Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 44.
- 14,9 др. арк.
__________________________________________________________________________
Бондар С.В. аспірантка КНУ імені Тараса Шевченка
Зародження української "модерної" нації в
контексті історіософських студій І.Лисяка-Рудницького
Історія, яка в певному сенсі є священною книгою буття народів,
- головне та необхідне дзеркало їх буття й діяльності, в
якому втілюється заповіт предків для наступних поколінь.
Вона дає змогу зрозуміти сучасне та передбачити майбутнє.
Однак розкрити таємні пророцтва історії можна, лише вивчаючи
її критично, відшукуючи правду в досліджуваному минулому.
Такий критичний підхід набуває особливого значення для народу,
який тривалий час боровся за відновлення своєї державності.
Адже його боротьба неодмінно має спиратись на досвід попередніх
етапів визвольних змагань. Не слід забувати й про те, що
аналіз історії, особливо "бездержавного" народу, може здійснюватися
у двох зрізах: через історію становлення державності та
історію поневоленого існування етнічної маси.
"Неісторичність", викликана тривалою бездержавністю українського
народу, сьогодні вже не викликає сумніву. Проте актуальним
лишається аналіз тих причин, що призводили до занепаду української
державності: спочатку, після Люблінської унії у XVI ст.,
і згодом, після ліквідації козацької України в XVIII ст.
[2, 21]. Не втрачають актуальності й дослідження, спрямовані
на розкриття подій та явищ, що дали поштовх відродженню
української нації.
Сьогодні до вирішення проблем українського націостановлення
існує кілька підходів: народницький (М.Грушевський, В.Лащенко,
С.Шелухін), консервативний (В.Липинський, С.Томашівський,
В.Кучабський) та національно-державницький (С.Дністрянський,
О.Ейхельман, С.Рудницький). Представників цих напрямів об'єднує
спільне - висвітлення процесу формування української нації,
проте реалізація цієї мети ускладнюється тими чи іншими
концептуальними обмеженнями. Подолати цю однобічність у
дослідженні української історії, зокрема становлення української
нації та її державності, зробив І.Лисяк-Рудницький. Його
"Історичні есе" дають об'єктивне бачення процесу формування
української "модерної" нації, здійснене шляхом синтезу трьох
основних напрямів історичного дослідження. Зауважимо, що
поняття "модерна нація" в українську історіософську та політологічну
літературу вперше було запроваджене саме І.Лисяком-Рудницьким.
Воно викликане прихильністю вченого до примордіалістської
теорії нації, засновники якої вважають, що сутністю нації
є активність її членів, їхня воля бути політичним суверенним
колективом [2, 16]. Перші вияви такого свідомого прагнення
до створення власної держави знаходимо вже у феодальному
та становому суспільстві (незважаючи на визнання зверхності
монарха, тогочасні провідні суспільні верстви не були пасивним
елементом у житті держави). Водночас не зважати на загальноприйняту
сьогодні модерністську теорію нації, з її твердженнями про
провідну роль Французької революції та ідеї громадянського
суспільства як рушійних компонентів націотворчого процесу,
вчений теж не міг.
Оскільки чіткого визначення поняття модерної нації у І.Лисяка-Рудницького
не знаходимо, можемо припустити, що під поняттям "модерна
нація" вчений розуміє національно свідому спільноту, всі
суспільні прошарки якої під проводом національносвідомої
культурницької та політичної еліти прагнуть до об'єднання
всіх земель в одних державних кордонах та створення національної
держави.
Розмежувавши поняття "нація" та "модерна нація", зазначимо,
що ми зосереджуємо свою увагу лише на тих компонентах, які
тією чи іншою мірою мали вплив на відродження української
"модерної" нації. Більше того, беручи за основу філософську
спадщину І.Лисяка-Рудницького, зробимо спробу показати,
що процес формування української нації не є своєрідним та
унікальним явищем, а тісно пов'язаний з аналогічними європейськими
процесами. Цю мету можна реалізувати лише з допомогою системного
підходу та компаративного аналізу суспільно-політичних явищ
України й Європи.
Розпочинаючи безпосередній аналіз наукової спадщини І.Лисяка-Рудницького,
звернемо увагу, що в праці "Інтелектуальні початки нової
України" вчений не лише дає огляд культурних елементів,
конче необхідних для постання нації, але й, відповідно до
рівня національної свідомості, вирізняє три основні фази
становлення "модерної" української нації: від занепаду козацької
державності до 1840 х; від 1840 х до 1880 х і, нарешті,
від 1890 х років до вибуху першої світової війни, визначаючи
їх як шляхетську, народницьку та модерну епохи [3, 173-174].
Шляхетська доба, зауважує І.Лисяк-Рудницький, розпочинається
з виникненням козацької соціальної верхівки української
шляхти. Незважаючи на те, що значна частина цієї верстви
прийняла російську чи польську державно-політичну ідеологію,
в її надрах продовжували жити український "територіальний
патріотизм" і навіть певні автономістичні змагання. Адже
в "середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього
українського панства, синів та онуків колишньої козацької
старшини ще не до кінця вмерло усвідомлення своєї національної
особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного
розвитку, до власної національної держави" [9, 141]. Ця
тенденція чітко простежується в діяльності української опозиції
(Капніст, Безбородько, Трощанський, Завадський, Рєпнін-Волконський),
політичні прагнення якої через різні обставини так і не
набрали системного оформлення.
Загалом же тогочасна українська свідомість виявлялася лише
як аполітичне культурне обласництво, тобто як прив'язаність
до історичних і побутових особливостей рідного краю, одночасною
пасивною тугою за безповоротно втраченим славним козацьким
минулим, що служило поштовхом для розгорнення жвавого руху
на полі історико-антикварського дилетантизму. І.Лисяк-Рудницький
підкреслює, що історіографічні дослідження, які припадають
на цей час, мають два напрями: по-перше, обґрунтування та
обстоювання своїх історичних дворянських прав, в яких російське
законодавство відмовляло нащадкам козацької старшини нижчих
рангів; по-друге, борються за збереження від забуття пам'яток
минулої величі загиблої нації [3, 173]. Аналогічну характеристику
шляхетської доби знаходимо і в І.Крип'якевича, який пише:
"Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, нащадки
старшини з любов'ю і замилуванням звертались до минулого
своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх
"вільностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював
їх героїзм давніх часів, що значно відрізнявся від сірої
буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом
збирати давні літописи, документи та різноманітні архівні
матеріали і намагалися на їх основі відновити велич минулого"
[1, 260].
Звернемо увагу, що такий державно-територіальний патріотизм
козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя,
як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини
та за інтереси козацько-старшинського стану. Це можна пояснити
тим, що "... на лівому березі збереглося українське дворянство,
нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало
покидати свій народ, та все ж таки не було так винародовлене
(зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні.
З-поміж цього дворянства і вийшли піонери українського національного
відродження..." [6, 1].
Ці загальні зауваження засвідчують позірну спокійність та
практично цілковиту відсутність відкритого і організованого
українського руху на зламі ХVІІІ-XIX століть. Те саме можна
можна було б сказати і про українську самосвідомість. Проте
загальну песимістичну картину шляхетської доби змінюють
зауваження українських дослідників В.Шевчука та М.Тарасенка,
які стверджують, що в усіх країнах Східної Європи національне
відродження поділялось на три етапи: "... на початковому,
так званому академічному етапі, характерному насамперед
ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів
в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети
старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність
і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою
імперської культури. Другий, культурницький етап, був періодом
несподіваного відродження місцевих мов та їх дедалі ширшого
використання в літературі й освіті. І, нарешті, на третьому
етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні
організації, які поряд із культурницькими завданнями починають
висувати і політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого
самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане
бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених
автономних прав, а в перспективі і поборотися за створення
власної незалежної держави" [9, 142]. Зважаючи на ці обставини,
доходимо висновку, що шляхетська доба є першою стадією українського
націостановлення. Більше того, автономістичні змагання козацької
старшини дають змогу говорити про наявність національної
свідомості у тогочасного українського дворянства, що, своєю
чергою, дає змогу відтворити ланку тяглості української
нації від козацької держави до модерного періоду.
Наступний етап розвитку національної свідомості та становлення
української нації, що розпочинається появою у світ написаної
живою народною мовою "Енеїди" І.Котляревського (1798), І.Лисяк-Рудницький
визначає як народницький. Його основною характерною рисою
є прагнення підняти етнічно несвідомі маси народу до участі
в національному змаганні [3, 179]. Більше того, нова національно-свідома
еліта, що формувалася переважно заново, а не на основі попередньої,
дуже критично ставилась до зрусифікованої козацької аристократії,
яка, здобувши російські дворянські звання, зрадила інтереси
нації, що й зумовило розрив між "старою" державницькою традицією
та "модерним" етнічним розумінням нації. Однак, услід за
О.Пріцаком, даний "розрив" (територіальний та ідеологічний)
можна трактувати, як явище вирішальне та цілком позитивне.
Адже українське культурне відродження початку XIX сторіччя
виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції
територіального патріотизму нащадків козацької старшини,
якої для становлення політично-свідомого українства було
вже замало. У цей час необхідним стає високий духовне піднесення
всієї нації та поширення державницьких ідей серед широких
мас.
Міцні основи для української національної справи, на думку
І.Лисяка-Рудницького, дала зосереджена навколо Харківського
університету тогочасна українська інтелігенція, яка зробила
основний наголос на понятті "народ". При чому останній вона
ототожнювала з селянством (звідси походить і сам термін
"народництво") та вбачала основу свого покликання у служінні
справі емансипації останнього, поліпшенні його соціального
й культурного становища. Під впливом подувів європейського
романтизму починаються історичні, фольклорні та мовні дослідження.
Харківський гурток учених та літераторів започатковує застосування
української мови в літературі. Визначальним фактором для
формування української національної свідомості стає "відкриття"
української національної ідентичності.
Оцінювання українського культурного відродження у становленні
української нації науковцями було неоднозначним. Так, наприклад,
один із дослідників української політичної думки Я.Оршан
зазначає, що "українське літературне відродження, яке припадає
на кінець ХVІІІ і початок XIX ст. .., для розвою української
політичної думки… безпосередньо не принесло здвигу вперед.
Його представники не репрезентують собою ніякого політичного
руху. У тодішніх українських письменників, філологів, істориків
та етнографів бачимо любов до природи української землі,
любов до побуту, звичаїв, повір'їв і пісень українського
простолюддя, оборону самостійності української мови, прав
української літератури на самостійний розвиток і врешті
романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга
має в них чисто пасивний характер і не зобов'язувала їх
до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичного
українства - "українофільства" і "народовства"..." [7, 3-4].
Проте така точка зору є аж ніяк неприйнятною для І.Лисяка-Рудницького.
На його думку, цілковите відсторонення народницької інтелігенції
від політики можна трактувати як явище цілком позитивне.
Адже саме ця тенденція сприяла тому, що культурне відродження
не зазнало жодних переслідувань з боку царського уряду,
який ігнорував процеси, що відбувалися на Україні, вважаючи
їх "нешкідливим виразом провінційних почуттів" [4, 473].
З цими висновками вченого важко не погодитись. Навіть більше
того, процеси, що відбувались у середовищі Харківського
університету, можна трактувати як феномен культурного націоналізму,
"який є реакцією людей, які культурно почуваються скривдженими"
[8, 634]. Зазначимо, культурний націоналізм не є реакцією,
викликаною почуттям слабкості чи незадоволеності. Це - реакція
на певні умови. Націоналізм такого виду виникає там, де
є кілька народів, які щільно між собою контактують, та все
ж свідомі своєї власної окремішності, проте деякі з них
перебувають у гіршому, аніж інші, становищі. Такий націоналізм
виникає з того, що людська спільнота хоче стати індивідом,
розумною та моральною, здатною самостійно мислити й діяти,
у процесі опанування мовою і культурою свого народу. Особливістю
культурного націоналізму є здатність переростати у націоналізм
політичний.
Оцінюючи роль Харкова у розвитку української політичної
думки, І.Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що це місто
"... дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"
[5, 207-208], адже культурництво, попри всю його декларовану
аполітичність, чи навіть більше - офіціозний імперський
патріотизм, творило з українців модерну, етнічну націю.
Більше того, саме завдяки цьому Україна і вписувалась у
загальноєвропейські національні рухи, першим етапом яких,
подібно до того, що відбувалося в Україні, було особливе
зосередження уваги на націотворчій ролі мови, фольклору,
народних звичаїв і побуту селянства, які згодом починають
набирати політичних вимірів та гуртуватись у таємних товариствах.
Всі вони ставили собі єдину стратегічну мету і мали схожі
та красномовні назви - "Молода Італія", "Молода Франція",
"Молода Німеччина", "Молода Польща", "Молода Ірландія" та
ін. Молоді революціонери порушували проблеми поділу народів
штучними державними кордонами та розходження державних і
етнічних меж. Ідеалом цього руху було перетворення Європи
в континент націй-держав, де було б неможливим розпорошувати
нації на багато маленьких держав або розподіляти території
деяких народів між різними державами.
Наступний етап, тобто політизація українського національного
руху, відбувається з перенесенням культурного центру з Харкова
до Києва і хронологічно збігається з аналогічними європейськими
процесами. Це, на думку І.Лисяка-Рудницького, чітко виявляється
в ідеології Кирило-Мефодіївського товариства, яке є синтезом
трьох традицій: романтичного етнографізму й культурництва
харків'ян; традиційного козацького державництва та модерних
західноєвропейських ідей лібералізму й демократизму [5,
208]. Зауважимо, що, на відміну від європейських національних
рухів, перша сучасна українська політична програма своїм
кульмінаційним пунктом поставила візію вільної української
республіки, однак, як члена демократичної слов'янської федерації.
Проте, зауважує І.Лисяк-Рудницький, якщо культурне відродження
початку XIX століття на Лівобережній Україні не зазнавало
жодних переслідувань, то політизація національного руху
вказала російському урядові на українську загрозу, що й
зумовило відповідні розправи з братчиками. Наступним антиукраїнським
заходом стає Валуєвський указ (1863 р.), а згодом - горезвісний
Емський указ (1876 р.), який заборонив публікації українською
мовою та українську культурну й просвітницьку діяльність
[4, 474].
І.Лисяк-Рудницький пише: "Немає підстав припускати, що прагнення
утвердитися як нація серед українців було у своїй основі
слабшим, ніж серед інших новонароджених націй". Проте "жодному
іншому національному рухові не доводилося долати таких великих
перешкод. Головним, хоч і не єдиним, джерелом цих труднощів
була політика Росії щодо України" [4, 473]. Вона заперечувала
сам факт існування окремої української нації, вважаючи український
народ "малоросійською" племінною гілкою триєдиної руської
нації, і жорстоко переслідувала всіх, хто намагався утвердити
українську національну самобутність у політичній чи в культурній
сферах. Більше того, український національний рух страждав
не лише від російського уряду, а й від ворожості російського
суспільства - адже українські та російські селяни, що різнилися
мовою, одягом, традиціями, народними піснями, прислів'ями,
фольклором, домашнім устроєм, способом життя та громадською
організацією, ніколи не вважали, що належать до одного народу
[4, 474].
Як бачимо, основними причинами повільних кроків українського
національного руху, за І.Лисяком-Рудницьким, було, насамперед,
несприятливе політичне середовище, яке зумовлювала жорстка
політика царського уряду щодо українського питання, поєднана
з ворожістю російського суспільства. Іншим негативним моментом,
що мав значний вплив на низький рівень національної свідомості,
є послаблення моральних сил українського суспільства федералістичною
концепцією: адже відмова від ідеалу суверенної держави притуплювала
енергію національного руху, зменшувала його войовничість
і завзяття, що, своєю чергою, зумовило стан політичного
мислення українців Наддніпрянщини у ХІХ ст.
Проте чверть століття перед першою світовою війною, зауважує
І.Лисяк-Рудницький, стала окремим важливим ступенем у розвитку
української національної свідомості та політичної думки
та чітко відрізнялась як від попередньої народницької доби,
так і від наступної, доби Великої революції. Для означення
того періоду вчений застосовує термін "модернізм".
Основними досягненнями цієї доби можна вважати, по-перше,
злам штучної стіни, що нею царизм довго тримав національний
рух інтелігенції відсепарованим від широкого соціального
довкілля. По-друге, її відзначив початок виникнення політичних
партій та партійної диференціації ("Братство тарасівців",
1892; Революційної Української Партії РУП, 1899), яка згодом
перейшла на марксистські позиції й дістала назву Української
Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Після 1905
р. бачимо зародки кількох інших партій: ліберальної (радикали-демократи),
аграрного соціалізму (соціал-революціонери) та націоналістичної
(Українська Народна Партія). Безперечно, всі ці угруповання
перебували щойно в ембріональному стані, а з перемогою реакції
в 1907 р. були дезорганізовані та загнані в підпілля. Суттєвим
є те, що потенційно політична диференціація стала фактом.
Третім визначальним досягненням доби був дебют українства
на парламентарній арені: у першій та другій Думах (1906
і 1907) були досить сильні українські фракції, які, одначе,
не змогли розвинути широкої діяльності через швидкий дворазовий
розпуск парламенту [3, 185].
Поступ національної свідомості протягом цієї чверті століття
визначався двома основними тенденціями. По-перше, змінюється
характер української літератури, яка з появою таких письменників,
як Коцюбинський, Леся Українка, Винниченко та інші, вже
не могла визначатись як виключно народна; адже, задовольняючи
різноманітні духовні потреби здиференційованого модерного
суспільства, вона починає виконувати соціологічну функцію
літератури "національної". По-друге, формулюється історична
наука, переломним моментом еволюції якої стала діяльність
М.Грушевського, котрий довів тяглість українського історичного
процесу від Київської Русі аж до сучасності. Автором другого
великого перевороту в українській історичній свідомості,
поряд з М.Грушевським, був В.Липинський, історіософські
студії якого зрушили звичні уявлення про наше XVII століття.
Липинський довів, що Хмельниччина була не тільки селянсько-козацькою
соціальною революцією, а також політичним рухом верхів тогочасного
українського суспільства, тобто в українській історичній
проблематиці постає питання влади й проводу.
Отже, оцінюючи роль та значення українського "модерного"
періоду, ми впевнено можемо сказати, що це - період зародження
нації, у модерному розумінні цього терміна. Політичні вимоги
та обґрунтування їх легітимності висловлюються на всіх суспільних
рівнях. Сам же І.Лисяк-Рудницький зауважує, що "епоха напередодні
першої світової війни, мабуть, найщасливіша в новітній українській
історії. Це була доба безперервного й всестороннього українського
підйому" [3, 189]. Безперечно, зважаючи на перешкоди, що
існували, шлях самовизначення та національного відродження
"нової" української нації був значно довшим і труднішим,
ніж у інших народів Середньої та Східної Європи, які стояли
перед аналогічними завданнями. Саме тому, "коли вибухнула
перша світова війна, українство в Росії вже являло собою
реальну силу, але воно ще не встигло перетворитися з "національного
руху" на націю в повному значенні слова" [3, 189]. Більше
того, І.Лисяк-Рудницький твердить, що однозначно оцінити
рівень національної свідомості на середньо-східній Україні
напередодні першої світової війни надзвичайно складно, адже
"жодних докладних емпіричних досліджень цього питання досі
не проводилося. Радянські історики, які мають доступ до
відповідних, усе ще не торкнутих архівних матеріалів, неохоче
беруться до цього завдання",
Проаналізувавши аргументи І.Лисяка-Рудницького та свідчення
очевидців, доходимо висновку, що напередодні першої світової
війни в українському національному русі відбулися значні
зрушення, що виявилися в розвитку та зміні форми й соціальної
функції української літератури, розвитку української історіографії
та появою партійної диференціації - все це уможливило проникнення
національної свідомості у широкі народні маси. Але загалом
Україна в 1914 році ще не стала цілком скристалізованою
нацією. Щоб закріпити досягнуте, потрібен був мирний період,
натомість розпочалася війна. Війна та наступна революція
прискорили націотворчий процес, але водночас поклали на
молоду націю величезний тягар, який перевищував її сили:
українцям довелося вирішувати проблеми державного будівництва
тоді, коли вони тільки почали виходити зі стану аморфної
етнічної маси.
ЛІТЕРАТУРА
1. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.
2. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу та
наці // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - К., 1994. -
Т. 1. 3. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової
України // Там само.
4. Лисяк-Рудницький І. Український національний рух напередодні
першої світової війни // Там само.
5. Лисяк-Рудницький І. Кармазин і початки українського національного
відродження // Там само.
6. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної
думки. - Нью-Йорк, 1965.
7. Оршан Я. Розвиток української політичної думки за сто
літ. - Лондон, 1938.
8. Пламенац Дж. Два типи націоналізму // Націоналізм. Антологія.
- К., 2000.
9. Шевчук В.П., Тарасенко М.Г. Історія української державності:
Курс лекцій. - К., 1999.
