Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
Н.Ю. Ісак, аспірантка КНУ імені
Тараса Шевченка
НАРАТИВ ЯК ЗАСІБ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ОСОБИ
На 80-ті роки ХХ ст. припадають початки “наративного
повороту” у філософських та соціальних науках, гаслом
чого стало твердження, що функціонування різних форм
знання можна зрозуміти тільки через розгляд їх наративної,
розповідної природи. Це положення доповнила вимога
“лінгвістичного повороту” вважати дослідження у сфері
філософських, соціальних, політичних, психологічних
і культурних проблем мовленнєвими. Розповідь, безперечно,
є одним із фундаментальних компонентів соціальної
взаємодії та комунікації. На зв’язок розповіді зі
знанням вказує етимологія терміна “наратив” (narrare),
який пов’язаний з лат. “gnarus” – той, який знає,
експерт, людина, яка компетентна в будь-чому.
“Наратив (лат. narrare – мовленнєвий акт, тобто
вербальне вираження на відміну від уявлення) – поняття
філософії постмодерну, яке фіксує процес самореалізації
як спосіб буття розповідного тексту чи, за Р.Бартом,
тексту, який щось повідомляє. Найважливішою атрибутивною
характеристикою наративу є його самодостатність і
самоцінність: як зазначає Р.Барт, процесуальність
розповіді розгортається “заради самої розповіді, а
не заради прямого впливу на дійсність, тобто в підсумку
поза будь-якою функцією, окрім символічної діяльності
як такої” [1, 656–658]. Класичною сферою виникнення
і функціонування наративу виступає історія як теоретична
дисципліна. В межах наративної історії смисл події
тлумачиться не як фундований онтологією історичного
процесу, але як такий, що виникає в контексті розповіді
про подію й іманентно пов’язаний з інтерпретацією.
Наратив можна розглядати як певний метод, що
використовується при описі подій та обґрунтуванні
ролі розповіді про життя людини, який тим самим упорядковує
їх у часі й означає певне впорядкування матеріалу
у вигляді хронологічної послідовності, що утворює
єдину розповідь. Він є спосіб, за допомогою якого
відбувається індивідуалізація “Я”, ідентифікація дій
людини. Адже саме дія, вчинок є виявом сутності особистості.
Іншими словами, перед нами розкривається процес сповідування
про початок подій, наступне їх розгортання і про взаємини,
які їх супроводжують. Наратив заповнює увесь наш соціокультурний
простір, ми даємо наративний опис самих себе і тих,
що нас оточують, описуючи свої минулі дії, своє ставлення
до них, надаючи тим самим сенсу власній поведінці,
поведінці інших. Наратив дає змогу усвідомити те,
ким люди є.
Найважливішою ознакою наративу є його самодостатність,
завершеність у вигляді висловлювання (чи тексту),
яке містить уже визначені моральні орієнтири, чи ціннісні
аспекти. Він також є методом дискурсу, з його допомогою
відбувається організація переживання соціального,
біографічного часу, що дає можливість глибше розуміти
сенс будь-якого твору, як продукт творчого мислення
автора. Сюжетом твору є наратив як процес перетворення
одиничних подій в єдине ціле. Кожна історична епоха
розкриває притаманні їй культурні традиції, що репрезентують
запас сюжетів, які можуть бути використані в подальшому
для організації подій життя і історії, іншими словами,
наратив створює образи для наступних поколінь. Його
винятковість міститься не тільки в простому відображенні
послідовності подій та їх збереженні, не просто в
реєстрації події, а й у можливості створити щось нове,
він констатує їх і інтерпретує як значущі частини
осмисленого цілого. Отже, за його допомогою ми можемо
надати пояснення долі індивіда чи народу.
Сучасна філософська традиція бачить особливі
стосунки людини зі світом у тому, що суб’єкт описує
свою участь у цих стосунках за допомогою різних мовленнєвих
форм, які розкривають внутрішні причини його бачення.
Усе, що людина каже про свої дії і пов’язані з ними
бажання і переконання вміщується в межі її соціальних
та індивідуальних практик і складає буття особистості.
За допомогою наративу чи розповіді ми надаємо практикам
форми і смислу, впорядковуємо наш досвід темпорально
і логічно, виділяючи у ньому початок, середину, кінець
і центральну тему. Наративи всюдисущі як механізми
організації людського досвіду, локальні в силу історично
конкретних шляхів їх сприйняття, вони володіють соціальною
інструментальністю і прагматичним потенціалом.
Філософія тлумачить наратив як спосіб набування
людиною своєї ідентичності, у якому оповідач об’єктивує
власну суб’єктивність. Наратив – це не тільки засіб
самоідентифікації особи, а й спосіб досягнення певних
соціальних цілей, тому на практиці він має обмежену
кількість елементарних функціональних форм, які відрізняються
між собою орієнтацією у часі і загальною оцінкою подій.
“Наративна дія переозначує світ в його часовому вимірі
тією мірою, в якій розповідати – означає знову здійснювати
дію, слідуючи наміру поеми” [2, 99].
Цікаво звернутися до концепції наративу, що належить
І.Брокмейєру і Р.Харре. Вони визначають наратив як
найзагальнішу категорію лінгвістичного виробництва.
Однак вказують, що “дане поняття має використовуватись
скоріше як вираження низки приписів та норм у різних
практиках комунікацій, впорядкування, надання смислу
досвідам, становлення знання, процедурах вибачення
та виправдання і т.д. як конденсований ряд правил,
який включає в себе те, що є узгодженим та успішно
діє в межах даної культури” [3, 36]. Тобто наратив
постає не як онтологічна сутність, а як позначення
набору інструкцій та норм, що дає змогу інтегрувати
той чи інший випадок у деякий узагальнений та культурно
встановлений припис: “Наративи діють як мінливі форми
посередництва між особистими та узагальненими діями,
тобто вони водночас є моделями світу і моделями власного
“Я” [3, 38].
У цілому проблема наративу синтезувала в собі
дві теми сучасної філософії: часу і мови. Відкриття
темпоральності полягає не в фіксації моменту скінченності
людського існування, а в продуктивному розгляді часу
як структури, яка на деякому неусвідомленому рівні
виступає умовою конституювання будь-яких форм людського
життя (текстів, інститутів, дій людей і т.д.). Цікавість
до мови, чи лінгвістичний поворот, мали своє вираження
в аналізі будь-якого типу об’єктів як знакових систем,
тобто виявили приховану чи явну присутність знаковості
в усіх формах людського життя. Оскільки нарратив є
темпорально організованою розповіддю, то він поєднує
в собі ці два аспекти.
Найвпливовішими теоретиками наративу є французький
філософ Жан-Франсуа Ліотар та американський літературознавець
Фредерік Джеймсон. Згідно з їх поглядами світ може
бути пізнаваним тільки у формі літературного дискурсу.
Цей висновок є значущим як для гуманітарних дисциплін,
так і для природознавчих (наприклад, фізики “розповідають
історії” про ядерні частинки). При цьому навіть усе,
що репрезентує себе як таке, що існує за межами будь-якої
історії (структури, форми, категорії) може бути засвоєне
свідомістю тільки за допомогою розповідної функції,
вигадки. Світ відкривається людині лише у вигляді
історій, розповідей про нього. “Буття в світі, з точки
зору наративності, це буття у світі вже маркованої
мовленнєвої практики, яка пов’язана з цим перед розумінням”
[4, 99].
Невипадково Ханна Аренд виходила з того факту,
що в античній архаїці під героєм розумівся вільний
учасник Троянської війни, про якого могла бути розказана
розповідь (історія). Вона зазначала: “Те, що кожне
індивідуальне життя між народженням і смертю може
в кінцевому рахунку бути розказане як історія з початком
і кінцем, є... доісторична умова історії (history),
великої історії (story) без початку і кінця”. Наратологія
як концепція розповіді інтерпретується постмодернізмом
не тільки у світлі моделювання історії, а й у світлі
текстології (розповідь як вербальний акт); отже, ідея
атрактивних залежностей має своє вираження і в постмодерністській
концепції тексту. Протиставляючи твір як феномен класичної
традиції і “текст” як явище саме постмодерністське,
Р.Барт пише: “Твір замкнутий зводиться до певного
означника... В тексті, навпаки, означник нескінченно
відсувається в майбутнє”. Виокремлюючи різні типи
ставлення до знака, Р.Барт пов’язує класичну “символічну
свідомість” з інтенцією до пошуку глибинних (онтологічно
заданих і тому жорстко визначених) відповідностей
між означуваним і означником. Що ж стосується парадигматичного
і сигматичного типів свідомості, з якими Р.Барт співвідносить
поріг, з якого починається сучасна філософія мови,
то для них характерна виражена орієнтація в майбутнє,
в межах якої смисл конституюється як “спонукувана
асимптота” [1, 656–658]. Парадигматична свідомість
вводить знак у перспективу, ось чому динаміка такого
бачення – це динаміка запиту і цей запит є найвищим
актом означення. Синтагматична ж свідомість (як така
комбінація знаків, що передбачає протяжність – динаміку
слідування одного мовного елемента за іншим у мовному
потоці) черпає нові одиниці з парадигматичного (асоціативного)
плану. Згадана множинність мислиться Бартом як стабільна
й упорядкована, і фактором порядку виступає в даному
випадку читач, який за Бартом, є тим простором, де
фіксуються всі цитати, з яких і складається письмо.
Текст набуває єдності не за своїм походженням, а за
призначенням.
Бартівській моделі динаміки запиту дуже є близькою
ідея “відстрочування” Ж.Дерріди. Згідно з цією ідеєю
становлення текстового смислу здійснюється також і
способом залишення лакун чи просторів вільного ходу,
які продиктовані поки що тільки артикуляцією, яка
попереду. Рух означення моделюється Деррідою таким
чином, що кожний елемент, який називається наявним
і який є на сцені теперішнього, співвідноситься з
чимось іншим, ніж він сам, береже у собі відлуння,
що породжене звучанням минулого елемента, і водночас
руйнується вібрацією власного ставлення до елемента
майбутнього. Це означає, що даний слід віднаходить
себе в теперішньому, з рівною мірою правомірності
його можна віднести і до так званого минулого, і до
так званого майбутнього, яке є реальною силою в теперішньому.
Таким чином, засновком постмодерністської концепції
розповіді є ідея привнесення смислу за допомогою заданості
фіналу. Оскільки текст у постмодернізмі не розглядається
з погляду презентації в ньому вихідного об’єктивного
наявного смислу, остільки він і не передбачає відповідного
розуміння в герменевтичному значенні цього слова.
Як формулює це Джеймсон, наративна процедура фактично
творить реальність, одночасно постулюючи її відносність,
тобто свою відмову від будь-якої претензії на адекватність
як претензії позанаративності реальності. Розповідна
стратегія постмодернізму є радикальною відмовою від
реалізму в усіх можливих його інтерпретаціях, включаючи:
а) літературно-художній критичний реалізм, бо критикувати
– означає рахуватися з чимось як з об’єктивним (а
постмодернізм навіть символізм відкидає за те, що
знаки тлумачаться як сліди деякої реальності); б)
медієвально традиційний філософський реалізм, бо,
як зазначає Д.Райхман, постмодернізм ставиться до
тексту принципово номіналістично. Постмодерн не шукає
зон свободи в особистісно-суб’єктивній емоційно-аффективній
сфері, і тому набуває свободу не в феноменах дитинства,
а в процедурах деконструкції тексту, які передбачають
певну невимушеність його семантизації. Справжня свобода,
як зазначає Гадамер, реалізує себе за допомогою наративних
практик: все, що є людським, ми повинні дозволити
собі висловити, а умовою можливості такої свободи
є принципова відкритість як будь-якої нарації (будь-яка
розмова є внутрішньо нескінченною), так і тексту.
Як альтернатива існує інша концепція С.В. Ковиршиної
(дисертація “Філософська автобіографія як форма духовної
творчості, жанр дискурсу і наратив епохи”), яка виокремлює
три основні моменти наративу:
– автор тексту завжди звертається до певної аудиторії,
що тим самим розкриває спрямованість мови і зумовлює
структуру тексту;
– іншим моментом є історично детерміновані часом
прийоми, які дають змогу визначити специфіку тексту;
– використання мовних засобів, певне звернення
до метафори та символу, для того щоб показати ідею
спрямованості поглядів своєї картини світу. Такі автобіографічні
тексти – це свого роду роздуми. В основі філософування
автора – рефлексія.
Метафора у перекладі з грецької – переносне,
являє собою зворот мови, який дає змогу, завдяки використанню
слів і висловлювань, долати межі між двома основними
типами мислення – міфо-поетичним та дискурсивно-логічним.
Вона пов’язує уяву з інтелектом, вносить відчуття
схожості в розуміння зв’язку між далекими один від
одного явищами і речами. Метафора не тільки формує
уявлення про об’єкт, вона також наперед визначає спосіб
та стиль мислення. Поряд з метафорою велике значення
в тексті відіграє символ. А.Ф. Лосєв вважав, що символ
– це сама річ в її суті. Символ нам даний, але не
заданий, і найголовніше – це правильне його розуміння,
інтерпретація. Тільки за допомогою символу слова перетворюються
в образ. А.Ф. Лосєв дає набір змістовних ознак символічного
уподібнення. Передусім предметність символічної схожості,
яка вкорінена в чуттєвому спогляданні дійсності. Символ
є відображенням речі, її смислом з вказуванням на
інше неочевидне.
М.Монтень стверджує, що щоденно людина одягає
різні маски, не схожі одна на одну. І маска для нього
– це символ, символ постійних змін, пояснення усього
неадекватного і незрозумілого у людській поведінці.
Людина у масці – це метафора. Метафора поглиблює розуміння
потойбічності. Кожен символ наповнений глибоким смислом.
Здатність людини до символізації, яка виокремлена
П.Рікером як одна з найсуттєвіших характеристик людини,
веде до перетлумачення гусерлівської редукції, мета
якої, на думку Рікера, полягає в тому, щоб якомога
тісніше пов’язати її з теорією значень, яку він називає
“осьовою позицією” сучасної феноменології. Семіологія
Р.Барта, семіотика А.Греймаса, літературна критика
Ж.Женетта – всі вони займаються виключно структурами
текстів, не беручи до уваги наміри їх авторів. У них
мова імманентна собі й не має ніякого виходу назовні.
Уперше, вважає Рікер, філософська проблема мови була
поставлена Гусерлем, який бачив у ній деяке парадоксальне
явище: мова є вторинним вираженням розуміння реальності,
але тільки мовою може бути висловленою її залежність
від того, що їй передує. Особливу заслугу Гусерля
Рікер бачить у тому, що він намагався обґрунтувати
символічну функцію мови, висунувши до неї подвійну
вимогу: вимогу логічності, яка йде від telos, і вимогу
допредикативного обґрунтування, яке йде від arche.
“Мова не конституює світ як такий. Вона навіть зовсім
не є світом. Оскільки ми перебуваємо в світі і реагуємо
на певні ситуації, ми намагаємось орієнтуватись у
них шляхом розуміння, і нам є що сказати, у нас є
власний досвід, який потрібно виразити в мові і розділити
з іншими” [4, 96].
Рікер пропонує бачити умову можливості взаємин
означення, символічної функції як такої. У даному
випадку феноменологічна редукція перестає бути деякою
фантастичною операцією і стає трансцендентальним мови,
можливістю відрізняти себе від природної істоти, співвідноситись
з реальністю за допомогою знаків. Саме тут Рікер бачить
поворот філософії до суб’єкта, який він розуміє як
початок “означеного життя” і зародження буття, яке
говорить про світи, і такого буття, яке спілкується
з іншими суб’єктами. У праці “Час і оповідь” (т. 1)
Рікер пише: “Я кажу, що для мене світ є сукупність
референцій, які відкриваються усіма видами дескриптивних
чи поетичних текстів, які я прочитав, витлумачив і
полюбив. Розуміти ці тексти – значить інтерпретувати
на предикати нашої життєвої ситуації, усі значення
якої із простого життєвого середовища (Umwelt) створюють
світ (Welt)” [4, 8]. Водночас, як вважає Рікер, об’єкт,
який стоїть перед історією, пам’яттю, повинен скласти
розповідь для іншого, що свідчить про суспільний характер
кожної окремої людини. Рікер не погоджується з гайдегерівським
аналізом історичності і часу. У Гайдегера, як вважає
французький філософ, час є межею людської кінечності,
спрямованості людського буття до смерті, а тому його
характеризує внутрішня закритість і монологічність.
“Час стає людським часом тією мірою, якою він наративно
артикульований, а розповідь набуває повного значення,
коли вона стає значенням часового існування” [4, 6].
У роботі “Герменевтика. Етика. Політика” П.Рікер
надає короткий аналіз структури індивідуальної чи
особистісної ідентичності. Щоб дати чітке розуміння
даного поняття, автор ставить цілу низку запитань,
за допомогою запитального займенника “Хто”: “Хто говорить?”,
“Хто здійснює ту чи іншу дію?”, “Про кого розповідає
дана історія?”, “Хто несе відповідальність за даний
вчинок чи за завдану втрату?”.
З одного боку, запитання “Хто говорить?” є найбільш
простим, якщо порівняти його з усіма іншими запитаннями.
Рікер зазначає, що лише той, хто здатен вказати на
самого себе – автора власних висловлювань, може надати
відповідь на це запитання.
Теорія мовленнєвих актів розглядає світ мови
під прагматичним кутом зору дискурсу; важливо, щоб
ця теорія не обмежувалася теорією висловлювань і поширювалася
на того, хто висловлюється, того, хто здатен назвати
себе “Я”.
Другий етап формування самості вводиться запитанням
“Хто є автором даної дії?”. Перехід здійснюється завдяки
тому простому факту, що акти дискурсу самі по собі
є певними типами дій.
Новий етап у формуванні суб’єкта розвивається
у процесі становлення наративного аспекту ідентичності.
“Наративна ідентичність враховує часовий вимір існування.
Тільки у цій чи іншій формі розповіді на тему повсякденного
життя, історичної розповіді чи розповіді, пов’язаної
з вигадкою, – життя набуває єдності і може бути розказане”
[5, 41].
На думку Рікера, етичний суб’єкт конституюється
на потрійній основі: лінгвістичній, практичній, розповідній.
“Словом, тільки суб’єкт здатний оцінювати власні дії,
формулювати свої вподобання які пов’язані з предикатами
“хороший” чи “поганий”, а отже, здатний спиратися
на ієрархію цінностей у процесі вибору можливих дій,
– тільки такий суб’єкт може визначати самого себе”
[5, 42].
На відміну від подвійного співвіднесення “Я
– Ти” М.Бубера Рікер вважає, що потрібно йти далі
у напрямі потрійного співвіднесення: “Я – Ти – третій,
чи будь-хто”. Філософ пропонує розгляд становлення
ідентичності “Я” з погляду потрійного співвідношення.
Тільки за допомогою діалогу суб’єкт дискурсу може
самовизначатися і самоідентифікуватися. Тому, хто
говорить у першій особі, відповідає той, хто слухає
у другій особі.
“Коли я кажу “Ти”, я маю на увазі, що ти здатен
визначити себе самого як “Я”. Мистецтво оволодіння
власним займенником досягає досконалості тоді, коли
правила такого обміну повністю зрозумілі” [5, 43].
Філософ виокремлює три основні завдання розповідної
функції:
І – вивчення розповідного акту передусім відповідає
досить загальному завданню – збереженню амплітуди
різноманітності і неможливості звести одну до одної
форм вживання мови;
ІІ – виявлення схожості різних форм і способів
оповідання. Розповідне поле розділяє кардинальна дихотомія:
1) з одного боку, оповідання, яке претендує на істину,
яке порівнюється з істиною дескриптивних дискурсів
у науковому витворі (приклад, історія і схожі літературні
жанри біографії і автобіографії); 2) з іншого – вигадані
розповіді: такі як епопея, драма, новелла, роман,
не кажучи вже про розповідні форми, які застосовують
відмінні від мови засоби (наприклад, фільми, живопис,
пластичні мистецтва).
Основною гіпотезою Рікера є теза про те, що загальна
характеристика людського досвіду, який відрізняється,
артикулюється, прояснюється в усіх розповідних формах
– це його часовий характер.
У своїй праці “ Що мене займає останні тридцять
років?” Поль Рікер пише: “Усе, що розповідається,
відбувається і розгортається у часі, займає певний
час – і те, що розгортається у часі може бути розказане.
Можливо, навіть будь-який часовий процес визначається
тією мірою, якою він так чи інакше піддається переказу.
Дане припущення про взаємозалежність між нарацією
і часовістю – основна тема “часу та оповіді” [5, 60].
Рікер тлумачить часовість досвіду як загальний засновок
історії і вигадки, він об’єднує вигадку, історію і
час у єдину проблему.
ІІІ – завдання випробування здатності самої мови
до відбору і організації, коли вона вибудовується
в дискурсивну єдність, яку можна назвати текстом.
Розповідь має розрізняти, прояснювати тимчасовий
досвід; слід шукати у вживанні мови певну одиницю
виміру, яка відповідала б цій потребі розмежування,
впорядкування і експлікації.
Отже, можна погодитися з тим, що “лише літературний
дискурс або літературність будь-якого дискурсу і робить
можливим наділення смислом світу і нашого його сприйняття.
Іншими словами, світ є доступним людині лише у вигляді
історій, розповідей про нього” [2, 170].
Наратив є мовленнєвим актом, який являє собою
вербальний виклад і який містить у своїй основі розповідь
того, хто повідомляє чи розказує, а отже, є шляхом
до набуття особою своєї ідентичності, самості.
ЛІТЕРАТУРА
1. Новейший философский словарь. – Минск, 2003.
2. Гатальська С.М. Наратив як особлива епістемологічна
реальність // Вісник Міжнародного Соломонового університету.
– К., 2002. – № 8.
3. Брокмейер И., Хараре Р. Нарратив: проблемы и обещания
одной альтернативной парадигмы // Вопросы философии.
– 2000. – № 3.
4. Рикёр П. Время и рассказ. Т. 1.: Интрига историографический
рассказ. – М., СПб., 1998.
5. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. (Московские
лекции и интервью). – М., 1995.
