Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Логінова Г.М. ст. викладач НПУ ім. Драгоманова,
м. Київ
Стефан Балей та аналітика діалогу
Аналітика діалогу видатного філософа Cтепана Балея відкриває
нові сторінки історії української філософії та психології,
окреслюючи шляхи їх становлення та розвитку в міжнародному
науковому діалозі сучасності. Людський світ діалогічний.
Діалогічні слова, думки, діяльність і спілкування людини.
Діалогічний сам процес становлення людини, діалогічна її
сутність. Хто вивчає діалог, той вивчає людину. Корені виникнення
та становлення діалогу варто шукати в давньогрецькій культурі.
Слід мати на увазі, що в своєму зародженні антична культура
пов'язана з усним характером давньогрецького мислення, з
домінуванням мовлення і цей потяг до усного, мовленнєвого
спілкування, до живої комунікації на підставі природної
мови зберігається впродовж усього класичного періоду. Такий
примат усного слова над писемним був спричинений спочатку
таємним характером трансляції знання у традиційних культурах,
відповідно - харизматично-сакральною оцінкою філософа як
мага, лікаря, мудреця, жерця, що охороняє "втаємничену мудрість".
На мою думку, поєднання цих принципів окреслюється ще за
часів Фройда, якого вважають видатним філософом і талановитим
лікарем. А у витоках української аналітики діалогу чільне
місце посідає також доктор філософії та медицини Стефан
Балей.
Академік Стефан Балей є визнаним засновником такого важливого
наукового напрямку, як історія українського аналітичного
діалогу. Мудрість діалогу видатного філософа Cтепана (Стефана
Максима) Балея, який здобув європейську освіту та сформувався
значною мірою під впливом світових гуманістичних ідейних
течій, відобразила загальнолюдський теоретичний та практичний
досвід. У своїх працях він ділився тими знаннями, що їх
набув під час навчання в Берлінському університеті та Сорбонні,
немовби з перших рук отримуючи новітні та фахові знання.
Слушно також зауважити, що мистецтво діалогу філософа (тобто
діалектика - в античному сенсі слова) спрямоване на розуміння
будь-чого і, врешті-решт, потребує перевірки на істинність.
Мистецтво ж мовлення, тобто аналітика діалогу, орієнтоване
на пошук істини і, головним чином, на переконання співрозмовника.
Процес взаємодії слів, можливо, єдиний вид мистецтва, який
не знає поняття "ретро" [25, 124].
Слово не починається зі слова вимовленого. Воно викликається
до життя потоком думок, побажань, прибудов та пристосувань
у спілкуванні з партнером. Вважається, що іншу людину треба
розуміти, тлумачити як одиничне і унікальне шляхом емпатії,
інтуїції, співучасті. До бар'єрів спілкування відносять
- неспроможність уважно слухати, "втечу в обмірковування
відповіді", надмірну стурбованість собою та враженням, яке
справляєш. Тому психоаналітик повинен подолати їх і осягнути
проблеми реципієнта, що можливо завдяки уважному, толерантному
визначенню змісту його слів та емоційному відгуку в унісон.
На первинному етапі він уважно прислухається до мови реципієнта
в цілому; вона стає все різнобарвнішою, з'являються вільні
асоціації. Вільні асоціації змальовують витіснені у підсвідоме
бажання. Перетворення прихованих думок у наявний зміст можливе
як конденсація, суміщення різнорідних прихованих думок в
образ, та зміщення, тобто репрезентація значущих думок через
другорядні деталі і деконстектуалізації елементів прихованого
змісту. Завдання інтерпретації полягає в деконденсації та
реконституалізації елементів за допомогою вільних асоціацій.
Асоціативна здібність - це здатність створювати вербальні
образи, тому насамперед для цього потрібне уявлення. Цікаве
визначення уявлення дав Ортега-і-Гассет, за концепцією якого
не об'єкти рухаються у напрямі до суб'єкта, а суб'єкт їх
сам у собі збуджує. "Потрібно лише схопити і ми вилучимо
із події кентавра, який галопом, розпустивши хвіст та гриву,
мчить поза вітром крізь смарагдові полонини за невловимими
тінями білих німф" [21, 68]. За допомогою уявлення можна
окреслити процес конструювання вербального образу. Для цього
слушно застосовувати такі засоби мислення: комбінування,
аналогізування, трансформацію. Шляхом комбінування створюються
інші об'єкти та інші образи. Типові його прийоми: аглютинація
(поєднання в одному образі будь-яких якостей і частин) та
включення (доповнення образу таким фрагментом, що робить
його незвичайним). На панцирі "чарівної черепахи", яка вийшла
з річки, було окреслено космічний трактат.
Психологічні особливості засобів аналогізування становлять
собою наявність асоціативного компоненту, оскільки в реалізації
функцій конкретизації та специфікації слово має велику кількість
асоціацій, які виявляються в процесах образного відображення.
Когнітивний процес реалізується значною мірою за допомогою
операцій порівнювання, які відіграють важливу роль у формуванні
психічного образу та у вербалізації його. Опрацювання образу
відбувається за допомогою встановленого зв'язку з подібністю,
суміжністю та протилежністю, при цьому оперують не конкретними
ознаками, а номінаціями - загально-метафоричними образами,
з якими порівнюється стимул. Головними засобами аналогізування
є порівняння та метафори. Метафора викликає уявлення образу,
що дає можливість визначити її як аналогію образом. Трансформація
окреслюється в засобах змінювання об'єктів протилежного
змісту під час конструювання образів. У нашому випадку це
- зміна явища або ситуації такою мірою, щоб вони набрали
інших властивостей і відтак допомогли реципієнту.
Виявлення креативності як процесу означало наявність у ньому
певних фаз. Класифікація фаз, що її пропонують різні дослідники,
розрізняється ступенем деталізації та співвідношенням ролі
свідомого й несвідомого. У ході творчого процесу беруть
участь візуальні образи, індивідуальні прийоми мислення,
а також оригінальність виникаючих асоціацій. Аналіз літератури
показав, що під час конструювання вербального образу застосовують
прийоми мислення, пов'язані з комбінуванням елементів, виявленням
аналогів та трансформуванням образів.
Щоб визначити такі риси, що відрізняють дану ситуацію від
подібних, треба з'ясувати точку зору на ситуацію та на події,
що до неї призвели. Для цього використовують результати
висловлювань реципієнта, визначення загальної картини діагнозу
хвороби, надаючи конкретні показники, які зіставляються
з іншими симптомами та уточнюються в процесі перебігу терапевтичного
сетінгу, що дає змогу "перевірити записи". Фройд зазначав:
"… історії хвороби, які я пишу, читаються як новели" [3,
98]. Він акцентує увагу на пояснення та розуміння, зумовлені
необхідністю створити "внутрішні зв'язки" розповіді, щоб
поєднати історію життя та історію страждань. Невербальні
характеристики є яскравими показниками емоційного стану,
відображенням когнітивних процесів, саме тому вони допомагають
створити ці зв'язки . У мовчазній взаємодії людей, міміці
та жестах, мовні вирази існують принаймні у знятому вигляді;
вони, образно кажучи, виступають як комунікативна дія під
час "розмови через паркан". Їх можна назвати "детектором"
почуттів, що зраджує вдаваний спокій. Психоаналітик має
уважно прислухатись не тільки до слів реципієнта, але й
до інтонацій його мови. Бажаними є також інтуїтивне відчуття,
вилучення та бачення емоційно-мотивуючого підтексту, про
який співрозмовник не може чи не хоче сказати. На першій
стадії, що забезпечує встановлення згоди та усунення напруження,
тривожності, різноманітних психологічних бар'єрів під час
обговорення нейтральної теми, не пов'язаної з прийняттям
рішення, такими невербальними засобами з боку психоаналітика
як ініціатора контакту виступають прийоми "читання стану",
констатації певних переживань чи уявлень у формі запитань,
на які обов'язково дається позитивна відповідь. Так, мимовільне
зближення плечима означає сумнів, який констатує ініціатор
контакту і з чим партнер внутрішньо погоджується.
П.Рікьор окреслює інтерпретативний характер діалогу лікаря
та пацієнта у такий засіб. Інтерпретативний текст виступає,
в його розумінні, немовби сіткою відношень, що переплітає
"Я" пацієнта з іншими. Діалог дає можливість ефективно осмислити
реальний перебіг хвороби, розглядаючи її як текст, що потребує
читання його як пацієнтом, так і лікарем. Побудовані таким
чином відносини являють собою співпрацю, але процес лікування
починається не з визначення діагнозу, а з того моменту,
коли "читачі" тексту "хвороби" досягають загальної згоди
[22, 154]. У такий засіб за допомогою діагностики психоаналітик
має змогу "перевірити" текст діалогу реципієнта, що надає
йому "алгоритм розуміння" особистості та її поведінки у
конфлікті, який допомагає здійснити корекцію. Розуміння
аналізу діалогу ґрунтується на набутому Балеєм загальнофілософському
погляді на людину, який полягає в тому, що "особистість
не є абстрактною понятійною формою, але відображає цілу
низку проблем філософського, психологічного й соціологічного
характеру" [1, 5].
З'ясовуючи філософські підвалини творчості С.Балея, слід
взяти до уваги певні вихідні обставини. По-перше, вже в
його ранніх працях відображається вплив гуманістично-антропологічних
ідей, поширення яких в європейській духовній атмосфері,
зокрема, у філософській думці, зростає, починаючи з останньої
чверті ХIХ сторіччя, але найактуальнішими для дослідження
вважаються похідні герменевтичного дискурсу, в процесі якого
відбувається звернення до багатства культурно-історичного
досвіду людства, втіленого у мові. Оскільки герменевтична
процедура взаємодії відображає зафіксоване об'єктивними
дослідженнями поліпшення соціального статусу людини, то
можна говорити про втілення філософського принципу "єдності
розуміння", а також соціального, у ширшому сенсі поняття,
в спільний варіант "єдності розуміння та зцілення", тобто
виховання та розвитку. Вищезазначене поєднання принципів
окреслює перехід від наукової методології до філософської
антропології та онтології для всеохоплюючого спектру дослідження.
Відтак втілюються в життя герменевтичні принципи в онтології
їх розвитку, що становить контекст, у якому "здійснюється
наукове пізнання" [14, 18] та окреслюється філософське підґрунтя.
Розуміння Балеєм аналізу діалогу ґрунтується на набутому
загальнофілософському погляді на людину як на "особистість",
котра не є абстрактною понятійною формою, але відображає
цілу низку проблем філософського, психологічного і соціологічного
характеру [1, 5]. Під герменевтикою мислитель розуміє операції
осягнення сенсу висловлювань у їх співвідношенні з інтерпретацією
текстів діалогу. Філософська герменевтика на чолі з Шлейєрмахером,
з одного боку, та Гадамером, з іншого, означила амплітуду
руху так званого маятника розуміння - нерозуміння і vice
verca [9, 16]. У своєму ідеальному значенні герменевтика
є не що інше, як допомога мові в окресленні сенсу.
Надалі треба встановити співвідношення між поняттями інтерпретації
та осягнення. Під осягненням Балей розуміє мистецтво засвоєння
значення символів, які подає одна свідомість і сприймає
інша через їх зовнішнє вираження (жести, пози, мову) [2,
212]. У мовчазній взаємодії людей, міміці та жестах, мовні
вирази існують принаймні у знятому вигляді, виступають,
образно кажучи, як комунікативна дія під час "розмови крізь
огорожу в саду". Їх можна назвати "детектором" почуттів.
Стефан Балей значну увагу приділяв аналітиці невербального
діалогу. Його загальновизнана праця "Міміка, жестикуляція
та мова як засоби спілкування і взаєморозуміння" відображає
хід творчого пошуку вченого. В ній розглядаються також проблеми,
заглиблення у зміст яких дає можливість увійти в суть загальної
теоретичної концепції С.Балея. Звернемо увагу лише на головні
лінії її висвітлення. Починаючи з аналізу взаємовпливу людей
під час спілкування, він пише: "Слухом стежимо за голосом
людини, а поглядом спостерігаємо за рухами, найважливішими
з яких є міміка і жести" [19, 4]. Далі акцентує увагу на
тому, що багато дослідників убачають початок жестів у словесних
рухах, тому, застосовуючи методику, яка дає змогу простежити
рух жесту, вважають, що не індивідуальні, а групові відмінності
зумовлені ментальністю цього процесу; і навпаки - слово
має свої витоки з невербального процесу й процесу мислення.
У цьому його думки перегукуються з працями українського
філософа О.Потебні, який також розглядає питання нації та
її мови й доводить, що "мова є не лише засобом пізнання,
але й шляхом усвідомлення нацією та її кожним окремим представником
моральних і естетичних ідеалів. Він акцентує увагу на тому,
що кожна мова дає свої особливі комбінації елементів думки"
[21, 145]. Отже, отримуємо ще одне підтвердження тези німецького
філософа В. фон Гумбольдта про те, що "мова є зовнішнім
відображенням внутрішнього світу нації" [16, 54].
За Балеєм, характер слів кожної мови залежить від характеру
самої нації, від особливостей її менталітету. Окреслюючи
свою концепцію, видатний філософ акцентує увагу на тому,
що стереотипи, засвоєні людиною в процесі соціалізації,
сприяють психологічній рівновазі індивіда. Враховуючи класичну
схему психічного простору пізнього З.Фройда, можна зауважити,
що почуття тотожності та відповідна можливість інтеграції
досягаються через стереотипи "Я", "Ми", "Вони". Продовжуючи
цю думку, Балей доводить, що структура світосприйняття нації
та структура її мови взаємозумовлені. Навіть на прикладі
лише європейських мов, а саме на основі аналізу їх граматичної
структури, ми можемо простежити зв'язок між граматичною
організацією мови та особливостями менталітету народу, який
є її носієм. Так, у польській мові значно більше уваги,
ніж в українській, звертається на стать особи чи гурту осіб.
Водночас жіночий і середній роди там іноді зливаються в
один. Існують мови взагалі без поділу на роди, наприклад
англійська. Але в них значно розвиненіші граматичні структури,
що позначають час і процес діяльності. Те саме ми спостерігаємо
і в німецькій мові, хоча це тільки підтверджує схильність
таких націй до чіткості й точності в розташуванні дій у
часовому просторі. Українській мові притаманні м'якість,
лагідність та емоційна забарвленість, що зумовлені кордоцентричним
типом мислення. За розвідками Р.Грановської, "осягнення
світу" в термінах "тут" і "тепер" [27, 336] характерне для
правопівкульного мислення, а це - почуття образи, інтуїція,
бажання і здатність бачити красу; воно вважається домінуючим
для української ментальної парадигми, тому в українській
мові немовби "відображуються дві стихії різного характеру,
що "зустрілись" в українській душі: "європейська обережність
- і азійська безпечність" [17, 18] Можна також сказати,
"що так звані західні впливи викликали, розв'язували у слов'ян
власну і самостійну творчість, що була часто не лише відгуком,
але й відповіддю Заходу" [24, 107-108]. Так, наприклад,
Стефан Балей, використовуючи головні засади класичного психоаналізу,
звертається до індивідуальної психології А.Адлера, учня
З.Фройда та намагається синтезувати погляди З.Фройда та
А.Адлера в єдиній "психології глибини", або ж "глибинній
психології". Розглянемо досвід здійснюваного ним психоаналізу
особистості видатного українського поета Т.Шевченка "З психології
творчості Шевченка" [11] (виданий у 1916 р.). Цю працю називають
психоаналітичним "дешифруванням "творчого і особистого життя
поета, що висвітлює позасвідомі рівні психіки Тараса Шевченка,
розглядає його творчість на філософському й соціальному
рівнях. С.Балей визнає високий рівень "суспільної свідомості
поета", але водночас вважає, що справжній потаємний світ
Шевченка "лежав поза сферою суспільних інтересів" [11, 36].
Це, на думку Балея, пов'язане з "перенесенням" і "контрперенесенням".
Вони поєднуються в конкретному творі. Мислитель аналізує
психіку поета, мотиви його творчості порівняно з творчістю
Рафаеля і Сегантіні. Ці два видатні італійські живописці
розділені часом: Рафаель (1483-1520), Сегантіні (1858-1899).
Шевченко взагалі належить до інших митців (Балей аналізує
його творчість як поета), до іншої національної традиції
[11, 82]. Але всі вони рано втратили матір, зазнали жахів
сирітства, ідентифікація діє на них як об'єктивний закон,
що не залежить ні від часу, ні від нації, ні від виду мистецтва.
Коли митець прислуховується і передає почуте, він створює
нову мову, за допомогою якої створюються й нові думки. Саме
така мова може бути виразником мети митця, яка полягає в
тому, щоб за допомогою мови дати "заговорити" самому світові.
"Буття - це фон для зображення внутрішнього життя людини,
воно кричить та вимагає бути представленим через поета та
художника. Митець повинен передати цей крик, який випускали
б речі, якби вони не були німі, вважаючи, що вони, як і
твір мистецтва, не можуть являтись людині в предметній формі"
[4, 148]. Тому Гайдеггер і зводить місію філософії до аналізу
діалогу мови, оскільки мова - це "голос буття" [4, 149].
Стефан Балей намагається знайти варіант розшифрування аналітики
діалогу. Оригінальною є змальована ним картина діалогу сновидінь.
З.Фройд порівнює сон з королівським шляхом до несвідомого.
Балей продовжує, що "власне чар тих порівнянь лежить якраз
в їх оригінальності, в тім, отже, заключеному в зіставленні,
яке впаде на гадку" [20, 31]. Він окреслює царство мрій,
яке втрачене в морі забуття, барви і форми якого нам не
під силу відтворити; "дійсний світ" витискає його з нашої
свідомості і приневолює зсуватися у прірви несвідомого [20,
17]. Розвиваючи цю тезу, філософ стверджує , що "не на поверхню
свідомого життя виходить се давнє, придавлене, лиш з глибини
душі підходить під його поверхню і звідси кидає на нього
свою тінь" [20, 27].
На жаль, фіксуючи увагу на якомусь проміжку свого минулого,
люди не можуть звільнитися від нього, і тому теперішнє та
майбутнє лишається поза їхнім полем зору. Вони "ховаються
у цю фіксацію, як у монастир, щоб там дожити свій вік" [3,
139]. Балей розшифровує цей несвідомий діалог у такий спосіб:
"І від сеї хвилі се свідоме життє іде вже в зависимість
від несвідомих комплєксів, які стають пружинами годинника,
що хоч невидимі самі, викликують рух вказівок на виднї"
[20, 17].
Геракліт пояснював сновидіння закриттям органів чуття, внаслідок
чого позбавлене внутрішніх впливів тіло створює внутрішній
світ. Платон вважав, що якийсь вид бажань ховається всередині
людини і виявляється у сновидіннях (платонівська концепція
ідейно близька до фройдівської). Балей акцентує увагу на
тому, що саме дослідник перетворює німе джерело діалогу
сновидінь на текст, що розкриває свої таємниці. Цікаво,
що назви яскравих або неприємних почуттів мотивуються лексикою
горіння, а душевний неспокій і розгубленість - назвами та
картинами сновидінь каламутної води. Привертає увагу той
факт, що аналізу неслов'янськими мовами - романськими та
германськими, за нечисленними винятками, - не притаманна
метафорична мотивація назв емоцій лексикою, що позначає
вогонь, бурю та спокій у природі. Таку мотивацію можна вважати
специфічною для загальнослов'янської мовної картини. Так
народжується діалог ментальностей, без якого неможливий
сам процес розуміння [7, 106].
На думку Балея, сенс діалогу розуміння суб'єктів визначає
вміло розставлена аналітиком пунктуація, тобто, продовжуючи
її, можна сказати, що в рамках конверсійного аналізу окреслюються
бажані (prefered) та небажані (unprefered) відповідні мовні
кроки, які дають змогу відфільтрувати ілокутивну силу впливу.
У межах концепції видатного філософа Сократове "Пізнай самого
себе" набуває конкретно-гуманістичного змісту: пізнай самого
себе для того, щоб творити себе. Творити самого себе для
осягнення повноти самовираження через своє індивідуальне
життя - ось чого має навчати аналітика діалогу людину. У
цьому, вважає Балей, її первісне покликання.
ЛІТЕРАТУРА
1. Baley S. Osobowsc. - Lwуw, 1939. - T. 5.
2. Baley S., Rubicka E., Damiszуwna M., Metlikуwna W. Badania
nad etyka I estetyka. - Polskie Archiwum Psychologii. -
1935/36. - T. VIII. - № 3-4.
3. Freud S. Ausgewдlte Schriften. - Frankfurt an Main, 1994.
4. Heidegger M. Vortrage und Aufsдtze. - Pfullingen, 1999.
5. Herink R. The psychotherapy handbook. - N.Y., 1980.
6. Osobowsc twуrcza. Studium z zakresu psychologii twуrczosci.
- Warszawa, 1936.
7. Philosophical Foundation: an introduction to moral philosophy.
- New Haven and London, 1989.
8. Psychologia sensu // Ksiega Pamiatkowa Drugiego polskiego
Zjazdu filozoficznego. - Warszawa, 1927. - Przeglad filozoficzny.
-1928. - XXXI, z. 1-2.
9. Terra Incognita. - Princeton Bollingen Paperback Printing,
1972.
10. Znaniecki F. Humanizm a poznanie. - Warszawa, 1912.
11. Балей С. З психології творчості Шевченка. - Л., 1916.
12. Балей С. Трійця в творчості Шевченка // Записки НТШ.
- Л., 1925. - Вип. 23.
13. Батай Ж. Литература и зло. - М., 1994.
14. Бистрицький Є.К. Феномен української культури. - К.,
1996.
15. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. -
М., 1984.
16. Гумбольдт В. фон. Язык и философия культуры. - М., 1985.
17. Донцов Д. Правда прадідів Великих. - Філадельфія, 1952.
18. Кобилянська О.Ю. Сниться // Кобилянська О.Ю. Повісті.
Оповідання. Новели. - К., 1988.
19. Міміка жестикуляція та мова як засоби спілкування і
взаєморозуміння // Лікарський Вісник. - Львів, 1926. - Ч.2.
20. Нарис психології. - Львів; Київ, 1922. - Новітня бібліотека.
- Ч. 40. - Друк. Старопігійского інституту під управою Ю.Сидорика.
21. Потебня А.А. Мысль и язык. - К., 1993.
22. Рикёр П. Герменевтика и психоанализ: религия и вера.
- М., 1996.
23. Франко І. Зібр. тв.: У 50 ти тт. - К., 1978. - Т. 31.
24. Чижевський Д. Філософія і національність // Філософська
і соціологічна думка. - 1990. - № 10.
25. Шведов И. Искусство убеждать. - К., 1986.
26. Шлейермахер Ф. Речи о религии к образованным людям,
ее презирающим. Монологи. - СПб., 1994.
27. Элементы практической психологии: Сборник. - М., 1988.
