Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Виговський Л.А. кандидат філософських наук, доцент
Хмельницького інституту регіонального управління та права
ПОСТМОДЕРН ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЇ ФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ
РЕЛІГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ
В
сучасних умовах в українській науковій та суспільній думці
значно зріс інтерес до проблем функціонування у суспільстві
релігійного комплексу. Така увага до нього пояснюється,
з одного боку, тією важливою суспільною роллю, яку він відіграє
в соціумі. З іншого, - тими суттєвими змінами, які відбуваються
і в ньому самому в результаті політичних й соціально-економічних
перетворень в глобалізованому світі. "В умовах глобалізації,
поглиблення постмодерністських тенденцій суттєвої зміни
політичного, соціального, релігійного контекстів (зокрема,
і в Україні), - зазначає М.Бабій, - коли церкви, релігійні
організації, зберігаючи свою суть, місію і завдання, прагнуть
опанувати мову сучасного секуляризованого у своїй основі
суспільства, дати адекватну відповідь на виклики часу, проблема
релігійного фактора в усіх суспільнозначущих іпостасях його
вияву залишається вельми тематизованою" [1, 3]. Цей процес
тією чи іншою мірою відстежується українськими релігієзнавцями
М.Бабієм, В.Бондаренком, С.Здіоруком, В.Єленським, А.Колодним,
П.Саухом, О.Саганом, Л.Филипович, П.Яроцьким та ін. Проте
вплив постмодерну на зміну функціональності релігійного
комплексу у суспільстві ще не був темою окремого наукового
дослідження. Тому метою даної наукової розвідки є виявлення
змін змісту у функціонуванні релігійного комплексу в епоху
постмодерного суспільства.
Релігійний комплекс
за своєю суспільною природою є невід'ємною складовою соціального
життя, виконує в ньому важливу роль. В інституалізованому
вияві він пов'язаний з усіма структурними елементами соціуму,
тому може істотно сприяти їх розвитку, або, навпаки, йому
заважати. "Релігія, - зазначає Л.Филипович, - виявляється
взаємозв'язаною із усіма рівнями людських відносин - від
щонайменшого, яким є сім'я, і до вищого, тобто все людство"
[8, 30].
Водночас, релігійний
комплекс завжди прагнув більш-менш адекватно відображати
фактичну ситуацію в суспільстві, узгоджувати свою діяльність
з потребами тих соціальних змін, які відбулися в соціумі.
Саме така здатність пристосовуватися до життя, вміння витлумачувати
нові факти у релігійному контексті і зумовило його високий
адаптаційний потенціал. Для прикладу, християнство у формі
католицизму у свій час відповідало ідеологічним потребам
феодалізму, капіталізму і, навіть, соціалізму. Але нові
умови соціального життя потребували і більш адекватних форм
релігійності. Відповіддю на це було виникнення такої форми
християнства, як протестантизм. Сформований на потребу буржуазного
способу виробництва, він суттєво змінив світоглядно-ідеологічні
засади християнського віровчення відповідно до потреб нового,
капіталістичного, суспільства. Так, якщо згідно з вченням
католицизму людина могла досягнути особистого спасіння в
потойбічному світі, тільки завдячуючи старанням і діянням
католицької Церкви, то ідеологи протестантизму (М.Лютер,
Ж.Кальвін, У.Цвінглі) виходили з того, що первородний гріх
спотворив природу людини, позбавив її здатності до добра.
Через це вона може спастися не тільки за допомогою добрих
справ, таїнств і аскетизму, як це було раніш, а й через
особисту віру в спокутну жертву Ісуса Христа. Саме тому,
з точки зору протестантизму, вся людська діяльність має
релігійне значення. А тому попередні релігійні засоби досягнення
спасіння (обряди, богоугодні справи, аскеза, відхід від
мирського життя тощо) оголошуються несуттєвими. Протестантизм
робить акцент "на спасінні через віру, але віру вільну".
Це відкриває шлях до стимулювання у людей ініціативи, бережливості,
підприємливості, що в кінцевому підсумку сприяє накопиченню
матеріальних благ. Така діяльність вже принципово не розглядається
як недостойна справа для віруючої людини. Навпаки, вона
постає як шлях здобуття божественної благодаті. Тому успіхи
віруючих, зокрема в бізнесових справах, свідчать про прихильність
до них Бога.
В нинішніх умовах
переходу людства від світогляду модерну до світогляду постмодерну
релігія аж ніяк не може стояти осторонь цього процесу. Вона
намагається адаптуватися і до нового світорозуміння. "Фундаментальною
ідеєю основних сучасних теологічних напрямків, запропонованих
Бультманном, Тілліхом, Бонхоффером, Уайтхедом і Ранетом,
є ідея необхідності пристосування теології до нових часів",
- зазначає християнський теолог Т.Оден [5, 29].
У філософській
літературі питання про сутність і час виникнення постмодерну
як суспільного явища до цього часу є дискусійним. Безперечним
є лише те, що він спочатку склався як художнє явище і його
теоретико-методологічною основою був французький постструктуралізм.
Основні підходи й концепції постмодерну були розроблені
в кінці 60 х - в 70 х роках минулого століття такими його
представниками, як Ж.Дерріда, М.Фуко, Ж.Дельоз, Ж.Лакан
та ін. Сам постструктуралізм, як особливий комплекс ідейних
уявлень світоглядного порядку, став тією основою, на якій
постмодерн почав розвиватися як широка світоглядно-ідейна
течія і поступово здійснювати експансію у всі сфері суспільного
життя, претендуючи на статус спочатку загальної теорії мистецтва,
а потім - особливої ментальності, найбільш повного вираження
"духу часу".
Постмодерн -
явище не локального характеру, а всесвітнього масштабу.
Воно стосується не тільки країн Західної Європи чи Америки,
а й таких різних за своєю ментальністю країн, як Японія,
країни Східної Європи тощо. Постмодерн певною мірою можна
розглядати як своєрідну реакцію на експеримент людства з
раціоналізмом - спробою за допомогою розуму осягнути світ,
що зумовило виникнення світогляду модерну. В основі такого
світорозуміння, яке склалося ще в епоху Відродження і було
чітко сформульовано в часи Просвітництва, лежить положення
про те, що людина може пізнати навколишній світ й себе за
допомогою розуму й науки. Але цей світогляд, поряд з позитивними
моментами, все ж виявився нездатним дати адекватну відповідь
на деякі питання, в тому числі і на головне питання буття:
"В чому сенс життя?" Неспроможність цього світорозуміння
вирішити поставлені перед суспільством актуальні духовні
проблеми зумовило потребу в новій світоглядній парадигмі.
"Якщо раціональний світогляд незадовільний, то що його може
замінити? Сьогоднішня відповідь, - зазначає теолог Р.Роуд,
- постмодернізм" [6, 14].
Перехід суспільства
від модерну до постмодерну, відповідно, зумовлює зміну однієї
системи цінностей іншою, що спричиняє глобальні зміни в
свідомості людей. А це, в свою чергу, змушує їх переглядати
роль й місце в житті спільноти і такого феномена, як релігія,
її функціональну роль в ньому.
Загалом, соціальний
постмодерн негативно ставиться до релігії як такої. Це пояснюється
тим, що більшість конфесій базується на наявності універсальної
абсолютної істини, яка дана у Одкровенні. А сам постмодерн
якраз і не визнає об'єктивного існування універсальної істини.
Він вважає, що будь-яка особистість в принципі не може знати
відповіді на питання, оскільки істина за своєю природою
є надзвичайно складною і тому її неможливо передати в понятійній
формі. Через те для пояснення тих чи інших аспектів надзвичайно
складного світу потрібно щось більше, ніж розум. Правда,
це зовсім не означає, що постмодерн для розуміння світу
відкидає корисність для розуміння світу раціонального мислення
і науки, почуттів, традицій, інтуїції. Але вони потрібні
для пошуку часткових "істин", які, хоч і не можуть пояснити
все в повному обсязі, зате суттєво допомагають в практичному
житті людини. Отже, з погляду постмодерну, те, що є правильним
для окремої особистості, зовсім не виключає того, що воно
може бути неправильним для іншої. Таким чином, кожний індивід
має право на власну істину й правду і жити ними. Це, зрозуміло,
зовсім не відповідає основним положенням більшості конфесій,
які стоять на тому, що саме вони знають абсолютну істину.
Отже, постмодерн
формує картину світу, яка суттєво відрізняється від релігійної.
Якщо релігія надає надто великого значення абсолютній істині,
то постмодерн вважає факт чи явище істинним навіть тоді,
коли про це в когось є така думка. Тому він досить негативно
ставиться, наприклад, до біблійних оповідей, які поширюють
та чи інша християнська конфесія з метою поширення й утвердження
своїх ідей серед населення. Це пояснюється, насамперед,
тим, що постмодерн виходить з того, що така інформація може
служити справі приховання внутрішніх суперечностей й стану
нестабільності, які властиві будь-яким системним структурам,
в тому числі і релігійним. "Постмодерна людина, - зазначає
католицький теолог Ю.Жицінський, - доти залишатиметься глухою
до євангельської вістки, доки вона буде асоціюватися для
неї з християнством як суто доктриною, тобто набором умоглядних
тверджень і постулатів" [3, 31].
Певним викликом
для діяльності конфесій є і те, що для людини постмодерного
світогляду характерною є відсутність строгого розмежування
між собою та членами колективу, їх плюралізм і терпимість.
Індивіди з такою світоглядною орієнтацією "можуть самі не
погоджуватися з тими поглядами або способом життя, але будуть
захищати право людей дотримуватися інших поглядів або вести
інший спосіб життя" [3, 15]. Через те постмодерністи категорично
не сприймають висловлювань, які можуть сприйматися як негативні
або як такі, що принижують цінність особистої свободи. Звідси
і їх принципова толерантність до інакомислення, плюралізму
думок і дій. Тому для постмодерністів характерна різноманітність
моральних норм і способів життя. Звідси і прагнення вести
власний, незалежний спосіб життя, вільно самовиражатися
відповідно до своїх моральних принципів. Це, зрозуміло,
принципово суперечить ієрархічній і субординаційній структурі
більшості сучасних Церков. Зокрема, православ'я, побоюючись,
що активна участь його віруючих у суспільному житті може
привести до втрати церквою власної ідентичності, стоїть
на позиції збереження середньовічного статус-кво. Так, професор
Московської Духовної академії А.Осипов в одному з своїх
виступів назвав діяльність церкви по вирішенню світсько-мирських
проблем однією із найнебезпечніших внутрішніх хвороб православної
церкви. "І найнебезпечніше в ній, - наголошує він, - це
її виправдання як необхідного етапу на шляху відродження
Церкви" [Цит. за: 7, 29].
В умовах постмодерну
економіка в суспільстві втрачає статус домінуючої підсистеми,
яка раніше зумовлювала умови й правила функціонування всіх
інших підсистем соціуму. Надзвичайно важливу роль починають
відігравати системи телекомунікації і освіти, які набувають
статусу значущих і самодостатніх. Так, телекомунікаційна
система корінним чином змінює комунікаційні можливості самої
людини, оскільки може миттєво надавати їй будь-яку необхідну
інформацію. Використання електронних засобів інформації
створює можливість "безпосереднього членства" в групах чи
колективах, які мають відповідне радіотехнічне обладнання.
Більш того, телекомунікаційні засоби в сучасних умовах безпосередньо
впливають на державно-політичну сферу, організацію й управління,
сферу праці, культури й відпочинку.
Цей процес має
пряме відношення і до функціонування такого суспільного
феномена, як релігія. І якщо раніше вказані засоби в основному
використовувалися для поширення релігійної інформації, то
нині вони можуть зробити віруючу людину учасником богослужіння
тієї чи іншої конфесії навіть у її власному помешканні,
оскільки вона може спостерігати процес богослужіння на екрані
власного телевізора або монітору комп'ютера. Більш того,
через комп'ютерну мережу людина може безпосередньо брати
активну участь у проведенні тих чи інших релігійних заходів.
Таке поглиблення процесу індивідуалізації задоволення релігійних
потреб через телекомунікаційну систему веде до створення
так званої домашньої церкви. В таких умовах об'єктивно поглиблюється
процес переорієнтації з властивих релігії вертикальних відносин
"Людина - Бог" до горизонтальних "Людина - людина". А це
свідчить про те, що в більшості сучасних конфесійних систем
"релігійна лексика, символи, фразеологія й культові елементи
використовуються для впровадження цілком земних завдань"
[4, 53]. Так, в умовах постмодерну в культову систему може
включатися й інагурація президента держави, і поклоніння
національним символам, і вшанування видатних історичних
осіб країни, місць знаменних подій, і проведення національних
свят та ін.
Отже, постмодерн
зробив серйозний виклик традиційним конфесіям. І питання
в тому, як швидко вони зможуть дати адекватну відповідь
на нього. "Кінець епохи модерну, - зазначає християнський
теолог Д.Вейз, - відкриває перед біблейськими християнами
великі можливості. Однак, замість того, щоб сміливо зустріти
умови постмодернізму, християнська частина здалася на милість
постмодернізму..." [2, 215]. Правда, не всі теологи згодні
з таким висновком. Більшість з них наполягають на тому,
що релігія в її конфесійних виявах має значний адаптаційний
потенціал до нового світогляду. Вони нагадують, що християнство
у свій час було сприйняте античним світом, швидко поширилося
в греко-римському світі. В епоху Відродження воно виразило
себе через протестантизм, а в епоху Просвітництва - через
євангельське християнство. Нині, коли світогляд спільноти
знову змінився, перед християнством постало завдання розробити
способи вираження себе в межах культури постмодерну. "Надзвичайно
великою силою християнства, - зазначає Р.Роуд, - завжди
було його вміння нести служіння в різних культурах з різноманітними
світоглядами, не втрачаючи при цьому власної суті. Я б сказав,
що нам необхідно розглядати новий світогляд з стратегічної
точки зору і запитати себе: як християнство може бути виражене
в цій новій культурі без втрати своєї основоположної сутності"
[6, 14].
В сьогоднішніх
умовах в постмодерному світі можна виокремити два типа церков.
Перший тип представляє ті церкви, які є відкритими для постмодерністів.
Другий тип виступає власне як постмодерна церква.
До церков першого
типу належать такі, що прагнуть, не втрачаючи своїх біблійних
основ, виразити себе адекватно до навколишнього постмодерного
суспільства. Щодо постмодерних церков, то вони, з точки
зору частини теологів, те ж сприйнятливі до навколишньої
постмодерної культури. Але вони так адаптувалися до неї,
що виявилися неспроможними виявити і той бік постмодерну,
який принципово суперечить біблійному світорозумінню, що
несе безпосередню загрозу самому віровченню. Через те, з
їх погляду, християнство повинно багато взяти у постмодерну,
але далеко не все. "Постмодерністи, - підкреслює Р.Роуд,
- праві, стверджуючи, що люди неспроможні повністю досягти
істини. Це може тільки Бог. Вони праві, стверджуючи, що
ми можемо тільки розглядати дійсність з окремих точок зору,
оскільки, як людські істоти, ми обмежені" [6, 17]. Головний
недолік постмодерну теологи вбачають в тому, що він наполягає
на рівноцінності існування всіх суспільних явищ, а, отже,
і конфесій. Зрозуміло, що таке положення принципово не може
влаштувати представників різних конфесій, оскільки кожна
з них претендує на володіння абсолютною істиною. Згадаймо,
що ще відносно недавно керівництво православ'я говорило
про те, що спасіння досягнуть тільки його послідовники.
У свою чергу, це ж саме стверджувало керівництво католицької
церкви.
Церкви, які були
відкриті для постмодерністів в США, мали значний успіх у
прихожан. Так, досить знаменитими стали церква громади Уіллоу
Крік біля Чікого і церква Седдлбек біля Лос-Анджелеса. Спочатку
вони мали справу з людьми, які були виховані в умовах раціоналізму,
але поділяли погляди постмодерну. Через те, релігійна діяльність
означених церков поєднувала в собі раціональні, модерні
та постмодерні елементи. Їх керівництво намагалося уникати
конфесійності навіть у назвах. В культовій діяльності перевага
надавалася програмам і різноманітним моделям розвитку особистості,
у віруючих формувалися навички використання маркетингових
технологій. Саме богослужіння, по можливості, доповнювалось
художніми елементами. При цьому максимально використовувалася
сучасна музика. В кінцевому підсумку це служило формуванню
діяльної і енергійної громади.
Церква громади
Седдлбек розробила і запровадила спеціальні програми для
залучення до богослужінь постмодерністів. Про їх успішну
реалізацію свідчить те, що пастор Рік Уоррей починав цю
справу в 1980 р., коли до церкви входили він сам, його дружина
і дочка. А вже в кінці 1999 р. ця громада нараховувала вже
19 тисяч віруючих і більш, ніж 25 тисяч складали християнську
громаду [6, 23].
Американський
досвід дістав свій розвиток в Європі. Так, європейською
моделлю постмодерністської церкви можна вважати англіканську
Бромптонську церкву Святої Трійці в Лондоні. Саме там були
започатковані "Альфа-курси". Це був спеціальний курс основ
християнства, орієнтований на постмодерністів. "Французьким
варіантом" такої церкви виступила відома громада Тезе. Вона
складається з католиків і протестантів, які прагнуть реалізувати
ідею примирення різних гілок християнства. Кожної неділі
збираються до 6 тисяч молодих людей, які приїзжають з усіх
частин світу.
Вказані церкви
практично були першою хвилею у процесі залучення постмодерністів
до християнської конфесії. Проте значно важче виявилося
залучити до релігійної діяльності тих людей, які вже повністю
сформувалися в системі цінностей постмодерної культури.
Для них довелося створити новий тип церкви. В цих церквах
збереглася тенденція діяльності малих груп, творчий підхід
до богослужінь на засадах дружніх відносин. Водночас була
запроваджена певна новизна. Так, почали використовуватися
"нецерковні" назви, для прикладу: Братство Марс Хілл або
Склад 242. В міру зростання громад вони, як правило, перетворювалися
в мережу невеликих церков, а не в мегацеркву. І богослужіння
в них проводиться у формі театральних постановок. Значна
увага звертається на використання музики і елементів театрального
мистецтва. Для цього церковні споруди часто мають власні
сцени. Зібрання можуть проводитися і в нетрадиційний час.
Такі церкви відкриті практично для всіх, в тому числі і
для "секс-меншин", оскільки головним мотивом для них є те,
що Бог любить всіх.
Деякі релігієзнавці
вбачають в церквах такого типу "неоязичництво". Певною мірою
вони мають рацію, оскільки в таких церквах втрачаються загальні
знання про традиційне християнство і прихильність до традиційних
цінностей.
Загалом, постмодерн
виступає суттєвим чинником трансформації функціональності
релігійного комплексу, оскільки він, з одного боку, служить
перегляду багатьох моментів віровчення, адаптації їх до
умов сучасної людини. З іншого, - сприяє переорієнтації
функціональної ролі релігійного комплексу у суспільстві
засобом включення у сферу власної діяльності економічних,
політичних, правових, медико-біологічних, духовно-моральних,
благодійницьких, екологічних та інших проблем. Зрозуміло,
що цей процес не може мати лінійного характеру, оскільки
Церква не може допустити зведення своїх соціальних функцій
до вирішення тільки проблем земного буття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бабій М. Релігійний фактор в українському суспільстві:
сутність, функціональні вияви // Наукові записки. Релігієзнавство.
Культурологія. Філософія. - К., 2004. - № 14.
2. Вейз Д.Е. Времена постмодернизма. - М., 2002.
3. Жицінський Ю. Бог постмодерністів. - Львів, 2004.
4. Колодний А. Громадянська релігія як корелят громадянського
суспільства в Україні // Релігійна панорама. - 2004. - №
6(46).
5. Оден Т.К. После модернизма. Что впереди? - Минск, 2003.
6. Роуд Р.П. Христианство и постмодернизм, или какой будет
Церковь III тысячелетия // Христианство. - 2002. - № 6.
7.Сладков А. Совместимы ли монастырь и "высокие технологии"
? // Наука и религия. - 2003. - № 12.
8. Филипович Л. Українські візії релігійної свободи і національної
ідентичності // Релігійна свобода: свобода релігії і національна
ідентичність - світовий досвід та українські проблеми. №
6. - К., 2002.
