Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
Н.М. Кочура, аспірантка Національного
інституту стратегічних досліджень
ПРЕКРАСНЕ ТА ПІДНЕСЕНЕ ЯК СВІТОГЛЯДНІ КООРДИНАТИ
НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ПОСТУПУ УКРАЇНИ
На сучасному етапі
розвитку суспільства, коли стратегічний курс держави
спрямований на духовне відродження нації, особливо
актуальним є звернення до домінуючих естетичних цінностей
як найбільш маніфестних форм буття людського духу,
своєрідних аксіологічних координат, у системі розвитку
яких упродовж тисячоліть відтворювалися світоглядні
уявлення українського народу.
Досліджуючи їх природу і особливості,
звернемось, зокрема, до уявлень про прекрасне та піднесене,
адже в усі часи вони були тим орієнтиром, до якого
найбільшою мірою прагнула і прагне українська людина,
підпорядковуючи означеним устремлінням все своє життя.
Про це засвідчує сама українська мова. Так, синонімами
прекрасного є: гарне, прекрасне, добре, досконале,
довершене, надзвичайне, вдале, влучне, сприятливе,
щасливе, світле [1, 315]. З цього синонімічного ряду
видно, що “прекрасне” охоплює усі сфери життєдіяльності
українця, його можна застосовувати при оцінюванні
моральних дій людини, художньої творчості, будь-якої
духовної чи практичної діяльності, зовнішніх обставин,
а також явищ і предметів навколишнього світу. В свою
чергу тлумачний словник української мови пояснює красу
як властивість того, що гарне у фізичному і моральному
відношеннях або як те, що є гордістю, прикрасою чи
славою чого-небудь. Гарне тлумачиться як приємне за
зовнішнім виглядом, що відрізняється гармонійністю
тонів, барв, ліній, чіткістю рухів, або як таке, що
має позитивні якості чи властивості, заслуговує схвалення
[1, 131]. Ці дефініції вже на етимологічному рівні
розкривають прекрасне в усіх його модифікаціях: красі,
прикрасі, грації, гармонії.
Прекрасне домінує в естетичному
житті українця з первісного періоду існування народу.
Гармонійність природного світу міститься в основі
людського життя, поведінки в спільноті, визначає її
цінності. Саме до цього часу відносимо появу в українському
світогляді прагнення до цілісної рівноваги, відчуття
гармонії світу і людини [2]. Зароджуючись тоді, коли
формуються основи народної ментальності, гармонійність
як виявлення прекрасного стає важливою ознакою української
людини. Д.Чижевський характеризував гармонійність
як примирення естетизму, прийняття ним усього в світі,
оскільки воно є прекрасне. Цю думку розвивають і сучасні
дослідники. Зокрема, М.Патей-Братасюк зауважує, що
“етнос – це породження природи. Природне середовище
зумовлює у величезній мірі життя етносу, відбивається
на його способі життя, їжі, мові, свідомості, економіці
тощо. І найкращий варіант для будь-якого народу –
співіснувати з природою в гармонії. Конфлікт етносу
з природою веде до його самознищення. З покоління
в покоління передавали українці знання про те, як
треба жити нащадкам з природою” [3, 64].
Прагнення гармонії між природою
і людиною викликає відповідне бажання гармоніювати
стосунки між людьми. У цьому випадку гармонійність
з рівня індивідуального переноситься на рівень національний,
що вимагає відповідності тим суспільним нормам, які
діють у родині та групі, з якою себе людина ототожнює,
а також зіставити власні інтереси з інтересами народу.
Тому для українців характерне підпорядкування авторитету
батьків, що виявляється у пошані, нормам звичаєвого
права з дотриманням традицій і вимог суспільної свідомості.
Ці світоглядні уявлення, безумовно, відображені в
національній філософії, найяскравішим прикладом якої
можна вважати вчення про “сродну працю” Г.Сковороди.
У матеріально-предметному
втіленні прекрасне найбільш притаманне ужитковому
мистецтву, причому тут переважає вже інша його модифікація
– прикраса. Одяг, взуття, житло, предмети побуту навіть
у найскрутніші та найтрагічніші моменти завжди оздоблювалися
згідно з існуючими уявленнями про красу, які у зв’язку
з традиційністю українців майже не змінювалися аж
до ХХ ст. Оскільки красиве є синонімом досконалого,
то декорування предметів вжитку здебільшого наслідувало
довершеність природного світу. Рослинний орнамент
використовувався у всіх без винятку напрямах народного
мистецтва і був найпоширеніший. Відомий дослідник
Ф.Вовк в етнографічній розвідці “Антропологічні особливості
українського народу” писав: “Орнаментація українського
посуду дуже різноманітна, і в ній, так само як і в
вишивках, розмальовуванні печей, у різьбленні дерева
тощо, дуже яскраво виявились естетичні нахили українського
племені… Основні мотиви її завше виключно графічні
та барвні, до того майже виключно рослинні” [4, 63].
Прикрашаючи все навколо себе,
українці важливого значення надавали і власному зовнішньому
виглядові. Яскравий приклад – оздоблення одягу вишивкою,
яку справедливо вважають однією з основних особливостей
народного мистецтва. Ю.Русов зазначав: “Кожен знає
і справедливо гордиться надзвичайною різноманітністю,
багатством і вміло добраними барвами наших вишивок”
[5, 50], ними декорували практично всі речі широкого
вжитку.
Як засвідчують етнографічні
джерела, одяг прикрашали ще тканими прикрасами й особливим
збиранням тканини. Використовували й різноманітні
аксесуари: пояси, які були щоденними та святковими,
головні убори, декоровані квітами, пір’ям, стрічками
(зокрема, це стосується тих, що вдягали на свята),
перснів, кульчиків, нашийних прикрас, чоловіки носили
ще торбинки і різьблені ціпки, в Карпатському регіоні
– топірці, пістолі та дерев’яні порохівниці. Особливу
увагу приділяли зачісці, яка мала бути ретельно виконаною.
Причому зачіски, як і аксесуари, різнилися не лише
за статевою, а й за віковою і територіальною ознаками,
що засвідчує про їх поліваріантність [6, 220–227].
Таке скрупульозне ставлення
до власного зовнішнього вигляду було зумовлене насамперед
бажанням відповідати існуючому розумінню краси, а
отже, перебувати в гармонії з природою й інтроверсійністю,
яка, сприяючи самовдосконаленню людини, вимагала,
щоб її внутрішній і зовнішній стан відповідали єдиній
цілісності.
У філософсько-естетичній думці немає однозначної відповіді
на питання про природу краси. Можна лише з певністю
сказати, що прекрасне не може існувати поза людською
свідомістю та практикою, адже тільки в процесі естетичного
освоєння світу людиною предмет чи явище набуває оцінки,
співмірної з її розумінням краси. Причому варто погодитися
з І.Кантом, що ми оцінюємо як прекрасні ті явища дійсності
та твори мистецтва, які в нашій свідомості викликають
відчуття естетичної насолоди. Якщо ж говорити про
людину як об’єкт естетичного сприйняття, то вона тоді
відповідатиме вимогам прекрасного, коли в ній соціальне,
духовне і біологічне злиті воєдино в гармонійній цілості,
а також, коли вона у своїй діяльності не суперечить
сама собі та соціальній дійсності.
Прекрасне виступає головною характеристикою українського
естетизму в філософській думці України першої половини
ХХ ст. Наголошуючи на цій особливості народної культури,
філософи висловлювали два діаметрально протилежні
погляди: перший дає їй позитивну оцінку, другий –
негативну. Захоплювалися естетизмом українського народу
Ю.Липа, І.Мірчук, Г.Ващенко, І.Огієнко та Ю.Русов.
Для них здібність українців до мистецтва та необхідність
пов’язати життя з красою вважалася ознакою високої
духовності. Я.Ярема пов’язував із домінуванням прагнення
до прекрасного основні риси української ментальності
– емоційність, індивідуалізм, неагресивність і допомога
ближнім. На противагу їм Д.Донцов і В.Липинський вбачали
в естетичній спрямованості національного світогляду
нездатність народу до політичної творчої діяльності,
а отже, певну обмеженість.
І перший, і другий погляди
можна вважати дещо спрощеними, ймовірно, тому, що
жоден із дослідників не мав на меті розкрити істинну
природу українського естетизму. Ця риса народної ментальності
виступає у них допоміжним засобом при з’ясуванні головних
завдань дослідження, які переважно зводяться до з’ясування
причин поразки Української держави на політичній арені
ХХ ст. і виокремлення українського народу, ствердження
його культурно-ментальних відмінностей від інших народів.
Вагомою естетичною складовою
національного світогляду є також уявлення про піднесене.
В історії філософсько-естетичної думки цей термін
уперше починає застосовуватись у пізній античності
для характеристики значущості та урочистості. Перше
ж теоретичне обґрунтування цієї категорії відносять
до I ст. н.е. Трактат “Про піднесене”, що приписується
невідомому письменнику, умовно названому Псевдо-Лонгіном
[7] визначав піднесене як “відгук величності душі”,
“висоту і вершину твору”. Мислитель виділяв п’ять
джерел піднесеного: здатність до піднесених думок
та суджень; сильна та натхненна пристрасть, пафос;
вміле складення фігур мови; благородні мовні звороти;
правильне та величне поєднання всього цілого. Визначається
також мета піднесеного – викликати в людині стан захоплення,
здивування.
Уявлення про піднесене притаманні
ще дохристиянському періоду існування народу. Язичницькі
вірування, наділяючи природний світ особливим значенням,
надприродними якостями, тим самим стверджували його
велич. Це засвідчують насамперед етнографічні дослідження,
що виявляють “загальні переконання про божественну
природу та святість” сонця, місяця і зірок, “уламки
давнього боготворення землі та води”, а також вогню,
який теж “вважають святим; до нього почувають особливу
повагу” [8, 173–176].
З прийняттям українцями християнства
на перший план висуваються засади християнської релігії.
“І в нашому українському народі щойно зі світлом християнства
почалася справжня культура. Бо в цілій нашій історії
не найдете епохи такого великого й такого наглого
поступу в культурі та просвіті, – як саме за часів
святого Володимира Великого, коли то Русь-Україна
прийняла християнство”, – писав А.Шептицький [9, 12].
Це твердження є дещо абсолютизоване, адже культура
українська ще за часів язичництва була високорозвинутою,
хоча, безперечно, християнська віра збагатила її новими
елементами, посилила бажання духовного самовдосконалення,
змінила акценти в людському ідеалі до моральності
та внутрішньої краси.
Християнський світогляд зумовлює
існування в українській тогочасній культурі піднесеного
як естетичної цінності, яке засобом мистецьких форм
виявляється через змалювання кращих людських помислів
та вчинків, почуттів, що спрямовують у світ високої
духовності. “У межах християнської візантійської традиції,
– зазначає В.Жишкович, – першочерговим завданням давньоукраїнського
мистецтва стає не відображення земного світу, а проникнення
за межі земних речей, у світ божественний, ваги набуває
вічна незмінна Ідея світу, що відкривається лише розумовому
осягненню” [10, 606]. З зв’язку з цим найкращим втіленням
піднесеного стає сакральне мистецтво.
Ікона, пов’язуючи земне і
неземне, відкриває доступ до пізнання трансцендентного
світу. З прийняттям східної гілки християнства українці
приймають водночас і візантійський іконопис, який
вимагає суворого дотримання чітко визначених канонів
стосовно сюжетів, зображення ликів святих, їх розміщення
на іконі, одягу, кольорів, тла. Це мистецький напрям,
де “переважає художнє відтворення надчуттєвого буття
Бога, тобто образи Бога, ангелів та інших трансцендентальних
подій, пов’язаних із цією ідеєю. Це мистецтво є і
мусить бути символічним, оскільки зображує надприродні
явища, які неможливо зобразити реалістично чи натуралістично”
[11, 110], – зауважує Д.Крвавич, досліджуючи сакральне
мистецтво України. Згодом у зв’язку з певними обставинами,
коли іконопис виходить за стіни монастирів, українська
ікона стає менш консервативною, набуваючи власного
неповторного вигляду, збагачуючись національними мотивами
й особливостями народного мистецтва. В ній починають
поєднуватися окремі риси візантійського сакрального
мистецтва та чуттєвого народного живопису (зображення
і Бога, і святих, і реальних
людей, причому в найблагородніших виявах).
Безумовно, розкриттям ролі піднесеного у сакральному
мистецтві найбільшою мірою займалися представники
релігійного напряму. Так, А.Шептицький, який викладав
у Богословській академії історію церковного малярства
та церковної архітектури, приділяв дуже багато уваги
вивченню цього питання. Зокрема, він наголошував:
“Релігійне мистецтво, релігійне малярство має передовсім
ту ціль, щоби якимось замислам приступними засобами
представити те, що замислам вже не є приступним; прокладати
дорогу до надприродного світла, впроваджувати їх у
глибину молитви, містики, бо молитва і містика в суті
речі – одне, учити їх молитися, звертати дух, їх ум
до вічности…” [12, 115].
Взагалі ідея необхідності
звернення людини до Бога для її духовного саморозвитку
після прийняття християнства набуває великої значущості
в українській культурі. “Коли для прикладу, перевірити
тільки нашу літературу, спостережемо, що більша її
частина в княжі і козацькі часи є тематично і змістом
християнською”, – зазначав провідний український релігійний
мислитель ХХ ст. кардинал УГКЦ Йосиф Сліпий [7, 324].
З ним погоджувався і В.Янів. Аналізуючи ідеал української
людини на підставі першоджерел літератури, він наголошував,
що і в Іларіона, і у Володимира Мономаха – видатних
представників філософії Київської Русі, простежуються
тенденції до посилення розуміння індивідуалізму як
вияву духовності й ідеалу життя, коли перевага надається
благодаті як “внутрішньому сердечному відчуттю Божого
голосу” [13, 141]. Зверненням до світу божественного,
що відображає духовність української людини, просякнуті
твори більшості українських філософів інших часів,
зокрема І.Вишенського, Г.Сковороди, П.Юркевича.
Проте розуміння піднесеного
в українському національному світогляді виявляється
не лише засобом втілення християнських ідеалів і цінностей.
Найчастіше піднесене постає перед нами в змалюванні
героїчної людини, яка в своїй поведінці керується
насамперед розумом, моральними переконаннями, вміє
володіти емоціями, почуттями, природними інстинктами
і стримувати їх за потреби. Вона підпорядковує власні
інтереси інтересам загальнонаціональним, власне благо
– благу суспільному. Такий людський тип у народній
ментальності витворюється здебільшого під дією тих
історичних подій, що змушують людину чітко визнавати
свою соціальну позицію, за якою вона будуватиме власну
поведінку.
Українська історія знає чимало
прикладів героїчного в усі періоди існування народу,
проте найбагатша на них – доба козацька. “Під впливом
історичних чинників у козацтві центр ваги життя переносився
з існування, з турботами про саме життя на збереження
лицарської чести, на завдання оборони” віри як “потойбічної
трансценденції” і земних “поцейбічних вольностей”
української людини. Козацька погорда до земних дібр…
була проявом такого “відштовхування” від самого існування
в ім’я вищої форми буття” [14, 713], – писав О.Кульчицький,
тим самим характеризуючи український героїзм у часи
козацтва як модифікацію піднесеного.
Весь героїзм доби відображають історичні пісні, думи,
зокрема такий феномен української культури, як кобзарство,
яке породжене Запорізькою Січчю. Творчість кобзарів
становить героїчний епос українців, відображаючи історичну
дійсність, яку вчені характеризують як період визвольних
рухів, повстань і “героїчних походів” (так називають
козацькі морські експедиції).
Думи цього періоду оспівують
подвиги козаків, особливі взаємини між ними, підносячи
їх до рангу ціннісних. М.Грушевський зазначав: “На
Запоріжжі в умовах постійної небезпеки, в атмосфері
героїчної боротьби склалися чудові традиції січового
побратимства, почуття дружби, взаємодопомоги й самопожертви”
[15, 17], які поширювались засобом пісенної творчості.
Можливо, саме тому, що дух
піднесеного домінує в часи Київської Русі та добу
козацтва, саме ці періоди української історії викликають
у дослідників найбільший відгук та захоплення, адже
це час швидкого розвитку культури й освіти. Хоч такий
поступ відбувався не стільки завдяки, скільки всупереч
існуючим соціальним умовам.
Оскільки людина певною мірою є продуктом суспільства,
то і різні її естетичні стани залежать від станів
цього суспільства, а тому в її естетичних якостях
виявляється суспільство, в якому вона існує.
В сучасний час трансформації
всіх сфер суспільства, особливо політичних інститутів,
можемо спостерігати ознаки піднесеного, вираженого
у активній поведінці людей під час виборів, їх героїчних
намаганнях змінити існуючий стан речей, прагненнях
до втілення ідеалів чесності, справедливості, порядку.
Тому, коли суспільство прямує
до вищої форми розвитку, перебуваючи на певній висхідній
стадії, соціальна система формує особистість відповідно
до вимог піднесеного.
Отже, дослідження уявлень
української людини про прекрасне та піднесене дає
можливість говорити про естетизм української людини
як вроджену потребу в красі та гармонії, що виявляється
в усіх сферах людського життя. В.Янів зауважував:
“Потяг до краси насичує ціле життя українця. Крім
ділянки музичної і поетичної творчості, видно це і
в одежі, і в оселі, і в любові до природи” [16, 35].
Важлива ознака українського національного світогляду
– схильність до поезії, музики, інших видів мистецтва
зумовлює необхідність діяти відповідно до існуючих
законів краси. “Динамічне враження цілости на світосприймання,
почування дорівняности й гармонія світу і людини,
при малій активності, дають у висліді душевну рівновагу,
настанову споглядальности” [2, 35], які в свою чергу
посилюють здатність до художньої діяльності, в процесі
чого створюється і сприймається твір мистецтва. Тут
домінують уявлення, що відповідають категорії прекрасного,
де знаходять відображення й оцінку явища дійсності
та предмети художньої культури. Саме вони дають людині
відчуття естетичної насолоди. Ці уявлення засвідчують
прагнення українця до гармонії з природою, спільнотою
і самим собою, а також бажання вбачати гармонію у
навколишньому світі.
Відтак, світоглядна рефлексія
українського народу віднайшла глибоке живильне джерело
в поезії і художніх полотнах талановитих митців нашого
народу. Увійшовши благословенним факелом в серця людей,
вони спонукали до благоговіння, віри і боротьби за
національні та загальнолюдські цінності.
Тому важливою умовою національно-культурного поступу
України є пріоритетне ставлення держави і кожної особистості
окремо до відновлення і розвитку естетичних цінностей,
завдяки яким людина відчуває не лише етнічну, а й
національну і навіть божественну належність.
ЛІТЕРАТУРА
1. Короткий тлумачний словник української мови. –
К., 1988.
2. Кульчицький О. Психологічна проблема національно-патріотичного
виховання // Кульчицький О. Український персоналізм.
– Мюнхен; Париж, 1985.
3. Пасічник В. Ментальність як фактор українсько-російських
відносин // Народознавчі зошити. – 1999. – № 6.
4. Вовк Хв. Етнографічні особливості українського
народу // Вовк Хв. Студії з української етнографії
та антропології. – К., 1995.
5. Русов Ю. Душа народу і дух нації. – Філадельфія:
Америка, 1948.
6. Бурачинська А., Кузеля З. Одяг і взуття // Енциклопедія
українознавства: В 2 х тт. – Мюнхен; Нью-Йорк, 1949.
– Т. 1.
7. Послання Блаженнішого патріарха Йосифа до українських
науковців з нагоди підготовки ювілею хрещення Руси-України
// Твори патріарха і кардинала Йосифа. – Рим, 1980.
– Т. ІХ.
8. Вовк Х. Етнографічні особливості українського народу
// Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології.
– К., 1995.
9. Шептицький А. Перше слово пастиря // Там само.
10. Жишкович В. Образна система давньоукраїнського
мистецтва // Народознавчі зошити. – 1999. – № 5.
11. Крвавич Д. Сакральне мистецтво України і енцикліка
“Сотий рік” // Церква і соціальні проблеми. Енцикліка
“Сотий рік”. – Львів, 1993.
12. Шептицький А. Наша віра і наші обичаї. – Жовква,
1901.
13. Янів В. Релігійність українця з етнопсихологічного
погляду // Там само.
14. Кульчицький О. Риси характерології українського
народу // Енциклопедія українознавства: В 2 х тт.
– Мюнхен; Нью-Йорк, 1949. – Т. 1.
15. Грушевський М. Історія України. – К., 1991.
16. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології.
– Мюнхен, 1993.
