Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Проценко Е.Б. викладач Краматорського економікогуманітарного
інституту
Історико-правове виховання віруючої молоді
(від теогонічного мислення до "божественного правосуддя")
В умовах релігійного відродження, коли в демократичній Україні
постійно зростає стійкий інтерес до теологічних знань і
богословських теорій, актуалізується педагогічне завдання
виховання у школярів, учнів і студентів раціонального ставлення
до сакральних проблем християнської етики. Викладачі, науковці
та педагоги, які безпосередньо причетні до виховної роботи,
покликані мати ситуативні контакти з релігійним оточенням,
зобов'язані навчати юнаків і дівчат шанобливого ставлення
до моралі та права, віри й релігії, культури та світогляду,
гуманістичного за історичними витоками. Тому виховні завдання,
програми лекцій та семінарів, розроблені для втілення в
навчальний процес цих гуманістичних ідей, мають неухильно
враховувати деякі нюанси релігійного правознавства.
Особливістю правового виховання молодого покоління, яке
має духовний потяг до релігійних знань, гіпотез і концепцій,
є передусім те, що молодь повинна розрізняти правознавчу
науку та освіту, пізнавально редуковану до богословських
вчень. Перед правовою наукою ставиться пріоритетне завдання
навчити талановиту молодь продуктивного мислення в дослідній
царині релігійної сфери. Богословська освіта як складова
вітчизняної думки з релігійної проблематики, безперечно,
має здійснюватись шляхом дозованої передачі юнакам і дівчатам
історикотеоретичних знань, які містили б парадигмічні мотивації
та концептуальні орієнтації.
Ще однією особливістю правознавчої освіти як квінтесенції
дидактичної педагогіки є виховання у мирян, пастви і священнослужителів
раціонального ставлення до юридичних норм і положень чинного
законодавства України. Але не завжди, тому що законодавчий
простір треба коригувати і уточнювати, якщо цього вимагають
історичні обставини та соціальні умови. Педагогічна діяльність
у цьому стратегічному і тактичному напрямі, стійким опертям
якої є здоровий глузд і консенсусний розум, має передбачати
додатково наукові розробки саме тих етичних і моральних
цінностей, які, дотикаючись правових вимог чинного законодавства
з релігійних питань, покликані забезпечити гармонійні відносини
між релігійними конфесіями та сектантськими громадами. Допитлива
молодь, котра відчуває в собі духовний злет і наукові прагнення
до богословських учень, має бути різнобічно ознайомленою
з нормами і правилами християнської етики, моралі, поведінки,
щоб прагматично орієнтуватися в релігійному вимірі.
Ці та інші проблеми, що актуалізуються в теологічному світогляді
віруючої молоді, слід ретельно вивчати для того, щоб, звертаючись
до богословських учень, доктрин, концепцій і теорій, правильно
визначати імперативне ставлення молодіжного інтересу до
юридичного спектру теологічних проблем. Такий підхід означає,
наприклад, порівняльний аналіз світської та церковної юрисдикції,
моралістичної і правознавчої думки, тільки, передусім, з
обов'язковим урахуванням історичного досвіду та сучасної
філософічності. З огляду на ці зазначені в прологовій ремарці
методологічні роз'яснення продовжимо стислий виклад теоретичних
розмислів про юридичне виховання, правову освіту та релігійне
навчання віруючої молоді.
Розпочнемо з теологічного космізму, в міфологічних надрах
якого, зокрема у світоглядному мисленні шумерської цивілізації,
знаходимо афористичні лаконізми стародавніх спогадів про
імперативне верховенство державної влади, насамперед законодавчої.
Виявляється, як цілком резонно зауважує І.В. Вайнтруб, що
теократична божественність шумерського універсуму підпорядковувалася
таємничим законам "Ме". Вони, за релятивними припущеннями
стародавніх легенд і міфів Месопотамії, здійснювали справедливе
правління земним і космічним Всесвітом, рухом планет Сонячної
системи та епізодичним повтором життєвих циклів. Ось чому
тріада шумерських богів: Ан (батько, володар Неба), Енліль
(бог Вітру) та Енкі (правитель Океану) - сини Ана - була
підвладна космологічним законам "Ме", порушення яких унеможливлювалося
за космологічними принципами [1, 15].
У зв'язку з цим нагадаємо про клинописний текст, розшуканий
у шумерському місті Ніппурі та опублікований у 1914 р. У
цьому тексті йдеться про термінову нараду, що відбулася
між Ану, Енлілем та Енкі з питань започаткування шумерської
цивілізації як прообразу земного Всесвіту, а також заснування
п'яти стародавніх міст: Еріду, Бідтібірта, Лараку, Сіппару,
Шуруппаки. Згодом, як можна здогадуватися на підставі дешифрованої
таблиці (четверта за порядковим номером), шумерські боги
вирішили знищити майже всіх жителів Месопотамії семиденним
потопом, від грізної стихії якого зумів вберегтися один
лише Зіудсудра. Про ці катаклізми він був попереджений богом
Еа, а тому збудував рятівний ковчег, завдячуючи якому й
домігся рятівного спасіння (перегук з біблійним ковчегом
Ноя).
За шумерськими міфами, праісторія земної цивілізації розпочинається
з глиняних скульптур прадавніх людей, які були виготовлені
з благодатного ґрунту, що містився під водною поверхнею
світового океану. Енкі та богиня-матір Нінмах виліпили статуетки
на взірець космічних богів, одухотворивши їх, між іншим,
з досить утилітарною метою - "лулу" - слугувати богам. Земний
статус первісного "Homo sapiens" являв собою максимальні
обмеження, в чомусь ідентичні з правовим велінням рабської
покори, розрахованої на довічне ув'язнення в "Ме" - полоні
космічного законодавства. Щоправда, вже дещо пізніше "володар
Землі" Бел дозволив шумерським пращурам жити в достатку,
тільки менший відтинок часу, ніж космологічні божества [2,
87].
Для релігійної педагогіки, адаптованої до інтересів та потреб
студентської і шкільної молоді, в тому числі для вихователів
або вчителів, важливо, схоже, достеменно знати, що ускладнення
світоглядних форм теогонічного мислення в своєму історичному
розвитку свідчить про міфологічне звеличення статусу "божественного
правосуддя" та приниження благочесності людського розуму.
На цьому наголошується, наприклад, у тексті № 4561 Ніппурського
архіву, опублікованого 1915 р. академіком Ленгдоном, згідно
з висновками якого для "Homo sapiens" встановлюється природна
смертність, а не довільно інтерпретоване семітами та християнами
Передньої Азії праведне умертвіння грішної людини за велінням
Божим [4, 85].
Чималий внесок в умисне, якщо не більше, спотворення гуманістичного
спрямування так званих космічних законів на досить сумнівну
користь "божественного права" зробили ідеологічні патріархи
семітської та християнської віри. З Біблії дізнаємося, наприклад,
що від одного з синів Ноя, ще точніше, від Сіма, мав сімейне
походження Ферах, тобто законний батько родоводу єврейського
народу Авраам, який з шумерського Уруку переселився у Стародавню
Халдею, а вже з неї - в Ханаан (сучасну Палестину). За ним,
майже бездоганно дотримуючись принципу кровної спорідненості,
переселяється Ісаак з сином Іаковом, так званим Ізраїлем
Багатоборцем. Один із дванадцяти синів Іакова, а саме Йосиф,
був проданий своїми братами в єгипетське рабство, під час
ув'язнення в якому здобув посадовий чин державного службовця
і головного радника фараонів Сета I та Рамзеса II (область
Гозен, розташована у східному напрямку від нільської притоки
Таніса). Єгиптяни використовували євреїв на будівництві
зрошувальних систем і розширенні іригаційного землеробства.
Для поліпшення життя єврейського народу, за біблійною міфологією,
в Стародавній Єгипет Всевишній Творець посилає Мойсея з
братом Аароном (приблизно 1320 р. до народження Ісуса Христа).
У період царського правління Менефта (сина Рамзеса II) єврейські
біженці, переправившись через Червоне море, поселяються
на Сінайському півострові (нині Гебель Муза чи, можливо,
Гебель - Серебаль). Запобігши повстанню і знищивши понад
3 тис. євреїв, Мойсей "уклав з Богом" релігійний заповіт
(союз), щоб започаткувати основи майбутнього законодавства
[5, 3441].
Мойсеєве законодавство, відоме як етична, моральна та правова
інтерпретація теософської концепції Біблії, містить десять
основних заповідей (іудейська моральність), настанови про
святенництво (богослужіння, звичаї, обряди, облаштування
способу життя, церковний статут). Головним принципом цього
законодавства було визнано моральне і релігійне право на
рівнозначну відплату за скоєний злочин ("око за око" чи
"зуб за зуб"). Бог Ієгова, який визволив народ Ізраїлю з
єгипетського полону, проголошувався верховним правителем,
іудейським царем, а територія Ханаану (Палестина), що мала
зазнати військової агресії, переходила до приватної власності
єврейського бога та ізраїльського народу. З огляду на теократичний
статус Ізраїлю, що тільки-но започатковувався, будь-яке
ідолопоклоніння, тобто язичницьку віру, вважали караним
злочином. Саме відтоді вигнання за межі країни всіх тих,
хто сповідував "чужих богів", належить до переліку моральних
чеснот сакрального обов'язку. Нащадки родоводу Левіта -
левіти - виконували посередницьку роль між Богом, державою
та суспільством. Територія Ханаану підлягала розподілу на
дванадцять земель та вісімнадцять міст, а ізраїльський народ
визнавався схильним до гріхів і спокус. Через це його почали
іменувати "рабом божим", власне, тією людністю, яка постійно
заохочувалася до священної війни з Ханааном, щоб отримати
в приватну власність і володіння завойовані в майбутньому
землі, що успадковувалися від кровних батьків.
Як бачимо, мойсеївське право майже остаточно витісняє і
замовчує космологічний родовід природних законів. Приблизно
з цього часу воно довільно, помилково чи умисно цурається
навіть згадки про космологічне законодавство ойкуменного
буття та рівноправні принципи соціального благоустрою. Утаєний
від людського зору та почуттєвого сприйняття бог Ієгова,
довічно схований за покривалом Ізіди, дозволяє касті жерців,
а не кому-небудь іншому, виховні функції та карне судочинство.
Церковна функція, зрештою, отримує світське право на законотворчу
діяльність в державі та складання родинних списків для єврейського
народу, який вже проголошується "нацією від Бога" і визнається
"рабом Божим", але чомусь, як неофіт, від праісторичних
часів схильним до гріховності.
Можливо, що з цієї схоластичної догми набуває теократичного
втілення рання християнська теорія "божественного порядку"
та "божественного правосуддя", привнесеного на земний ґрунт
і в релігійний культ. І відтепер, якщо космологічне право
шумерських астронавтів ще суворо забороняло масове знищення
бунтівливих гуманоїдів, то християнська мораль, спрямована
проти єресі та язичництва, уже безсоромно запроваджує в
масштабну практику "божу кару" святих апостолів, єпископів
або священнослужителів. У ранніх міфах, наприклад стародавніх
греків чи римлян, карають і богів, і людей, як, скажімо,
легендарного Прометея, котрий подарував землянам утаєну
від них примітивну технологію виготовлення священного вогню.
А вже потім, навіть і з пророчих вуст Ісуса Христа, який,
за переказами грецьких стоїків, пошепки розповідав своїм
близьким і родичам про гуманізм та могутність космічних
пришельців, з усних і письмових джерел християнської релігії
щезають згадки про справедливу кару над всевишніми творцями
та отцями церкви. Великомученики - це "раби божі", які терплять
земний суд за боротьбу проти гріхів мирян і пастви, за те,
щоб здобути можливість їх уникнення від пекельних мук у
царстві Аїда.
В історії європейської цивілізації, розпочинаючи з апостольської
віри християнської церкви, утверджується принцип божественної
регуляції соціальної еволюції (Євагрій Схоластик, VI-VII
ст., "Церковна історія"). Чим далі - тим ще більше релігійних
інновацій. Так, скажімо, з'являється містифікація космічного
протистояння Бога і Сатани (М.Розанов: гіпотеза про міфічне
переслідування християнською церквою єретичного зла, котре,
як епідемія, приписується мирянам Всевишнім Богом за гріховність
від народження). Згодом отримує церковне визнання владних
переваг "божого закону" над державним правосуддям римських
або візантійських імператорів (А.Лебедєв: аналіз впливу
євсевіанських поглядів на церковне минуле). І, зрештою,
надовго утверджує себе теорія злиття релігійної догматики
з світською владою в історичних сюжетах політичних жанрів
(С.Аверінцев: зауваження до ранньої церкви візантійської
доби в історичних хроніках).
Зауважимо, що наукова проблема "божої кари" та "божого суду"
як історична доля чи зловісний привид епізодично переслідує
європейські цивілізації аж до середини XVIII ст. Ні падіння
ізраїльського царства, ні завоювання іудейської державності
так і не зуміли призупинити історичну рецепцію "божого правосуддя"
в релігійних мізках стародавніх народів. Ця світоглядна
трагедія не пройшла мимо й грецької і римської законодавчої
практики, у правових надрах якої, немов безсмертний Фенікс,
існувала релігійна віра про караючу "волю богів". Тому греки
й римляни вважали корисним, якщо не більше, перебувати з
могутніми божествами в добрих та мирних стосунках. Так,
справді, закони римського консула Публія Валерія (приблизно
509 р. до н.е.), один із яких вимагав проклинати від імені
"волі богів" кожного, хто прагнув узурпувати державну владу
без згоди і повноважень на це "самодержавного народу", дещо
стримували релігійний деспотизм і правове свавілля. Однак
стародавні римляни, за словами римського історика Полібія,
були надто схильними до молитви, коли зазнавали крайніх
труднощів, а тому дуже часто зверталися до "волі богів",
щоб уникнути загрозливих ситуацій і домогтися бажаного спасіння.
Між іншим, традиція стародавньої римської держави тривалий
час дозволяла тлумачення республіканських законів жерцям-понтифікам
(дослівно - будівникам мостів). Це сталося тому, що контроль
за будівництвом мостів належав до обов'язків римських понтифіків,
які забезпечували зв'язки між патриціанською громадою та
родовими богами. Ця історична обставина дала змогу понтифікам
трансформуватися в прошарок римських жерців, а головному
з них - "найвищому понтифіку" - очолити державну релігію,
з якою традиційно пов'язувалося звичаєве право. Одночасно
понтифіки виконували судочинні функції, займалися розробкою
юридичної літератури та забезпечували державну монополію
на регуляцію правових відносин у Римській імперії. Згадана
вище монополія утримувалася жерцями аж до 304 р. до н.е.,
доти, допоки Гней Флавій, писар за фахом, не викрав у понтифіків
конфіденційні матеріали про судові тяжби і не оприлюднив
їх у відкритій публікації.
Згадуючи про законодавчі традиції в ранньому, папському
і середньовічному християнстві, треба обов'язково нагадати
про те, що воно, як свідчать історичні факти, бере початок
від єсеївських громад і проповідників, до яких греко-римські
дослідники відносили іудейських сектантів (знайдено свідчення,
складені добре відомими мовами: арамейською, грецькою та
на івриті). Серед розшуканих церковними історіографами богословських
трактатів були фрагменти давнього єврейського тексту Біблії,
ще більш давні, аніж ті, якими користуються в синагогах
для богослужіння. Втім, істотних розбіжностей між канонічними
та іудаїстськими коментаріями Біблії не виявлено. Хоча,
наприклад, було встановлено, що в ідеологічному плані стародавні
іудеї розмежовували людство на конфліктнопротилежні табори:
"дітей світла" і "синів темряви" [6, 219225].
Тобто вже у ті прадавні століття ранні християни, вихідці
з релігійних громад сектантського іудаїзму, стали на шлях
протистояння з ісламською вірою, єретичними рухами, теософськими
інакодумцями, язичницькими традиціями, течіями і школами.
Войовничі християни, або, як вони згодом почали називати
себе, назареї, з поодиноких сект общинного іудаїзму перетворилися,
з титанічними зусиллями і крайніми труднощами, спочатку
на офіційну церкву Римської імперії, а вже потім - на світову
релігію. Римський громадянин Савл, більше відомий як апостол
Павло, змістив місіонерські акценти на розширення християнської
пастви за рахунок віруючих з представників інших народів,
не лише євреїв чи іудеїв, створивши проповідницькі центри
у багатьох областях Римської імперії. Головна причина ідеологічного
переслідування ранніх християн - це заперечення ними божественного
походження римських володарів, яких, відповідно до цього
релігійного культу, за церковним ритуалом можна було уподібнити
з єгипетськими фараонами чи китайськими імператорами. Одначе
вже у 313 р. римський імператор Костянтин прирівнює назарейство
до інших релігій, а через вісім десятиліть Феодосій I проголошує
християнство єдино правильним релігійним віровченням. Язичництво
забороняють і жорстоко переслідують у Римі, Візантії та
ін.
З цих та багатьох інших причин богослови, історики, правознавці
і філософи закономірно запитують себе: "А якою б стала Європа,
якби християнство як релігійна віра зазнало нищівної поразки"?
Резонне запитання, яке є актуальним донині.
Напевне, середньовічна Європа не мала б теократичного законодавства,
"божих судів", ідеологічних розмежувань за національною
ознакою, політичних чвар за належністю до ісламу чи християнства,
"гонінь на відьом" та "хрестових походів", єзуїтського судочинства
чи мусульманського джихаду. Візантійський Константинополь,
зруйнований 1453 р. османською Туреччиною, можливо, пізніше
чи раніше, впав би під збройним натиском релігійних фанатів,
організованих на боротьбу проти "відступників" папською
Європою та Римом. А вже на початку XXI ст. на релігійній
карті світу не було б Республіки Польща як винятково католицької
країни. Водночас Європейське співтовариство, яке прагне
інтеграційних процесів, не мислило б, схоже, про історичні
витоки з теократичного за соціальною природою католицького
християнства.
Міжнародний тероризм, який роз'єднує Державу Ізраїль та
Палестину, Македонію і Сербію, Росію та Чечню, ймовірно,
не використовував би в ідеологічній пропаганді ісламську,
католицьку, православну, протестантську або римсько-католицьку
віру. І це лише фрагменти.
Захоплення Платоном або Аристотелем уживалося б з діяннями
Мойсея, Нерона або Тарквінія. Приблизно так, як сьогодні,
успішно консолідується концепція державного громадянства
за принципом кровної спорідненості з теорією про вибірковість
рас. Все - і погане, і добре, як стверджує щодо цього Г.К.
Честертон, виявилося б надто застарілим, щоб умерти назовсім
[7, 105].
Ось таке напрошується резюме, зрозуміло, без упередженого
ставлення до світових релігій та окремої віри. Тільки, безперечно,
з огляду на історичні події і факти, які стрибкоподібно
чи циклічно відроджуються в регіональному та міжнародному
просторі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вайнтруб І. В. Священные лики цивилизации. - К., 2001.
2. Булли Л. Ур Халдеев. - М., 1961.
3. Кларк С. Что нас ждет? // Секретне расследования. - К.,
2004. № 3(74).
4. Тураев Б. История Древнего Востока. - Мн., 2002.
5. Беккер К.Ф. Мифы древнего мира. Всемирная история. -
Саратов, 1995.
6. Немировский А.И. История Древнего мира: В 2 х ч. М.,
2000. - Ч. 2.
7. Лещенко В. Ветвящееся время: История, которой не было.
- М., 2003.
