Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
В.О. Дзоз, здобувач Інституту
вищої освіти АПН України
ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА: НЕОБХІДНІСТЬ НАУКОВОГО ПРОГНОЗУВАННЯ
Наукове прогнозування соціальних
процесів ґрунтується на аналізі інформаційного масиву
– сукупності даних, які приведені в певну систему
наукових фактів і характеризують об’єкт прогнозування.
До складу інформаційного масиву входять різні джерела:
статистичні дані, періодична преса, політичні огляди,
аналітичні оцінки, звіти про зарубіжні відрядження
спеціалістів, дані анкетних опитуваних експертів,
радіопрограм, монографії, дисертації, статті тощо.
Їх дослідженню присвячені численні розвідки українських
вчених [1–4].
Водночас в умовах трансформації
суспільства актуальним виявляється прогнозування гуманітарної
політики держави. Адже прогнози в цій сфері мають
передбачати можливі наслідки різних управлінських
рішень: прогнозування гуманітарного розвитку має включати
і передбачення змін, зокрема, як вони вплинуть на
становище тих чи тих груп населення, і якою буде їх
адекватна реакція. У статті досліджуються актуальні
проблеми гуманітарної політики в царині наукового
прогнозування соціальних процесів.
Прогнозування має велике значення
для науки і суспільної практики тому, що пов’язує
в єдину органічну цілісність майбутнє та минуле через
сьогодення. Як надбання суб’єктів управління і планування,
прогнози активно впливають на розвиток суспільства,
допомагають запобігати або зводити до мінімуму небажані
наслідки розгортання тих чи інших процесів у його
поступі в майбутнє. Більше того, прогноз – це завжди
спроба продовжити сучасний світ у майбутнє. Наприклад,
усі прогнози на перші десятиліття ХХІ ст. пов’язані
з феноменом інформатизації, із зростанням ролі знання
в соціальному й економічному житті суспільства. Прогноз
адаптує людину до майбутнього, але також справедливо
зазначити, що він готує майбутнє як середовище існування
людини.
Будь-яке явище майбутнього прогнозується з урахуванням
того, що це явище іманентно притаманне сьогоденню
і, найголовніше, закономірно випливає з нього. Соціальні
прогнози покликані насамперед вирішувати проблеми,
які виникли перед суспільством як певні перешкоди
на шляху його розвитку. Позитивний характер прогнозування
полягає не тільки в тому, що воно апелює до майбутнього,
а й у тому, що прогноз базується на критичному аналізі
теперішньої (наявної) ситуації, де в точках біфуркації
можливе відхилення від суспільного ідеалу. Тут прогноз
виявляється формою рекомендації щодо виправлення вектора
суспільного розвитку через побудову моделей майбутнього,
яку, однак, не слід ототожнювати з програмою дій.
Очевидність цієї тези доводиться елементарною незбіжністю
між прогнозуванням, плануванням і управлінським рішенням.
Ігнорування прогнозів, відсутність в управлінні соціальними
процесами прогностично-теоретичних розробок означає
для керівника подорож без орієнтації, ще наочніше
– поступ майже навпомацки.
Широкі можливості перед прогнозистом
відкриває аналіз статистичних матеріалів. Дослідник,
який володіє відповідною технікою аналізу, вибирає
з отриманої ним інформації необхідні відомості, простежує
закономірності, відкриває тенденції. Переваги цього
методу прогнозування полягають у тому, що він дозволяє
абстрагуватися від обмежень часу і простору.
Інформацію про об’єктивні
і суб’єктивні сторони гуманітарної сфери суспільства
не можна дістати тільки методами прямої статистики:
тут потрібні конкретно-соціологічні, соціально-психологічні,
політологічні та інші дослідження. Важливим у прогнозуванні
є врахування того соціального, економічного, організаційного,
науково-технічного тла, на якому розвивається об’єкт
прогнозування. Саме це тло як сукупність умов (зовнішніх
факторів) обмежує розвиток об’єкта прогнозу і в майбутньому
активно взаємодіє з ним.
Прогнозування розвитку гуманітарної
політики виявляється складовою комплексного соціального
прогнозування і є найбільш успішним та ефективним.
Прогноз подальшого розвитку гуманітарної політики
здійснюється на основі економічного прогнозу і водночас
на основі врахування дії специфічних законів функціонування
і розвитку політичної надбудови, яка є відносно самостійною
і здійснює зворотний вплив на економічні процеси,
що відбуваються в суспільстві.
Ефективне прогнозування розвитку
гуманітарної політики можливе лише за умови постійного
коригування прогнозів з урахуванням найновішої інформації.
Прогнозування не можна розглядати як безумовну констатацію,
що характеризується дієсловами “буде”, “станеться”.
Воно має слугувати як умовна, інструментальна діяльність,
що вкладається у формулу: “Може бути або станеться
за певних умов”. Такий підхід, який знайшов відображення
у працях В.Базарова-Руднєва, Б. де Жувенеля, Д.Белла,
І.Бестужева-Лади та ряду інших учених, на сьогодні
виокремився у концепцію “технологічного прогнозування”
і є альтернативою спрощеним передбаченням [5].
Розкриваючи основні теоретико-методологічні засади
сучасного наукового прогнозування та його специфіку
стосовно соціальних процесів та гуманітарної політики,
слід виходити з того, що головним критерієм розвитку
гуманітарної сфери будь-якого суспільства є те, як
у ньому почувається людина, наскільки повно вона може
реалізувати свій творчий потенціал. “Гуманітарна сфера,
– підкреслюють, зокрема, автори новітньої праці, присвяченої
методолого-світоглядному аналізу взаємозв’язку культури,
ідеології та особистості, – це не якась окрема (відмежована
від економіки і політики) сфера суспільного буття,
а суспільне буття як таке, схарактеризоване (оцінене,
осмислене, організоване) крізь призму пріоритетів
людини і людських цінностей. Цей особливий “зріз”
суспільної цілісності, а саме – зріз перетину і забезпечення
людських інтересів” [6, 482]. Гуманітарна сфера має
своє окреме предметне або галузеве наповнення. І економіка,
й політика в наш час повинні бути гуманістично орієнтованими,
постійно націлюватися на вирішення життєво важливих
потреб та інтересів людини.
Прогнозуючи розвиток гуманітарної
політики у стратегії державотворення, важливо враховувати
суперечливий характер інституційних змін, що сталися
останнім часом у царині духовного життя українського
суспільства. З одного боку, в духовно-культурному
житті досягнуто небаченого раніше рівня свободи творчості,
а з іншого – суттєво зменшилося державне фінансування
сфери культури, освіти і науки. До того ж за роки
незалежності відбулася кардинальна реструктуризація
усієї цієї сфери. На перший план вийшла масова культура.
Елітарній і народній пластам культури довелося потіснитися.
Масова культура, як відомо, не знає кордонів. У ній
хто сильніший, той і “править бал”. З різних причин
в Україні не вдалося створити власної конкурентоспроможної
масової індустрії. В результаті український культурний
ринок значною мірою виявився завойованим чужоземним
продуктом. Особливо це стосується кіно та естради.
Наприклад, нинішні можливості України протистояти
навалі зарубіжних фільмів наочно демонструють такі
цифри: якщо за рік Індія виробляє 800–900 фільмів,
США – 600–700, Росія – близько 50, то Україна – максимум
2–3 стрічки. Неважко здогадатися, чия продукція домінуватиме
у нашому культурному просторі й який вплив справлятиме
вона на особистість.
Суттєве відставання України
в “культурному виробництві” можна проілюструвати й
іншими фактами. Так, якщо в Росії у 2000 р. було випущено
59 543 назви книжок загальним тиражем 472,2 млн. примірників,
то в Україні (кількість населення дорівнює третині
населення Російської Федерації) в десять разів менше
– 43,5 млн. книжок 7300 назв, тобто стільки ж, скільки
випускають деякі російські видавництва, наприклад
“Ексмо-прес” (42,3 млн.). І ще слід навести такі цифри.
На одного жителя України видається близько одного
примірника книжки на рік, тоді як у Росії – 3,5, у
Білорусі – 5,5, у Польщі – 9,5, а в Німеччині – 12
примірників.
Світовий досвід свідчить,
що будь-яке послаблення уваги до культури, спроби
заощадити на ній бюджетні кошти негайно призводять
до непоправних втрат у всіх галузях духовного життя.
Невипадково негативні тенденції в розвитку культури
в Україні супроводжуються ерозією моральних та етичних
засад суспільства, здрібненням мистецьких критеріїв
тощо. Закономірною реакцією на такий розвиток ситуації
став березневий 2002 р. Указ Президента України “Про
невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності
у суспільстві та утвердження здорового способу життя”.
Захист моральності, утвердження в суспільстві загальнолюдських
гуманістичних цінностей, здорового способу життя,
забезпечення реалізації відповідних конституційних
прав і свобод людини і громадянина, захист прав та
інтересів дитини, підвищення суспільного значення
сім’ї є на сучасному етапі пріоритетними напрямами
діяльності Кабінету Міністрів України, всіх центральних
та місцевих органів виконавчої влади. Вирішення цих
завдань має стати загальнонародною справою.
Не можна вважати нормальною
ситуацію, за якої гуманітарна сфера упродовж усього
періоду існування України як незалежної держави ще
жодного разу не була предметом системного або принаймні
комплексного розгляду на засіданнях уряду. А тим часом
з кіл наукової інтелігенції виходять цілком слушні
пропозиції ввести у практику роботи Кабінету Міністрів
щорічну розробку Національної доповіді щодо стану
розвитку гуманітарної сфери з подальшим поданням її
на розгляд Президента і Верховної Ради України. Основні
положення такої доповіді та її рекомендації мали б
враховуватися не тільки у Державному бюджеті, а й
у законодавчих актах та інших нормативно-правових
документах з питань гуманітарної політики. До речі,
проблеми гуманітарної сфери в Україні здебільшого
зумовлені саме недостатньою і недосконалою правовою
базою та відсутністю необхідного протекціонізму.
Дедалі більше фахівців наголошують
також на актуальності проведення гуманітарної експертизи
будь-яких управлінських рішень з метою запобігання
ризикам в усіх сферах життєдіяльності людини. Гуманітарна
експертиза, здійснювана спеціалістами вузькопрофесійних
і міждисциплінарних знань, має виконувати такі завдання:
– аналіз державних рішень
з погляду їх впливу на життєдіяльність різних соціальних
і вікових груп населення;
– прогнозування найближчих
та віддалених наслідків цих рішень щодо людського
потенціалу;
– регулювання психологічного
клімату в суспільстві;
– оцінка відповідності рішень
меті та завданням соціальної політики;
– пропозиції щодо механізмів
реалізації пріоритетів державної соціальної політики
[7, 57].
Реалізувати “людиноцентричну”
модель розвитку українського суспільства можливо і
необхідно, а для цього слід зробити гуманітарну сферу
пріоритетною в державі. Поки ж ця сфера в Україні
“характеризується певною непослідовністю і безсистемністю
у проведенні реформ, наявністю істотних соціально-економічних
проблем, успадкованою від минулого недооцінкою гуманітарних
чинників, роль яких у трансформаційні періоди різко
зростає і стає вирішальною. За умов глобального змагання
конкурентоспроможність і місце нашої країни у світі
дедалі більше залежатиме від здоров’я нації, всебічного
духовного і культурного розвитку особистості, що покладає
велику відповідальність за майбутнє як на органи державної
влади, так і на громадськість, сім’ю, на кожного члена
українського суспільства” [8, 24].
Таким чином, сьогодні, як
ніколи раніше, зростає функціональна, тобто суспільно
необхідна роль цієї сфери та усіх її складових у забезпеченні
життєдіяльності нації і держави. Потенціал гуманітарної
сфери на початку третього тисячоліття у розвинених
країнах перетворився на важливий економічний ресурс,
вигідну галузь вкладення капіталу. Туди вкладаються
інвестиції передусім тому, що саме гуманітарний потенціал
та інтелектуальний капітал визначатимуть національну
безпеку держави у ХХІ ст. Україна не може залишатися
осторонь цього процесу. Зрештою, гуманітарна сфера
самоцінна сама по собі, як самоцінна, а, точніше,
є найвищою цінністю людина – центр цієї сфери, як
самоцінні освіта, наука, культура, здоров’я усіх наших
громадян.
Визнати достатньою існуючу
практику реалізації прогнозів немає жодних підстав.
Що ж стосується прогнозів, які нині складаються, то
й тут, як правило, виявляються дві основні вади: 1)
“дефіцит стратегічних складових, здатності вирватися
з цупких обіймів поточної суспільно-політичної кон’юктури
у часовому і просторовому відношеннях”; 2) “слабке
наповнення предметно-практичними елементами, рекомендаціями
щодо вчасної та ефективної реалізації прогнозних висновків”
[9, 745].
Таким чином, сучасні умови
вимагають максимального розширення “фронту” прогнозування,
подальшого удосконалення методології і методики розробки
прогнозів соціального розвитку. Чим вищий рівень прогнозування
процесів суспільного розвитку, тим ефективнішим є
планування і управління цими процесами в суспільстві.
В умовах поглиблення трансформаційних процесів у перехідному
суспільстві прогнозування розвитку гуманітарної політики
стає одним із важливих наукових факторів формування
стратегії і тактики суспільного розвитку.
Питання організації прогнозування в Україні зазнають
чималих труднощів через відсутність достатнього досвіду
такої роботи в організаційних структурах державного
управління на нижчих рівнях ієрархії і відмову окремих
первинних ланок від процедур надання за вертикаллю
будь-яких матеріалів.
Механізм розробки прогнозів
на різних рівнях управління в Україні перебуває на
стадії становлення. Для успішної реалізації цього
завдання необхідно забезпечити дві вимоги: по-перше,
додержання єдиних принципів формування прогнозів на
різних рівнях прогностичної діяльності і, по-друге,
дотримання прийнятої у світовій практиці послідовності
(етапності) у розробці прогнозів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Мариніч І.В. Методологія моделювання у розвитку
соціологічної теорії // Проблеми розвитку соціологічної
теорії: Наукові доповіді і повідомлення першої Всеукраїнської
соціологічної конференції. – К., 2001.
2. Матвієнко В.Я. Прогностика. Прогнозування соціальних
та економічних процесів. Теорія. Методика. Практика.
– К., 2000.
3. Степико М.Т., Барков Ю.Ю. Стратегічний прогноз
як об’єкт дослідження // Стратегії розвитку України:
теорія і практика. – К., 2002.
4. Суименко Е.И. Субъект промышленной деятельности
как личность: жизненные принципы, ценностные ориентации,
социальное самочувствие и ожидания // Промышленное
предприятие и его люди: проблемы социально-экономического
поведения. – К., 2001.
5. Грабовецький Б.Є. Економічне прогнозування та планування.
– К., 2003.
6. Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура.
Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз.
– К., 2002.
7. Соціальна експертиза в Україні: методологія, методика,
досвід впровадження. – К., 2000.
8. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000
р.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. – К., 2001,
9. Стратегії розвитку України: теорія і практика.
– К., 2002.
