Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Пасько Я.І. кандидат філософських наук, доцент
Донецького державного університету управління
Правові виміри свободи і несвободи в європейській
традиції
Останнім часом серед представників філософської спільноти
зростає увага до осмислення різних аспектів європейської
традиції. Йдеться передусім про виміри європейської правової
традиції, яка є визначальною для цивілізованого існування
різних суспільних груп, верств та прошарків, громадянського
суспільства в цілому. Водночас бракує синтетичних праць,
орієнтованих на цілісне усвідомлення соціально-правової
парадигми суспільного розвитку. Переважна більшість із них
стосується лише окремих фрагментів європейської теоретичної
спадщини, які лише частково віддзеркалюють правові та світоглядні
пошуки у площині класичного філософського дискурсу.
Цілісний соціально-філософський вимір правової традиції
та його узгодженість з конкретною соціально-історичною практикою
висвітлені значно вужче. Фундаторами новоєвропейської ідеї
правової державності були філософи та ідеологи модерну.
Щоправда, ці мислителі спиралися на творчий досвід минулого,
на досягнення попередньої соціальної, політичної, правової
теорії і практики, на соціокультурні, історичні та гуманістичні
принципи, цінності високого етичного взірця. Значний вплив
на формування модерних правових уявлень та переконань, на
практику правової державності мали політико-правові ідеї
та інститути Давньої Греції та Риму, античний досвід демократії,
республіканізму й правопорядку. Цілу низку положень, що
вплинули на дальший розвиток правових принципів європейської
цивілізації, розробили ще античні автори. Йдеться, передусім,
про ідеї Солона та Аристотеля щодо визначення закону як
гармонійного співвідношення суспільства та владних інституцій
у вимірах права, про творчі розвідки Платона, Аристотеля,
Цицерона стосовно ролі чинника права в утверджені тієї чи
іншої форми державного управління. Ці мислителі, передусім
Аристотель, фокусують увагу на соціокультурному взаємозв'язку
вимірів права і справедливості, права й свободи, приватного
та публічного права. Рецепція і переосмислення римського
права середньовічними мислителями Є.Коукоком, Б.Хуккером,
Блаженним Августином, Т.Аквінським, представниками канонічного
та світського права теж позитивно вплинуло на розвиток європейської
правової парадигми суспільного розвитку, органічно сприявши
юридичному обґрунтуванню статусу особистої та станової свободи.
У добу модерну існує вже достатньо розвинуте обґрунтування
правової моделі у представників англійської, шотландської,
французької, німецької філософської традиції (Дж.Локк, А.Фергюсон,
Ш.Монтеск'є, І.Кант, Г.В.Ф. Гегель, К.Маркс та ін.). Сам
термін "правова держава" вперше впроваджується у німецькій
юридичній та філософській літературі у працях К.Т. Велькера,
Р.Моля, Ф.К. Савіньї. Серед сучасних європейських дослідників,
які зробили значний внесок у розвиток цієї проблематики,
варто назвати П.Рікьора, П.Козловські, Г.Дж. Бермана, Ю.Габермаса,
З.Пелчинського, які звертають увагу передусім на взаємовплив
правових та етичних вимірів у житті суспільства. У цьому
ж класичному ракурсі працюють українські дослідники А.Єрмоленко,
А.Карась, А.Борковський, А.Колодій, В.Клепиков. Російські
дослідники Є.Соловйов, А.Мігранян та В.Нерсесянц творчо
осмислюють європейську правову традицію в теоретичному та
історико-філософському аспектах. Розробки правової парадигми
надихали ідеї багатьох мислителів, зокрема російських та
українських - Б.М. Чичеріна, Б.Кістяківського, П.Новгородцева.
Названі автори намагаються реконструювати феномен права
в соціокультурному просторі Європи, з'ясувати взаємозумовленість
чинників права і справедливості, права й моралі, правової
держави і громадянського суспільства. Їхні творчі ідеї сприяють
глибшому усвідомленню історичної традиції права, формуванню
європейської правової культури. Втім, лишається нерозкритою
цілісна парадигма європейського правового та суспільного
розвитку, передусім в антиномічних вимірах свободи й несвободи.
Не виражено проблему співвідношення високої теоретичної
правової спадщини та конкретної соціально-історичної практики,
яка в підсумку в багатьох аспектах визначає сучасну правову
модель європейського розвитку.
Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб філософськими
засобами концептуалізувати базові соціокультурні версії
та чинники, що вплинули на розвиток феномена права, проаналізувати
правовий вимір через суперечливі дискурси свободи й несвободи.
Відтак об'єктом нашого розгляду є правова європейська парадигма
в її еволюції, яка пов'язана з теоретичними ідеями осмислення
її сутності та історичним втіленням теоретичних максим у
суспільну практику. Предметом аналізу виступають детермінанти
становлення і функціонування правових ідей у їх складності
та світоглядній суперечливості.
У добу модерну теоретичні пошуки в площині права дедалі
глибше переплітаються з соціальною практикою. Європейське
суспільство починаючи з ХVIII століття все більше осмислює
ідеї німецької, шотландської, англійської та французької
правових традицій. Ці ідеї органічно заперечували будь-які
форми ідеократичної побудови суспільства, монополізацію
влади однією людиною, тим чи іншим політичним інститутом
або однією політичною групою. Філософська спадщина європейських
інтелектуалів вдало корелювалась з формуванням юридичного
світогляду нового суспільного класу, який формувався за
допомогою утвердження інституту права в приватній та публічно-політичній
сферах. У цьому контексті усвідомлення європейської правової
парадигми можливо лише за умови докладного аналізу етапів
її формування.
Один із етапів усвідомлення і формування європейської правової
парадигми становить британська традиція.
Відомо, що правове суспільство як соціально-культурне явище
виникло в контексті історичного розвитку західної цивілізації.
Як цілісний феномен воно постало разом з громадянином модерного
західноєвропейського міста, який поступово ставав свідомим
носієм громадянських прав і свобод. Особа, у правовому вимірі,
історично утверджується в європейському суспільстві через
складові відповідальності на рівні однакових для всіх громадян
універсальних конституційних і публічних вимог. Правовий
стан суспільних взаємин і зв'язків формувався навколо наголошення
значення індивідуальної свободи людини та заперечення інститутів
станової підлеглості й клієнтельної відданості. Процес формування
правової парадигми та визрівання правової свідомості складався
у взаємодії теоретичних ідей та реальної соціально-історичної
практики. На рівні інтелектуального та філософського аналізу
перехід людини від стану підданості до виміру правової рівності
й громадянської свободи осмислювався у вигляді визначення
правових параметрів існування різних суспільних груп, розмежування
між державою та громадянським суспільством та у вигляді
надання останньому більших повноважень і значення. Вперше
ідея панування права набула творчого розвитку в англійській
та шотландській метафізичній традиції, в яких окреслено
цивілізаційну антиномію між вимірами правової держави та
позаправовим функціонуванням влади.
Спираючись на ідеї народного суверенітету та суспільної
угоди, які історично створювали правову основу і джерело
нової форми державності, англійські політичні мислителі,
зокрема Дж. Локк, висувають нову просвітницьку ідею - морального
та громадського спротиву індивіда незаконним діям влади.
Саме британська традиція започатковує класичну ліберальну
доктрину утвердження прав і свобод індивіда в умовах правової
державності. В її межах формується універсальний правовий
дискурс свободи, який має цивілізаційний характер. А в межах
цього дискурсу значно розширюється громадянське поле особистої
свободи, зростає можливість сповідувати ідеали громадянського
суспільства та цілераціональності. "Свобода людей, що перебувають
під владою держави, полягає в тому, щоб не бути залежними
від постійної та невизначеної волі іншої людини, сповідувати
власні цілі та бажання в усіх випадках, коли це не забороняє
закон [1, 264].
Така позиція історично обґрунтовувала правовий принцип індивідуальної
свободи, який має свої обмеження лише у формі права. Британська
традиція чітко визначає рівність усіх людей перед спільними
законами. "Ні для кого в правовому суспільстві не може бути
зроблено винятків із законів цього суспільства", - твердить
Дж. Локк [1, 267]. На його переконання, правове суспільство
покликане забезпечити фундаментальні принципи співіснування
людини й суспільства - гарантувати людині її індивідуальну
свободу, недоторканність приватної власності і безпеку з
боку держави. Європейська форма соціальності в площині інтелектуальної
рефлексії набуває громадянського значення передусім через
потребу в становленні справедливості й рівності людей перед
законами на основі європейських ідеалів раціональності.
Відповідно до вимірів англійської версії європейської традиції
чітко розмежовуються суспільство і влада. Правова держава
має постійно прислухатись до вимог громадянського суспільства,
а останнє має постійно існувати в межах правового поля.
Важливість цього співвідношення засвідчує вся європейська
історична традиція. У цьому контексті стає зрозумілим, що
уряд, який не виконує своїх обов'язків перед громадянами
щодо їх правового захисту, має бути замінений на кращий,
здатний адекватніше реагувати на вимоги часу та забезпечувати
тверді гарантії прав особи.
Дальший розвиток правового дискурсу пов'язаний з класичною
суперечністю між ідеалами вільної і деспотичної соціальності,
свободи і несвободи, цивілізованості та дикунства, цінностями
громадянського суспільства та суспільства ідеократичного.
Представники шотландської школи спробували визначити особливості
новочасного комерційного суспільства з точки зору їх узгодженості
високими моральними чеснотами та здатністю віддзеркалювати
виміри свободи. Тогочасну державу, що створювалась на основі
позаправових зв'язків, ці мислителі розглядають як деспотичну,
як таку, що побудована на основі несправедливості та насилля.
Відтак, за переконанням шотландських філософів, деспотична
влада може бути зменшена через зростання сили громадянського
суспільства, через активну участь громадських асоціацій
у спільних економічних, політичних та культурних справах.
Саме громадянське суспільство має вплинути на правовий розвиток
держави, сприяти цивілізованому розвитку суспільства. Отже,
громадянське суспільство ідентифікується в британській традиції
з суспільством цивілізованих або ж просто вихованих громадян,
здатних віддзеркалювати правовий етос і протистояти деспотичній
владі та її бюрократичним і аморальним інституціям. Британська
традиція фокусує увагу на щільній кореляції між свободою
і правом, свободою і моральним станом суспільства. Тільки
правова держава в історичному ракурсі здатна забезпечити
втілення ідеалів свободи, справедливості, суспільної та
індивідуальної моральності.
Англійська традиція історично репрезентує повагу до свободи
як до вищої соціальної цінності. Вона надихає людину на
обстоювання свободи не тільки на рівні високих ідеалів,
але й на рівні соціальної практики. При цьому стає очевидним
постійна взаємозумовленість між свободою і високими етичними
вимірами, свободою та феноменом права. Мислителі наголошують
на важливості дотримання природного права людини розпоряджатися
своїми діями, власністю, майном і свободою в межах законів,
а не під примусом деспотичної влади чи насильства. Класична
проблема співвідношення загального та одиничного в правовій
площині британської традиції вирішується на користь індивідуальної
свободи в правовому суспільстві, яку ставлять вище від соціальних
ресурсів політичної влади. Індивідуальні виміри свободи,
які визначались не тільки в теорії, але й на рівні дискурсивної
практики, історично сприяли утвердженню нової реальності
в площині громадянського суспільства та правової юрисдикції.
Правові інститути історично сприяли розширенню природного
права людини на свободу і водночас утвердженню справедливості
щодо дотримання прав і відповідальності державної влади
перед суспільством, щодо приватної власності та майна особи.
Виміри права стають універсальними і зобов'язуючими не тільки
для репрезентантів громадянського суспільства, але й для
влади, яка поза цими вимірами стає нелегітимною. У цьому
контексті вельми доречними є слова Є.Берка, що коли "законодавчий
орган порушує основне правило суспільства й через честолюбство,
страх, дурість чи продажність буде прагнути віддати до будь-чиїх
рук абсолютну владу над життям, свободою та власністю народу,
він через порушення довіри громадян втрачає владу, яку народ
йому надав" [2, 282].
Дальший концептуальний розвиток і практична спрямованість
правової держави є неможливою без утворення аксіоматичних
постулатів європейської цивілізації, пов'язаних із правом
на приватну власність у сенсі здобуття економічної автономності
особи, цивільного влаштування відносин власності та утвердження
народного суверенітету як базового чинника європейської
державно-політичної системи. Правовий розвиток європейської
традиції розкривається через стрімку еволюцію міського суспільства,
від усталених політичних форм та привілеїв певних соціальних
груп, корпорацій, гільдій, осіб, що користувалися громадянськими
правами та свободами, на відміну від більшості людей, до
розширення прав різних категорій населення.
Перетворення станового суспільства на громадянське та правове
супроводжувалось усвідомленням важливості політичної та
духовної свободи, утворенням автономного буття особи. Еволюція
західного типу соціальності кореспондується з розвитком
правового способу мислення у кількох головних аспектах -
у втіленні індивідуальної і суспільної свободи, поширенні
природних чинників довіри та терпимості серед громадян національних
європейських держав та в створенні можливостей для солідарності
й громадянського порозуміння між економічно та політично
вільними громадянами. Соціальна практика утвердження правових
вимірів була пов'язана з ідеєю вільного ринку, базовими
гарантіями недоторканності права на приватну власність та
дотриманням конституційних прав людини.
Як бачимо, у добу модерну остаточно формується цивільна
правова парадигма, яка має своєю передумовою поступове витіснення
природного права договірним, формування нового цивілізованого
простору свободи, котрий сприяє розвиткові морального, звичаєвого
та громадянського етосу європейського суспільства. Британська
правова традиція актуалізує потенціал громадянського суспільства
і сприяє демократичним перетворенням у країнах західного
світу. Інтелектуали, представники різних соціальних груп
убачали в правовій парадигмі впливові чинники для утвердження
нових суспільних ініціатив, розширення можливості створення
нових сфер життя, стримування нераціональної бюрократизації
та корупції, збільшення базової сфери прав людини та заперечення
будь-яких форм насильства й перешкоджання діяльності самоврядних
асоціацій. Саме на такій позиції ґрунтуються сучасна політика
та громадська діяльність усіх європейських структур, зокрема
Євросоюзу, де правова держава намагається забезпечувати
права всіх громадянських та етнічних спільнот.
Утворення правової моделі суспільних відносин в Європі історично
пов'язане з розмежуванням економіки та політики. Усвідомлення
такого розмежування стало найважливішим чинником демократичного,
громадянського та соціального поступу європейських країн,
зі шляху яких поступово усувалися можливості для економічного
збагачення передусім засобами здобуття політичної влади.
Це був шлях контролю над владою з боку громадянського суспільства
і водночас фактор впливу на кримінальні та олігархічні структури,
які перешкоджали цивілізованій взаємодії влади та бізнесу.
Розвиток європейського суспільства поступово сприяв створенню
мережі неурядових організацій. Однак консолідоване громадянське
суспільство та правова держава в Європі стають можливими
лише з утворенням європейської національної ідентичності.
Становлення правового суспільства тут відбувалося як довготривалий
процес будівництва нації з поступовою консолідацією етнічної
різноманітності в одну національну ідентичність, з визначальними
для неї територією, економічною, законодавчою, культурною
і освітньою системами, історичною пам'яттю. Відомий німецький
юрист В.Савіньї слушно звертає увагу на "визрівання ідеї
права з внутрішньої єдності нації" [3, 32]. Утвердивши себе
в добу модерну, правова форма суспільних відносин забезпечує
і сприяє розвиткові вимірів свободи і громадянського суспільства
як сфери взаємодії вільних громадян. Саме правові виміри
європейської культури були запорукою вільної економічної,
соціальної, політичної і культурної форм громадянського
суспільства, яке утверджувалось в європейській традиції
поза насильницьким державним втручанням. Саме правова парадигма
формує і упорядковує європейську соціальну позаурядову сферу
спонтанного самовиявлення вільних людей, асоціацій та організацій,
котрі функціонують через мережу солідарних відносин між
індивідами і соціальними інституціями. Правовий вектор розвитку
закладає цивілізаційні параметри вільного існування особи,
держави, різних суспільних груп та прошарків.
Зрозуміло, що верховенство права близько споріднене зі свободою.
Правова система, що історично складалася в європейських
країнах, існувала у формі примусового ладу громадських правил,
адресованих членам громадянського суспільства заради регулювання
їхньої поведінки й забезпечення підґрунтя для соціальної
співпраці. Правова система сприяла еволюції людини та суспільства
зі стану біологічної та родової згуртованості, що складалася
під тиском природних обставин, до стану позитивної свободи
як відповідальності не тільки за долю окремої людини, але
й за долю всього суспільства. У цьому контексті треба виокремити
виміри позитивної та негативної свободи, які вдало віддзеркалені
не тільки в британській, але й у континентальній традиції.
За континентальною традицією свобода може мати як позитивний,
так і негативний характер. Г.В.Ф. Гегель у своїй праці "Феноменологія
духу", висвітлюючи ісоричне значення Великої Французької
революції, акцентує увагу на тому, що абсолютна свобода,
позбавлена правових обмежень, належить до світу абстрактного
буття, яке існує у свідомості як найзагальніше поняття через
заперечення одиничного та конкретного. Тому полем абсолютної
свободи, на його думку, є "смерть, для якої немає жодного
внутрішнього обсягу і наповнення" [4, 11].
Справжня автентична свобода виступає лише у формі правової
та загальноцивілізаційної відповідальності особи. Історія
переконливо доводить, що людина схильна і жадати свободи,
і заперечувати або втікати від неї. Тому є дуже важливим
інкорпорувати виміри свободи у соціально-історичний та правовий
контекст європейської традиції.
У цьому ракурсі слід докладніше проаналізувати суперечність
між двома антиномічними дискурсами у сфері права, дискурсами
свободи і несвободи. Традиційна правова позиція історично
ґрунтувалась на юрисдикції недовіри до можливостей людини
і формулювалась у вигляді середньовічної максими, відповідно
до якої державна влада, примушуючи членів суспільства коритися,
задовольняє їхнє природне право на захист від власної розбещеності
та безсилля. Ця максима органічно виникає в канонічному
праві Середньовіччя, передусім в тих розділах, що присвячені
діяльності інквізиції. Логіка дії цього інституту полягала
в тому, щоб захистити кожного християнина від самого себе
- від власної патологічної спокусливості та розбещеності.
Саме з цієї правової позиції випливає політичний і правовий
патерналізм. Згідно з ним, людина, як член суспільства,
не здатна діяти за законами власного розуму, а може жити
лише за чужими правилами та інструкціями. Практично вона
виконує роль неповнолітньої особи, яку постійно треба контролювати
задля її ж блага.
Така правова позиція історично втілювалась в німецьких князівствах
та у суспільстві французького абсолютизму. Патримоніальна
спадкова держава в цих суспільствах уособлювала класичні
форми патерналізму та клієнтельної відданості. Саме проти
князівської держави загального блага та державного евдемонізму
виступили представники німецького просвітництва, передусім
І.Кант та В.Ф. Гумбольдт. Німецькі філософи-класики акцентують
увагу на стримуючому універсальному чиннику права, що має
обмежувати суб`єктивістські воління правителів, утворюючи
підґрунтя правової держави. І.Кант, зокрема, в дусі ліберальних
вимірів європейської традиції, не сприймає моделі політичного
патерналізму, яка була визначальною для абсолютиських держав
Західної Європи. Йдеться про заперечення типового для традиційних
суспільств обмеження державного володаря лише нормами звичаєвості.
Справжнім правителем, за такою традиційною візією, визнавали
того, хто діяв у дусі батьківської опіки над власними підданими.
Інша позиція, яка теж має підґрунтя в європейській традиції,
є презентацією дискурсу свободи. Вона передбачає існування
правового суспільства, згідно з яким кожну людину держава
визнає як розумну істоту, здатну самостійно обирати спосіб
тої чи іншої дії. За таким підходом, моральні переконання
людей, їхні ідеали й цілі не підлягають владно-законодавчому
визначенню. Моральні справи та високі ідеали підпорядковані
лише громадянському суспільству. А правовий лад застосовує
засоби і санкції, які потрібні лише для того, щоб схилити
індивіда до визнання і зберігання моральних та загальнокультурних
норм європейської цивілізації.
Правовий стан означає свободу кожного члена суспільства
як особи, суспільну та громадянську рівність, автономність
кожної людини від позаправового впливу держави. У цьому
контексті синтезою німецької правової позиції є філософська
та правова спадщина Г.В.Ф. Гегеля, котра дає усвідомлення
розвинутої моделі правової держави, відповідно до вимог
якої права індивідів та суспільства в цілому підпорядковані
державі не як апарату насильства, а як системі права. У
німецького мислителя система права є, по суті, уособленням
свободи, а держава - найбільш розвинутою дійсністю свободи.
Така правова позиція, попри історичні реалії конституційної
монархії в німецьких князівствах, була уособленням європейського
дискурсу свободи, який органічно суперечить будь-яким формам
деспотизму та беззаконня. Уся гегелівська конструкція втілює
найкращі ідеали європейської правової держави, спрямованої
проти всіх позаправових та насильницьких дій влади, що перешкоджають
сталому суспільному розвитку та зміцненню інститутів громадянського
суспільства.
У такому європейському вимірі сталий суспільний розвиток
та суспільна свобода можливі лише за умови дотримання прав
людини, законодавчих гарантій станової рівності та демократичного
права активного громадянства. У цьому контексті французька
правова традиція, зокрема Ш.Л. Монтеск'є, Г.Гуго, акцентують
увагу на важливості дотримання прав особи через інститут
розподілу влад. Розподіл і взаємне стримування гілок влади
є головною умовою політичної та правової свободи кожної
особи і громадянина. При цьому наголошується, що справжня
автентична свобода не може бути пов'язана як з вимірами
підпорядкування та примусу, так і з необмеженістю та безвідповідальністю.
У державі, де панують закони, свобода полягає в тому, щоб
не існувати під патронатом або примусом іншого. Свобода
є право робити все, що дозволено законами. Згідно з цим
положенням, "якщо б кожний громадянин міг робити те, що
цими законами забороняється, то він не мав би свободи, адже
те саме могли б робити й інші громадяни" [5, 289].
Ідеї континентальної суспільної та правової думки вплинули
не тільки на складові сучасної правової державності, а й
на конституційне законодавство і правову практику в європейських
країнах. Вплив правових ідей просвітників позначився не
тільки на Конституції США 1787 року, а й на французькій
Декларації прав людини та громадянина. Зокрема, 16 стаття
Декларації стверджує, що суспільство, в якому не існує розподілу
влад, а особа не користується правами в повному обсязі,
не має конституції. У контексті закріплення правових принципів
вагоме значення має стаття 5 цього юридичного документа,
в якому зазначено, що закон може виключати лише діяння,
шкідливі для суспільства. Відповідно, все те, що не є забороненим
законом, має бути дозволене і жодна інстанція не може примушувати
особу та громадянина до дій, що суперечать закону. Ця максима
є визначальною для європейської правової парадигми та європейського
правового принципу в цілому.
Ми переконані, що соціально-правова парадигма історично
постала в європейському соціальному контексті дотримання
прав людини, законодавчої заборони на станові привілеї,
на її соціальні аналоги і утвердження права громадян на
законодавчу ініціативу. Якщо в законодавчому полі відсутня
хоча б одна з перелічених свобод, то таке суспільство не
можна вважати правовим. Соціально-правова парадигма суспільного
розвитку можлива лише за умови збереження цивілізаційних
компонентів модерну - формальної свободи, демократії, правової
рівності, дотримання високого етичного кодексу. Саме така
ціннісна основа є підґрунтям сучасного правового суспільства,
визначаючи базові параметри сучасного глобалізованого світу.
Нині європейське суспільство продовжує жити за законами
правового ладу та правового способу мислення. Інтериорізувати
ці принципи має і українське суспільство, яке, на жаль,
ще не може зробити остаточного вибору між двома антиномічними
дискурсами в сфері права - дискурсами свободи і несвободи.
Якщо не усвідомлено важливості цього вибору, подальший модернізаційний
розвиток держави і суспільства є неможливим.
Як бачимо, розвиток європейської традиції міцно пов'язаний
з реконструкцією феномена права, з концептуально-теоретичними
пошуками у правовій сфері та складовими соціально-історичної
практики. У межах європейського правового дискурсу значно
розширюється простір особистої та громадянської свободи
людей, утверджуються виміри високої етичності, справедливості,
солідарності, суспільної згуртованості. Разом з тим слід
усвідомлювати, що правова парадигма постає в контексті постійної
цивілізаційної боротьби різних ідей, які дуже часто накладалися
на суперечливий історичний досвід європейських країн. Відповідно
маємо унікальну специфіку формування правової моделі в британській
та континентальних традиціях, які значною мірою є доповнюваними.
Вони дають змогу сучасному європейському суспільству мати
базову точку опертя для подальшого цивілізаційного розвитку,
лише вдосконалюючи базові, правові та аксіологічні ідеї
і принципи. Європейська традиція утверджує себе через вдосконалення
ідеї особистої та суспільної свободи, через втілення правового
способу мислення, максими високої етичної спрямованості
та громадянської автономності, які заперечують усі форми
насильства та патрональної підпорядкованості. За цих умов
заперечення ідеї права в конкретній історичній практиці
одразу виводить державу та суспільство в нецивілізований
простір, перетворюючи велику кількість людей на аморфний
натовп, не здатний до усвідомлення власних інтересів, до
ствердження принципів громадянського суспільства. Майбутнє
України, модернізація її державних інститутів можливі лише
на основі дотримання загальноцивілізаційних правил європейського
правового та суспільного розвитку. Втім, це є проблематикою
іншої розвідки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Локк Дж. Два трактати про врядування. - К., 2001.
2. Берк Е. Права людини // Консерватизм. Антологія. - К.,
1998.
3. Савиньи В.К. Идея правосознания. - М., 1914.
4. Гегель Г.В.Ф. Система наук. Часть первая. Феноменология
Духа. - СПб., 1994.
5. Монтескье Ш.Л. Избранные произведения. - М., 1955.
