Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Морозов А.Ю. аспірант Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Філософсько-етичний аналіз феномену смерті
в контексті проблеми сенсу життя
Специфіку нашої культурно-історичної доби відомий англійський
культуролог і історик А.Тойнбі позначив як "час прогресуючої
невіри" [2, 24]. Сучасна людина, втративши здатність "холоднокровно
дивитися в обличчя факту смерті", почала замовчувати її.
Зростаючий неусвідомлений страх пройняв усі сфери культури.
На думку відомого французького історика Ф.Арієса, така тенденція
західної цивілізації є небезпечним, хворобливим симптомом,
який засвідчує глибокі трансформації в підсвідомому людей.
Забування про неминучість смерті, на думку цього вченого,
призводить до "дегуманізації суспільства, акцентації на
матеріальних, а не на духовних цінностях" [3, 35].
Спробуємо показати, що в сучасній культурі смерть стала
табу і що страхом її пронизана вся культура ХХ ст. саме
через замовчування людиною питання про сенс життя. На думку
В.Франкла, це і є причиною гіперболізованого страху смерті
в сучасній європейській культурі.
Проблему співвідношення втрати сенсу буття і зростаючого
жаху смерті розробляли різні філософи. Зокрема, М.Гайдеггер
помістив феномен смерті в царину онтології, стверджуючи,
що людське буття характеризується не свідомістю, а усвідомленням
смерті, "буттям-до-смерті". "Смерть, - пише він, - це завжди
моя смерть" [4, 12], моя конечність, і вона є умовою повороту
від "анонімного" існування до справжнього буття. А.Камю
розглядає смерть не як вихідний пункт діяльності людини,
а як негацію будь-якого смислу буття. Згідно з Ж. П. Сартром,
вона позбавляє людину її особистості, власності і справжності.
Ставлення до смерті, на думку мислителя, має характеризуватися
не страхом і жахом, а, навпаки, - спротивом, опором. У творах
сучасного дослідника Ж.Бодріяра історія людської цивілізації
постає як історія витіснення смерті, виключення цього феномена
з процесу продукування соціального. Деякі представники психоаналізу
(З.Фрейд, Г.Маркузе) неусвідомлений потяг до смерті вважають
глибинною основою людської поведінки.
Вищеокреслену проблему висвітлюють у своїх дисертаційних
дослідженнях А.Гагаріна ("Екзистенціали людського буття
- самотність, смерть, страх"), Є.Мулярчук ("Феномен конечності
буття людини. Екзистенційний та етичний аспекти"), М.Лепський
("Соціально-філософський аналіз взаємозв'язку життя і смерті"),
Т.Шитцова ("Екзистенційна філософія як онтологія людського
буття") та ін.
Ми виходимо з тези, що страх смерті виникає тоді, коли людина
не може відповісти на питання, в чому полягає сенс її життя.
Отже, спершу зробимо історико-філософський екскурс і висвітлимо
філософську проблему сенсу буття. Де ж людині шукати сенс
власного буття? Зрозуміло, що відповідь не лежить на поверхні,
інакше вона не була б споконвічною філософською проблемою.
Відомий австрійський психолог і філософ В.Франкл у своїй
книзі "Людина в пошуках смислу" пише, що людська екзистенція
завжди інтенціональна і трансцендентна. Бути людиною означає
бути спрямованим назовні, а не на себе. Особа реалізує себе
тоді, коли служить якійсь улюбленій справі, комусь іншому.
Як сказав К.Ясперс, "людина стає тим, ким вона є, завдяки
справі, яку вона робить своєю". Смисл немовби стоїть над
буттям, спрямовує його хід. Пізнати, знайти цей смисл для
себе - дуже важливо. "Людське серце не знаходить собі спокою,
поки не знайде і не втілить смисл та мету життя" (Св. Августин).
Смисл - це те, що є інтерсуб'єктивним, але те, що не є об'єктивним.
Завдяки інтерсуб'єктивним зв'язкам його можна віднайти.
Це більше, ніж проекція "самості", як стверджують деякі
представники психоаналізу, доводячи, що запитувати себе
про сенс життя - це хвороба і невроз. Смисл треба віднайти,
а не вигадати. На думку логотерапевтів, його слід шукати
за допомогою сумління, а це - інтуїтивна здатність людини
знаходити смисл кожної конкретної ситуації. Смисл унікальний,
і він віднаходиться тут і зараз.
Людина розкриває сенс свого життя, а відтак долає жах смерті
завдяки обстоюваним нею цінностям. А їх, за Франклом, існує
три види: цінності творчості, цінності відношення, цінності
переживання. Цінність творчості - це те, що людина сама
дає світові в своїх творіннях. Цінність переживання - те,
що вона бере від світу у своїх зустрічах і переживаннях.
Це може бути благоговіння перед красою природи та витворами
мистецтва. Цінність відношення - та позиція, яку людина
посідає щодо власного тяжкого стану в тому випадку, коли
не може змінити свою долю.
Сучасна людина відчуває свою безцільність та безпорадність.
Франкл називає це "екзистенційним вакуумом". Універсальні
смисли щезають (разом із традиціями), особистість потрапляє
у ситуацію відчаю. Але лишаються унікальні, неповторні смисли.
Втім, вони є фрагментарними і не можуть дати ту повноту,
цілісність, яку давали сакральні традиції.
Тому людська екзистенція у профанізованому, а відтак "атомарному"
(термін К.Поппера) суспільстві пройнята відчаєм та страхом
смерті. Чи є вихід із цієї ситуації? Як людині пізнати,
в чому полягає конкретний смисл життя для неї? Доречно було
б процитувати геніального німецького поета Гете: "Як нам
пізнати себе? Розмірковуючи - ніколи, але діючи. Намагайтеся
виконувати свій обов'язок, і незабаром ви пізнаєте, що ж
є ви. А що ж тоді є вашим обов'язком? Вимоги кожного дня".
Тобто питання про смисл життя взагалі не має сенсу. Це все
одно, що запитати шахіста, який хід - найкращий? На це питання
неможливо відповісти у загальному вигляді. Адже в кожній
грі є свій кращий хід в даний відтинок часу. "Смисл є для
кожного, і для кожного існує свій власний смисл".
Смисл - це те, що мається на увазі. Наприклад, те, що має
на увазі людина, яка задає питання, або те, що мається на
увазі в певній ситуації, коли виникають питання, що потребують
відповіді.
Відомий український дослідник з етичної проблематики В.Малахов
зауважує, що загалом в європейській традиції останніх століть
вирізняються три альтернативних підходи до осмислення людського
буття.
Згідно з першим, людина намагається сама створити, продукувати
смисл, внести його в світ власною діяльністю.
Згідно з другим, віднайти смисл можна ззовні сформованим
і придатним для застосування.
Згідно з третім, людина виявляє готовність до співучасті
у виробленні смислу шляхом відкритого діалогу, спілкування
зі світом.
Розуміння життя як продукування смислу обстоює, наприклад,
марксизм, згідно з яким тільки суспільна людина вносить
у світ начала смислу, добра, краси, поза її практичною діяльністю
природа і буття безтямні й пусті. Все, що є на світі, підлягає
людському осмисленню і має той смисл, які люди об'єктивно,
виходячи зі структури своєї діяльності, в нього вкладають.
Осмисленості індивідуальному життю людини надають інтереси
суспільства та прийдешніх поколінь. "Передаючи їм результати
своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує,
що існував недаремно" [6, 30]. І тоді людина виходить за
часові межі свого існування. Тезу про відсутність сенсу
в позалюдській реальності та про людину як єдиного творця
всіх смислів поділяли не тільки марксисти, а й представники
екзистенціальної філософії, зокрема Ж. П. Сартр і А.Камю.
Таку тезу обстоював й Й.Г. Фіхте. Безперечно, що до певної
межі цей спосіб мислення був цілком продуктивним: розв'язував
активність людини, її ініціативу, зміцнював соціальну свідомість.
Однак він мав і свої хиби. По-перше, малось на увазі, що
людина може в будь-який спосіб розпоряджатися природними
багатствами і буттям взагалі, зважаючи лише на власні потреби.
Якщо природа і навколишній світ не є для мене самостійним
джерелом смислу, якщо в них я бачу лише віддзеркалення своїх
власних інтересів, моє ставлення, моя любов до них неминуче
лишаться егоїстичними. Саме звідси йдуть витоки екологічної
кризи.
Другий недолік більшою мірою стосується екзистенціальної
структури індивідуального людського життя. Якщо смисл у
навколишню реальність вносить тільки людина, то зрозуміло,
що осмисленість власного існування кожної особи залежить
від буття інших людей, людських груп, спільнот, до яких
вона причетна, - класів, націй, суспільства, їхньої культури.
Для прогресистської свідомості ХІХ ст., згідно з якою існування
людства і його можливості прогресувати нескінченні, цього
було досить. Сьогодні ми знаємо, що людські надбання смертні
і смертні окремі форми людської культури. В чому тоді полягає
сенс нашого буття? Невже в тому, щоб його ми творили заради
нікому не потрібного міфічного майбутнього?
Як бачимо, скепсис щодо цього раціоналістично-прогресистського
підходу виявився в тотальному безвір'ї людини в існування
будь-якого сенсу її діяльності. Людина опинилася сам на
сам із собою.
Третій недолік цієї позиції пов'язаний з давнім етичним
парадоксом "любові до близьких" і "любові до далеких". Людина
може любити і присвячувати своє життя тим, кого уявляє собі
конкретно, хто їй справді близький.
Натомість "любов до далеких", служіння абстрактному орієнтує
людину на ідеальні об'єкти, котрих вона конкретно сприйняти
чи уявити не може. Поки конкретних образів усього нам не
дано, ми "любимо", скоріше, власні ідеї щодо високих сутностей.
Така любов не збагачує людину морально, нічого їй не дає.
Загальні міркування про корисність нашої діяльності для
суспільства, людства і майбутнього ще не дають справжнього
розв'язання смисложиттєвих проблем. Як зазначає В.Малахов,
"екзистенційна віддаленість подібних об'єктів завжди залишає
відчинену хвіртку для банального себелюбства" [7, 108].
Тлумачення життя як втілення смислу передбачає пошук у зовнішньому
світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів,
рецептів, схем, які б мали заздалегідь визначати людське
життя, надаючи йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають,
що для того, щоб прожити своє життя недаремно і правильно,
треба присвятити його неухильній реалізації того чи іншого
попереднього задуму.
Ф.Достоєвський писав, що "таємниця буття людського не в
тому, щоб тільки жити, а в тому, заради чого жити. Без твердого
уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити
і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі" [10, 121].
Як бачимо, існування без сенсу, без духовного змісту для
особистості - страшніше, ніж смерть. Краще померти, ніж
жити даремно.
"Спущені" людині згори тверді уявлення про сенс буття стають
одним із способів перетворення людської істоти на автомат,
позбавлену свободу волі.
Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати
самому, коли тебе заздалегідь навчено, до чого прагнути
й що треба робити. Свобода вибору постає як важкий тягар,
котрий примушує людину страждати. Та чи не втрачає людина
разом із цим тягарем те, що стосується самої суті її буття,
- первинної радості людського існування? Якщо припустити,
що життя - це лише засіб реалізації встановленого заздалегідь
смислу, воно відразу набирає присмаку вторинності, другорядності.
Яку ж цінність може мати життя, коли його призначенням є
відпрацювання наперед заданого уроку?
Така налаштованість завжди імпонувала соціальним силам,
зацікавленим в утвердженні образу людини-гвинтика, слухняного
виконавця різноманітних проектів тотального налагодження
життя. Описаний підхід до смисложиттєвих проблем дістає
вияв за часів нацизму в Німеччині і більшовизму в Україні.
Схожі процеси втрати людиною своєї свободи відбуваються
в демократичних країнах. Про це, зокрема, пише в своїй праці
відомий дослідник Г.Маркузе. Людина, здатна задовольнитися
раз і назавжди одержаною відповіддю на неповторну загадку
буття, внутрішньо тяжіє до одномірності. Вона є глухою до
глибоких духовних, релігійних переживань, до справжнього
мистецтва, байдужою або ж нетерпимою до альтернативних цінностей.
Натомість у неї зростає потреба в різноманітних сурогатах
духовності, які б підтверджували її духовне кредо.
Спосіб осмислення буття - це діалог, спілкування. Попередні
два підходи є монологічними. Вони передбачають лише один-єдиний
Логос, єдине джерело осмислення: в першому випадку - діяльність
людини, в другому - ті чи інші відокремлені від цілісності
буття ідеали або ціннісні взірці. Фіксується певний смисловий
центр, щодо якого людина формулює своє життєве завдання.
І та, й інша позиції позначаються рисами довільності. До
того ж таке окремішне джерело сенсу буття швидко вичерпується,
втрачає здатність до самовідтворення. Альтернативою цьому
є діалогічна концепція.
Взагалі спілкування - це одна з основних тем у філософії.
Якщо Гегель вважав, що залежно від того, "що людина чинить,
тим вона і є", то пізніші мислителі схилялися до іншої думки:
саме спілкування і визначає внутрішній сенс людської діяльності,
сутнісний шар людини загалом. Таких поглядів дотримувалися
молодий Маркс, Кіркегор, згодом, у ХХ ст., - Бубер, Ебнер,
Бахтін.
Справа не в тому, що чим більше людина має спілкувань і
комунікацій, тим осмисленішим є її власне існування. Йдеться
про внутрішню сутнісну відкритість людини навколишньому
буттю, про її готовність сприймати світ з позицій врахування
внутрішніх тенденцій і зацікавленості самого світу, множинності
його голосів. Бахтін називав смислами "відповіді на запитання.
Те, що на жодне питання не відповідає, позбавлене для нас
смислу" [9, 77]. Як бачимо, смисложиттєвий пошук постає
як процес. Тобто на кожному з етапів свого життєвого шляху
людина по-новому сприймає своє місце і призначення.
Якщо виходити з "відкритого варіанта" входження людини у
світ, особливого значення набуває саме повнота людського
досвіду. Творче осмислення буття і необмежене поширення
сфери безпосереднього контакту з ним - два взаємопов'язані
аспекти даного відношення до світу.
Попри всі позитиви цього діалогічного підходу, історичний
досвід ХХ ст., сповненого війнами і геноцидом, довів, що
європейська людина ще не навчилася мислити діалогічно, бути
відкритою до світу, інших людей. Тож жаданої відповіді на
питання, навіщо людина живе, ще й досі не знайдено.
На нашу думку, погляд Малахова на існування трьох основних
трактувань сенсу життя є обмеженим. Адже існує принаймні
ще один важливий підхід до осмислення цієї проблеми. Якщо
говорити сучасною філософською мовою, то людина вже від
самого народження має базові знання, тобто дечого її не
можна навчити. Це те, що німецький філософ ХХ ст. Е.Гуссерль
у праці "Логічні дослідження" називав "матеріальним апріорі".
Згадаймо, що у І.Канта існувало поняття "формального апріорі".
Під ним він розумів дві форми чуттєвості, за допомогою яких
ми пізнаємо світ, - простір і час. Все знання про світ (змістовний
компонент знання) проходить крізь ці дві форми і таким чином
структурується. Але саме знання ми здобуваємо через досвід,
тобто апостеріорі. Гуссерль доповнює думку Канта і каже,
що, наприклад, математичні, логічні операції також існують
апріорно, тобто незалежно від функціонування нашої психіки.
Той факт, що 2+2 дорівнює 4, існує об'єктивно, поза нашим
мисленням. Математика і логіка оперують з апріорними фактами,
які не залежать від досвіду. Функція навчання (ширше - досвіду)
зводиться до того, щоб пояснити, що це виходить саме так,
а не інакше. Але з досвіду ці знання не виводяться. Вони
вже є поза досвідом.
На нашу думку, ця ідея Гуссерля чимось нагадує концепцію
Платона про знання як пригадування. Душа людини нібито ще
до народження містить певні знання, але при народженні вона
їх забуває. Відтак, за Платоном, знання також існує апріорі.
Функція філософії у даному випадку - не продукувати сенс
світу, а, скоріше, відтворити, реставрувати первісний зміст,
яким він є насправді. Тобто, іншими словами, смисл відшукується,
а не створюється.
Ми недаремно порівняли Гуссерля з Платоном. Адже він був
першим філософом, який "зняв" класичну філософську дихотомію,
що її, власне, й започаткував Платон. Класична дихотомія
зводиться до того, що всі речі цього світу постають в подвійності
опозицій "сутності" - "явища", "ідеї" - "матеріальної копії",
"потенції - актуальності (ентелехії)". Наприклад, за Платоном,
усі речі матеріального світу є спотвореними саме через те,
що вони є матеріальними і не можуть адекватно втілити ідеї,
первісний сенс, у них закладений. Матеріальні речі не існують
насправді, вони не мають справжнього буття, на відміну від
ідей. Осягнути світ ідей, тобто побачити світ, яким він
є насправді, а не яким є його видимість, дуже важко. Отже,
неможливо й відтворити справжній сенс речей і, зрештою,
сенс життя людини. Заслуга Гуссерля полягає в тому, що він
"знімає" цю платонівську дихотомію і твердить, що філософи
мають вивчати "феномени", тобто речі справжні, в єдності
з їхніми первинними значеннями й смислами.
У процесі здійснення так званої феноменологічної редукції
ми виключаємо судження про об'єктивно існуючий світ. У нашій
свідомості ми маємо оперувати смислами, феноменами, не замислюючись,
чи мають вони корелят в дійсності. Ідеї Гуссерля щодо змістовного
апріорі продовжує засновник філософської антропології М.Шелер.
Він каже, що цінності існують апріорно і вони надають фактам
певного смислу й сенсу. Сенс і смисл життя виводяться з
цінностей, які сповідує людина. У свою чергу, цінності об'єктивно
існують як матеріальне, змістовне апріорі.
При цьому постає дуже важливе питання: що ж надає цінності
буттю? Відповісти на нього ми зможемо, якщо звернемося до
проблеми усвідомлення людиною скінченності свого власного
буття. Тобто, іншими словами, аналіз смислу життя неможливий
без аналізу смислу смерті.
Надто глибоко впливає на всю структуру відношень людини
зі світом конечність її існування, надто щільно сплітаються
життя і смерть, сенс життя і сенс смерті. Можна, звичайно,
сподіватися, що вічний смисл буття долає конечність індивідуального
людського існування. Проте такі сподівання мало чого варті,
поки не зазирнути у вічі самій конечності. Звернемося до
загадки людської смерті.
Чи має смерть смисл? Як стверджує В.Франкл, розуміння неминучості
смерті (усвідомлення своєї конечності) є тим, що надає смислу
людському існуванню, а не позбавляє його цього смислу. Дуже
часто ми чуємо аргументи, що смерть робить життя абсолютно
позбавленою смислу, що в кінцевому підсумку всі створіння
не мають сенсу, оскільки смерть їх руйнує.
Але, чим було б наше життя, якби воно продовжувалось безконечно?
Якщо б ми були безсмертними, то могли б відкладати наші
вчинки на будь-який час. Але перед обличчям смерті ми зобов'язані
максимально використовувати відведений нам термін життя
і, не гаючи часу, використовувати всі можливості, сума яких
і робить наше життя сповненим смислу й сенсу. В основі смислу
людського буття лежить принцип незворотності. Можна уявити
наше життя, наприклад, у вигляді фільму, який безперервно
знімають, але з якого не можна нічого вирізати, змінити
щось у майбутньому. Тому людина відповідальна за кожну теперішню
мить свого життя. Буває так, що людина не встигає реалізувати
всі свої плани на життя й помирає. Втім, фрагментарність
життя аж ніяк не зменшує його сенсу. Про безглуздість безсмертя,
якого споконвічно бажають люди, пише й Уїльямс у своїй праці
"Випадок Макропулос або роздуми про тугу безсмертя".
Дослідник А.Гусейнов доводить, що індивід мислить двома
способами - особистісно й общинно. В рамках общинного мислення
факт індивідуальної смертності - це звичайний емпіричний
факт, який не підноситься до рівня трагедії. Індивід почуває
себе проекцією цілого, його індивідуальне буття не має самоцінного
значення. Проблема смислу життя не постає перед ним як моральнісне
завдання. Смерть не є страшним роком, вона відбувається
згідно з ритуалом, за усталеною нормою.
Герої Гомера - приклад общинної свідомості. У рамках общинної
свідомості страх смерті знімається розчиненням індивіда
в спільноті, зокрема думкою про те, що ганьба страшніша
за смерть (згадаймо хоча б погляди самураїв). Така свідомість
знімає страх смерті, усуваючи взагалі смерть як трагедію.
Питання полягає лише в тому, коли цей тип свідомості поступається
місцем новому - особистісному типу свідомості. Екзистенціалісти
стверджують, що з настанням християнства (такої думки додержується
Кіркегор), Тойнбі і Арієс - що в ранньому християнстві страха
смерті не було, він з'являється тільки за Нового часу, тобто
в добу секуляризації.
Проблема страху смерті і потяг до індивідуального безсмертя
пов'язані з переорієнтацією світогляду, з досвідом особистісного
буття. В такій перспективі вже не індивідуальне підпорядковане
благу цілого, а благо цілого залежить від існування певної
конкретної особистості. Серйозне ставлення до смерті є продовженням
серйозного ставлення до життя. Діалектика страху смерті
і смислу життя така - не факт неминучої смерті позбавляє
життя людини її смислу, а, навпаки, - відсутність в житті
смислу є витоком панічного жаху перед смертю. Тож коли людина
моральнісно ущербна, недосконала, то в неї виникає страх
смерті. Тому-то й нашу сучасну цивілізацію, яка замовчує
смерть саме тому, що вона її дуже боїться, можна уподібнити
тій моральнісно ущербній людині, яка не знає, в чому сенс
і цінність її буття, для чого вона живе. На нашу думку,
завдання філософії - повернути цивілізації втрачену повноту
сенсу, доцільності її існування і таким чином подолати страх
перед смертю.
ЛІТЕРАТУРА
1. Словарь современной западной философии. - М., 1991.
2. Філософія. Курс лекцій. - К., 1993.
3. Философия и жизнь. О смерти и бессмертии. - М., 1991.
4. Мень А. Тайна жизни и смерти // Культура и религия. -
М., 1992.
5. Этика. Жизнь и смерть:загадки и противоречия. - М., 1990.
6. Тойнби Дж. Исследование истории. - М., 1990. - Т. 1.
7. Бодрияр Ж. Символический обмен и смерть. - М., 1998.
8. Эпикур. "Письмо к Менекею" // Краткий очерк истории философии.
- М., 1971.
9. Кьеркегор С. Страх и Трепет. - М., 1995.
10. Кюблер-Росс Э. Смерть и умирание. - М., 2002.
11. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М., 1991.
12. Бубер М. Я и ты // Два образа веры. - М., 1994.
13. Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 х тт. - М., 1992.
14. Аверинцев А. София-Логос. - М., 2003.
15. Деррида Ж. Дар Смерти. Ч. 1 // Вісник Харківського університету.
- Х., 2002.
