Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Кирпач Н.Б. науковий співробітник Академії педагогічних
наук України
Реалізація особистістної креативності за
допомогою майєвтичного діалогу
Людина сама по собі має креативну сутність і здатна осягти
та перетворити не лише світ, в якому живе, а й саму себе.
"Людині в позитивному бутті властива творча психологія",
- писав М.Бердяєв. Вона може бути пригніченою чи прихованою,
може бути розкритою, але екзистенціально властивою людині,
творчий інстинкт якої є безкорисливим, в ньому вона забуває
себе, виходить із себе. Наукове відкриття, технічний винахід,
художня творчість, суспільна творчість можуть бути потрібними
для інших і використані для цілей утилітарних, проте сам
той, хто творить, є безкорисливим і позбавленим себе. У
цьому - сутність творчої психології.
Розмірковуючи про майєвтичну взаємодію та пригадуючи Сократа,
ми роздумуємо, передусім, про моральне вдосконалення світу.
Проте сфера творчості людини - це сфера творчості нових
форм буття, нових значень у всіх напрямах розуміння істини,
краси, добра, справедливості, тобто тих форм буття, котрі
викликає до дійсності творча сила людини. Саме в здатності
до творчості є сенс буття людини як культурно-історичної
особистості.
Людина також осягає власну здатність до подібних взаємодій,
межі та міру власної самостійності й індивідуальної сили
в протистоянні світові. Проте не тільки осягнення меж власного
єства відкривається їй в акті творчої взаємодії зі світом.
Людина пізнає можливості виходу за ці межі подолання встановленої
міри відкритості світові. Тому творчість завжди є потрясіння,
в якому долається замкнутість людського життя, відкривається
новий простір її існування. У творчому акті людина перебуває
в стані духовного піднесення, творення "нового себе". Цей
творчий акт є саморозкриттям сил людського буття, єдиного
й неповторного. Саме в ньому людина вибудовує свій світ,
формує змістовий простір свого життя.
Хоча здатність перетворювати світ дана людині за сутністю
самого способу існування в реальності, ця здатність, пише
С.Б. Кримський, має бути розгорнута, досягнута як така здатність
бути особистістю, бути суб'єктом, бути індивідуальністю,
яка немов-би в згорнутому вигляді властива людському буттю.
Протягом свого життя людина "розгортає" її, цю здатність,
від віку до віку, від одного етапу розвитку до іншого, від
одного рівня їх здійснення до іншого, як здатність творити,
звершувати себе як носія та володаря величної культуротворчої
сили, що поступово розгортається людиною. Лише на певному
етапі своєї життєдіяльності людина здатна сформуватись як
суб'єкт власної культуротворчої сили, що свідомо і цілеспрямовано
"застосовується", "прикладається". Саме тоді кожний акт
діяння людини стає творчим актом, в якому не просто виявляється
активність людини щодо певних явищ світу та здатність певним
чином реагувати на їхні сутнісні впливи. В кожному окремому
діянні людина створює нову сутність, народжує новий зміст,
новий світ своїх ідей та ідеалів, чи просвіт її предметного,
речового оточення, чи про світ своїх взаємодій з іншими
людьми, у встановленні стосунків з якими творча особистість
досягає достеменної майстерності" [7].
Кожна людська особистість неповторна, значуща, через кожну
особистість звершується історія людства, тому що кожна людина
обдарована своєрідними можливостями та здібностями для нового
творення, і тому результати її творчості завжди неповторні.
Дуже часто, в своєму поступальному розвитку, людина оволодіває
цими можливостями, звершуючи себе і світ як такий.
Проте досить часто бувають такі етапи в людському житті,
коли особистості досить важко збагнути себе або ж спрямувати
творчу енергію в конструктивне русло.
Особистість, як учасник психотерапевтичної взаємодії, постає
в ньому з боку тієї самої системи цінностей і особистісних
сутностей, що виступають як об'єкт можливого перетворення.
Психолог здебільшого ніяк не впливає на події в світі, він
може лише змінити інтерпретацію цих подій і ставлення до
них. Тому в процесі майєвтичної взаємодії психотерапевт
спрямовує взаємодію із особистістю в русло пізнання себе,
своїх цінностей, свого призначення. Гуманістично орієнтована
психотерапія здатна допомогти особистості усвідомити свої
творчі резерви й ціннісні перспективи саморозвитку, спираючись
на основні положення А.Маслоу, К.Роджерса, В.Франкла, Г.К.
Юнга, Р.Асаджолі, Х.К. Льойнера.
Представники цього напряму, розглядаючи природу людини та
її хвороби, піддають критиці класичний психоаналітичний
підхід, зокрема тлумачення етичної сфери - бажань, вибору,
ставлення до інших. Через психоаналітичну практику та надання
особливого значення технічним прийомам людина стає безликою,
ізольованою, керованою, досяжною для аналізу та розрахунку,
а тому приниженою. Гуманістично орієнтована концепція звеличує
людину, долає відчуження, заохочує до максимально повного
дослідження унікальності її природи. У цьому її трансцендентна
сутність. Як писав В.Франкл, людина за своєю суттю прагне
знайти мету і здійснити своє призначення в житті.
Представники гуманістичного напряму в психотерапії схильні
вважати людину істотою природжено активною, що бореться,
самоутверджується, підвищує свої можливості і має майже
безмежні здібності до позитивного зростання. Тому зусилля
психотерапевтів спрямовані на особистісний розвиток пацієнта,
а не просто на лікування хвороби. Представники цього напряму
застосовують такі широкі поняття, як "самовизначення", "творчість",
і методологію, орієнтовану на максимальну інтеграцію розуму,
тіла й душі людини, попри порушення її цілісності. Патологію
розуміють як зменшення можливостей для самовираження, як
результат блокування, пригнічення внутрішніх переживань.
Невротичну особистість розглядають як пригнічену, а невроз
- як основний, універсальний, що призводить до відчаю, до
відчуження індивідів від себе, свого світу. За Н.Маслоу
[8, 90], патологія - це послаблення людини, втрата або ж
поки ще нездійсненність її можливостей, страх пізнати саму
себе - зрозуміти свої емоції, імпульси, здібності, потенційні
можливості, своє призначення. Отже, хвороба, якої стосуються
всі психіатричні поняття, і здоров'я розташувалися на континуумі:
ким людина мріє бути - ким вона має змогу стати.
Психотерапевтичні зустрічі діють через сам факт їх новизни.
Під час їх проведення психотерапевт постає каталізатором,
за допомогою якого пацієнт реалізує свої латентні і найкращі
здібності для саморозвитку.
І хоча під час терапевтичних взаємостосунків можуть бути
розбіжності, вони вирішуються в процесі конструктивного
терапевтичного діалогу психотерапевта і пацієнта, що є характерною
рисою багатьох шкіл цього напрямку. Важливого значення набувають
почуття, що пробуджуються, людські взаємостосунки, за яких
кожна людина намагається відверто спілкуватися з іншою людиною.
Гуманістичний напрямок у психотерапії передбачає терапевтичний
союз не лише як стосунки лікаря й пацієнта (як у динамічній
психотерапії) або вчителя і студента (як у поведінковій
психотерапії), а як стосунки між двома особистостями. К.Роджерс
[8, 30] зауважував: вступаю у взаємостосунки не лише як
учений, не лише як лікар, який може точно визначити діагноз
і призначити лікування, а як людина, що розпочинає особисті
взаємостосунки. Т.О. Флоренська, досліджуючи проблему наукового
статусу практичної психології у статті "Діалог як метод
психології консультування" [10], підкреслює, що цю пробему
можна вирішити в контексті прийняття практичної психології
як гуманітарної науки зі своєю методологією, що відрізняється
від методології природничих наук. Практична психологія особистості
звернена до суб'єкта як неповторної індивідуальності, тому
в ній не можна застосовувати методи об'єктивної експериментальної
психології, що вивчає загальні і типологічні властивості
та закономірності психіки "людини взагалі" як об'єкта дослідження.
М.М. Бахтін в "Естетиці словесної творчості" [23] писав
про дві протилежності - "річ" і "особистість". Чим ближче
до особистісної межі, тим більше й більше методи об'єктивної
науки не спроможні дослідити "мікрокосм" особистості. Об'єктивній
науці для оволодіння предметом потрібна точність. Проте
особистість характеризується свободою, тому установка на
оволодіння нею протиособистісна. У науці про особистість
критерієм є не "точність пізнання, а глибина проникнення".
Зрозуміти внутрішній світ особистості неможливо за допомогою
"байдужого нейтрального аналізу", неможливо це й методом
вчування, злиття із ним, оскільки світ цей незмірно глибокий.
Лише в процесі спілкування з людиною можливе розкриття глибин
її душі. Таким методом пізнання її душі є діалог. За М.Бахтіним,
дослідження стає запитанням і відповіддю - діалогом [2,
459].
Відродження старовинного майєвтичного діалогу в психологічній
допомозі особистості відповідає потребі у виявленні й розвитку
творчих потенцій кожного індивіда. Кожна людина повинна
мати можливість виявити себе. У цьому зацікавлені як окрема
особистість, так і все суспільство.
Людина бачить світ, в якому живе, через вуаль своїх емоцій,
накопиченого досвіду, чужих думок: вона вважає, що мислить
об'єктивно, тоді як насправді перебуває в полоні суб'єктивного
настрою. У суб'єкті часто відсутня внутрішня єдність і немовби
співіснують різні самостійні особистості, які визначають
його почуття, думки, дії.
У процесі майєвтичної взаємодії відбувається звернення до
себе, до свого внутрішнього центру, свого справжнього єства,
найпотаємнішої і невідомої нам частини себе. Майєвтик, який
веде цей творчий процес, бере на себе обов'язок спрямовувати
діалог у річище глибшого пізнання свого співрозмовника й
самого себе.
Сократівський діалог можна уявити як своєрідну інтелектуальну
боротьбу, в ході якої коригуються непослідовні, суперечливі
й бездоказові судження хворого. Майєвтик послідовно, крок
за кроком, підводить пацієнта до неодмінного і запланованого
висновку. В основі цього процесу лежить логічна аргументація,
яка становить суть методики сократівського діалогу. Під
час бесіди психотерапевт ставить запитання пацієнту таким
чином, щоб той давав лише позитивні відповіді. Завдяки цьому
пацієнта підводять до сприйняття судження, яке на початку
бесіди не сприймалося, було незрозумілим чи невідомим.
Е.Кречмер, обґрунтовуючи ефективність психологічних впливів,
в основі яких лежить переконання [5, 580-581], слідом за
Дюбуа характеризував методи переконання із висуванням переконливих
логічних доводів як метод "древнього Сократа". У разі зоогенних
неврозів, пов'язаних із втратою смислу життя, в процесі
логотерапії також застосовується методика сократівського
діалогу, яка дає змогу підштовхнути пацієнта до відкриття
ним для себе адекватного смислу життя. Велику роль при цьому
відіграє особистість самого майєвтика, однак нав'язування
ним свого розуміння смислу життя неприпустиме.
Серед методик емоційно-стресової психотерапії В.С. Рожнов
[5, 580] називає раціональну терапію у вигляді сократівського
діалогу. Під час емоційно-насиченої бесіди майєвтик уміло
поставленими запитаннями підводить хворого до усвідомлення
необґрунтованості його побоювань. Стійкий психотерапевтичний
ефект досягається завдяки тому, що пацієнт вважає, ніби
він сам прийшов до нових для себе суджень і висновків і
вони відповідають його системі особистісних установок.
Г.Б. Геренштейн у книзі "Вступ до практичної психотерапії"
[5, 580-581] наводить приклад психоаналітичного лікування,
під час якого в бесідах із пацієнтом описував фрагмент розмови,
здійснюваної як сократівський діалог. За допомогою сократівського
діалогу майєвтик робить спробу переконати хвору, що невротичний
симптом зникне після того, як вона усвідомить його сутність.
"Скажіть, - питає він її, - до якого життєвого розряду життєвих
явищ ви відносите, наприклад, сновидіння - свідомих чи несвідомих?"
- " Ну, звичайно несвідомих". - "Так. Вам сняться кошмари?"
- "Так, я інколи страждаю від них уві сні". - "Як так страждаєте
?" - "А дуже просто: мені буває інколи так тяжко і я так
кричу від болю, що просто задихаюсь і прокидаюсь спітніла".
- "І все це від сновидінь, зумовлених грою несвідомого?"
- "Саме так". - "Уявіть тепер, що я, лікар, спостерігаю,
як ви страждаєте від такого кошмарного сновидіння, коли
ви кричите від болю, задихаєтесь, то що я, на вашу думку,
повинен зробити: ввести вам морфій чи покласти компрес на
серце?" - "Та просто, розбудіть мене". - "Для чого ж вас
будити?" - "А для того, щоб мені стало зрозумілим, що це
був сон". - "Так ось у чім річ! Отже, для того, щоб звільнити
вас від страждань, зумовлених грою несвідомого, ви пропонуєте
вас розбудити і таким чином піддати їх контролю свідомості,
і лише тоді, коли ви зрозумієте, що це лише кошмарний сон,
ви позбавитесь цих страждань. Так само й тут. Оскільки ви
не розумієте, звідки це у вас, ви й страждаєте, як від кошмарного
сну; коли ви зрозумієте, які мотиви їх зумовлюють, - ви
його позбавитесь. Чи припускаєте ви це?" - "Так, тепер для
мене все зрозуміло".
Описаний приклад показує, що майєвтичний діалог може бути
елементом різних особистісно орієнтованих психотерапевтичних
методів, метою яких є прилучення пацієнтів до співпраці
і розширення сфери їхньої свідомості.
Діалого-діалектична майєвтична взаємодія має багатозмістову,
синтезовану природу. Тому в програмах індивідуального консультування
із проблем саморозвитку особистості ми використовуємо майєвтичний
діалог як такий і майєвтичну взаємодію, що має пролонговану
структурну організацію. Оскільки суб'єкти майєвтичної взаємодії
постійно перебувають у розвитку, то майєвтична взаємодія
має характеризуватися багатозмістовністю результату, отриманого
завдяки здійсненню майєвтичного впливу. Майєвтик є активним
учасником цієї взаємодії, метою якої є досягнення "розвиваючого
впливу" на особистість, що постає провідним суб'єктом майєвтичної
взаємодії.
Майєвтичну взаємодію як метод самопізнання, що відповідає
потребі у виявленні й розвитку творчих потенцій особистості,
можна охарактеризувати, застосовуючи як основні такі категорії:
1) діалог на рівні суб'єкт-суб'єктних відносин, де розподілені
ролі між майєвтиком та його співрозмовником;
2) внутрішній діалог - форма взаємодії різних точок зору,
які розвиваються одним і тим самим суб'єктом. У суб'єкт-суб'єктному
спілкуванні особистість використовує не сам хід внутрішнього
діалогу, а лише його підсумок. Суб'єктом оволодівають різні
точки зору, взаємодія яких і породжує внутрішній діалог.
У процесі майєвтичної самоповивальної дії у внутрішньому
діалозі можна встановити канал спілкування з надсвідомістю
і навчитися знаходити опору в своєму власному "Я", не потрапляючи
під вплив інших особистостей;
3) іронія. Саме іронія, застосована в процесі майєвтичного
діалогу, змушує співрозмовників конкретизувати абстрактні
уявлення, спробувати поглянути на них іншими очима, розвинути
їх далі. Майєвтична іронія криє в собі безцінну, проте просту,
як все геніальне, істину - дає змогу особистості вийти за
рамки традиційного мислення, на рівень творчості. Іронією
майєвтик намагається допомогти особистості зрозуміти і виявити
творчі потенції, змушує критично ставитися до свого життя,
до своїх вчинків, а відтак - виявити сутність особистості;
сприяти піднесенню співрозмовника до високого емоційного
рівня сприйняття проблеми; подолати застарілі норми;
4) катарсис як радикальне очищення, як внутрішнє звільнення,
котре може стати вихідним положенням для нового початку.
Криза, зміна проходять в душі особистості подібно до прориву.
Головне призначення катарсису - в можливості нового початку
та в розкритті людської креативності;
5) сила духу, воля - здатність особистості до вільного волевиявлення
відповідно до своєї внутрішньої природи, а не під впливом
зовнішніх сил. Вчинивши над собою акт самоповивальної майєвтичної
дії, ми все частіше маємо справу з обставинами, що потребують
звернення до волі. Виявивши її, ми стаємо сильнішими та
вільнішими. Коли ж не виявляємо - життєві обставини оволодівають
нами. Отже, воля, за належного до неї ставлення, може зміцнювати
особистісну силу та служити вільному самовиявленню;
6) інтуїція - особливий інструмент внутрішнього бачення.
Інтуїтивна свідомість врешті-решт перевершує раціональну
свідомість, точніше - включає її в себе, змінивши та переосмисливши
її. Інтуїція може заполонити деякі прогалини в ланці дедуктивних
роздумів, але це не виключає логічної обробки інформації.
Вона може лише почати певну стадію дослідження, тому що
вона лише зародок думки і не може бути критерієм побудови
й оцінювання нових наукових надбань;
7) самопізнання. Особистість виходить на рівень усвідомлення
того, що, пізнаючи світ, вона пізнає себе, і того, що, звершуючи
над собою самоповивальні дії, виходить на новий рівень осмислення
буття, підносячись над ним. Людина розкриває себе, створює
світ своїх цінностей і відтак сприяє пробудженню світу через
себе і свою особистість.
Допомога майєвтика може лише наштовхнути на шлях самопізнання.
Пізнати себе, зрозуміти свою сутність спроможна лише сама
особистість.
Отже, особливості майєвтичної взаємодії в психології консультування
полягають у спрямованості дій на активізацію мислення особистості,
за допомогою яких активізується пізнавальна діяльність суб'єкта,
відбувається самотворення психіки, з'являється потреба самопізнання
та самореалізації.
Багато хто з тих, хто потрапив у майєвтичний процес, переоцінюють
свої цінності, відкидають все те, що вони раніше вважали
гідним свого устремління, починають переосмислювати своє
життя та ідеали.
Треба звернути увагу і на негативний момент цього процесу
- минуле життя відтісняється і цим породжується дисбалансний
стан, в якому вже перебувала людина, коли протилежності
усвідомлених доброчинностей та цінностей були ще не усвідомлені
та загнані в найпотаємніші куточки душі.
Але зараз, завдяки цій протилежності, котра має перейти
в іншу якість, може статися процес вирізнення. Проте може
статися і конфлікт із самим собою через втрату ідеалів.
Через це, говорить Сократ, не кожен може бути учасником
майєвтичного діалогу. Обмеженість, млявість мислення інколи
так закріпачує думку, що вона вже не здатна пустити нові
паростки. Проте тривала праця, жагуче бажання та любов до
своєї справи могли б зробити диво.
На допомогу особистості може прийти майєвтик. У процесі
майєвтичного діалогу відбувається звернення до себе, до
свого внутрішнього центру, свого справжнього єства, найпотаємнішої
і невідомої нам частини себе.
Майєвтичний процес розпочинається діалогом у рамках суб'єкт-суб'єктних
відносин, де розподілені ролі між майєвтиком - ведучим майєвтичного
процесу та його співрозмовником. Мета його - пробудити особистість,
спрямувати її на пізнання себе, однак не нав'язуючи своїх
думок.
Своєрідність духовної сутності особистості полягає не лише
в її змісті, але і в механізмах, що її породжують. Ціннісні
надбання суб'єкта не даються йому безпосередньо від народження.
Вони поступово формуються, кристалізуються, стикаються в
глибинах свідомості з пережитками минулого світосприйняття
або ж із сумнівами, або із беззастережними доказами розуму.
Отже, духовне надбання, самопізнання приходить і через самоспілкування,
через внутрішній діалог як спір "часткових суб'єктів" в
"республіці суб'єктів" (як влучно визначив особистість С.Рубінштейн).
Пошук смислу життя, який визначає все існування суб'єкта,
його поведінку та діяльність, відбувається в боротьбі та
взаємодії двох сил - егоїстичного бажання індивіда ствердити
свої вітальні інтереси як вершину ієрархії цінностей і альтруїстичного
підпорядкування ним особистісного буття інтересам людства.
Отже, духовні цінності особистості - це "підсумок взаємодії
тих часткових суб'єктів", що її, особистість, складають.
Розмірковуючи над проблемою діалогу, М.Бахтін дійшов висновку,
що зміст може актуалізуватися, лише зіткнувшись з іншим
(чужим) змістом, хоча б із запитанням у внутрішньому діалозі.
Щоразу він має зіткнутися з іншим змістом. Актуальний зміст
належить не одному (одинокому) змісту, а щонайменше двом,
що зустрілися і зіткнулися. Не може бути "змісту в собі"
- він існує лише для іншого змісту, лише разом із ним.
Отже, у внутрішньому діалозі можуть формуватися етичні цінності
особистості, які згодом переносяться на іншого суб'єкта,
до якого, за класичною формулою істинної моралі, я повинен
ставитися так само, як і до самого себе.
Духовне надбання особистості - дворівнева система ціннісних
оцінок: нижній рівень - емоційний, катарсисний, проте не
усвідомлений; верхній - раціональний, усвідомлений, пропущений
через "рецензію" совісті, "самокритики", яку здійснює в
свідомості індивіда одне з його "Я" в полеміці з іншими
в процесі внутрішнього діалогу. І чим інтенсивнішим є інтелектуальне
життя суб'єкта, тим більша його потреба усвідомити свої
ціннісні орієнтації через такий ефективний інструмент розумової
обробки свого досвіду, як діалог із собою.
Внутрішній діалог - результат роздвоєння особистості, але
не на суб'єкт і об'єкт, що дає йому змогу здійснювати самооцінювання,
подібне до оцінювання поведінки інших людей, а на різних
суб'єктів, в зіткненні духовних позицій яких і усвідомлюється
система цінностей певної цілісної особистості. Вище було
сказано, що екзистенційні цінності утворюються саме в процесі
внутрішнього діалогу "часткових суб'єктів", кожен із яких
обстоює свої погляди на сутність життя, внаслідок чого одна
із позицій, що стикаються, перемагає, збагатившись позицією
опонента.
Необхідність внутрішнього діалогу в процесі усвідомлення
суб'єктом суті свого життя викликається складністю певного
типу цінностей і їх особливо важливою роллю в людському
житті. Багаторазове звернення особистості до своїх актуальних
проблем, що відбувається в процесі суб'єкт-суб'єктного спілкування
та внутрішнього діалогу, виходить на новий рівень осмислення
своєї сутності, своїх цінностей. І згодом, усвідомивши це
надбання, особистість викристалізовує концептуальне ядро
своєї самосвідомості.
Більшість людей має великий запас життєвої енергії, якій
треба надати певного спрямування. Особистість повинна зрозуміти
сама, без чужого тлумачення чи нав'язування, своє єство,
своє призначення. Вона має відчувати потяг, впевненість,
насолоду, втіху, комфортність від тієї справи, якою вона
займається. Власне єство зможе зрозуміти це. Лише сама людина
має право вирішувати цю проблему. Це - головне питання буття
особистості, те, заради чого вона прийшла на цей світ. Проте,
на превеликий жаль, здебільшого справа складається так,
що особистість не спроможна спрямувати свою життєву енергію.
Саме в цьому разі на допомогу їй може прийти майєвтичний
метод. Самоповивальна майєвтична дія розгортається в такій
послідовності:
1) усвідомлюючи те, що ми збираємося робити і як саме, ми
виходимо з чіткого усвідомлення свого "Я";
2) ми запитуємо самого себе, яка мета найважливіша для нас,
і приймаємо рішення досягнути її;
3) ми міркуємо, як досягнути її найкраще, підшуковуючи методи
для її досягнення;
4) розпочинаємо осмислювати дії, потрібні для досягнення
поставленої мети;
5) водночас ми можемо дозволити собі, в разі потреби, змінити
свої плани, не страждаючи від цього і навіть відчуваючи
при цьому насолоду, тому що в свідомому волевиявленні -
ключ до розвитку волі. Ми можемо виявляти свою волю лише
із центру свого єства, із "Я". Всі інші форми волі - це
психологічні монстри, воля, яка спрямована якимось почуттям
і яка не відповідає суті нашого єства. Докладаючи великих
вольових зусиль, люди, як правило, перебувають у полоні
якогось почуття або бажання. Це - насилля над особистісним
"Я". Справжнє призначення волі полягає в тому, щоб спрямувати,
але не силувати особистість до будь-чого.
Розглядаючи зачатки самоповивальної майєвтичної дії особистості,
ми маємо на увазі високодуховну особистість. Завдяки майєвтиці
відбувається формування її духовного характеру. В той момент,
коли вона приймає рішення, формується її характер, індивідуальність,
вона вдосконалюється, переростаючи саму себе.
Здійснивши над собою акт самоповивальної майєвтичної дії,
ми дедалі частіше маємо справу з обставинами, що потребують
звернення до волі, завдяки якому стаємо більш сильними та
вільними. Інакше життєві обставини можуть заволодіти нами.
Отож, воля, за належного до неї ставлення, може бути ключем
до особистості.
У тривалому процесі самопізнання відходить чуже та викристалізовується
власне бачення світу. Проте і в подальшій праці над своїм
вдосконаленням ми звертаємось до майєвтика, вбачаючи в ньому
свого наставника, духовного друга.
Людина, яка не має навичок роботи зі своїм внутрішнім світом,
не здатна до повноцінної самоактуалізації, не зможе повністю
реалізувати ті можливості, які приховані в глибині її душі.
Багаторазове звернення майєвтика до одних і тих самих процесів
виховує в нас звичку до роздумів. Ми все глибше розуміємо
своє єство, стаємо дедалі незалежнішими в своїх роздумах.
Завдяки праці надсвідомості роздуми сприяють якомусь несподіваному
прозрінню, поступовій зміні установок.
Медитація з осмисленням (методика спрямованого звернення
до своїх психологічних властивостей та їх осмислення) створює
в нашій свідомості якісно визначене середовище. Ми створюємо
його, допускаючи в наш розум лише думки, пов'язані з предметом
осмислення.
Охоплені якоюсь ідеєю, ми можемо надати їй нового імпульсу.
По-новому осмислені думки приковують наші почуття, входять
у наше єство, стають частиною нашого ставлення до життя.
Особистість, яка пробудилася для надсвідомих процесів, починає
усвідомлювати циклічність психічної активності:
1) цикли прозрінь та спонтанної творчості;
2) цикли сум'ять та зневіри;
Отже, виявляти свою суть потрібно поступово, послідовно,
методом спроб та помилок. Особистість повинна пізнати себе,
свою сутність, будувати свій світ на межі двох світів: світу
ідеального та матеріального. Особистість відчуває, що за
буденністю стоїть світ цінностей, що дає їй змогу формувати
в собі власну людську сутність. Кожен має зробити свій вибір,
сам має вирішувати, що цінне для нього, а що ні. Сутність
життя - зробити свою особистість подією в світовому понятті
Добра, твердить український філософ С.Кримський [6]. Людина
має створити свою особистість і віддати її іншим людям.
Миття та смерть не залежить від людської волі, проте свій
внутрішній світ створює особистість сама. У цьому плані
зміст життя не заданий, його задає сама людина. Потрібно
будувати своє життя, орієнтуючись на внутрішні цінності,
переборюючи спокуси матеріального світу. Найбільші мудреці
людства, як правило, уникали безлічі варіантів хибного життя,
знаючи, що накопичення багатства не збагачує життя. Не дають
щастя й влада або продовження життя. Людина, що орієнтується
на внутрішні цінності, прагне, як писав Григорій Сковорода,
досягти повноти життя, "стати внутрішньою людиною". Проте
особистість формується не лише в собі, а й у інших людях,
створюючи світ своїх цінностей. Реалізуючи свою сутність,
людина дає змогу збутися світові. Це, власне, і є найвища
сутність людського життя.
Унікальність життя кожної людини полягає в тому, що ніхто
не може повторити його - саме завдяки його унікальності.
Тому майєвтик не повинен нав'язувати цінностей співрозмовнику.
Особистість сама повинна вирішувати, що цінне, а що ні,
що має значення, а що його позбавлене.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ассаджоли Р. Психосинтез: теория и практика. - М.,1994.
2. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.,1963.
3. Бердяев Н.А. О назначении человека. - М.,1993.
4. Геренштейн Г.Б. Введение в практическую психотерапию.
- М.,1927.
5. Карвасарский Б.Д. Психотерапевтическая энциклопедия.
- СПб., 1998.
6. Кримський С.Б. Філософія як шлях людяності і надії. -
К.,2000.
7. Маноха І.П. Творчість як засіб довершеності життя //
Киричук О.В., Роменець В.А. Основи психології. - К.,1995.
8. Маслоу Н. Психология бытия. - М., 1997.
9. Роджерс К. Клиентоцентрированная терапия. - М., 1997.
10. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. - М.,1973.
11. Флоренська Т. Диалог как метод психологии консультирования
// Психологический журнал. - 1994. - № 5.
12. Франкл В. Человек в поисках смысла. - М., 1990.
13. Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. - М., 1992.
