного існування, а постійно і невідступно
вводять в людські форми життя [6, 115–116]. Тіло дитини
переживає постійний стрес різноманітних маніпуляцій:
її сповивають, одягають–роздягають, оглядають, миють–витирають,
носять–кладуть, підстригають нігті та волосся, розтуляють
рота тощо. Комплексна і перманентна дія всіх цих дисциплін
тіла, врешті-решт, приводить до перетворення природної
органіки дитини на людську тілесність. Остання фактично
є нічим іншим, як продуктом панування над дитячим
тілом культурних вимог і батьківської волі.
Дитинство і дорослість
Аналіз ситуацій
мікрофізики влади стикається з надзвичайною розмаїтістю
індивідуальних досвідів, які, якщо розглядати їх емпірично,
потребують спеціальних позитивно наукових методик
і важко підводяться під єдиний спільний знаменник.
Філософське дослідження, яке хоче бути чимось більшим
(або іншим), аніж психологія чи соціологія, практикує
не емпіричний опис, а аналітику людської присутності
у бутті. Тобто предметом його уваги є не те, чим емпірично
відрізняється та чи та особа, і які генералізації
індивідуального досвіду можна здійснити в наукових
узагальненнях; предмет зацікавленості тут не те, чим
людина буває в досвіді індивідуального життя, а чим
вона не може не бути як людська особа. Лише утримуючи
в собі таку настанову, філософське дослідження не
підміняє собою тих, що здійснюють позитивні науки,
які досліджують людину.
Те, що відбувається
з кожною новонародженою людиною і що слугує сенсовим
стрижнем дитинства, є процесом дорослішання. Кожний
був дитиною, і кожний став дорослим. Те, чим дитинство
є як стан, тим дорослішання є як процес. Для дитини
дорослішання полягає не тільки у природному розвитку
її організму, а передусім в опануванні світу людських
відносин і людського життя взагалі. Власне, ці відносини
кожен опановує все своє життя, завдання залишається
актуальним незалежно від досвіду, статусу і віку.
Але відмінність дитини полягає в тому, що дитинство
здійснює вибір на користь людського як такого. Дитина
опановує не ту чи ту практику, досягає не особливого
рівня вміння; вона робить своїм саме людське буття,
притаманний людям спосіб існування. Дитина субстанційно
стає людиною, тоді як доросле життя є практикуванням
людиною визначених відносин і досягнення в них бажаного
становища.
Потестарні колізії дорослішання
Дорослішання
містить у собі кілька потестарних колізій. Перша –
опанування дитиною форм поведінки, реакцій, уявлень,
навичок тощо, необхідних для адекватного існування
в людському оточенні. Було б помилкою бачити в цьому
процесі лише “засвоєння” дитиною наявних життєвих
форм. Уже навіть немовля виробляє свої поведінкові
стратегії. Дитина стільки ж засвоює культурний досвід,
скільки й стверджує себе у ньому, виробляючи власну
волю. І якщо “дорослий світ” оволодіває нею, то не
меншою мірою дитина оволодіває ним. У цьому процесі
дитина має справу передусім з волею батьків. Відтак
маємо другу потестарну колізію дорослішання – відносини
дитини і батьків, і взагалі дітей та дорослих (родичів)
у сім’ї.
Дитина для батьків
– не лише інша людина, а їх безпосереднє продовження.
Як органічно, так і соціально вона знаходиться в глибокій
залежності від них і в майже цілковитій владі. Але
необхідність регулярного опікування і повна відповідальність
за дитину роблять батьків не менш залежними від неї.
Можна навіть стверджувати, що дитина більшою мірою
панує над батьками, ніж навпаки. Адже їх воля і життєдіяльність
значною мірою сконцентровані на дитині; в ній вони
реалізують власні життєві сценарії, покладаючи на
неї надію як на своє “друге я”; дитина втілює для
батьків той ресурс життєдіяльності і самозбереження,
коли їх власні сили будуть недостатні. Окрім того,
дитина має відчутно компенсаторний характер для батьків,
чиї владні зазіхання стосовно дорослих не мають успіху.
Для багатьох дитина – єдиний їх підлеглий, "єдина
людина-у-слухняності-їх-волі". Можливість панування
і розпорядження, яку дитина відкриває для батьків,
здатна зробити їх глибоко залежними і внутрішньо підпорядкованими
їй.
Батьки – перші
вихователі, з якими має справу дитина. Але виховання
є універсальним виміром дорослішання і виходить за
межі суто родинних відносин, утворюючи третю потестарну
колізію. Вихователь – це не окрема особа, а роль,
яку виконують усі (від шкільного вчителя – до випадкового
перехожого), хто висуває до дитини вимогу належної
поведінки. Врешті-решт, цю роль здатна виконувати
і дитина щодо себе самої, перетворюючись на самовихователя.
Виховними вимогами можуть рухати найрізноманітніші
інтереси, цілі, прагнення, обставини. В будь-якому
випадку вони містять презумпцію встановлення зразка
поведінки для дитини і підпорядкування дитячої волі
цьому зразку. Виховання в своїй основі – це дисциплінування
волі, підпорядкування її самочинності певним змістовним
засадам, цінностям та інтенціям [7, 147–171].
Виховання прагне
зробити волю напередвизначеною, а поведінку – позитивно
передбачуваною. На відміну від приписів і примусу
його покликанням є оволодіння волею зсередини – у
сфері самої довільності. Виховання не усуває свободи
волі як формального принципу, навпаки, виховання не
відповідало б своєму сенсу, якби не прагнуло зберегти
і розвинути людську самодіяльність. Але вихователь
претендує на те, щоб змістовно визначити воління,
зробити його позитивним ствердженням певних засад.
Зрозуміло, що вихованець у цьому процесі не є пасивною
стороною: у вихованні він приймає і відкидає, слідує
і чинить спротив. Через взаємодію з вихователем він
дізнається, чим є він сам, здійснює самопокладання
і формує власний життєвий сценарій.
Нарешті, четверта
потестарна колізія дорослішання – взаємини дитини
з однолітками, взагалі з середовищем дітей. Для попередніх
диспозицій характерна вихідна асиметрія відносин:
“світ”, батьки, вихователі мають примат перед дитиною
і стверджують своє верховенство над нею. Хоча диспозиційна
заданість їх панування далеко не завжди відповідає
фактичності відносин, дитині заздалегідь відводиться
роль підвладної. Натомість становище дитини серед
дітей, передусім однолітків, створює диспозицію відкритого
змагання сил, учасники якого потенційно рівні. Влада,
яку здобуває дитина серед однолітків, полягає передусім
в її особистій значущості у дитячому середовищі. Ця
значущість має безліч форм і виявів: хто з ким товаришує,
кого запрошують у гості, на кого дивляться і слухають,
кому заздрять, хто сильніший, має кращі речі, більше
знає чи успішніше навчається тощо. Особиста значущість
розширює можливості поведінки дитини серед однолітків,
або звужує їх.
Уже в цьому дитячому
змаганні влада оприявнює одну зі своїх головних рис
– бути вмістилищем і ресурсом свободи. Вищість, яку
вона забезпечує, відкриває дитині ту можливість невимушеності
і самовияву, якої позбавлені менш значущі. Однак разом
з тим ця “наївна” влада вже оприявнює й іншу рису
потестарності: провідна роль зобов’язує, створює відповідальність
і змушує до відтворення певного зразка. Влада ніколи
не забезпечує свободи як безпосередньої невимушеності
і – для самовідтворення – вимагає підтримувати порядок
речей, який її уможливлює. А це вимагає від кожного,
хто має своє місце у потестарних диспозиціях, змушувати
себе до відповідної поведінки. Так вже дитинство відкриває
один з головних законів владарювання: хто не здатен
панувати над собою, не зможе мати влади над іншими.
І навіть отримавши її, неодмінно втратить.
Розв’язанням потестарних
колізій, тобто відносин, напруженостей, суперечностей
і змагань з приводу влади – стає вироблення усталених
форм поведінки, реакцій, габітусів. Назвемо ці форми
потестарними патернами. Їх людська особа використовує
і відтворює, потрапляючи в ті чи ті ситуації владарювання;
ними вона відповідає на ті чи ті потестарні виклики
та зазіхання. Розглянуті потестарні диспозиції, притаманні
дитинству, відчутно трансформуються з віком, втрачають
свою актуальність, заступаються іншими, зникають.
Однак навіть втративши актуальну чинність вони продовжують
жити в тих потестарних патернах, які собі виробила
і засвоїла дитина у процесі дорослішання. Спосіб розв’язання
потестарних колізій, який містить дані патерни, спрацьовує
в безлічі інших ситуацій, вкрай далеких від дитинства
і навіть протиприродних йому. Потестарний досвід,
здобутий в дитинстві і процесі дорослішання супроводжує
людину все життя. Більше того, він стає тією пресупозицією,
відповідно до якої опановуються як ситуації дорослого
життя, так і, що особливо важливо для нашої теми,
ситуації публічної влади. Мікрофізика владарювання,
зокрема досвід дитинства як вихідного конституювання
людини і її волі, здатна багато що прояснити у соціальній
фізиці публічної влади.
Слід також врахувати
природну тяглість потестарних колізій дорослішання.
Вони не стільки зникають з дорослого життя, скільки
продовжують існувати в перетворених формах, істотно
впливають на життєвий сценарій і самовизначення особистості.
Так, навіть у похилому віці людина, скільки живі її
батьки, залишається їхнім сином чи донькою. Вона вже
давно доросла, сама має дітей, але залишається дитиною
у ретроспекції відносин з батьками. Так само зв’язки,
відносини, залежності і потестарний досвід, який дитина
виносить з контактів з однолітками, зберігається і
спрацьовує не лише у вигляді потестарних патернів,
а й цілком натурально – як колективне життя покоління
і коло друзів/знайомих. Люди одного покоління мають
особливу відкритість і доступність одне до одного;
їх статуси у відносинах і потестарне становище можуть
бути дуже різними, але певним чином їх об’єднує солідарність
життя у спільному світі, який єдино для них є самозрозумілим
і очевидним. Опанування культурного досвіду теж залишається
для людини постійною ситуацією у вигляді осягнення
всього нового і незвичного. Одним словом, як потестарні
колізії, притаманні дорослішанню, так і посталі на
їх основі патерни мають продовження в потестарній
практиці особи протягом всього її життя, а також зумовлюють
її особливості як учасника публічної влади.
Сексуально-ґендерні змагання
Одним із головних
наслідків дорослішання є залучення людини до статевого
життя. Ґендерна визначеність від початку, ще в дитинстві,
стає одним із головних засновників людського існування.
Навіть полишаючи осторонь дискусію про сексуальне
визрівання дитини, можна констатувати, що й за відсутності
якоїсь виразно фізіологічної основи, ґендерна визначеність
людини присутня у ставленні до неї інших; стать стає
конкретною ознакою особи одночасно з конституюванням
в ній людяності як такої. Тому поведінка навіть маленької
дитини вже відчутно ґендерна.
Одного цього зауваження
достатньо, щоб зрозуміти загалом відому річ: ”чоловік”
та “жінка” – не суто природні стани, а іпостасі власне
людського буття. Тому в існуванні чоловіком або жінкою
людина здійснює не натуральне, а достеменно людське
самопокладання. Водночас сексуальність – через її
значущість для почуттів і відтворення життя – залучає
в свою сферу величезну частину живих людських сил.
Навіть якщо абстрагуватися від психоаналітичних концепцій
сексуальності та особливої акцентуації, якої зазнала
ця тема в модерній культурі, не можна не визнати гендерну
ідентичність (ти є жінкою чи чоловіком) за дійсність,
яка постійно реактуалізується життям кожного/кожної
і невід’ємна від нього.
Вже тваринний
світ створює на ґрунті статевих зносин жорстку конкуренцію,
зіставну хіба що з конкуренцією за їжу. Втім, боротьба
самців за самицю здатна набувати настільки екстремальних
форм, а парування навіть без цієї боротьби настільки
енергомістке, що природа, як правило, мудро обмежує
статеву активність тварин порівняно короткочасним
періодом щороку. Натомість, людська сексуальність
не знає подібних обмежень. І, головне, навіть не те,
що сексуальне життя людини не знає перерв, найважливіше
– надзвичайно висока значущість сексуально-ґендерної
успішності для оцінки людиною свого життя взагалі.
Відтак міжособистісні змагання, що розгортаються у
сексуально-ґендерній царині, точаться не так за того
чи того партнера, а за щастя і повноту власного буття,
що неабиякою мірою корелює і з соціальною успішністю.
Сексуально-ґендерні
змагання розгортаються у двох взаємопов’я¬заних площинах:
перша – суперництво з представниками/пред¬ставницями
своєї статі, критерієм якого стає усталений у культурі
образ фемінності/маскулінності; друга – домагання
сексуального успіху в іншої статі. Ці площини пов’язані,
але не тотожні; в кожній з них діє автономна система
оцінок, яка лише на рівні передумов невід’ємна від
іншої. На сьогодні структуру цих змагань ускладнюють
все більш впливові нетрадиційні сексуальні орієнтації.
З огляду на це потрібно зауважити, що не завжди під
титулом “інша стать” у вищесформульованому твердженні
виступає представник насправді інакшої статі (чоловік
стосовно жінки, жінка стосовно чоловіка). У разі одностатевої
сексуальності йдеться про специфічно гендерну відмінність
ролей, що особливо виразно виявляється у чоловічій
гомосексуальності. Головне, на чому слід наголосити:
навіть за нетрадиційної сексуальності відтворюються
– хоч і у перетвореній формі – ґендерні патерни маскулінності
і фемінності; матриця сексуальних змагань спрацьовує
і тут.
І ще одне принципове зауваження: сексуально-ґендерні
змагання не симетричні для різностатевих учасників;
вони відбуваються в умовах ґендерної нерівності. Відносини
людських статей є асиметричними, що суттєво диференціює
їх зміст для жінки з одного боку, і для чоловіка –
з іншого. Сексуально-ґендерний успіх для неї і для
нього має різний сенс. Але слід підкреслити, хоч би
які відмінності культурного чи екзистенційного гатунку
тут не існували, потестарний характер сексуально-ґендерні
змагання зберігають для всіх своїх учасників. Однак
факт ґендерної нерівності (власне нерівноцінності)
додає до цих змагань третю площину: боротьбу статей
за вищість. Саме цей сюжет особливо детально аналізує
сучасна феміністична теорія.
Життєві сценарії і конкуренція статусів
Існування людини
у спілкуванні та відносинах з іншими людьми зумовлює
закономірне визначення становища та якостей однієї
особи стосовно іншої. Кожен займає певне місце серед
інших. Оскільки самі відносини не є натуральним простором,
то й “місце” у них також має віртуальний (хоч і цілком
реальний) характер. Становище особи у спілкуванні
та відносинах відбиває поняття статусу. Статуси не
завжди мають суто соціальний сенс, але вони завжди
є репрезентаціями інтерсуб’єктивності. Людина не просто
“проживає своє життя”, а й прагне у ньому життєвого
успіху, співвідносячи свої життєві досягнення зі становищем
інших, культурними зразками і власним життєвим сценарієм.
Розгортання буття
у прагненні до життєвого успіху робить його цілковито
потестарним феноменом. Адже життєвий успіх не є абстракцією.
Його репрезентує та втілює становище, яке займає особа
серед інших: найближчого оточення, знайомих, колег,
односельців, рідних, співгромадян, людства тощо. Важливо
не те, в чому розгортається життєвий сценарій – чи
то в місії “рятівника світу”, чи то пастуха сусідських
корів. Принципово те, що в будь-якому випадку він
має особистий характер і є самоствердженням особи
серед інших осіб, резонансних для неї.
Не менш принципово
також те, що кожний життєвий сценарій має свої проекції
на актуальні, потенційні чи уявні долі інших осіб.
Людина не просто живе – вона здобуває собі долю. Демістифіковане,
використане у площині соціально-філософського аналізу
поняття долі означає не що інше, як всеохоплюючий
життєвий статус. Це становище не просто особи серед
інших в тій чи іншій ситуації, тій чи іншій спільності.
Доля – становище прожитого життя людини серед інших
здійснених життів (людських доль). Доля – статус не
просто особи, так чи інакше локалізованої, а статус
її життя загалом. Вона містить узагальнений образ
того, як вдалося прожити життя: що досягнуто і що
втрачено. Тобто доля – не що інше, як саме життя в
його підсумковому синтезі. Здобуття ж долі, оскільки
воно співвідносне з долями інших осіб, з необхідністю
набуває характеру владарювання.
Свій життєвий сценарій особа реалізує не в порожнечі,
а в перетинанні з життєвими прагненнями інших. Цю
співвіднесеність та конкурентний характер якраз і
засвідчує поняття статусу. Статуси утворюють єдину
структуру: становище кожного впливає на становище
інших учасників відносин. Не потрібно навіть зазіхати
на статус іншого, щоб певним чином впливати на нього.
Достатньо просто бути. Статуси, звичайно, різноякісні,
вони інтегровані в різні системи визнання і значущості.
Але жоден статус не існує без зв’язку і залежності
з співприродними йому. Простір відносин та спілкування
завжди конечний. Є конечним ресурс сенсів, відзнак
і престижу, уваги і поваги, статку і заможності тощо.
Блага людського світу так само конечні, як і людське
буття. Тому, кінець кінцем, статуси позначають долю
(частку) особи у взагалі можливому благові. Причому,
якщо особа потрапляє в обшир відносин чи спілкування,
вона отримує певний статус навіть поза власним бажанням.
Навіть коли особа
не розцінює себе як учасника відносин, сама комунікативна
система позиціонує її, наділяючи певним статусом.
Простою ілюстрацією цього начебто парадоксального
явища є механізм загальної думки стосовно особи, яка,
наприклад, мешкає у селі. Незалежно від того, чи хоче
ця особа зайняти серед сусідів та односельців якесь
становище, чи не бажає цього, прагнучи уникнути участі
у спільноті, сама спільнота залучає її в свій обшир,
наділяючи певним статусом. Особа не може уникнути
статусної визначеності, навіть коли того не бажає.
Так, статус виявляє свою репресивну і формоутворюючу
природу щодо індивідуального життя з боку колективності.
Але тут ми вже переходимо на ґрунт публічності і соціальності,
які вимагають власної логіки аналізу.
Наш розгляд засвідчив,
що потестарні ефекти властиві людському існуванню
незалежно від особистої вдачі чи соціального середовища.
Будь-яка диспозиція волевиявлення породжує відносини
владарювання. Трьома конститутивними моментами останнього
слугують: ситуація взаємодії (інтеракції) воль; прагнення
волі до вищості над іншою; самопідпорядкування волевияву
трансцендентальній інстанції належного, яка постає
з самого воління (влада належності/нормативності).
Отже, влада невід’ємна від кожного волевияву, а відтак
є співприродною людському самовизначенню взагалі.
Людина, що самовизначається, утворює потестарний феномен
вже від початку свого існування, навіть у процесі
дорослішання. Продукування людьми відносин владарювання
тематизується як “мікрофізика влади”, на відміну від
“макрофізики” публічної влади.
ЛІТЕРАТУРА
1. Фуко М. Наглядати й карати. – К., 1998.
2. Фуко М. Археологія знання. – К., 2003.
3. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993.
4. Бурдьє П. Практичний глузд. – К., 2003.
5. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду. – К., 2001.
6. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають. – К., 2004.
7. Мид М. Культура и мир детства. – М., 1988.
