Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
В.М. Петрушов, кандидат філософських
наук, доцент Української державної академії залізничного
транспорту,
м. Харків
АТАКУЮЧИЙ АДОГМАТИЗМ
Початок 2005 р. ознаменувався ювілейною датою – ціле
століття минуло відтоді, як побачила світ праця Лева
Шестова (1866–1938) “Апофеоз безґрунтовності. Досвід
адогматичного мислення”. Ця праця, за свідченнями
сучасників, справила враження вибуху бомби в російській
літературі. Критика відгукнулася на неї гостро. За
свідченнями дослідників, жодна з книг Шестова не викликала
такого ефекту відторгнення, як ця. Саме вона визначила
ставлення до нього його сучасників, а також певною
мірою продовжує впливати й дотепер. Саме тоді його
“охрестили” скептиком і нігілістом, інтелігентом,
який, прилучившись до західної культури і не прийнявши
її цілком, втратив при цьому ґрунт своєї. “Палаюча
російська земля” – так назвали Шестова на Заході.
“Апофеоз” – безрелігійний і пройнятий роз'їдаючим
скепсисом і парадоксальним адогматизмом. Саме цей
витвір Шестова свідчив про перехід ним “рубікону”
раціоналізму. Віднині вся його творчість буде пронизана
критичним ставленням до розуму і його побудов.
Критичність, скепсис, ірраціоналізм, що були
притаманні світоглядним пошукам європейської людини
і які латентно зароджувались у процесі ствердження
так званих загальнозначущих істин, поступово створюючи
в європейському мисленні сутнісне ядро адогматизму,
і визначили філософську позицію Шестова. Ця позиція
спрямована на руйнацію теоретичних підстав догматичного
мислення. А це означало, що після напружених літературно-філософських
та етичних пошуків, основою яких було відчуття трагізму
людського існування, після своєрідних “гімнів” відчаю
і безвиході Шестов остаточно стає на позицію адогматизму
ірраціоналістичного спрямування. У центрі його атаки
– розум і ті його побудови, які закривають людині
справжню реальність. “До чого вже тільки не прагнув
наш бідний розум і що тільки не виправдовували його
прагненнями. Колись, врешті-решт, на нього покладали
великі надії... Але тепер, коли всі ясно усвідомили
його безсилля, коли навіть метафізики взялись за природничі
науки й ані на хвилину не зводять очей з теорії пізнання
– невже і тепер є сенс брати до уваги потреби? Чи
не навпаки? Чи не є головним завданням нашого часу
навчитися майстерності обходити (або й руйнувати)
усі ці численні застави, які під різними приводами
вибудовувались у старовину могутніми феодалами духу
і лише в силу вічного консерватизму боягузливої і
близькорукої людської природи і дотепер продовжують
ще вважатися нездоланними, навіть “природними” перепонами
для руху нашої думки” [1, 321].
Як же прийшов Шестов до “Апофеозу”, яка дорога
привела його до такого роз'їдаючого скепсису, до такого
заперечення розуму і чому? Відповідь лежить у площині
аналізу всього загальноєвропейського контексту розвитку
філософського знання. Вимушено виїхавши з Росії в
1920 р., він поселяється в Парижі і живе там до своєї
смерті. Він вельми вплинув на європейську культуру.
У своєму творі “Міф про Сизіфа” Альбер Камю називає
найбільш важливими для нової “людини абсурду” таких
філософів, як К’єркегор, Шестов, Ґайдеггер, Ясперс
та Гуссерль. Про місце Шестова в історії європейського
екзистенціалізму Ч.Мілош писав так: “Лише небагато
письменників усіх часів зуміли з такою сміливістю,
щоб не сказати нахабністю, поставити ці дитячі питання,
які завжди сіяли паніку в лавах філософів. І з тієї
ж самої причини ці питання вбиралися в високотехнічні
професійні терміни і нейтралізувалися шляхом поміщення
в синтетичний кокон. Урешті-решт, соціальна функція
мови неменшою мірою полягає в тому, щоб відкривати.
Можливо, Шестов є прикладом переваги російського “культурного
відставання”: ніякого богослов'я і ніякої схоластичної
філософії в минулому, ніякої університетської кафедри
філософії, де можна було б говорити про неї, проте
тьма філософуючих, кожний на свій лад. Шестов був
освіченою людиною, але в нього не було тієї гладенької
доктринальності, яку так вишукано виховують західноєвропейські
університети; він не боявся порушити правила гри,
коли говорив про Платона і Аристотеля, тобто не боявся
бути непристойним” [2, 4].
Входження в напружений світ філософської думки
Шестова справа досить непроста. Маючи оригінальний,
далекий від академічних канонів склад розуму, він
зробив спробу поглянути на філософське знання з боку
самооцінки вихідних принципів. До “Апофеозу” Шестов
йшов через філософію смерті Толстого, філософію каторги
Достоєвського і філософію трагедії Ніцше, втрачаючи
ґрунт і відкриваючи попереду безґрунтовність, навіть
апофеоз безґрунтовності [1, 320]. З часом у нього
розвіюється віра в наукове знання і раціональну структуру
буття. Логіка ж поступово заперечується ним як єдиний
засіб пізнання, а закономірність починає тлумачитися
ним не як закономірність, а як вічна таємниця. Ми
живемо в оточенні таємниць і завдання філософії навчити
нас жити в невідомому. Філософія прагне прорватися
через логічні ланцюги умовиводів, щоб наблизити нас
до реальності. Вона розкриває перед нами свободу мислення,
виводить по той бік різних самочевидностей, догматики,
ідеології. А там опертися нема на що, там – невідоме,
провалля. Це спокуса для тих, хто хоче дійсної свободи
думки. У філософському поступі Шестова це і є початком
того перенесення аналізу зі світобудови на суб'єкт,
яке характерне для екзистенціального дискурсу, свідчить
про формування у нього образу приреченого, але вимагаючого
своїх суверенних прав героя, що кидає виклик усьому
Всесвіту. Мабуть, саме до таких героїв він звертається
з “альпійських вершин” свого адогматичного мислення.
Для таких людей призначається досвід його думання.
“В Альпах є вузькі, важкі для ходіння стежки,
які лежать над проваллями. Ходити ними наважуються
лише звиклі до них горці, які не бояться головокружіння.
Хто має побоювання щодо цього, той торує дороги або
зазвичай сидить в долинах і звідти милується сніговими
вершинами. Хіба неодмінно треба лазити? За лінією
вічних снігів нема ані пасовиськ, ані золота. Кажуть,
що там можна знайти розгадку вічної таємниці, але
мало що кажуть! Не будь-якій чутці можна вірити. Кому
набридли долини, хто не любить дертися, хто не боїться
дивитися у провалля і, головне, в кого нічого не залишилось
у житті, окрім “метафізичної потреби”, той, звісно,
полізе на вершини, навіть не думаючи про те, що чекає
на нього там. Той не боїться, той прагне головокружіння.
Але навряд чи він кликатиме за собою людей: не всякий
підійде йому за товариша. Та в таких справах товариші
й непотрібні. Особливо такі, які звикли до зручних
шляхів, маяків, шляхових стовпів, ґрунтовних мап,
що наперед постійно показують найменші звивини майбутнього
шляху. Вони не лише не допоможуть, вони загальмують
справу. Вони виявляться зайвим і важким баластом,
який до того ж і за борт викинути не можна. Носись
з ними, втішай їх, обіцяй їм! Чи не краще без них,
наодинці, йти своїм шляхом? І не лише не манити їх
за собою, але в міру можливості страхати, перебільшувати
загрози і труднощі справи. Щоб совість їх надто не
гризла – хто любить великі дороги, той любить і спокійну
совість – вигадаємо їм виправдання їхньої бездіяльності,
скажемо їм, що вони кращі, дуже гідні люди, що вони
– сіль землі, словом, віддамо їм велику данину поваги,
яка потрібна найвимогливішій натурі. Але якщо вони
схильні до головокружіння, вони мають досить законне
право залишитися вдома і не йти в гори. Тому що гірські
шляхи, як про це вам скаже будь-який альпійський провідник,
– лише для тих, хто не схильний до головокружіння...”
[1, 476]. Це шлях свободи. Для Шестова як екзистенціально
спрямованого мислителя вона є вищою цінністю і він
вбачає її передусім у свободі мислення. Вимагаючи
такої свободи, він нападає на ті перешкоди, які накопичив
розум за цілі століття. Ґрунт нашої повсякденності
тисне на наше розуміння, і тоді говорить не моє “я”,
тому що моє “я” закріпачене тими загальними правилами,
які роблять моє “я” мертвим, недійсним, але ж щодо
думки, то дійсна думка може бути лише думкою власною.
А для того, щоб вона була аргументована, треба її
відірвати від цього ґрунту – ґрунту культури і прославити,
звеличити (саме це і вкладається у зміст терміна “апофеоз”),
безґрунтовність як ґрунт вільного, особистісного мислення.
Піднести безґрунтовність як запоруку дійсного бачення
і розуміння реальності. Безгрунтовність – це немов
би новий вимір мислення, яке отримує простір пізнання
істинної реальності. Відкривається шлях, “який веде
за межі загальноприйнятих норм, загальнодоступних
істин розсудку – до горизонту “божественної безґрунтовності”,
а там все можливе і ніщо не початкове і не кінцеве,
де час багатовимірніше сущого і примха вище закону,
де очевидне загадковіше, аніж таємне, а чудесне глибше
проймає порядок речей, аніж їхня власна природа” [3,
5], перед пізнаючим мисленням відкриваються величні
перспективи бачення світу, “... якщо ви зберегли живі
очі й хороший слух – залиште інструменти і прилади,
забудьте методологію і наукове донкіхотство і спробуйте
довіритися собі. Що за біда, якщо ви не здобудете
загальнообов'язкових суджень і побачите в баранах
баранів. Це крок уперед, можливо. Ви втратите здатність
дивитися разом з усіма, але навчитесь бачити там,
де ніхто не бачив, і не розмірковувати, а заклинати,
викликати чужими для всіх словами небачену красу і
великі сили” [1, 469].
Свої думки, що представляють перлини світової
філософської есеїстики, Шестов вирішив викласти як
окремі міркування про найрізноманітніші речі. Ці міркування
не пов'язані між собою зовнішнім способом. Вони відкриті,
незакінчені. Адже саме “незакінчені, неупорядковані,
хаотичні, що не ведуть до заздалегідь поставленої
розумом мети, суперечливі, як саме життя, міркування
– хіба вони не ближче до нашої душі, аніж системи,
хоча б і великі системи, творці яких не стільки піклувалися
про те, щоб пізнати дійсність, скільки про те, щоб
зрозуміти її?” [1, 322]. У загальному контексті філософського
зростання Шестова його “Апофеоз” є прощанням з тим
періодом, коли він, як і інші російські мислителі,
шукав у літературі відповіді на “метафізичні” питання,
поступово знаходячи в ній філософію. Саме художній
досвід російської літератури (Толстой, Достоєвський,
Чехов) породжує рух думки Шестова до трагічного персоналізму
Ніцше, виводячи в простір атакуючої полеміки з раціоналістичною
метафізикою.
Праці, написані Шестовим до “Апофеозу”, проймає
відчуття трагізму людського існування. Для людини
виходу немає, тому що вона – істота за своєю природою
обмежена в своїх силах і можливостях. Уже тоді Шестов
спрямовує свою критику на ті культурні й соціальні
норми та правила, які покликані прикрити трагізм людського
існування. “Можливо, людині не випало знайти те, що
вона шукає. Але на шляху до вічної істини вона звільняється
від багатьох забобонів, які тяжіють над нею, і відкриваються
нові – якщо не вічні, то принаймні нові, більш широкі
горизонти” [1, 311]. Що це за горизонти, мабуть, і
самому Шестову тоді ще не вимальовувалось.
Його першою атакою на “святі” основи наукового
пізнання і метафізичної умоглядності, на самоочевидності,
виступає атака на моральний ідеалізм і конкретно добро,
яке, за його словами, перетворилося з моральної категорії
в якогось ідола, що вимагає собі служіння. В “Апофеозі”
робиться передусім фронтальна атака на здоровий глузд,
примусові норми моралі і розум як головний засіб обґрунтування
загальних істин і обов'язкових норм моралі. Здоровий
глузд для Шестова – це той ґрунт, на якому тримається
сучасний умоглядний спосіб мислення. Здоровий глузд
апелює до самоочевидності. Але для Шестова надійність
здорового глузду як прикриття істинності – не більше
як блеф розсудку, самообман розуму, який намагається
за краще не бачити нічого, аніж відвернутися від очевидного.
І не треба боятися того жаху, який охоплює розум,
коли коливається ґрунт здорового глузду, треба пам'ятати,
що дійсна думка може бути завжди лише думкою власною.
Ось саме вона набуває сміливості заперечувати наявність
у світі самих по собі існуючих речей. Шестов вибирає
шлях свободи. Саме на цьому шляху можна протистояти
визнанню розумом безглуздя думки перед лицем очевидності
буття. В протистоянні розуму Шестов широко використовує
із арсеналу європейського скептицизму іронію, заганяючи
думку в парадоксальність. Усе повинно постати перед
судом вільної скептичної думки. І особливо так звані
вічні, усталені істини. А люди бояться піддати сумніву
ці усталені істини, вони “... ниці, жалюгідні істоти,
що заблуджуються на кожному кроці, як це доводить
історія і звичайна життєва практика, хочуть вважати
себе непогрішимими і знаючими. І для чого? Чому прямо
і відкрито не визнати своє незнання... Підлий розум,
наперекір нашому бажанню, підсовує нам уявні істини,
від яких ми не можемо позбутися навіть тоді, коли
помічаємо їх примарність” [1, 379]. Треба категорично
поставити запитання про істину: “Чи не є саме поняття
про істину, саме припущення про її можливості лише
результатом обмеженості – нашого досвіду? Ми арrіоrі
вирішуємо, що одне повинно бути можливим, а інше –
неможливим, і з цієї довільної передумови виводимо
поняття істинного” [1, 473].
Таким чином, якщо поглянути на творчість Шестова
цього періоду, то завдання “Апофеозу” полягає в руйнації
існуючого усталеного знання, провідних принципів філософського
мислення. Але в ім'я чого здійснювалася така шалена
руйнація? Відповідь криється в другому періоді творчості
Шестова. Цілком слушно В.В. Зеньковський зауважив
про велику широту його тем, про релігійне спрямування
його пошуків. Нам видається вартим виділити як провідний
висновок його руйнівних побудов таке: “... У світі
немає нічого неможливого” [1, 474]. Ось для чого потрібно
було розчистити, “розрити занедбане і втоптане поле
сучасної думки”. Коли розвінчана наука, скинута з
п'єдесталу мораль – Шестов залишається разом з Ніцше
“по той бік добра і зла” і тоді відкривається свобода
як можливість неможливого. Істинна ж філософія виходить
з визначення того, що є Бог, який відкривається людині.
Але жоден з філософів Нового часу, стверджує Шестов,
не робив спроби побудувати філософію, яка виходила
б з Одкровення. Раціоналізм, не роздумуючи відкидає
дані віри і дані Одкровення. Бог і є можливість неможливого
і відкривається людині у вірі. Шестов у своїх пошуках
Бога занурюється у вивчення Лютера і приймає Sola
Fide (лише вірою) як лейтмотив подальшого філософування.
Не розум кличе все на свій суд, а віра, тому що вона
є новим виміром мислення, який відкриває шлях до творця.
Віра є незбагненною творчою силою, вона вищий вид
пізнання, тому будь-який богословський раціоналізм
Шестовим відкидається. Віра не може і не хоче перетворитися
на знання і там, де віра тлумачиться в площині “самоочевидних
істин”, там вона вже втрачена. Тому Шестов не може
прийняти автономію розуму, оскільки ця автономія негайно
перетворюється в його тиранію. В межах чистого розуму
можна побудувати науку, мораль і навіть релігію, але
не можна знайти Бога. Віра є джерелом свободи, тоді
як принципи розуму з їх необхідністю і загальнообов'язковістю
вимагають безумовного підкорення, і в цьому їх тиранія.
Розум веде до необхідності, а віра – до свободи.
Шестов скрізь бачить тиранію необхідних і загальнообов'язкових
істин і всю силу своєї критики спрямовує тепер на
боротьбу зі страшною силою чистого розуму. Для нього
раціоналізм не може приглушити почуття, що остання
істина – по той бік розуму. Розум дає нам, по суті,
бездушні й байдужі до всього істини. Наука підміняє
дійсне буття своїми побудовами. У дійсній реальності
ми не знайдемо необхідності – там свобода, яка відкриває
нам можливість неможливого.
Влади, на яку претендує розум, у нього немає.
Наука дати істину не може, тому що істина в одиничному,
неповторному, незрозумілому, випадковому. У побудовах
розуму вічного немає, але цього вічного немає і в
началах етики. Етика народилась разом з розумом. Вічні
начала і є істинним ворогом людини. Людина шукає свободи,
рветься до божественного. І якщо Бог є основна мета
наших прагнень, то наша моральна боротьба, рівно як
і розумові пошуки, приведуть нас до свободи не лише
від моральних оцінок, а й від вічних істин розуму.
Ставши прихильниками етичного раціоналізму, ми боїмося
Хаосу, але Хаос є не обмежена можливість, а можливість
необмежена, що й відкриває простір для свободи, творчості.
Ми ж вибираємо замість шляхів свободи шляхи вічних
і незмінних правил. Саме в етичній сфері, де якраз
і починається відхилення від свободи, і треба шукати
корінь тих перекручень у розумі, який затьмарив нам
шлях до дійсної реальності, закрив його вічними необхідностями.
Шлях до Одкровення Божого в Біблії загороджують саме
ці скам'янілі у своїй байдужості істини розуму. Оскільки
віра означає, що настав кінець необхідності, то звернення
до етичного раціоналізму підпорядковує наше відчуття
істини культу необхідності, тобто творить нашу звичайну
систему пізнання, відводячи нас від справжньої реальності.
Права розуму – утилітарне використання законів і норм
думки.
Шестов стверджує, що істина як універсальний
атрибут знання і є та брехня, яка перегороджує шлях
до істини як живої субстанції одкровення – як дійсно
вільного, особистого, єдино сущого мислення. Смисл
цього шляху один – звільнити мислення від тягаря небуття
перед лицем знання, відродити божий дар, чудо мислення
як творчість неможливого. Якщо для наближення до живого
джерела Одкровення до таємниці Божої в собі і в світі
вимагається неможливе, то цю вимогу треба виконувати,
а не розводити руками і посилатися на міфи про недійсність
і неможливість.
Лише в подоланні магічних сил тяжіння ґрунту,
лише в пізнанні польоту – справжнє життя і гідність.
Бог вимагає від нас неможливого.
ЛІТЕРАТУРА
1. Шестов Л. Философия трагедии. – М., 2001.
2. Милош Ч. Шестов, или О чистоте отчаяния // Шестов
Л. Киргегард и Экзистенциальная философия. – М., 1992.
– С. 4–21.
3. Иванов Н. По ту сторону истины и лжи. Путь Льва
Шестова // Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. – Ленинград,
1991. – С. 5–34.
