Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
О.Б. Горгота, аспірантка КНУ
імені Тараса Шевченка
“ЕКЗИСТЕНЦІЙНА КОМУНІКАЦІЯ” ЯК МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ КАРЛА ЯСПЕРСА
Актуальність досліджуваної
проблематики визначається сучасним станом української
історико-філософської науки – прагненням обґрунтувати
її специфічні предмет і метод. Визнання у другій половині
ХХ ст. занепаду універсальної конструкції історії
філософії, сформованої та обґрунтованої Г.В.Ф. Гегелем,
з необхідністю привело до пошуку нових методів, принципів,
засобів осмислення історико-філософського процесу.
Різні варіанти його інтепретації формувалися в опозиції
до гегелівської, беручи її головні принципи за основу.
До формування нової методології осмислення історії
філософії долучився й Карл Ясперс, якого вважають
представником екзистенційної філософії ХХ ст. Його
історико-філософська позиція, що вийшла за межі екзистенціалізму,
є об’єктом дослідження у даній статті.
Насамперед варто відмітити,
що для Ясперса були неприйнятними як підхід історичного
пояснення генези філософських вчень (“історико-філософська
хронологічна оповідь”), так і догматизм, що інтерпретував
історію філософії як процес прогресивного руху до
набуття єдиної загальнозначущої істини (“історія проблем”,
“історія систем”). Загальний недолік обох цих підходів
Ясперс убачав у притаманному їм ставленні до історії
філософської думки як до зовнішнього предмета, тоді
як, на його думку, потрібно певною мірою “пропустити
її крізь себе”.
Наголосивши на необхідності філософського пізнання
історії філософії, Ясперс спростував об’єктивність
її існування, виніс історико-філософський процес за
межі предметного пізнання та утвердив його на рівні
“екзистенційної комунікації”. Принцип “екзистенційної
комунікації”, покладений в основу ясперівської методології
осмислення історії філософії, – предмет, досліджуваний
автором у даній статті.
Свій проект “філософії
історії філософії” Ясперс помістив у сферу “універсальної
філософії історії”, обґрунтовуючи відношення універсального
й одиничного, загального й унікального – основи його
історико-філософського дослідження. У працях “Смисл
та призначення історії” і “Вступ до всесвітньої історії
філософії”, що присвячені цьому питанню й становлять
основну джерельну базу для статті, Ясперс визначив
головні поняття та принципи своєї методології, які
будуть розкриті надалі.
Чи правомірно застосовувати
даний “екзистенційний варіант” осмислення історії
філософії, репрезентований Ясперсом, у сучасному історико-філософському
дискурсі? Чи є дієвою ясперівська методологія при
дослідженні, викладанні та вивченні історії філософії
на сьогодні?
Відповіді на ці запитання
складають зміст даної статті, мета якої полягає у
представленні ясперівської спроби розв’язання методологічної
проблеми сучасного історико-філософського дослідження.
За визнання поразки позиції існування єдиної, універсальної
та істинної для всіх системи методів, принципів, засобів
пізнання історії філософської думки припускається
розгляд рівноцінних та рівнозначних філософських вчень,
у низці яких й історико-філософська позиція Ясперса.
При цьому варто спинитися на центральних поняттях
його філософії та філософії історії, оскільки вони
були покладені в основу його методичної настанови
осмислення історії філософії.
Філософію Ясперса називають “комунікативним екзистенціалізмом”,
фіксуючи тим самим, що ядро його філософування, починаючи
з ранніх праць, складала проблематика “екзистенційної
комунікації”. Вся суспільно-історична реальність –
всесвітня історія й історія філософії – була осмислена
ним як комунікативний процес. Будь-яка, особливо історико-філософська,
істина інтерпретована Ясперсом як комунікативна, тобто
як істина, якщо не повністю тотожна “універсальній
комунікації”, то необхідно з нею пов’язана, оскільки
лише в такій комунікації вона відкривається з максимально
можливою повнотою [1, 34].
Варто зауважити, що
філософське вчення Ясперса, що продовжує й розвиває
деякі основні положення філософії життя та феноменології,
склалося за вирішального впливу, зокрема, Канта, Гегеля,
К’єркегора й Макса Вебера. Як і К’єркегором, Ясперс
убачає сенс істинного філософування у постійному зверненні
до проблеми екзистенції й трансценденції; у Вебера
він переймає позицію неупередженого й “вільного від
оцінювання” підходу до філософських досліджень. Спираючись
на ці положення, Ясперс створює свою методичну філософію,
за допомогою якої він прагне “зберегти себе вільним
для усіх можливостей, включаючи абсолютне “Так” ірраціональної
віри й абсолютне “Ні” нігілізму, при цьому не приймаючи
остаточного рішення” [2, 25].
Деякою мірою відмежовуючи
себе від традиції екзистенціалізму, Ясперс водночас
поділяє певні його положення, передусім ті, що стосуються
осмислення історичного. Варто відмітити, що за допомогою
екзистенціалізму філософія ХХ ст. суттєво трансформувала
зміст поняття історичності: на перший план було висунуте
твердження суттєвої незворотності історичного процесу,
унікальності та неповторності його станів, укоріненості
цих станів у змістовному історичному часі [1, 29].
В екзистенційній філософії історичність була інтерпретована
в якості фундаментальної характеристики екзистенції
як глибинного способу буття людини в її унікальності.
Основа ідеї історичності в екзистенціалізмі – екзистенційні
процеси формування інтимно-особистісних смислів існування
індивіда – стала основою методології історико-філософського
проекту Ясперса.
Розкриваючи взаємозв’язок історії та екзистенції,
Ясперс визначає історичне як умову розгортання власної
можливості людського буття. У “Вступі…” він зазначає,
що глибина екзистенції у філософуванні зумовлена мірою
засвоєння історично діяльнісного духу, в якому екзистенція
знайшла свій прояв. Для цього історія філософії, на
думку Ясперса, повинна стати універсальною, як єдиний
“медіум всезагального, завдяки якому всі змісти мають
відношення один до одного” [3, 131].
Поняття універсального
визначається Ясперсом лише тією мірою, якою воно має
свою основу в максимальному проникненні в одиничне:
свою методологію дослідження історії філософії він
будує на основі полярності конкретного споглядання
та універсальної ідеї.
В історії філософії,
за Ясперсом, існує той чи інший “персоналістичний,
систематично замкнений, особливий вираз, який являє
собою спосіб всякого першопочаткового здійснення філософії”.
Прояснення, оформлення філософії в історії відбувається
“по-справжньому, велично, істинно й глибоко” лише
в образі певної особистості. Тому історія філософії,
на думку Ясперса, являє собою передусім історію великих
філософів: “діалог великих філософів крізь тисячоліття”
є саме філософування, єдине в усіх комунікаціях різноманітних
видів [3, 108].
Екзистенція, у ясперівській інтерпретації, існує в
часі не лише як послідовність переживань, не лише
як пам’ять а так, що “більш раннє визначає більш пізнє,
а більш пізнє визначає більш раннє”, тобто, крім історичного,
екзистенція має і “внутрішній час”, який містить у
собі всі індивідуально-особистісні харктеристики [3,
114]. Це питання “внутрішнього часу” не має досить
широкого тлумачення в історико-філософському проекті
Ясперса, але є одним із основних питань філософії
Гайдеґера, з яким він полемізував. Тому варто лише
торкнутися його в аспекті персоналістичного визначення
філософії Ясперса, не розглядаючи більш широко.
Людина, на думку Ясперса,
є те, що вона є разом зі своїм минулим; історія –
її єдина основа, і вже тому людина історична. Головна
відмінність людини від усіх інших істот у тому, що
вона – нескінченно відкрита за своїми можливостями,
незавершена – так само, як історія. І в цьому сенсі
“незавершеність людини та її історичність – одне й
те саме”. Ясперс стверджував, що “все істинне в людині
є історичним”, причому багатоманітно історичним [4,
242].
Дане положення визначається
ним в аспекті “комунікації різних типів історичності”.
Формулюючи вимоги до комунікації, також і до історико-філософської
комунікації, Ясперс визначав головні передумови: “приймати
історичне інше, зберігаючи вірність власній історичності”,
піддаючи сумніву все, що претендує на загальнозначущість,
відмовляючись при цьому від претензій на виключність
власної віри, інакше є невідворотним розрив у комунікації
[5, 507].
Філософське осмислення
історії як особливого роду реальності, що володіє
своєрідним модусом буття і водночас – особливим видом
пізнання, Ясперс здійснював, намагаючись подолати
“історичний об’єктивізм”. Передусім ясперівський “проект
філософії історії філософії” базувався на критиці
гегелівського підходу в історико-філософському дослідженні,
а саме – його історичній інтерпретації історії філософії.
“Подолання історичного об’єктивізму”, з позиції Ясперса,
з необхідністю передбачає тлумачення історії як реальності,
що сама себе осмислює та сама себе тлумачить. Більше
того, історію мало помислити або пережити в почуттях;
вона повинна бути не лише “пережитою”, а й, подібно
до особистого буття, практично “прожитою” й “здійсненною”
людиною [1, 18].
Визначаючи відношення
загального та особистого, універсального та унікального
в історії філософії, Ясперс наголошував на необхідності
цілісного історико-філософського розуміння. Він прагнув
розкрити спосіб “прориву людини в бутті (Dasein) до
розуміння буття (Sein)”; яким чином їй розкривається
достовірність трансценденції; яка роль людської творчості
у цьому процесі; як людиною об’єктивується ця достовірність
в ідеї Бога, у знанні світу, в ідеї людського буття.
Ясперс мав на меті відкрити визначальне в досвіді
можливостей, через проникнення в те чи інше історично
неповторне досягти споглядання субстанційного, “того
субстанційного, що, охоплюючи все, несе в собі будь-яку
суттєву ідею” [3, 123].
Розуміння історика філософії,
за Ясперсом, не є деякою застиглою, зафіксованою точкою
зору, схемою, концепцією. “Воно кидається у спільний
потік єдиного філософування, для того, щоб на собі
самому відчути його в тій миті, в його ситуації, за
допомогою його засобів та можливостей, а потім, виходячи
з цього, встановити для себе картину, точніше, багато
картин, які ясно покажуть собі і які, з іншого боку,
залишаться в русі” [3, 100].
Поряд із існуванням
множини філософських тлумачень “розумінь” в історії
філософії водночас необхідна деяка всезагальна основа,
стимул філософування, єдине джерело прагнень історії
філософії, деяка “всеохопна істина”, до якої всі прагнуть.
(Ясперс використовував поняття Philosophia perennis
– “вічна філософія”, як традиційно називають томізм,
офіційну філософію католицизму). Пошук такої всезагальної
основи, за Ясперсом, – це процес “розширення та очищення,
але не систематизуючий вираз істинної філософії із
всезагальним значенням” [3, 107].
У ставленні до історії
та історії філософії Ясперс, по суті, відтворював
позицію й аргументацію Канта: історія, історія філософії
як ціле в досвіді нам не дана й даною бути не може
й, відповідно, вона не може стати предметом науково-теоретичного
пізнання. Але водночас Ясперс упевнений, що потреба
в філософському осягненні цілісності історії та історії
філософії є справжньою вимогою. При цьому ним визначена
позиція принципового плюралізму можливих способів
розуміння цілісності й смислів історії та історії
філософії.
Подібно Канту, Ясперс
тлумачив сенс та мету історії лише як способи людського
суб’єктивного її розгляду. Проте його не влаштовувало,
що в телеологічних конструкціях філософії історії,
включаючи кантівську, передбачається лише одна-єдина
“остаточна мета” історії, в результаті чого цілісність
історії виявляється моністичною та завершеною, а не
плюралістичною й не відкритою [1, 25].
Ясперс називав історію
досвідом дійсності: в процесі виявлення єдиної й цілісної
дійсності свідомість людини стає умовою зростання
та розширення цього досвіду. Тобто історія як досвід
дійсності змінюється разом зі знанням про неї [3,
109]. Важливим є розуміння цього досвіду в історії
філософії, який повинен виявити себе “в своїй достовірній
ясності”. Ясперс визначає це розуміння як таке, що
виходить із власного сенсу дійсності того, хто розуміє,
причому цей сенс прояснюється лише в самому розумінні.
У даному аспекті “розуміння
історії філософії” Ясперсом визначаються два важливі
фактори: те, що відчував і висловлював як дійсне мислитель
минулого, і якою дійсністю є ця його діяльність для
нас. Звідси випливає: “Якщо розуміння наявного в історії
досвіду дійсності є невідривним від розуміння дійсності
того, хто розуміє, то ним може бути свідомо схоплена
дійсність в усіх її аспектах і напрямках” [3, 110].
Попередню умову вивчення
дійсності в історії та історії філософії Ясперс убачає
у вивченні людських здатностей. Услід за Кантом, його
“Критикою чистого розуму”, він досліджує можливості
й межі людської екзистенції. Ясперс сприйняв кантівські
запитання: “Що я можу знати? Що я повинен робити?
На що я можу надіятись? Що є людина?” Однак під впливом
К’єркегора він сформулював їх інакше: “Що є наука?
Як можлива комунікація? Що є істина? Що є людина?
Що є трансценденція?”
Питання про комунікацію,
як було вже попередньо визначено, відображає специфіку
ясперівського екзистенціалізму і є центральним положенням
його філософії. Суть цього положення полягає в тому,
що окрема людина сама по собі не може стати людиною
й що свідомість дійсна лише в комунікації з іншим
само-буттям. “Один –
я занурююсь в глуху замкненість, – пише Ясперс, –
лише разом із іншими, в русі до взаємного зближення
можу я відкритися” [6, 445].
У своєму пошуку істинної
комунікації Ясперс іде слідом за К’єркегором, створюючи
при цьому концепцію різних рівнів людського “Я”.
Перший рівень – це емпіричне
“Я”, той самий емпіричний індивід, про який, наприклад,
говорять Гобс і французькі матеріалісти, що розглядають
людину як частину природи, як тіло. Буття емпіричного
“Я”, говорить Ясперс, є предметом вивчення біології,
якщо увага сконцентрована на тілесному боці людини,
і психології, якщо розглядається структура свідомості
емпіричного індивіда. Форма спілкування людей на цьому
рівні зумовлюється необхідністю їх виживання: вони
об’єднуються перед небезпекою. Принцип утилітаризму
– визначальний погляд на людину як “емпіричне наявне
буття” [7, 13].
Поряд із цим людину
можна описати як “свідомість узагалі” – так в основному
розглядала її раціоналістична філософія Нового часу.
Як “свідомість узагалі” “Я” позбуте свого емпіричного
визначення, що відрізняє на природному рівні одного
індивіда від іншого, воно виступає як тотожне з іншим
“Я”, являючись представником свідомості як такої,
деякого індивідуального начала, трансцендентної суб’єктивності,
яка є умовою можливості об’єктивного буття, умовою
предметності взагалі. “Свідомість взагалі” є об’єктом
вивчення логіки й трансцендентальної філософії, а
предметний світ, умовою існування якого воно є, вивчається
природними науками.
“Свідомість узагалі” в філософії Ясперса – не що інше,
як “розсудок” німецького ідеалізму, і в критиці обмеженості
розсудку Ясперс солідарний із Кантом, Фіхте, Гегелем.
Вищим стосовно розсудку є рівень розуму, або духу,
який Ясперс визначає як “цілісність мислення, діяльності,
почуттів”. “Розум надає ширину та тонкість слуху,
гнучкість у готовності до комунікації, здатність до
перетворення в нових досвідах” [8, 440]. Але все це,
на думку Ясперса, є лише прихованим в основі, непорушним
у вічності, живим в актуальному спогаді про все, що
колись було для розуму дійсним.
На рівні духу кожний
індивід виступає як момент у житті цілого; саме ціле,
що уособлює собою ідею, – народ, нація, держава –
визначає місце й значення індивіда. “Комунікація в
сфері духу, – говорить Ясперс, – є створенням із суспільної
субстанції ідеї цілого. Окремий індивід усвідомлює
себе таким, що є на своєму місці, що має особливий
сенс всередині цілого, і визначається останнім. Його
комунікація – це комунікація окремого члена з організмом.
Він відрізняється від усіх інших, але складає з ними
одне ціле” [8, 442]. Завдання екзистенційної філософії
Ясперс визначає в тому, щоб не допустити абсолютизації
якогось із цих рівнів “Я” та типів комунікації, оскільки
всі три рівні не торкаються глибинної основи людської
особистості, а саме – екзистенції. Кращим шляхом,
що веде до розуміння екзистенції, є “екзистенційна
комунікація”, яка на відміну від суспільних комунікацій
означає внутрішній, вільно обраний зв’язок людей,
в якому вони відкриваються один одному як самоцінні
та неповторні особистості.
Дане ясперівське поняття пов’язано як із іншими людьми,
так і з трансцендентною сферою абсолютного. Проте
лише вірою (Ясперс вводить поняття “філософської віри”)
людина дотикається до трансценденції. В природі, історії,
світі, мистецтві, поезії та філософії абсолютне розкривається
людині не безпосередньо, а у вигляді шифрів, знаків,
символів, що вказують на трансценденцію. Лише “знаки
трансцендентного”, за Ясперсом, виявлені в цьому іманентному
світі, можуть висвітлити новий сенс людської екзистенції,
вказавши водночас всю глибину й значущість екзистенційного
спілкування з “іншим” – перед “образом” трансцендентного.
У філософії Ясперса
поступово відбувся перехід від розгляду проблеми комунікації
в інтимно-особистісній проекції до її інтерпретації
в контексті всесвітньої історії. Метою філософа стало
вироблення такої моделі комунікації, в якій за умови
збереження неповторної унікальності кожної екзистенції
комунікація могла би здійснюватися не на деякому загальнозначущому
полі, а лише завдяки екзистенційній історичності і
на її основі. Розробка такого роду моделей спілкування
й розуміння вважається набутком і заслугою екзистенційної
та герменевтичної філософії ХХ ст.
Загальна картина всесвітньої
історії філософії для Ясперса – не застигла цілісність
історії, втілена в “міцній систематиці”, а позиція
філософування в безмежному полі комунікації. При цьому
важливо, як розуміється дана “позиція філософування”.
Історико-філософський процес – багатовимірний та відкритий,
варіативно незавершений – містить змістовний і методологічний
плюралізм філософування [1, 39]. Головною вимогою
позиції філософського розуміння є саме відкритість
для безмежної кількості можливостей і способів історико-філософської
комунікації.
Ясперс відкинув претензії на об’єктивність відтворення
історико-філософського процесу: неможлива остаточна
й об’єктивна “енциклопедія історії філософії”, яка
наче відтворює те, що мислилось філософами насправді.
Об’єктивними, зауважував Ясперс, можуть бути лише
передані та відтворені тексти; “самі тексти”, але
не їхні значення, доступні нескінченно багатоманітним
інтерпретаціям та переосмисленням [3, 99].
Кожний оповідний, упорядковуючий,
описовий й конструюючий виклад, що постає у вигляді
проникаючої в суть справи об’єктивності, насправді,
на думку Ясперса, має місце у власному способі філософського
мислення свого автора, в його “раціональному догматизмі”
та його “комбінаціях”. “Погляд передусім застигає
в навчальних засобах, їх відношеннях, послідовностях
і суперечностях” [3, 100]. Водночас зміст такого розуміння
залишається екзистенційно неясним.
Ясперс прагнув “перетлумачити”
усі способи осмислення історії філософії, звільнивши
їх від домінування абстрактно-розсудкової методології,
і в міру можливості всі їх “екзистенціалізувати”,
тобто привести в зв’язок з екзистенційним існуванням
людини, мислителя й інтерпретатора, й виявити “екзистенційні
значення” філософських ідей минулого. Розуміння минулої
філософії для Ясперса завжди є в кінцевому рахунку
комунікацією з екзистенцією мислителя [1, 44].
Водночас неможливість
мати об’єктивної, необхідної й загальнозначимої для
всіх картини істинної історії філософії зовсім не
відміняє методичних вимог до її вивчення й осмислення
в рамках прийнятої загальної картини, “так, немов”
вона є єдино істинною. Відкинувши попередні уявлення,
немов вся історія філософії розвивалась у напрямі
вироблення тієї чи іншої форми сучасної філософії,
Ясперс не прагнув подати екзистенційну філософію як
необхідний результат історико-філософського процесу.
Але, відмовившись від підкорення екзистенційному філософуванню
змістовного тлумачення історії філософії, він зберіг
цю думку в методологічній проекції: як потрібно досліджувати,
викладати й вивчати історію філософії. З усіх існуючих
і можливих способів пізнання філософії історії він
аргументував переваги одного – екзистенційного – підкоривши
зміст “Всесвітньої історії філософії” відповіді на
одне запитання: якою повинна бути історія філософії
для екзистенційної філософії?
Достовірне розуміння,
за Ясперсом, завжди вдається лише в тих межах, які
відповідають сутності того, хто розуміє, його духовному
життєвому шляху, його ситуації та дійсності. “Межа
нашого власного філософування завжди й одночасно є
межею нашого історичного світогляду в розумінні старих
філософів; історичне розуміння росте з розширенням
і зусиллям власного філософування; історико-філософський
світогляд корелюється із власним філософуванням” [3,
141].
Отже, маємо ясперівський
варіант розв’язання методологічної проблеми історико-філософського
дослідження, що ґрунтується на принципі “екзистенційної
комунікації” – центрального поняття філософії Ясперса.
В осмисленні історико-філософського процесу головним
він визначає перехід від пасивного спостерігання до
підготовки активного екзистування в історії філософії
– процес самостановлення в засвоєнні, що здійснюється
за посередництва особистої комунікації.
ЛІТЕРАТУРА
1. Перов Ю.В. Проект философской истории философии
Карла Ясперса // Карл Ясперс. Всемирная история философии.
Введение. – СПб., 2000.
2. Григорьян Б.Т. Экзистенциальная концепция человека
К.Ясперса // Буржуазная философская антропология ХХ
века. – М., 1986.
3. Ясперс К. Всемирная история философии. Введение.
– СПб., 2000.
4. Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Смысл и назначение
истории. – М., 1991.
5. Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение
истории. – М., 1991.
6. Ясперс К. Человек // Смысл и назначение истории.
– М., 1991.
7. Гайденко П.П. Человек и история в екзистенциальной
философии Карла Ясперса // Ясперс К. Смысл и назначение
истории. – М., 1991.
8. Ясперс К. Разум и комуникация // Смысл и назначение
истории. – М., 1991.
