Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2006 рік
Мультиверсум. Філософський
альманах. - К.: Центр духовної культури, -
2006. - № 52.
__________________________________________________________________________
А.В. Арістова, кандидат філософських
наук, доцент Національного транспортного університету
РЕЛІГІЙНІ КОНФЛІКТИ В УКРАЇНІ: ВЕКТОРИ ВПЛИВУ НА
СУСПІЛЬНІ ПРОЦЕСИ
Попри всі розбіжності,
які існують між науковцями у розумінні сучасних процесів
і тенденцій, що перебігають у релігійно-церковній
сфері в останні два десятиліття, аналітики, схоже,
доходять висновку: надзвичайна динамічність та насиченість
релігійно-церковного життя в Україні не може бути
оцінена однозначно, як доба релігійного “відродження”,
“розвою” чи “поступу”. Навіть безперечні позитивні
зрушення в бік лібералізації моделі державно-церковних
відносин, закладення підвалин громадянського суспільства,
розбудови релігійної мережі, відтворення рольових
функцій релігійних інституцій, зміни суспільної свідомості
в бік визнання релігійно-духовних цінностей – не затьмарюють
наслідків тривалих конфліктів у релігійному середовищі.
Опрацювання наявної літератури з проблем міжконфесійних
конфліктів в Україні переконує в тому, що вони не
виникли спонтанно і не привнесені штучно, а закономірно
породжені цілим комплексом взаємопов’язаних причин:
соціально-історичних, геополітичних, етно-національних,
мовно-культурних, церковно-канонічних, соціально-психологічних
тощо. Вітчизняна наукова думка досить швидко виробила
розуміння того, що в суспільстві, яке опинилося на
зламі історичних епох і переживає процеси радикальної
трансформації, соціальні конфлікти є природною й необхідною
формою розвитку і перетворень [1, 23].
Наявність стійкої
сукупності конфліктних відносин у релігійній площині
як успадкованих історично (наприклад, православно-греко-католицькі
суперечності), так і посталих на тлі сучасних суспільно-політичних
змін (православні розколи, християнсько-мусульманські
суперечності, лінії напруженості між традиційними
і нетрадиційними для України релігійними формуваннями)
засвідчує вкоріненість у суспільстві потужних дезінтегруючих
чинників. А тому із внутрішньоцерковної справи релігійні
протистояння майже відразу перетворилися на загальнодержавну
проблему, актуальну як з погляду внутрішньої стабілізації,
так і з огляду на формування міжнародного іміджу України.
У цьому контексті стає зрозумілим, чому конфліктологічна
парадигма релігієзнавчих досліджень залишається актуальною
і затребуваною, незважаючи на подолання гострої фази
релігійних протистоянь. Серед науковців, які досліджують
характер і рушії конфліктів на релігійному ґрунті,
суперечності релігійно-суспільного розвитку, спричинені
перехідним станом українського суспільства, варто
відзначити доробок В.Бондаренка, В.Єленського, М.Кирюшка,
В.Перебенесюка, М.Рибачука, О.Сагана, О.Шуби. Проблеми
міжконфесійного діалогу, розбудови державно-церковних
та міжцерковних відносин у нових суспільних умовах
аналізуються в працях М.Бабія, М.Заковича, В.Климова,
М.Новиченка, О.Уткіна. Глибокі дослідження різних
аспектів релігійно-національної взаємодії, в тому
числі етноконфесійних відносин і конфліктів в Україні,
здійснюють А.Колодний, Н.Кочан, П.Кралюк, Л.Филипович,
П.Яроцький. Серед зарубіжних авторів, які розглядають
сучасні релігійні процеси у посткомуністичних суспільствах,
відзначимо праці Д.Поллака, М.Бурдо, М.Готьє, С.Рамет,
М.Томки.
Втім, спеціальний
аналіз сучасних релігійних конфліктів (їх специфіки,
типів, динаміки, структури), базований на міждисциплінарних
дослідженнях, синтезі соціологічних, релігієзнавчих,
політико-правових, соціально-філософських, етичних
надбань, становить відносно невелику частку наявного
наукового доробку. Мусимо констатувати відчутне переважання
емпіричного, фактологічного й публіцистичного матеріалу
над його теоретичним осмисленням і узагальненням.
Метою запропонованої
статті є обґрунтування специфіки релігійних конфліктів,
що вразили перехідні суспільства, найперше Україну,
в добу радикальних суспільно-політичних трансформацій,
та аналіз багатовекторного впливу таких конфліктів
на перебіг соціально-релігійних та соціокультурних
процесів.
У загальних рисах
релігійні конфлікти являють собою зіткнення суб’єктів
релігійно-церковної сфери в намірах реалізувати свої
інтереси і цінності, досягти або перерозподілити владу,
вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, внаслідок
чого релігійно-конфесійні розбіжності стають чинником
ідейної (а за певних умов політичної та етнічної)
мобілізації віруючих. Відтак на відміну від правових,
політичних, економічних конфліктів релігійні конфлікти
виділяються в окрему групу не лише за сферою свого
прояву, а й за специфікою сторін-учасників. Принаймні,
один із суб’єктів конфлікту репрезентований групою
(спільнотою, організацією) зі стійкою релігійною та/або
конфесійною ідентичністю.
Спробуємо узагальнити
специфіку модерних релігійних конфліктів, що розгорнулися
у перехідних суспільствах Європейського регіону.
Перше, на що варто
звернути увагу: модерні релігійні суперечності і конфлікти,
попри їх унікальність у кожному суспільному організмі,
у своєму виникненні й розвитку значною мірою детерміновані
глобалізаційними процесами. Кількість конфліктогенних
факторів, здатних провокувати релігійно-політичні
й етноконфесійні протистояння, неухильно зростала
протягом останніх десятиліть під впливом таких світових
процесів, як “переполяризація” геополітичного простору,
конкуренція цивілізацій різного рівня розвитку, ескалація
міжнародного тероризму та набуття ним небезпеки глобальності,
боротьба за сфери впливу та екоресурси, масова міграція
населення тощо. Ці процеси, кожен у свій спосіб, стимулюють
поширення і зростання діаспор, серед них і церковних,
що у свою чергу призводить до ескалації міжцерковних
відносин [2, 6].
Наслідком всеохоплюючих
економічних, політичних, соціокультурних змін стає
остаточне завершення доби моноетнічних, моносвітоглядних,
моно-релігійних суспільств [3, 94] і формування гетерогенного
соціуму. Цілком природно, що складно-організовані,
полікультурні й полірелігійні суспільні організми,
втягнуті в процеси модернізації, об’єктивно наражені
на іноцивілізаційні впливи, продукують численні соціальні
суперечності і конфлікти. Не дивно, що чи не всі міжцерковні
та міжконфесійні конфлікти, що виникли в українському
соціумі, хоча й породжені внутрішніми причинами, “мають
більш чи менш виражений зв’язок із зовнішнім релігійно-політичним
середовищем”, геополітичними інтересами зарубіжних
країн, а за відсутності такого безпосереднього зв’язку
– діють на відповідному тлі [4, 206]. З огляду на
те що Україна являє собою історично і географічно
нашароване порубіжжя цивілізацій, культур, релігій,
вона просто “приречена” стати тереном перетину численних
зовнішніх впливів.
По-друге, в сучасному
світі зафіксовано виразну тенденцію до ескалації і
загострення такого різновиду релігійних конфліктів,
як етноконфесійні. Останні охопили майже весь світ
– від Алжиру і Єгипту до Індії та Філіппін; від Північної
Ірландії до Близького Сходу, не обминувши і посткомуністичні
країни. При цьому істотних змін зазнали не тільки
кількісні, а й якісні характеристики цих конфліктів:
характер перебігу, вживані засоби, рівень загрози,
суспільні наслідки тощо. Перехід від латентних форм
перебігу до відкритих фізичних зіткнень, залучення
професійних та напіввійськових збройних формувань,
широке застосування сили, грубого політичного тиску,
методів партизанської війни, терору перетворили етноконфесійні
конфлікти на чинник міжнародної напруженості. Агресивний
націоналізм, нетерпимість, конфесійний шовінізм, ксенофобія
стали невід’ємними ознаками суспільного життя і свідомості.
За даними Стокгольмського
інституту світу, серед 102 збройних конфліктів, що
сталися протягом 1989–1996 рр., 96 – були внутрішньо-державними,
являючи собою гостру форму політичної боротьби; серед
27 конфліктів, означених як великі (кількість жертв
перевищила тисячу осіб), 22 точилися між ідентично
увиразненими групами – релігійними, клановими, етнічними,
регіональними тощо [5, 31]. Зрозуміло, що головними
жертвами подібних етноконфесійно-політичних конфліктів
стають не озброєні бойовики чи військовослужбовці
урядових військ, а мирне населення, єдиною “провиною”
якого є виразна етнічна чи релігійна належність. У
зв’язку з цим нагальним є дослідження та реальна оцінка
ісламського фактору в його значенні для ситуації в
нашій країні. Адже зв’язки мусульман України з одновірцями
з Лівану, Саудівської Аравії, Єгипту, Марокко, Тунісу,
Туреччини, Ірану можуть бути використані для розколу
мусульман в Україні та втягування їх у протистояння
з іншими конфесіями чи державною владою.
По-третє, повалення
комуністичних режимів країн Центральної та Східної
Європи спричинило найгостріші кризи і конфлікти саме
у православних церквах цього регіону. Східні церкви,
що десятиліттями існували в умовах тоталітарних суспільств,
і набули своєрідного досвіду адаптації та навіть залученості
до державного механізму, – опинилися у принципово
нових для себе умовах релігійної свободи, міжцерковної
конкуренції, поліконфесійності. Вихід з підпілля низки
греко-католицьких церков, відтворення католицьких
та протестантських інституцій, наростання присутності
у регіоні іноземних місій, поширення нетрадиційних
релігійних спільнот викликало гранично хворобливу
реакцію православних церков. “Падіння “залізної завіси”...
не зробило християн Заходу і Сходу ближчими одне до
одного, радше навпаки: зникнення “спільного ворога”,
який змушував їх до єдності й солідарних дій, відкрило
давні розбіжності та суперечки” [6, 9]. Тому вибух
у православному середовищі, втрата ним монолітності
після розпаду “соціалістичного табору” був фактично
запрограмований: гострі суперечності вразили православні
церкви Болгарії, Румунії, України, Росії, Молдови.
У цьому контексті
звернемо увагу і на таку обставину. Сервілізм православної
церковної ієрархії щодо колишніх політичних режимів,
залученість тією чи іншою мірою до їхньої легітимації
зумовили існування глибоких суперечностей всередині
церковної структури: між ієрархією і кліром, між кліром
і вірянами, між інтелектуальним прошарком, який убачав
у церкві різновид “внутрішньої еміграції”, і церковним
організмом [7, 42]. Як наслідок, конфлікти у православній
сфері розгорталися одночасно у вертикальній та горизонтальній
площині, тобто як у царині міжцерковних, так і внутрішньоцерковних
відносин, загострюючи тим один одного.
Новітня історія міжцерковних, міжконфесійних конфліктів
в Україні, їх соціально-історична й політична детермінація,
спроби і засоби врегулювання досить детально висвітлені
в релігієзнавчій літературі. Автор не бачить потреби
в черговий раз викладати обставини і перебіг церковних
розколів і протистоянь. Відтак варто проаналізувати
зазначені події в дещо іншому ракурсі – під кутом
зору їх соціальних наслідків. Аж ніяк не претендуючи
на повноту висвітлення проблеми, спробуємо коротко
означити деякі найвиразніші напрями впливу релігійних
конфліктів на український соціум, найперше його суспільно-релігійне
життя.
Наслідком гострої
конкуренції і протиборства церковних формувань стає
факт рішучого розподілу територій домінування, зокрема
між православною та греко-католицькою конфесіями.
Цілковито визначилися регіони, в яких домінує одна
із церков, тоді як інші вимушені задовольнитися другорядним,
а то й взагалі умовним представництвом. Якщо в середині
1990 х років ще можна було вести мову про чималі “зони
порубіжжя” двох чи більше конфесій, що провокувало
запеклішу конкуренцію між ними [8, 27], то на даний
час розподіл сфер впливу в загальних рисах завершився.
Спроби просування за межі своїх територій (наприклад,
УГКЦ та РКЦ на схід), які, власне, вже є реальністю,
перманентно загострюють релігійну ситуацію. Тому порушення
конфесійної конфігурації країни містить цілком реальну
небезпеку ескалації православно-греко-католицького
конфлікту.
Конфліктні відносини
в релігійному середовищі – за умов надто високих рейтингів
церковних інституцій у перші роки суверенності – виявилися
надзвичайно сприятливими для швидкого зрощення політичної
й релігійної сфер соціуму. Міжрелігійні та міжконфесійні
конфлікти, які відобразили у релігійній формі розбіжні
внутрішньо- і зовнішньополітичні орієнтації великих
груп населення, стали розмінною монетою у конкуренції
владних та опозиційних політичних еліт та окремих
політичних діячів, виказали потенційні можливості
роздертого суперечностями релігійного середовища до
підживлення політичної активності та творення політичних
угруповань. Як підкреслюють аналітики, спектр політичних
сил, зацікавлених у використанні релігії або ж спиранні
на неї, є дуже широким – від окремих політичних діячів,
партій і аж до не зареєстрованих офіційно, але згуртованих
захистом своїх корпоративних інтересів, регіонально-кланових
утворень та “партії влади” [4, 69]. Невипадково до
середини 1990 х років не спостерігалося особливої
зацікавленості політичних гравців у залагодженні міжконфесійних
конфліктів та виробленні зваженої позитивної програми
щодо стабілізації релігійно-церковного життя.
Політичні інституції
не можуть дозволити собі байдужості до церковного
життя, тим паче нині, в умовах розпочатої передвиборної
кампанії. Як наслідок, процеси політизації релігійних
взаємовідносин, спроби маніпулювання віруючою частиною
електорату чи не найбільше розвінчали міф про соціальну
роль церкви як інтегруючого фактору.
Міжцерковні конфлікти,
що розгорнулися в останні півтора десятиліття, справили
доволі неоднозначний вплив на відродження релігійних
інституцій в країні. Ще в середині 1990-х років представники
і світських, і церковних, і наукових кіл звернули
увагу на те, що офіційна статистика про розбудову
церковної мережі, інтенсивне зростання кількості релігійних
громад, монастирів, духовних освітніх закладів, центрів
місіонерської, благочинної, видавничої діяльності
тощо не завжди відповідає вимогам об’єктивного відображення
ситуації [8, 6]. Гостра конкуренція спонукала духовні
центри до штучного розширення інституційної мережі,
утворення її “фантомних” сегментів на кшталт фіктивних
парафій, діючих лише на папері; заснування нечисленних
релігійних громад і монастирів, з мінімальною кількістю
осіб, тільки й необхідних для реєстрації статуту.
З огляду на це навіть офіційні дані слід сприймати
з певними застереженнями і поправкою на міжконфесійне
суперництво в кожному регіоні.
Міжцерковні, насамперед міжправославні конфлікти,
принижуючи в очах вірних авторитет як українського,
так і російського православного духовенства, а то
й православ’я загалом, сприяють тим самим зміцненню
нових для України релігійних конфесій. У свою чергу
надмірна строкатість конфесійної карти України унеможливлює
продуктивний діалог між носіями різних віросповідань.
На ці виразні ознаки самоізоляції релігійних меншин,
ігнорування інорелігійних впливів, небажання встановлювати
систематичні тривалі стосунки, проводити спільні акції,
вироблювати програми взаємодії на основі доброчинності,
пацифізму, екології, охорони здоров’я громадян абощо.
Конфесії зайняті в основному своїми внутрішніми справами,
а поодинокі спільні акції здебільшого не знаходять
суспільного резонансу.
Соціологічні дослідження,
що в різні роки проводилися в Україні, підтвердили
безпосередній зв’язок ескалації конфліктних відносин
у релігійно-церковному середовищі із процесами релігійної
ідентифікації населення, зокрема обранням церковного
чи позацерковного перебування у вірі. Дані, отримані
ще на початку 1990-х років, виразно засвідчили – міжцерковні
конфлікти є найдієвішими чинниками серед тих, що стримують
потяг молоді до релігії [1, 30]. Подібного висновку
дійшли соціологи і десятиліття потому. Серед причин
неучасті віруючих в активній релігійній діяльності,
їхньої свідомої позацерковності, небажання залучатися
до релігійних організацій і громад визначальними виявилися
різні форми невдоволення (майже половини віруючих
– 49%) внутрішньоцерковним життям та міжцерковними
відносинами. Показово, що на питання про те, що саме
має змінитися в церкві, аби ви стали її вірянами,
найпоширенішою відповіддю була: “відсутність церковних
конфліктів і протистоянь” [8, 82–84]. Принаймні
соціологічні дослідження спростували міф про те, що
позацерковністть є наслідком невиразності мотивації
значної частки українців, нездатності частини віруючих
громадян адекватно зорієнтуватися в поліконфесійному
середовищі, церковних розколах і новоутвореннях. Виявилося,
що у своїй більшості позацерковні віруючі-християни
мали досить чітко сформульовані мотиви такого перебування
у вірі.
Конфлікти в сфері
релігійних переконань – на якому б рівні вони не точилися
– міждержавному, міжконфесійному, міжособистісному
– нерідко перетворюються на самостійне криміногенне
явище. Поряд з тим, що росте кількість релігійних
громад, течій і напрямів, тривають обопільні образи,
закиди про “антихристів” та “чужинців”, “розкольників”
та “експансіонерів”, “растриг” та “окупантів”, “сектантів”
та “відступників”. Усе це не тільки ображає релігійні
почуття та загрожує розпаленням релігійної ворожнечі,
а й зумовлює ескалацію злочинів проти особи або громадського
порядку. Як відмічають правознавці (М.Палій, А.Тарасенко,
В.Джунь), поліконфесійність України є досить вагомим
каталізатором нормопорушень, особливо у сфері протидії
традиційних і нетрадиційних конфесій, порушення юридичних
принципів формальної рівності стосовно неорелігійних
течій та закордонних місій. Досить загрозливими в
цьому контексті постають різноманітні вияви релігійного
фанатизму, який є не просто криміногенним, а й віктимним
чинником.
Підбиваючи підсумки,
зазначимо, що міжконфесійні конфлікти в Україні постали
реальним віддзеркаленням складного, суперечливого,
розшарованого українського соціуму; за кожним із конфліктуючих
суб’єктів стоїть цілком певна соціальна сила, цілком
усвідомлені геополітичні та геоконфесійні інтереси,
власне бачення перспектив соціального розвитку, своя
система цінностей, умонастроїв, симпатій та антипатій.
Прикметною рисою модерної релігійної ситуації в країні
є те, що встановилися відносини “неконструктивного
співіснування”. Який сенс вкладаємо у це словосполучення?
Мається на увазі, що, попри подолання гострої фази
конфліктних стосунків (насамперед міжправославних
та православно-греко-католицьких), глибокого порозуміння
і зближення між суб’єктами релігійної сфери наразі
не спостерігається. Навпаки, культивується певна настороженість
і навіть підозра щодо посягань тієї чи іншої церкви
на “канонічну територію”, “підривну” прозелітичну
діяльність, змову з політичними угрупованнями чи місцевими
органами влади тощо.
У сучасних умовах
роль соціально-психологічних та організаційних механізмів
ескалації релігійних конфліктів є потенційно дієвою.
Тому полегшені зітхання про стабілізацію в релігійній
сфері і подолання піку міжконфесійної конфронтації,
цілком можливо, є передчасними. Ми стаємо свідками
досить складної ситуації, за якої міжцерковні конфлікти,
по суті, не знаходять свого розв’язання, а лише набувають
латентних форм, а відтак рано чи пізно загрожують
черговими сплесками.
ЛІТЕРАТУРА
1. Перебенесюк В.П., Бекешкіна І.Е. Соціальні конфлікти
і молодь. – К., 1994.
2. Саган О.Н. Вселенське православ’я: суть, історія,
сучасний стан. – К., 2004.
3. Филипович Л. Правові проблеми буття релігійних
меншин в Україні // Релігійна свобода: гуманізм і
демократизм законодавчих ініціатив у сфері свободи
совісті (міжнародний і український контекст). – К.,
2000.
4. Курас І.Ф., Рибачук М.Ф. та ін. Релігія і політика
в сучасній Україні. – К., 2000.
5. Аклаев А.Р. Этнополитическая конфликтология: Анализ
и менеджмент. – М., 2005.
6. Релігійна свобода і права людини: Правничі аспекти:
У 2 х тт. – Львів, 2001. – Т. 2.
7. Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква.
Молодь. – К., 1996.
8. Бондаренко В.Д., Єленський В.Є., Журавський В.С.
Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації.
– К., 1996
