НА ГОЛОВНУ  |  НОВИНИ  |  ПРО ІНСТИТУТ  |  НДР  |  ПУБЛІКАЦІЇ  |  КОНФЕРЕНЦІЇ  |  КОНТАКТИ  |  КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ

Публікації

Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

2005 рік

Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2005. - № 50.

__________________________________________________________________________

Н.В. Радіонова, кандидат філософських наук, м. Харків

ЖУРНАЛ ЯК ФОРМА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ НА СЛОБОЖАНЩИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ



Для всебічного вивчення філософських процесів, що розгорталися на Слобожанському терені в ХІХ ст., важливе значення має відтворення того духовного середовища, що зумовлювало особливості, орієнтири та пріоритети розвитку філософії, визначало її як “київську”, “львівську” чи “харківську” та ін. І в цьому сенсі регіональна і особистісна визначеність філософії багато в чому залежить від культурного середовища, в якому відбуваються її становлення та розвиток. Тож актуальним є аналіз тих соціокультурних синтезів, які сприяли становленню традиції філософування в даному регіоні, та ще не стали предметом особливої уваги вітчизняних дослідників, за винятком О.І. Борзенька, В.С. Горського, В.М. Нічик, М.Л. Ткачук та ін.

Особливо широке поле для дослідників історії розвитку філософської думки та Слобожанщині становлять періодичні видання і, передусім, ті журнали, що їх видавав Харківський університет. Найбільшої уваги з огляду вивчення специфіки харківської філософії заслуговують “Записки Харьковского университета”, “Украинский вестник”, “Украинский журнал” та “Вера и разум”. У них знаходимо не лише першодруки професорських праць, але й значну кількість перекладів з філософської проблематики, а також матеріали з історії університету, програми, плани навчальних курсів з філософії.

Завдяки педагогічній та науковій діяльності перших професорів Харківського університету до традиційного живого філософування, яке визначало філософську культуру регіону на початку ХІХ ст., залучаються теоретичні філософські конструкції. Насамперед впадає в очі прагнення європейських філософів до популяризації філософії. Не дивно, що відсутність нормальних умов для розвитку професійної філософії як у стінах Харківського університету, так і загалом на теренах російської імперії, сприяло духовному вибуху філософської творчості в інших сферах соціокультурних практик, які прямо чи опосередковано сприяють популяризації філософських ідей на Слобожанщині. Це висуває на передній план проблему культурологічних синтезів, у надрах яких розвивається філософська думка. Однак вихід творчого потенціалу філософії в нефілософські, за своєю суттю, соціокультурні практики змушує нас звернутися до визначення ціннісних приоритетів тогочасного суспільства. Слід зазначити, що важливі імпульси для концептуального оформлення теорії цінностей як комплементарного синтезу різноманітних підходів виходять не тільки з комунікативно-компетентного дискурсу, але й із різних соціокультурних практик, які структурують цінності в габітус. Тож дослідження тих метаморфоз, що їх зазнала філософія впродовж своєї історичної розбудови в такому регіоні України, як Слобожанщина, де в ХІХ ст. було відкрито університет (спочатку як польський), розкриває роль ціннісних орієнтацій і комплементарно обґрунтованої теорії цінностей у формуванні мультикультурних синтезів та інтелектуальної адаптації. Адже не можна взагалі належним чином зрозуміти “механізми” філософського знання, не визначивши культурно-історичних передумов, ідейно-теоретичної платформи, конкретних ініціаторів та не виявивши внутрішніх “пружин” її переорієнтації на нетрадиційні форми буття, котрі виводять за межі теоретичного наукового мислення в екзистенціально-аналітичну площину.

Однією з центральних причин переорієнтації філософії на журналістику, літературу та інші нефілософські форми діяльності були нескінченні урядові напучення щодо викладання філософії та так звана турбота уряду, який, щоб вберегти юнацтво “від звабливих мудрувань новітніх філософських систем” [8, 44], заборонив викладання усіх філософських курсів, крім психології та логіки, ввіривши їх викладання професорам богослов`я (1850 р.). Проте примусові обмеження, як показує практика, навпаки, стимулювали потяг до філософування у нетрадиційних та неінституційних формах. “Як не дивно”, – пише М.Ткачук, – але ствердженню духовно-академічної й університетської філософії в якості важливих феноменів вітчизняної філософської культури значною мірою сприяли ті самі особи, що водночас виступали її гонителями, адже добре відомо, що чим сильніша заборона, тим дужчий потяг до забороненого, а надто, коли йдеться про те, чого заборонити чи знищити неможливо в принципі – про людську духовність, про запитування смислу в існуючого, про таїнне життя мислення, в акті якого людина завжди зберігає свою свободу й самість, про той нездоланний філософський Ерос, що одвіку народжує диво філософування” [8, 50].

Першим російським літературним журналом не тільки у Харкові, але й на Україні в цілому був сатирично-гумористичний журнал “Харьковский демокрит”, який видавався з січня по червень 1816 р. Засновником і видавцем його був місцевий літератор, журналіст, що закінчував курс навчання у Харківському університеті, – В.Г. Маслович (1793–1841). У різних джерелах можна натрапити на свідчення, що на час заснування журналу В.Г. Маслович мав ступінь доктора наук Харківського університету [13, 109]. Та слід зауважити, що, навчаючись в університеті, студенти могли здобути звання кандидата, а закінчити університет, здобувши докторський ступінь. Журнал дістав свою назву під впливом петербурзького “Демокрита” (1815 р.). Проте був першим часописом, який друкував українські літературні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше й “Украинским вестником” і “Вестником Европы” та іншими журналами [14, 95]. Авторами журналу були місцеві літератори, серед яких – Г.Ф. Квітка-Основ`яненко, О.О. Палицин, О.Сомов, І.І. Срезнєвський, Р.Т. Гонорський. Цілком можливо, що В.Маслович мав змогу залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал силами харківських авторів. Головною метою видавця було розбудити внутрішній потенціал Слобожанщини, про що він пише в першому номері часопису в замітці “Від видавця”: “За обов`язок особливий уважаю згадати про те, що цей журнал буде наповнюватися лише творами нашого краю. Видавець дозволяє собі поміщати й надруковані п`єси, але тільки ті, автори яких належать нашому краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-друге, аби цілком дотриматися назви “Харьковского Демокрита” [12, 3]. Свідченням цього були численні матеріали журналу, які демонстрували українську орієнтацію часопису. Журнал мав три відділи: “Поезія”, “Проза”, “Суміш”, але величезну перевагу надавав поетичним жанрам. Аналізуючи літературний зміст журналу, О.І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси просвітницького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм. Головна ідея опублікованих у ньому творів полягала в утвердженні природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття. Утвердження цієї загальної філософської просвітницької концепції здійснювалося в розробці конкретних тем: у викритті хабарництва й продажності суду, духовної обмеженості панівних соціальних станів населення, пристосовництва, кар`єризму. Однак гумористична спрямованість журналу рідко мала виразну суспільну адресу, найчастіше зачіпаючи загальну морально-етичну проблематику [3, 57].

Одночасно з “Харьковским Демокритом” почав своє існування “Украинский вестник” (1816–1819 рр.) – перший на теренах України літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник. Упродовж чотирьох років його видавали Г.Ф. Квітка-Основ`яненко, Р.Т. Гонорський, Є.М. Філомавітський. Журнал орієнтувався переважно на місцевого читача, публікуючи матеріали з української проблематики та життя регіону, завдяки чому мав великий попит серед слобожан, його передплачували всі гімназії й училища Харківського навчального округу. Крім того, з надрукованого у № 9 за 1816 рік списку передплатників, можна зробити висновок, що географія журналу доволі різноманітна: тут і губернські міста – Полтава, Чернігів, Одеса, Вороніж, Рига, Астрахань та ін., і повітові містечка – Бєлгород, Ізюм, Хорол та ін. Журнал передплачували також у С. Петербурзі та Москві. Його структура, яка змінювалася протягом першого року видавництва, набрала остаточного вигляду: наукові праці розміщувалися в першому відділі “Наукові статті”, художня література – другому (“Красне письменство”), краєзнавчий матеріал – у третьому (“Харківські записки”), листування з читачами, бібліографічні матеріали – у четвертому (“Суміш”). Незважаючи на досить струнку й логічну будову часопису, редакторам не вдалося цілком дотриматися чистоти розділів, а відтак наукові праці, особливо філософські розвідки, були розкидані в усіх його частинах. Підбираючи наукові матеріали, видавці спиралися здебільшого на університетських науковців, які надавали їм тексти доповідей, виголошуваних ними на щорічних урочистих зборах університету, які розпочинали й закінчували навчальний рік.

На сторінках журналу розгортається гостра дискусія щодо філософських поглядів Канта. Згадаємо, що на початку ХІХ ст. вчення Канта стає в Україні значно відомішим і привертає увагу не лише прихильників, але й критиків. Так, проф. В.М. Нічик серед критиків кантівського вчення називає П.Лодія, Т.Осиповського, Є.Філомофітського, П.Шумлянського [7, 171]. Останні критикували Канта за апріоризм і суб`єктовизм, особливо багато нарікань серед українських мислителів, що тяжіли до природознавства, викликало кантівське вчення про простір і час. Низку критичних статей, спрямованих проти філософії Канта, було надруковано на сторінках журналу. Зокрема, П.Гулак-Артемовський переклав для журналу статтю відомого польського мислителя Я.Снядецького “Про філософію”, в якій поряд із захистом вчення французьких просвітників ХVІІІ ст. дається розгорнута критика філософії Канта.

“Украинский вестник”, друкуючи філософські розвідки, не обійшов увагою й Г.С. Сковороду. У 1817 році в № 4 редактори часопису вмістили дві статті про цього мислителя, які викликали широкий резонанс серед дослідників його творчої спадщини. Автор першої – професор Харківського університету Густав Гесс де Кальве, палкий прихильник філософських ідей Г.С. Сковороди; другої – І.Ф. Вернет, який був особисто знайомий зі Сковородою і навіть наслідував стиль його життя, але його філософську концепцію сприймав досить критично. Неабиякий інтерес викликають і твори І.Вернета (наприклад, нарис “Ще декілька моїх спогадів”, 1816 р., № 8, № 10), в яких відчувається вплив філософських поглядів Сковороди. Цікавим є й той факт, що Вернет, будучи уродженцем зовсім іншої землі й вихованцем іншої культури (Вернет Іван Пилипович – Верне Жан – народився близько 1760 р. у Франції (Монбейяр), помер 1825 р. у Харкові – письменник, широко відомий у Харкові з 1810 р.), уподобав Слобожанщину як другу батьківщину. Він закінчив Тюбінгенський колегіум, де його готували до пасторської праці, досконало знав французьку, німецьку, російську й латинську мови, але за способом життя дуже скидався до українських мандрівних учителів, філософів і проповідників, яких чимало було в тодішньому українському середовищі. Його твори являють собою зразки ліричної прози, зорієнтовані, з одного боку, на швейцарську філософсько-літературну школу, передусім на вчення Ж. Ж. Руссо, з іншого – на досить популярну в той час “Сентиментальну подорож” Л.Стерна. Характеризуючи метод і стиль І.Вернета, дослідники І.Д. Багалій та Д.П. Міллер писали: “Якого б сюжету він не торкався, він завжди робив відступи в бік легких філософських роздумів, літературних бесід, пройнятих риторикою й почасти сентиментальністю. Зрозуміло, що вплив подібних статей не міг бути особливо значним. Це був, так би мовити, фейлетоніст свого часу, що писав легким стилем, володів чисто французькою літературною освітою; його читали; він був відомим і навіть популярним; його охоче запрошували до себе, тим більше, що він потім публічно дякував своїм гостинним господарям. Але цим справа і обмежувалася – особливо глибоко його вплив не йшов” [1, 787]. Друкувалися в науковій частині часопису й переклади (наприклад, “Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18 дня” – 1817, № 7, № 9). Згадаймо, що саме захоплення ідеями французьких просвітників та певне вільнодумство, що віяло від журналу, спричинило його закриття цензурою після виходу №12 за 1819 р. На сторінках часопису з`явилися й переклади праць відомих німецьких науковців Вінкельмана та Гердера. Але здається, що переклади з західноєвропейських мов друкувалися тут лише з метою продемонструвати тотожність матеріалів харківських авторів з світовою науковою традицією. Проте перекладам з польської відводилося дедалі більше місця, особливо з появою серед співробітників часопису П.Гулака-Артемовського, який водночас був лектором польської мови в Харківському університеті.

Майже протягом всього періоду існування часопису в ньому були широко представлені історичні праці, зорієнтовані на вивчення історії України. На особливу увагу заслуговують ґрунтовні розвідки Іллі Квітки “Про малу Росію” (1816 р., № 1–3), І.Срезневського “Слов`янська міфологія, або Про богослужіння руське за язичництва” (1817 р., № 4, № 5) та ін. Тогочасне суспільне та культурне життя Слобідської України жваво відображувалося “Украинским вестником” у розділі “Харківські записки”. У такий спосіб редактори часопису сприяли розширенню соціокультурного простору Слобожанщини, знайомлячи читачів часопису в інших регіонах з місцевим культурним життям. Тут друкувалися протоколи засідань Філотехнічного товариства, звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, листування голови попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г.Ф. Квітки з покровителькою цього навчального закладу імператрицею Марією Федорівною тощо. Важливе місце в хроніці місцевих подій посідали відомості про університет. Освічуючи події університетського життя, починаючи від урочистих заходів, довідок про нові призначення, списків студентів та некрологів викладачів, часопис вміщував і повідомлення про книжки, що вишли з друкарні університету. Отже, “Украинский вестник” опосередковано сприяв консолідації місцевих культурних осередків навколо університету.

Регулярні відомості з місцевого культурного життя, а також інформація про події за кордоном подавалися й на сторінках місцевої газети “Харьковские известия” (1817–1823 рр.), видавцем якої був професор російської словесності Харківського університету А.А. Вербицький (1788–1859 рр.). Газета систематично друкувала різноманітні повідомлення, серед яких – оголошення власників книгарень про нові книжки. Наприклад, в № 1 за 1821 р. вчитель Харківської гімназії С.Єсикорський пропонує придбати перекладений ним твір Фіхте “Яснейшее изложение, в чем состоит существенная сила Новейшей Философии”.

У 1824–1825 рр. у Харкові виходив “Украинский журнал” – літературно-науковий і громадсько-політичний двотижневик, задуманий О.В. Склабовським, котрий став його видавцем-редактором, як продовження “Украинского вестника”. Однак посилення реакції наприкінці царювання Олександра І та релігійно-містичні захоплення самого Склабовського негативно позначилися на напрямі журналу [6, 42]. Майже кожен номер журналу містив статті релігійно-проповідницького характеру, в яких філософське осягнення дійсності поступалося релігійній концепції світобудови [15, 5]. З огляду на значну кількість релігійно-містичних та теологічно-проповідницьких матеріалів можна стверджувати, що “Украинский журнал” відображував загальний рівень суспільної свідомості того часу. Міністерство освіти було вже передано під контроль духовенства й перетворено на Міністерство Духовних Справ і Народної Освіти. Зміни, які охопили систему освіти в імператорській Росії, не оминули й університет. Цензурний комітет, що давав дозвіл на вихід у світ “Украинского журнала”, очолював декан філологічного факультету, професор і протоієрей П.Г. Могилевський, наукові праці якого наскрізь пронизані віддано-богословським пафосом. Так, стаття “Про користь, що виникає від читання Святого письма” витлумачує мудрість на основі закарбованого у Біблії Слова Божого: “немає істинної мудрості, окрім тієї, яка походить від Бога, мудрості, що посилається з небес і яка полягає в цій священній книзі, що має в собі глаголи життя вічного” [11, 54]. Віддаючи перевагу Святому Письму й справі виховання людини, П.Г. Могилевський пише, що “філософія ніколи не зробить людину такою, якою вона бажає бути і повинна стати… Навпаки, Святе Письмо є єдиною скарбницею істини та пізнання, необхідного людині” [11, 53, 61]. Здається, що з метою продовження ідей щойно процитованого автора було надруковано переклад листа Сен-Мерана до графа де Поліньї (№ 11, 1824 р.). Критично оцінюючи новітні філософські системи, автор листа висловлює думку, що мораль існує лише в царині релігії і так було за всіх часів, “поки новітня філософія не зруйнувала релігійного підґрунтя й не знищила всієї моральності”. Дехто з авторів “Украинского журнала” навіть звинувачує філософів у легкодумстві та пропонує їм звернутися до пізнання Божественної Істини, якщо вони справді бажають удосконалити людську природу [10, 154]. Отже, посилаючись на релігійні цінності як на вищі цінності, саме з яких і має розвиватися філософське умоспоглядання, “Украинский журнал” мав за мету передусім “поширення правильних і ясних понять про благочестя і християнські доброчинності… маючи при тому на увазі й інші частини наук і мистецтв, що освічують розум і безпосередньо впливають на мораль” [9, 8].

Поруч зі статтями, що мали богословські ухили, на сторінках журналу було опубліковано важливі для свого часу наукові праці з природничих, історичних та економічних наук: вони становили інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Наприклад, надрукована у № 19–20, 21 за 1824 р. праця “Про астрономію”вихованця Харківського університету П.А.Затеплицького, який протягом трьох років (1821–1823 рр.) стажувався у західноєвропейських університетах, де здобув прихильність провідних науковців того часу – Лапласа, Біота, Гумбольдта – та витримав іспит і здобув звання доктора філософії, зорієнтована на науково-філософське осягнення людиною Всесвіту. У праці О.Склабовського “Про користь і мету поезії” (№ 16–17, 1824 р.) відчувається вплив філософії Аристотеля.

Доводиться констатувати, що з припиненням “Украинского журнала” розпочинається занепад періодичних видань у Харкові. Крім того, видавнича справа ускладнюється внаслідок прийняття 1826 р. “Цензурного уставу”, який заборонив редакторам періодичних видань приймати до друку твори, де прямо або опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління, а також твори, в яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе писання. Заборонялася вся логічна й філософська література, як така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями новітніх часів” [4, 331].

У складних умовах у середовищі харківських інтелектуалів визріває думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою “Украинский альманах”, який вийшов у світ з університетської друкарні 1831 р. За задумом упорядників І.Срезневського та І.Розковшенка, “Украинский альманах” мав відродити традиції, започатковані “Украинским вестником”. Тож до друку приймалися праці українською мовою або пов`язані з українською тематикою. В умовах заборони української журналістики в Росії альманах постав своєрідним рупором українського культурного життя та започаткував цілу низку подібних видань в Україні. Безсумнівний інтерес для дослідників історії Слобожанського краю та україніки в цілому мають надруковані на сторінках “Украинского альманаха” праці І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського, Є.Гребінки, О.Шпигоцького та ін.

Хоча в періодичних виданнях Слобідської України філософська тематика посідала поважне місце, але місія їх авторів зводилася переважно до популяризації філософських ідей. А та невелика кількість письменників, що мала справжню філософську освіту, обстоювала два протилежні напрямки: одні намагалися пристосувати традиції німецького ідеалізму до сучасних потреб регіону, інші висловлювали енергійний спротив будь-яким філософським традиціям, бо єдиним джерелом достовірного знання вважали позитивні науки. Водночас доводиться визнати, що жоден із згаданих журналів та альманахів не мав своїм безпосереднім предметом теоретичне філософування. Але всі вони сприяли духовному пробудженню краю, а відтак і появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розвитку філософського спілкування на Слобожанщині ХІХ століття.

За свідченням Д.Багалія, історичною й культурною особливістю Слобожанщини кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., яка пояснює наближеність університетської та духовної філософії, був міцний зв`язок духовенства зі світським середовищем. Пояснення цього явища криється в тому, що духовенство та світські особи черпали знання з єдиного джерела; священників обирали безпосередньо прихожани; зусилля духовенства та світських осіб однаковою мірою об`єднувалися навкруги шпиталю [2, 18]. Внаслідок цього світське середовище було пройняте релігійними інтересами, а духовенство не являло собою замкнутого кола, виявляючи постійну турботу про розумове та моральне вдосконалення всього народу, виходячи за межі власне церковних інтересів [2, 21]. Тож цілу низку цікавих публікацій знаходимо на сторінках “Историко-статистического описания Харьковской епархии” архієпископа Харківського Філарета (Гумилевського) з п'яти розділів, що містять богословські статті, проповіді, архівні матеріали не тільки з церковної, але й з громадянської історії Слобожанщини, котрі сприяли поширенню християнства і становленню релігійно-філософської думки в регіоні. За цю поважну працю архієпископа Філарета Д.Багалій пропонує вважати Нестором (літописцем) слобідсько-української церковної історії.

Надзвичайно важливу сторінку в історії релігійно-філософської думки на Україні залишив харківський журнал “Вера и разум” (1884–1917 рр.), який видавала Харківська духовна семінарія. По суті, це – перший філософський журнал у Російській імперії, який зосередив навколо себе провідні філософські сили того часу не тільки України, а й усієї Російської імперії. На його сторінках розгорталось філософське спілкування, яке за масштабом та географією не поступалося академічним журналам. “Вера и Разум” не втратив своєї популярності, коли 1889 р. під редагуванням М.Грота з`явився філософський журнал “Вопросы философии и психологии”, який упродовж тривалого часу був науковою трибуною для філософських дискусій. Заснував цей часопис, що виходив двічі на місяць, архієпископ Харківський й Охтирський Амвросій. Журнал складався з двох відділів – богословського та філософського. У філософському відділі публікувалися дослідження в галузі філософії, історії філософії, психології, біографічні відомості про різних мислителів, переклади філософських творів. З журналом активно співпрацювали вчені Харківського університету, передусім професори-протоієреї Т.І. Буткевич, М.С. Стелецький, професори Ф.Зеленогорський, В.Надлер, М.Остроумов та ін. Досить широко представлені праці київських духовно-академічних і університетських філософів. Наприклад, професор Київської духовної академії П.І. Линицький на сторінках “Веры и Разума” надрукував понад сорок наукових праць. На його сторінках регулярно виступав професор Московської духовної академії В.Д. Кудрявцев-Платонов. Отже, “Вера и Разум” стає основним періодичним виданням на Слобожанщині, на сторінках якого відбувалося жваве філософське спілкування. Часопис інтегрує у своєму лоні всі помітні наукові сили, стимулює розвиток української наукової думки, об`єднує українське філософське товариство, гідно репрезентуючи його перед світом.

Важко переоцінити ту роль, яку відіграли харківські періодичні видання, альманахи та перший фаховий філософський журнал “Вера и Разум” у формуванні культурних та філософських ландшафтів Слобожанщини ХІХ ст. Ці періодичні видання на кожному з етапів суспільно-історичного процесу виконували функцію популяризатора громадсько-політичної думки, нових філософсько-естетичних ідей, мистецьких напрямків. Крім того, для українців, що протягом віків були позбавлені власної державності та зберігали свою національну самобутність виключно у сфері культури, проблема місця й ролі періодичних видань у громадсько-політичному і культурно-мистецькому житті набирає додаткової ваги. Саме тому надзвичайно важливими лишаються завдання подальшого освоєння української періодики.



ЛІТЕРАТУРА


1. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования. – Т. 2.
2. Багалей Д.И. Характеристика просветительной деятельности Харьковского университета в первое десятилетие его существования // Очерки из русской истории. – Харьков, 1911. – Т. І.
3. Борзенько О.І. “Харківський Демокріт” як феномен українського просвітництва // Українська періодика: історія і сучасність. – Х., 1998.
4. Из “Цензурного устава 1826 г.” // Федченко П.М. Матеріали з історії української журналістики. – К., 1959. – Вип. 1.
5. Кейкутов А. У чому полягає справжня мудрість людини // “Украинский журнал”. – 1825. – № 16.
6. Лосиевский И.Я. Русская лира с Украины: Русские писатели Украины первой четверти ХІХ века. – Х., 1993.
7. Нічик В.М. Києво-Могилянська академія і німецька культура. – К., 2001.
8. Ткачук М.Л. Київська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст..: методологічні проблеми дослідження. – К., 2003.
9. “Украинский журнал”. – 1824. – № 1.
10. “Украинский журнал”. – 1824. – № 4.
11. “Украинский журнал”. – 1824. – № 8.
12. Харьковский Демокрит. – 1816. – № 1.
13. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна за 200 років. – Харків, 2004.
14. Шевченко П.Я. “Харьковский демокрит” // Радянське літературознавство. – 1957. – № 4.
15. Якимович В. Про відношення просвіти, моралі й політики до істин одкровення // “Украинский журнал”. – 1824. – № 7.



 

<<< Повернутись на попередню сторінку

 

 

 
     © 2003 Інститут Філософії НАН України. Всі права застережено.
розробка: Beleven Web Studio