Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
В.В. Горлинський, кандидат
філософських наук, доцент Військового інституту телекомунікацій
і інформатизації НТУ України “КПІ”
ЦІННОСТІ ДУХОВНОГО БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ
Цінності духовної сфери
життєдіяльності суспільства є вищим рівнем регуляції
соціальних процесів. Як основа первинних сенсів суспільного
буття вони формують усталену систему суспільних відносин,
зміцнюють соціум.
На переконання авторитетних науковців, однією з причин,
що ведуть суспільство до реальної загрози самознищення,
– є втрата людством універсальної ціннісної системи,
що спирається на вищі духовні та моральні абсолюти.
Кризовий стан духовності, вважає І.Степаненко, призводить
до того, що людське буття втрачає свої суттєві антропологічні
параметри – людинодостеменність, одуховленість, універсальність.
Тому формування якісно нового стану духовності з новими
ціннісно-смисловими засадами і обріями стає однією
з головних передумов уникнення антропологічної катастрофи
[1]. На думку В.Хесле, сучасна філософія не змогла
відповісти на виклик часу, зокрема на потребу всеохоплюючих
людських моральних цінностей і розумних засад індивідуальної
та соціальної дії *2, 196*. У доповіді ООН про розвиток
людства за 2004 р. підкреслюється, що в умовах глобального
зіткнення цивілізацій набувають значення питання про
те, як згладжувати, долати конфлікти на мовному, релігійному,
культурному і національному ґрунті.
Отже, суть людського
розвитку полягає в тому, щоб надати людям можливість
вести спосіб життя, який вони самі виберуть, та надати
їм засоби і можливості для такого вибору *3, 67–68*.
Тому одним із шляхів виходу людства з глобальної кризи
і умовою формування суспільства сталого розвитку є
передусім розв’язання актуальної практичної проблеми,
що полягає в зміні свідомості суспільства, переорієнтації
його з утилітарних, споживацьких орієнтацій на вищі
ціннісні основи, актуалізації екологічних імперативів
і повернення до духовних витоків. Розв’язання цього
складного питання потребує вирішення низки теоретичних
та практичних завдань.
Метою цієї статті є визначення змісту і ролі духовних
цінностей у формуванні суспільства сталого людського
розвитку.
Актуальність теми зумовлена
соціальною потребою в науковому обґрунтуванні духовних
ціннісних основ як соціокультурної передумови формування
суспільства сталого людського розвитку в умовах кардинальної
зміни ціннісних орієнтацій в українському соціумі
та загострення глобальних небезпек.
Фактором, який підкреслює
значущість цього питання і обумовлює соціальну потребу
в його розв’язанні, є розрив, що характеризується,
з одного боку, важливою роллю, яку відіграють духовні
цінності в усталеності людського розвитку, з іншого,
реальним станом духовності українського суспільства.
Саме в духовній сфері відбувається формування ціннісних
основ суспільства, нації, цивілізації; здійснюється
вироблення духовних благ і задоволення духовних потреб
нації та людства; формується духовний потенціал суспільства
сталого розвитку, культура безпеки, як відповідь на
виклики глобалізації та реалізація потреби виховання
та самозбереження людського роду. Але підґрунтям функціонування
духовної сфери є вищі цінності як духовні основи існування
людства, що забезпечують духовну сталість і суцільність
людини, моральне здоров’я суспільства, його духовний
імунітет і добру волю.
Різноманітні аспекти
цієї проблеми були відображені в монографіях і статтях
вітчизняних авторів – В.Абрамова, В.Ананьїна, В.Андрущенка,
Е.Афоніна, Г.Горак, В.Баранівського, С.Кримського,
В.Лук’янця, В.Лутая, М.Михальченка, Б.Новикова, М.Ожевана,
С.Пирожкова, Л.Сохань, С.Сьоміна, В.Табачковського,
А.Толстоухова та інших, в публікаціях російських науковців
– Т.Грачової, В.Серебрянникова, І.Степаненко, В.Толстих,
Р.Явчуновської, Л.Титаренко, Л.Шершньова та інших.
Аналіз публікацій дає
змогу автору уточнити чинники, що актуалізують поставлену
проблему для українського суспільства. По-перше, це
криза світоглядних засад, що зумовлена зламом старих
та несформованістю нових стратегічних пріоритетів
на пострадянському просторі. По-друге, це поляризація
ідеологем і відповідних цінностей в українському суспільстві,
що виражається в різноспрямованості геополітичних
векторів його розвитку та може сприяти розколу нації.
По-третє, це поява нових форм духовного, інтелектуального
та інформаційного насильства, маніпулювання свідомістю
громадян, породжених практикою застосування інформаційно-гуманітарних
технологій в інтересах окремих політичних і комерційних
груп та інших неформальних структур. По-четверте,
це духовна маргіналізація, відсутність духовно-релігійної
та культурної самоідентифікації, результатом якої
є зростання впливу неорелігійних псевдодуховних організацій,
тоталітарних сект.
Методологічною підставою
виділення вищих духовних цінностей із сукупності інших
соціокультурних значимостей у контексті усталеності
людського розвитку, є їх функціонування в духовній
сфері як специфічних духовних джерел існування людства
та ядра механізму самоорганізації безпеки суспільства.
Дослідження духовних
основ усталеності суспільства передбачає виявлення
ролі духовного фактору в історичному процесі. У міфологічній
і релігійній формах інтерпретації історичного досвіду
відображено суттєвий взаємозв*язок між додержанням
суспільством духовних цінностей і моральних норм та
історичними долями людства. Прикладами такої детермінаційної
залежності можуть бути загальновідомі міфи про Всесвітній
потоп, загибель Содома і Гомори та багато інших. Більшість
міфологічних оповідей завершується есхатологічними
мотивами, що обґрунтовують кінець історії як покарання
за порушення вищих моральних основ людського існування.
Духовні системи раннього
суспільства забезпечували духовну, вольову стійкість
і згуртованість племен у боротьбі за виживання. Вони
підтримували виконання соціальних і моральних норм-вимог,
спрямованих на регулювання стосунків та продовження
здорового роду. Така духовна система будувалася на
ставленні до засновника роду та його установлень як
до сакрального, святого, що згодом набуло форми тотемізму.
Першим соціокультурним механізмом захисту цих відносин
та духовної системи взагалі були заборони – табу,
порушення яких несло загрозу руйнування духовних основ
існування племені. Система ритуалів, обрядів і звичаїв,
що супроводжували людину протягом всього життя, була
підґрунтям культури первісного суспільства, що сприяло
його духовному, моральному, соціокультурному зміцненню
та виживанню як самобутнього соціокультурного утворення.
В історії суспільства
було багато прикладів, коли духовний фактор відіграв
визначальну роль у вирішенні долі народів. Історики
підкреслюють величезний вплив конфуціанської моралі
на стабільне існування китайської цивілізації. Загальновідомим
є історичний факт визначальної ролі ціннісних основ
ісламу в створенні імперії Арабського халіфату [4,
38]. Багато написано про вплив християнських духовних
основ на економічний, політичний, соціальний і культурний
розвиток Київської Русі, на зростання її зовнішньополітичного
авторитету серед цивілізованих держав світу. Про визначальну
роль протестантської етики в економічному і соціокультурному
розвитку Західної Європи писав М.Вебер [5].
Поряд з констатацією
позитивного впливу духовних основ на поступ суспільства,
деякі зигзаги соціально-історичного прогресу пояснюються
в літературі відхиленням суспільства від його духовних
підвалин. Наприклад, Е.Штерман зазначає, що розклад
і загибель античної цивілізації є наслідком відсутності
власної духовної культури Риму [6, 10]. На думку П.Сорокіна,
найважливішим фактором соціокультурних змін є розкладання
домінантної культурної системи (ментальності, філософії,
релігії, етики та ін.) [7, 22]. Відомий мислитель
національного відродження України Григорій Ващенко,
критикуючи погляди Готьє на роль підсвідомого у героїзмі,
писав, що “моральний стан народів, що борються, є
тією силою, від якої, в основному, залежить перемога.
Так як унаслідок морального розкладу населення розпадалися
могутні імперії, так само з тієї ж причини розпадаються
армії. Тому велику шкоду народові роблять ті, що тим
чи іншим способом розкладають його моральний стан”
[8, 3]. Отже, дискредитація і руйнування традиційних
ціннісних основ, за твердженням культурологів, як
правило, передувала економічним політичним і соціальним
революційним зрушенням у суспільстві.
У період розбудови соціалізму
духовність радянського суспільства, позбавлена вищих
ціннісних сенсів і загальнолюдської гуманістичної
основи, набула характеру тоталітарної ідеології, що
ґрунтувалася на протиставленні соціально-економічних
і політичних інтересів соціальних суб’єктів. Потужний
консолідуючий ціннісний потенціал комуністичної ідеології,
заснованої на цінностях інтернаціоналізму, колективізму
і соціального оптимізму сприяв перемозі Радянського
Союзу над фашизмом. Проте подальша втрата довіри до
компартійної еліти, подвійна мораль, розчарування
в недосяжності комуністичних ідеалів та згублення
вищих духовних цінностей сприяло руйнуванню ідейних
основ і заклало передумови кардинальної трансформації
соціалістичної системи.
Про суперечності духовних процесів, що супроводжують
поступ українського суспільства, неоднозначну роль
національної ідеї в розбудові української державності,
загрозу духовної кризи нації написано багато. Але
проблема формування духовних пріоритетів, спроможних
консолідувати народ України, та стати методологічною
основою визначення національних інтересів, остається
поки що відкритою.
У зв*язку з переходом
суспільства у фазу інформаційного розвитку і підвищенням
ролі інформаційних технологій, економічний та технологічний
прогрес та безпека суспільства дедалі більше визначатимуться
духовно-інтелектуальним розвитком соціуму [9, 16].
Інформаційна та духовна сфери розглядаються аналітиками
як поле бою нового типу війн – духовно-моральних,
які ведуться за цінності та інтереси. Така війна,
вважає Л.Шершньов, “б*є по сутнісній основі людини,
її культурному ядру, моральності, ментальності” [10,
10].
Треба зауважити, що
проблема духовності настільки багатогранна і необмежена,
наскільки є не охоплюваним світ, що межує з матеріальним
світом, тому існує багато філософських традицій, починаючи
з Платона, що репрезентують дане явище. Отож ми розглянемо
цю проблему в “знятому” вигляді, в контексті раціоналістичної
та культурологічної традиції, не торкаючись таких
сторін духовного, як сакральна, теологічна, езотерична,
теософська та деяких інших, що репрезентують царину
ненаукових знань.
Відправною точкою для
аналізу ролі духовних цінностей у розбудові сталого
суспільства є існуюче в традиції раціональної філософії
розуміння духовності як “взаємодії мислительно-споглядальних
та вольових процесів, що об’єктивуються в артефактах
культури” [11, 179]. Тобто поняття духовності як процесу
виражає тісний взаємозв’язок ідеального і діяльнісного,
результатом якого є духовна культура, відображена
в цінностях. С.Кримський визначає духовність як “ціннісне
домобудівництво” – не тільки індивіда, а і нації –
як “ціннісний досвід людства” [12]. Г.Горак розглядає
духовність через поняття духу, як сукупність смислових
та ідейних надбань людства у процесі його історичного
розвитку, акумульованих у відповідних духовних формах,
до яких вона відносить всі форми суспільної свідомості,
норми, цінності та ідеали. Трансляційними каналами
духовності вона вважає освіту, виховання, ідеологію,
просвіту, культуру і засоби масової інформації [13,
120–144]. М.Гартман до переліку духовних явищ і процесів
додає мову, звичаї, погляди, право, мораль, світогляд
і науку [14, 147].
Для з’ясування ролі
вищих цінностей у бутті суспільства буде доцільним
розкрити сутнісний бік духовних процесів. Підґрунтям
цих процесів, на наш погляд, є передусім ідеалізація,
що пов’язана з розпредметненням об’єктивної реальності
та створенням ідеальних, абстрактних теоретичних об’єктів.
Вона об’єктивується в науково-пізнавальній та художньо-творчій
діяльності в формах ідей, теорій, концепцій, понять,
уявлень, ціннісних ставлень, а також у творах мистецтва.
З поняттям ідеалізації пов’язаний процес суб’єктивації,
що відображає перетворення суб’єктом дійсності у факт
індивідуальної свідомості та засвоєння вже існуючих
знань. Важливою складовою суб’єктивації є інтеріоризація,
що описує перехід структури міжособистісних стосунків
та зовнішніх відношень у сферу психіки. Вона відображає,
на переконання А.Лурії, процес засвоєння індивідом
ціннісного світу і формує культурні функції свідомості.
Процес переходу особистих ідей, знань, образів, ціннісних
уявлень з ідеального, внутрішнього світу у сферу культури,
втілення ціннісних орієнтацій та сенсожиттєвих уявлень
у спосіб життя людини позначаються поняттям екстеріоризації.
Головною умовою і важливим
критерієм духовних процесів є творчість. Саме креативна
функція свідомості наділяє духовні процеси онтологічним
змістом, на відміну від примітивного розуміння духовного
тільки як процесу відображення і тому позбавленого
статусу буттєвості. Духовним процесом інтегрального
характеру є звернення особистості до вищих ціннісних
сенсів, моральних і духовних абсолютів.
Формами реалізації духовних
процесів, що мають важливе значення для формування
духовних основ сталого людського розвитку, є пізнавальна,
наукова, освітня, виховна, мистецька, культуротворча
і релігійна діяльність. Суттєвими критеріями, що визначають
вектор духовної діяльності і становлять її ціннісне
ядро, є вищі духовні сенсоутворюючі цінності добра,
істини, краси, віри, надії та любові.
Вищі духовні цінності,
репрезентуючи систему значимостей, цілей та ідеалів
певного соціуму, розглядаються як критерії рівня цивілізованості
суспільства, що визначають соціокультурний зміст і
спрямованість історичного процесу. А.Маслоу називає
ті цінності “буттєвими”, тобто достеменними, що не
можуть бути зведеними до чогось більш високого.
Реалізація регулятивної
функції вищих цінностей втілюється в життєдіяльність
суспільства через ситуацію перманентного і частіше,
неусвідомленого вибору між добром і злом, істиною
та хибністю, прекрасним і потворним, вірою та цинізмом,
надією та безнадією, любов’ю та зненавистю. Володіючи
системоутворюючою функцією, вищі цінності реалізуються
через відповідні підсистеми соціально-політичних,
економічних пріоритетів, соціально-психологічних установок
і мотивацій. Втрата людиною, суспільством духовних
цінностей супроводжується загубленням життєвих смислів,
ідеалів, орієнтацій, руйнуванням духовного, морально-вольового
стрижня особистості, духовною кризою соціуму.
Однією з провідних і
системоутворюючих духовних цінностей та універсалій
культури, на думку науковців, є істина, що розглядається
як ідеал і мета пізнання, ціннісне ядро науки. Роль
істини як феномену системи цінностей сталого розвитку
визначається згідно з підходами, що склалися у філософії.
Лінія, що бере початок
у філософії Платона і розвинена А.Августином, Ф.Аквінським,
І.Кантом, Г.Гегелем та ін., що базується на принципі
когеренції – відповідності знань іманентним характеристикам
ідеальних форм, надає підстави розглядати істину як
вищу, системоутворюючу духовну цінність. Саме в цьому
контексті розуміння істини використовуються такі вирази,
як служіння істині, додержання істини як вищого сенсу
життя. Істина ототожнюється з логосом, абсолютом та
розглядається як самодостатня цінність. Слухаючий
істину, житиме безпечно і спокійно, не боячись зла,
проголошується у Притчах Соломона. Такий підхід дає
змогу сформувати систему пріоритетів у дусі високих
євангельських ідеалів добра, віри, надії та любові,
що виступають атрибутами вищої, абсолютної істини.
Орієнтація на ці ідеали дає можливість сформувати
такі суспільні відносини, де інтереси та цінності
ближнього сприймаються як свої, а не як ворожі або
чужі. Отже, таке розуміння істини може розглядатися
як ціннісна основа суспільства соціальної злагоди
та порозуміння.
Інший, раціональний
підхід до розуміння істини заснований на принципі
кореспонденції як оціночній характеристиці знання
в контексті його відповідності об’єктивній предметній
дійсності був сформульований Аристотелем і розвинений
Ф.Беконом, Б.Спінозою, Д.Дідро, К.Марксом та ін. Ціннісне
значення істини за такого підходу розгортається через
осмислення її раціонального змісту і розглядається
як ідеал наукового пізнання. Основною формою прояву
істини є знання та його наукові форми. Інструментальними
цінностями, стосовно істини як цінності термінальної,
кінцевої, виступають об’єктивність, конкретність,
адекватність, правильність, ясність, чіткість, актуальність,
насущність та ін. Проте раціональній підхід на відміну
від попереднього змінює ієрархію вищих цінностей у
суспільстві. У даному випадку цінність істини підпорядковується
цінностям блага і добра які в матеріалістичній філософії
підміняються поняттям суспільної практики, позбавленої
морального початку.
Таким чином, ціннісне
значення істини в її раціональному розумінні як духовного
фактору формування суспільства сталого розвитку полягає
в такому. По-перше, орієнтація на істину як науковий
ідеал дає змогу досягти системного бачення світу в
багатоманітності його взаємозв’язків, відносин і процесів,
руйнування яких може зумовлювати появу викликів, ризиків,
загроз і небезпек існуванню людства. По-друге, вона
дає змогу спрямувати зусилля науки на виявлення економічних,
політичних, соціальних, духовних, екологічних закономірностей
усталеності та безпеки суспільного розвитку; визначення
граничних станів, що дають змогу утримувати процеси
в межах безпеки; розробити теорію загальної безпеки
як наукової основи сталого людського розвитку. По-третє,
актуалізація ціннісної значимості істини спрямовує
зусилля суспільства на збагачення інтелектуальних
ресурсів та підвищення інтелектуального потенціалу
як важливого фактору сталого розвитку і безпеки нації.
У некласичній філософії
ціннісне значення істини суттєво змінюється відповідно
до зміщення її критеріїв від об’єктивності в бік суб’єктивності,
від конкретності до абстрактності, від спрямованості
на досягнення абсолютного знання в бік його суб’єктивної
відносності. С. К’єркегор та інші представники екзистенціалізму
розуміють істину як форму психічного стану і переживання
людиною “пограничної ситуації”. Проблема істини трансформується
в герменевтичній філософії у проблему роз’яснення,
розуміння та інтерпретації текстів. У філософії позитивізму
істина зводиться до ідеальних логічних конструктів
мовного ряду, логічної ідентичності, самототожності
понять. Конвенціоналізм А.Пуанкаре розглядає істину
як результат згоди вчених. У філософських міркуваннях
М.Фуко предметом аналізу є “ігри істини”, а сама істина
позбавляється онтологічного статусу і набуває релятивістського
смислу. Отже, у постмодерністську епоху розуміння
істини зводиться до нарративів, що породжені спостерігачем
у процесі діалогу між людиною і буттям. Головним критерієм
істини знову стає людина, як і в сократівській філософії,
але з суттєво поглибленим розумінням її змісту. Постмодернізм
на основі плюралістичного розуміння істини актуалізував
її значення як внутрішнього світу людських почуттів
і переживань, образів і символів, що відображають
зовнішній світ з позицій людського існування, акцентуючи
увагу на його неусталеності, уразливості, крихкості.
Істина набуває значення знання про світ, як про той,
що знаходиться на межі самознищення, який потребує
захисту на підставі переоцінки цінностей та висування
безпеки як однієї із системоутворюючих цінностей сучасного
суспільства. Вищим призначенням науки стає застереження
людства і запобігання глобальним катастрофам.
На етапі переходу суспільства в стадію інформаційного
розвитку відбуваються зміни в розумінні ціннісного
значення істини, яке трансформується в ставленні до
інформації як головного важеля розв’язання багатьох
проблем світу. Але з розвитком інформаційних технологій
відбувається відчуження знань від людини, її свідомості,
дегуманізація й технократизація суспільного життя,
зростає можливість використання інформації одночасно
як важливого стратегічного ресурсу та виду зброї,
що націлена на свідомість, висуваючи проблему інформаційної
безпеки як держави, так і суспільства.
Отже, володіння істиною,
знаннями ще не є гарантією успіху, блага і безпеки,
воно потребує, на думку Аристотеля, “приймати правильні
рішення у зв’язку з благом і корисністю... для доброго
життя” *15, 58*.
Використання нових знань інколи призводить не тільки
до негативних наслідків, а й до руйнівних техногенних
катастроф. Питання про те, як будуть використані нові
знання, – на благо людства, чи на шкоду йому, набуває
на сучасному етапі розвитку науки не тільки морального,
а й практичного глобального значення для безпеки людського
існування.
Характеризуючи технодраму
цивілізації, що визначається накопиченням стихійних
наслідків людської діяльності, С.Кримський зазначає:
“Людина неминуче викликає своєю діяльністю могутні
сили, які перевершують її власні мірки. Це і природні
стихії, й безодня космічного масштабу, що розгорнулася
в результаті використання термоядерної енергії, й
“фатум” дій сотень тисяч людських воль в історичних
битвах і революціях”. Єдиний шлях збереження зовнішнього
світу, вважає автор, – перетворення внутрішнього світу
людини *16, 66–67*. Пробудити в суспільстві усвідомлення
крихкості світу, відповідальності за збереження природних
основ існування людства і наслідки своєї діяльності
є провідним вектором перебудови суспільної свідомості.
Отже, мораль по відношенню до істини виступає як форма
суспільної свідомості та система ціннісних критеріїв,
що визначає роль та етичні вимоги до використання
наукових знань у забезпеченні сталого людського розвитку.
Ядром і систематизуючою
цінністю моралі є добро, яке розуміється як те, що
санкціоноване історичним розвитком суспільства й втілює
позитивний ціннісний смисл, суспільну значущість і
корисність. Теоретичним підґрунтям і умовою формування
категорії добра вважається універсалія вищого блага,
як джерело всіх благ і передумова існування сущого,
ціннісний стрижень екзистенційної безпеки. Змістовною
основою і умовою досягнення блага, згідно з Платоном
є моральні чесноти людини. Виявлення ціннісного змісту
поняття блага було вперше зроблено Аристотелем, який
поділяв їх на “поціновані”, “схвалені”, блага-можливості
та блага, які заслуговують на вибір.
Критерій моральності
розцінюється мислителями як визначальний фактор не
тільки в реалізації наукових знань, а і в політичній,
соціальній, економічній діяльності. В.Малахов зазначає,
що “мораль як свідомість невідступності, усюдиприсутності
стрижневої інтенції Добра, інтенції, що не зводиться
до будь-якого зі своїх буттєвих носіїв і позначає
собою, мов мовчазний запит, усю сукупність наших ставлень
до дійсності” *17, 114*.
У реальній життєвій
чи діяльній ситуації добро завжди протистоїть злу
як втіленню антицінностій, що мають негативний зміст.
Добро і зло як моральні координати взаємодій і відносин
у соціумі утворюють етичній вимір його духовного континууму.
В сучасному світі спрямованість на добро на всіх рівнях
та етапах його реалізації є передумовою прийняття
рішень, що сприяють недопущенню глобального або локального
зіткнення культур і цивілізацій. Спрямованість на
добро зумовлює бачення світу не тільки в білих і чорних
тонах. Актуалізація перехідних тональностей як точок
можливої співпраці та загальних інтересів є умовою
знаходження консенсусу. Цей шлях С.Кримський називає
підійманням до “третьої правди”, до логіки цілого
*12*. Важливою інструментальною цінністю і умовою
реалізації добра на шляху “третьої правди” є толерантність,
що має значення не тільки як взаємотерпимість, а й
як порозуміння і взаємосприйняття. Орієнтація на цю
цінність дає змогу виключити з духовної, соціальної
і політичної практики силовий метод розв’язання проблеми
добра і зла. Тому ціннісна спрямованість на благо,
добро, які містять критерії моральності, слугує провідним
фактором здійснення людиною вибору в прийнятті рішень,
стає точкою відліку в формуванні лінії поведінки та
способу життєдіяльності особистості.
Екзистенціальний ключ
розв’язання проблеми добра і зла, на думку мислителів,
знаходиться у сфері духовного і полягає в зверненні
до вищої її інстанції – Бога. Вважається, що людина
самотужки не здатна зробити цей вибір тому, що зло
часто набуває форми добра. Тільки людина, що має Благодать,
здатна правильно визначитись у цьому виборі. Проте,
як відомо з Біблії, “немає блага, крім як від Бога”,
– єдиного джерела благодаті. Висуваючи універсальну
систему вищих цінностей як моральних регулятивів,
що перевірені людським досвідом протягом тисячоліть,
релігія, поряд з освітою і вихованням набуває значення
одного з найважливіших, дієвих інститутів духовної
сфери.
У глобальному вимірі
має прояв тенденція інтеграції людських воль як у
напрямі загального блага, добра, безпеки людського
існування, так і в напрямі хаосу і руйнування та небезпеки,
діалектична взаємодія яких формує глобальній вектор
розвитку людської цивілізації, наближаючи або віддаляючи
апокаліптичний фінал. Проте треба з’ясувати, що лінія
фронту між полюсами добра і зла проходить не між цивілізаціями,
культурами, релігіями, націями й державами, як трактують
деякі політичні діячі, цей фронт розгортається в душах
кожної людини, визначаючи її долю та впливаючи на
суспільство. Отже, одним з визначальних факторів безпеки
у системі цінностей сталого людського розвитку, на
нашу думку, є орієнтація на цінності блага добра і
моральності суспільства, що утворюють підґрунтя етики
солідарності народів.
На нашу думку, значення
добра як стрижневої цінності моралі й духовного фактору
сталого людського розвитку, полягає в тому, що, по-перше,
орієнтація суспільства, людини на цю цінність задає
моральні координати формування соціальних відносин
і взаємодій, які сприяють збереженню безпеки, соціальної
стабільності, злагоди і відповідальності . По-друге,
вона є підґрунтям формування морального імунітету,
усталеності індивідуальної свідомості до деструктивних
впливів іззовні. По-третє, орієнтація на добро сприяє
створенню здорових моральних відносин, дозволяє сформувати
позитивну, конструктивну соціальну спрямованість як
окремої людини, так й соціальних утворень. По-четверте,
орієнтація на цінності вищого блага, добра як духовної
основи культури й ментальності етносів, на думку Т.Аболіної,
“... забезпечує життєздатність, стабільне функціонування
конкретних культурних спільнот” *17,67*.
Цінністю, що знаходиться
в нерозривній єдності з істиною і добром, є прекрасне,
що трактується в класичній філософії як оцінка явища
з погляду його досконалості, доцільності, гармонійності,
яке викликає емоційне ставлення людини. Прекрасне
можна визначити як формулу абсолютної форми речі,
явища, що відображає досконалу пропорцію й гармонійність.
Світ утворюється й тримається красою, вважав Геракліт.
Про катарсис душі як її очищення в результаті позитивного
впливу на свідомість гармонії говорили Піфагор і Аристотель.
Про рятувальну роль краси в долях окремої людини і
всього людства писали Ф.Шиллер, М.Бердяєв, Ф.Ніцше,
Ф.Достоєвський *18, 134*. Спонукальну роль краси в
наукової творчості підкреслював П.Копнін *19, 254–272*.
Життєдіяльність особи в ціннісних координатах прекрасного
і потворного характеризує її естетичні ставлення відповідно
до законів краси. Якщо прекрасне сприяє формуванню
позитивних емоцій, вищих почуттів, створює позитивну
психологічну установку на творчість, то потворне є
чинником формування негативних руйнівних емоційних
ставлень, може стати умовою соціальних загроз і небезпек.
Так або інакше впливаючи на емоційній світ людини,
суспільні явища, на підставі свого естетичного змісту,
зумовлюють ставлення, психологічній стан та усталеність
свідомості. Емоційно впливаючи на суспільну думку
і масову свідомість у пограничних соціальних ситуаціях,
вони стають або факторами усталеності і безпеки суспільства
або працюють на нестабільність і небезпеку.
Підсумовуючи, потрібно зазначити, що цінності істини,
добра і краси співвідносяться між собою як сутність,
зміст і форма, які є невід’ємними складовими ціннісної
характеристики будь-якого явища з його позитивного
боку. Орієнтація на ці цінності відбувається в трьох
площинах координат: між істиною та хибністю, добром
і злом, прекрасним і потворним, спрямовуючи життєдіяльність
людини в той чи інший бік. Отже, оцінювання суспільних
процесів у системі розглянутих координат як духовних
критеріїв дає змогу визначити їх спрямованість або
на розвиток, усталеність, конструктивність і соціальну
безпеку, або на нестабільність, деструктивність, руйнування,
суспільну небезпеку.
Відродження духовності,
на переконання В.Андрущенка, М.Михальченка, Л.Губерського,
постає як відновлення людяності – споконвічно притаманних
людям цінностей віри, надії, любові *20, 119*. На
відміну від цінностей істини, добра і краси, як духовних
значимостей зовнішнього для людини плану, цінності
віри, надії і любові є екзистенціальними показниками,
індикаторами внутрішнього світу духовної особистості.
Кожна з цих цінностей є самодостатньою, тому що латентно
ґрунтується на двох інших.
У світовій філософській
культурі віра розглядається як загальнолюдська універсалія
і вища цінність, феномен свідомості, що осмислюється
в гносеологічному, психологічному та релігійному аспектах.
К.Ясперс визначав віру як усвідомлення буття з його
джерел шляхом історії й мислення *21, 424*. Проте
сутність віри як ціннісного феномену свідомості полягає
у властивості свідомості по формуванню емоційного
ставлення до об’єкта на ірраціональному ґрунті, що
передбачає суб’єктивну впевненість, переконаність
у його істинності без раціональних на те підстав.
Здатність вірити в те, з чим реально можеш не зіткнутися
протягом свого конкретного існування, на думку Т.Аболіної,
є здатністю бути духовно орієнтованим на непересічне.
Долання часових кордонів, об’єднання минулого сучасного
і майбутнього – основоположні стрижні духовного життя
людини *17, 69*. П.Копнін значення віри бачив у тому,
що вона запліднює знання волею, почуттями, прагненнями,
що переходять у переконання і спонукають людину до
практичних дій *19, 252–254*. Отже, соціальна роль
віри як внутрішньої спонукальної сили й духовної потенції
людини зростає в сучасних умовах соціальної нестабільності,
духовної та ідеологічної невизначеності, обставинах
поліваріантності вибору між полюсами добра і зла.
Іншою загально значимою
універсалією культури і загальнолюдською духовною
цінністю є надія, що згідно з усталеними в філософії
поглядами утворює поряд з вірою і любов’ю глибинну
основу аксіологічного тезаурусу. Рятувальним символом,
який дає змогу бачити особу в дзеркалі майбутнього,
називає надію С.Кримський. Ціннісний зміст екзистенціального
феномену надії полягає, на думку Є.Мулярчука, в ставленні
до об’єкта, яке характеризується довірою, очікуванням
бажаного як на раціональному, так і на ірраціональному
ґрунті. У критичних, граничних ситуаціях значущість
надії, що зумовлена вірою в дійсність ідеалу довершеності,
зростає, набуваючи характеру важливого джерела сили
духу.
Аналіз публікацій з
аксіологічних проблем дає змогу визначити значення
надії як ціннісного феномену й духовного чинника сталого
людського розвитку. Воно полягає в тому, що надія
сприяє утворенню у свідомості позитивного ставлення
до навколишнього світу, що ґрунтується на довірі до
буття. Як вважає М.Можейко, вона формує настановлення
на ґрунтовний світоглядний оптимізм, стверджує позитивне
ставлення до перспективи в майбутньому як можливому.
Поряд з цінностями віри і любові створює джерело сили
духу і волі, є чинником формування сильної суб’єктивної
мотивації за відсутності об’єктивних на те підстав.
Однією з найважливіших
екзистенціальних універсалій культури, що вінчає собою
систему вищих духовних цінностей, є духовна любов.
Згідно з традицією, що склалася у класичній філософії,
любов розуміється як глибинне індивідуальне вибіркове
почуття, переживання, що характеризує емоційне ставлення
до об’єкта прагнення, бажання духовного злиття з ним.
Апостол Павло у своєму Посланні до колосян визначав
любов як сукупність досконалості. На думку С.Крилової,
значущість любові полягає в тому, що вона знаменує
вихід за межі буденних та граничних ситуацій у метаграничне
буття. Духовна любов, що виходить за межі егоїзму
люблячої пари, поєднуючись з вірою та надією, може
трансцендентувати людину в нову якість, яка отримала
в давньогрецькій культурі назву “агапе” *21, 349*.
Виходячи з міркувань Т.Аболіної, буде доцільним підкреслити,
що значення любові в сучасному прагматичному світі,
в умовах духовної кризи, полягає в тому, що вона підтримує
потяг до високого, переорієнтовує волю на безсумнівне
надання переваг цінностям вищого універсального порядку,
на противагу низьким, коли їх протистояння стає невідворотним.
Отже, відносини в суспільстві, що складаються на ґрунті,
віри, надії та любові, характеризуються як такі, що
сприяють створенню міцної духовної та усталеної соціальної
спільноти.
В умовах розширення
можливостей маніпулювання свідомістю на підставі руйнації
старих ідеологічних ціннісних систем і штучного створення
нових духовних й політичних кумирів сьогодення роль
вищих цінностей як духовної основи усталеності суспільства
значно зростає. Тому значення духовних цінностей як
фактору усталеності й безпеки суспільства зумовлюється,
на нашу думку, також специфічними ідеологічними функціями.
Духовні ідеали визначають вищі сенси існування і спрямованість
суспільного розвитку, складаючи “духовний код” нації,
виконують функцію її духовного єднання і зміцнення.
Система духовних цінностей і моральних норм є однією
з важливих умов забезпечення політичної і соціальної
стабільності суспільства, яка виконує роль “імунної
системи” соціального організму, що захищає його від
“інфікування” руйнуючими і деструктивними ідеями насильства,
ксенофобії, радикального націоналізму, сепаратизму,
моральної вседозволеності та ін. Вищі цінності формують
ядро духовного потенціалу суспільства, духовний стрижень
особистості, забезпечуючи її духовну і морально-вольову
стійкість, спрямованість на обстоювання національних
інтересів, захист суверенітету і територіальної цілісності
України.
Проведений аналіз ролі
духовних цінностей як соціокультурної основи суспільства
сталого розвитку дає підстави зробити висновок про
те, що вищі цінності в сучасних кризових умовах набувають
значення важливого духовного фактору соціальної стабільності
та безпеки суспільства, духовної основи складання
культури безпеки, визначають моральні, гуманістичні,
політичні, науково-технологічні та екологічні пріоритети
розвитку суспільства, є провідними критеріями його
сталого розвитку.
Подальше системне і
комплексне дослідження ціннісних основ сталого людського
розвитку дає можливість розв’язати проблеми визначення
духовних пріоритетів, спроможних консолідувати народ
України як політичної нації.
ЛІТЕРАТУРА
1. Степаненко І.В. Духовність: філософські конструкти
і соціокультурні репрезентації: Автореф. дис. … докт.
філос. наук / Ін т філософії ім. Г.С. Сковороди НАН
України. – К., 2004.
2. Хесле В. Гении философии нового времени. – М.,
1992.
3. Браун М.М. Доклад о развитии человечества за 2004:
Культурная свобода в современном многообразном мире
// Безопасность Евразии. – 2004. – № 4.
4. Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995. – Т.
2.
5. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму.
– К., 1994.
6. Малышев А. Новая общесоциологическая теория (парадигма)
– Винница, 1996.
7. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М.,
1992.
8. Ващенко Г.Г. Героїзм // Освіта. – 2003. – № 16.
– 2–9 квітня.
9. Горбулін В.П., Качинський А.Б. Методологічні засади
розробки стратегії національної безпеки України //
Стратегічна панорама. – 2004. – № 3. – С. 15–24.
10. Шершнев Л.И. Россия и Мир : Движения к новой безопасности
в ХХ1 веке // Безопасность. Информ. сб. Фонда нац.
и международ. безопасности. – М., 2000. – № 1–12(52
).
11. Хамітов Н. Духовність // Філософський енциклопедичний
словник. – К., 2002.
12. Кримський С.Б. Принципи духовності ХХ століття
// День. – 2001. – 15 листопада.
13. Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій. – К., 1997.
14. Философский энциклопедический словарь. – М., 1997.
15. Малахов В.А. Благо // Філософський енциклопедичний
словник. – К., 2002.
16. Крымский С.Б. Демонизм “обратных сил” человеческой
деятельности // Философия природы и практическая философия:
Материалы конференции. – К., 2004. – С. 66–67.
17. Етос і мораль у сучасному світі. – К., 2004.
18. Косяк В.А. “Человек телесный” в сети “законов”
и характеристик красоты // Практична філософія. –
2004. – № 2.
19. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы
науки. – М., 1974.
20. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світолядний
аналіз. – К., 2002.
21. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
