Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Варениця О.П. кандидат філософських наук, асистент
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
іСТОРІОГРАФІЯ ФІЛОСОФІЇ: ПОГЛЯД НА ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКУ
МЕТОДОЛОГІЮ В КОНТЕКСТІ НЕОПРАГМАТИЗМУ Р.РОРТІ
Виокремлення
нових тенденцій філософського мислення завжди пов'язане
із відповідною історико-філософською рефлексією, а отже,
із пошуками адекватної сучасному рівню філософського мислення
методології історико-філософських досліджень. Серед напрацювань
останніх десятиліть вагоме місце посідають історико-філософські
побудови американського постмодерніста Р.Рорті, французького
феноменолога П.Рікьора, представника практичної філософії,
німецького філософа В.Гьосле, а також історико-філософський
проект французьких дослідників Ж.Дельоза та Ф.Гваттарі.
Ці останні у праці "Що таке філософія?" зробили спробу вийти
за межі традиційного уявлення про історію філософії. Замінюючи
уявлення про "вічну" філософію ідеєю філософського становлення,
вони тим самим реалізують посткласичний підхід до історії
філософії. Особливість їхньої позиції виявляється у тому,
що вони акцентують увагу на філософії як креативній діяльності,
що розгортається у просторі, а не у часі (як у традиційних
історико-філософських побудовах). З введенням в контекст
історико-філософської науки посткласичних історико-філософських
проектів суттєво збагачується теоретичний та методологічний
інструментарій історико-філософського пізнання. Сучасне
історико-філософське дослідження постає перед необхідністю
осмислення і визначення специфіки нових підходів в інтерпретації
розвитку філософії, які з'явились у філософії другої половини
ХХ ст.
Звернення
до історії філософської думки посідає помітне місце у неопрагматистській
концепції Річарда Рорті. Як філософ метаментальності, він
цікавиться домінуючими тенденціями сучасного філософування,
аналізує внутрішні імпульси та вектори розвитку філософії.
Полемічні за своїм характером, твори Рорті впродовж 80-90
х років ХХ ст. перебували в центрі дискусії, що стосувалась
цілого спектру так званих метафілософських питань, головними
серед яких були питання про сутність філософії як наукової
та світоглядної дисципліни [4, 3], а також протиставлення
образу "філософії-як-літератури" та образу "філософії-як-науки".
Проблеми
сучасного стану та перспектив розвитку філософії неодноразово
були предметом окремих досліджень Рорті й знайшли своє відображення
у таких роботах, як "Філософія в Америці сьогодні" (1982),
"Від філософії до пост-філософії" (1982), "Доля філософії"
(1982), "Філософія без методу" (1985), "Філософія як наука,
як метафора і як політика" (1986), "Прагматизм і філософія"
(1987) та ін.
У наукових
колах Заходу філософська концепція Рорті доволі ґрунтовно
досліджена як представниками аналітичної традиції (Д.Девідсон,
Р.Бернстайн, Н.Решер, Х.Патнем та ін.), так і континентальними
філософами (Дж.Ваттімо, Ю.Габермас та ін.). Проте більшість
наукових оглядів, рецензій та статей, в яких аналізується
філософія Рорті, відзначається переважно критичним спрямуванням
і мають суто "раціонально-реконструктивний, а не історико-філософський
характер" [4, 5].
На пострадянському
просторі серед дослідників, які займаються вивченням неопрагматизму
Рорті, можна виокремити праці таких російських вчених, як
І.Сидоров, А.Сиродєєва, В.Целіщев, серед вітчизняних - В.Лук'янець,
О.Соболь та ін. Перелічені автори розглядають рортівське
вчення з різних точок зору: крізь призму комунітаризму,
прагматизму, постмодернізму тощо. Такі підходи є цілком
виправданими, якщо мати на увазі багатогранність інтересів
американського філософа, що зосереджені у просторі від історії
американської філософської думки і політичної філософії
до літературознавства, що і дає підстави для розгляду його
позиції у різних філософських, соціокультурних контекстах.
Однак у працях цих дослідників, на нашу думку, недостатньо
уваги приділяється аналізу історико-філософських поглядів
Рорті і, зокрема, дослідженню специфіки тлумачення історіографії
філософії. Як виняток можна назвати роботи І.Джохадзе та
Н.Юліної, в яких представлений загальний історико-філософський
аналіз творчості Рорті.
У контексті
сказаного проаналізуємо теоретико-методологічні проблеми
історії філософії у вченні Річарда Рорті. Досягти поставленої
мети неможливе, з одного боку, без реконструкції історико-філософських
поглядів Рорті, а з іншого, - без розгляду сучасного стану
історико-філософських досліджень та проблем історіографії
філософії.
Творчість
Рорті прийнято поділяти на два періоди - аналітичний та
постаналітичний. Відтак формування його як філософа та поява
його перших праць, присвячених проблемам свідомості, відбувались
в межах аналітичного напрямку американської філософії -
найвпливовішого типу філософування у США. Радикальний поворот
у творчій еволюції Рорті пов'язаний із двома працями - "Лінгвістичний
поворот" (1967) та "Філософія і дзеркало природи" (1979).
Перша з них написана ще філософом-аналітиком, який вже здійснив
перший крок на шляху до континентальної філософії, друга
- принесла авторові загальне визнання й закликала до подолання
суперечностей та протистояння, що існували між аналітичною
та континентальною традиціями. Згодом ця тенденція знайшла
продовження у його подальших працях - "Випадковість, Іронія
та Солідарність" (1989) та "Есе про Гайдеггера та інших"
(1991). Робота над антологією "Лінгвістичний поворот", яка
досі вважається найбільш повним підсумком розвитку аналітичної
філософії кінця 60 х років ХХ ст., спонукала Рорті звернутись
до європейської філософської спадщини. Вплив останньої сприяв
зміні філософських пріоритетів і зумовив переорієнтацію
його дослідницьких інтересів в бік історико-філософських
пошуків. Р.Рорті зробив надзвичайно багато для популяризації
у США європейської філософії в цілому і, зокрема, таких
напрямків, як постструктуралізм, постмодернізм і філософська
герменевтика.
Відправною
точкою для розгортання власної неопрагматистської концепції
стала книга Рорті "Філософія і дзеркало природи" [10]. Дана
праця, в якій розробляється постмодерністський варіант прагматизму
як альтернатива традиційному філософському аналізу, є визначальною
для розуміння його філософської позиції. Водночас вона відображає
властивий сучасній американській філософії пошук самототожності,
прагнення до усвідомлення національної традиції філософування,
яке започаткував ще В.Куайн [3], а згодом продовжив Р.Рорті,
досліджуючи прагматистські вчення Дж.Дьюі та У.Джемса [8].
У постаналітичний період філософування Рорті розгорталось
у трьох основних напрямках: історицизм та номіналізм, герменевтика
та історіографія філософії, лібералізм, які взаємодоповнюють
один одного [4, 7]. Проте для нас важливим є розгляд історіографічної
проблематики, розгортання якої стає головною тематичною
лінією у праці "Історіографія філософії: чотири жанри",
що увійшла до збірника "Філософія в історії. Есе про історіографію
філософії" (Кембрідж, 1984).
Розуміння
специфіки історико-філософської позиції Рорті, на нашу думку,
має виходити з двох принципових моментів. По-перше, необхідно
врахувати аналітичні витоки його концепції, а по-друге -
постмодерністські інтенції, властиві його філософуванню
у постаналітичний період. Звернення до спадщини європейської
філософської традиції та рецепція її основоположень дали
можливість Рорті не лише побачити світоглядний вакуум, що
утворився навколо академічної філософії, а й вийти за межі
аналітичної філософії і подолати характерний для неї академізм.
Традиційно аналітична філософія була малопов'язаною з історією,
включаючи навіть історію аналітичної філософії як таку.
Проте вже у 80 ті роки ХХ ст. вивчення раннього періоду
аналітичної традиції перетворилось на активну складову англо-американської
філософії. Перегляд усталених інтерпретацій й альтернативне
прочитання історії філософської думки представлені, зокрема,
у праці "Рання аналітична філософія" [12]. З іншого боку,
аналіз історіографії філософії відбувається в контексті
запропонованої ним програми деструкції західної філософської
традиції, що спрямована на відмову від епістемологічного
образу філософії як "дзеркала природи".
Безпосереднім
предметом розгляду Рорті стає історіографія філософії, що
є одним із рівнів, на якому історія філософії як галузь
наукового дослідження реалізує свої завдання. Як відомо,
в історії філософії використовується декілька значень терміна
історіографія, відповідно до цього формулюються її основні
завдання. Якщо історія філософії вивчає весь комплекс історії
філософських ідей, то історіографія - історію лише самих
історико-філософських концепцій та досліджень, еволюцію
методів дослідження та форм історико-філософських творів,
розвиток джерелознавчої бази та технічних прийомів роботи
з джерелами і т.ін. [5, 83]. Розвиваючись в межах історії
філософії, історіографія претендує на статус самостійної
наукової дисципліни і має власну історію, яка не збігається
з історією філософії, відстаючи від неї.
Відзначимо,
що питання філософської історіографії широко обговорювались
у другій половині ХХ ст. серед радянських (О.Богомолов,
О.Зотов, М.Желнов, З.Каменський, Ю.Кушаков, В.Малінін, І.Нарський,
Т.Ойзерман, В.Позняков), європейських (Ф.Бруннер, М.Геру,
А.Гуйє, Ф.Ломбарді, Х.Перельман, П.Рікьор та ін.) та американських
філософів (Р.Рорті, К.Скіннер, Дж.Б.Шнеєвінд). Проте і сьогодні
розробка теоретико-методологічних питань історії філософії
залишається надзвичайно актуальним завданням [6].
У праці
"Історіографія філософії: чотири жанри" Рорті виокремлює
чотири можливі підходи до написання історії філософії: раціональна
реконструкція, історична реконструкція, доксографія та історія
духу (Geistesgeschichte). Особливу увагу він зосереджує
на "жанрах" історичної та раціональної реконструкції. Перший
жанр здійснюється через розміщення історико-філософського
тексту в контексті нашої дослідницької діяльності. Другий
- передбачає можливість вилучення з історичних текстів тих
смислів, що закладені мислителями минулого.
Вперше метод
раціональної (логічної) реконструкції був запропонований
К.Поппером у зв'язку із поглибленим дослідженням історії
науки та проблеми розвитку наукового знання. Згодом, спираючись
на результати досліджень істориків науки, історики філософії
звернулись до власного історіографічного арсеналу. Зокрема,
Рорті критикує образ "філософії-як-науки" і вважає, що від
демаркації історії філософії та історії "думки", з одного
боку, а також від розрізнення історії філософії та історії
науки, - з іншого, суттєво залежить сенс та завдання філософії
[8].
Важливим
моментом у рортівському аналізі історико-філософських підходів
є використання поняття "канон". Роз'яснюючи специфіку кожного
з жанрів, він вказує на існування так званого канону (що
створюється в межах історії духу) - переліку "великих філософів
минулого", які й репрезентують головний напрям філософування.
Рорті звертає увагу на те, що такі мислителі, як Кіркегор,
Ніцше, Пірс, Джеймс, пізній Вітгенштайн, пізній Гайдеггер,
Сартр, Гадамер, не належали до канону, а їхні зусилля були
спрямовані на створення відмінних морально-етичних та лінгвістичних
поглядів.
На противагу
історії науки, підкреслює Рорті, формування канону відіграє
важливу роль в історії філософії, оскільки, крім дескриптивного
використання, "філософія" має важливий почесний аспект.
Використаний дескриптивно, термін "філософське питання"
може означати питання, яке обговорюється деякою сучасною
"школою", а також багатьма з тих історичних фігур, яких
класифікують як "філософів". Однак, використовуваний почесно,
він означає питання, які слід обговорювати - питання настільки
загальні і настільки важливі, що вони повинні бути в головах
мислителів усіх часів, незалежно від того, чи змогли ці
мислителі сформулювати їх точно.
На думку
Рорті, найбільш догматичним жанром, який присвячений з'ясуванню
того, що різні фігури, які традиційно вважаються "філософами",
говорять про проблеми, які традиційно вважаються "філософськими",
є доксографія. Остання тлумачиться ним як спроба втиснути
проблематику в канон, або ж, навпаки, накласти канон на
проблематику, сформовану поза цим каноном. Подолання доксографії,
за Рорті, можливе через зміну її канонів, через утворення
самоусвідомлювальної спільноти, визначальною ознакою якої
є свобода пошуку власних інтелектуальних попередників, що
не обмежена традиційними канонами великих філософів минулого,
а також можливість вибору будь-якого фрагменту минулого,
який буде названо "історією філософії".
Звідси стає
зрозумілим, чому на перший план виходить так звана Geistesgeschichte
(історія духу) або історико-філософський наратив, жанр,
який утворює традицію. Цей четвертий жанр працює на рівні
проблематики і намагається створити правдоподібність визначеному
іміджу філософії. Рорті акцентує увагу на тому, що до компетенції
історії духу належить питання класифікації певних проблем
як власне "філософських". Його парадигмальними представниками
є Гегель, а у ХХ ст. до нього тяжіють Гайдеггер, Рейхенбах,
Фуко, Блуменберг та Макінтайр [7, 183].
Жоден із
наведених канонів не забезпечує об'єктивної репрезентації
філософської думки минулого. Для Рорті "історія філософії"
- це один із жанрів історіографії філософії, яка характеризується
відсутністю певного обов'язкового або домінуючого жанру.
На його думку, історія філософії - це низка геніальних досягнень
людини - "словників", що збагачують самообраз людини і не
обов'язково належать власне до філософії як такої. У цьому
питанні погляди Рорті співвідносяться із постмодерністськими
історико-філософськими пошуками, своєрідність яких визначається
"поліжанровою" інтерпретацією процесу становлення філософської
думки, який описується терміном "історіографія філософії",
а не історія філософії [11, 46].
Важливим
у концепції Рорті є осмислення значення філософії в культурі
сьогодення та формування її образу, адекватного новому культурно-історичному
контексту. Насамперед, він спростовує популярне розуміння
філософії як дисципліни, що займається "концептуальними"
або "методологічними" метапитаннями і критикує уявлення
про філософію "як природний рід", завдання якого, незважаючи
на різні історичні епохи, зводилось до пошуку та дослідження
"фундаментальних" питань [7, 189]. У праці "Наслідки прагматизму"
він підкреслює, що філософія немає ніякої сутності, але
разом з тим вона має історію.
Проте мета
Рорті не ретроспектива, хоча він постійно апелює до тих
або інших філософів минулого, а насамперед, перспективи
розвитку філософської думки. З цього приводу у статті "Філософія
і майбутнє" він зазначає, що необхідно відкинути пріоритети
споглядання за дією, і докласти усіх зусиль для того, щоб
зробити майбутнє, відмінним від минулого [9, 30].
Він наполягає
на необхідності усвідомлення того, "що питання філософії,
які є результатом "гри випадковостей" сьогодення, які філософія
примушує вважати справжніми, це ті питання, котрі можуть
бути кращими, ніж ті, що задавали наші попередники, але
вони аж ніяк не повинні бути тими самими питаннями" [10,
195]. Інакше кажучи, ми не повинні наслідувати наших попередників,
намагаючись дати власні відповіді на "фундаментальні" питання,
а, навпаки, зобов'язані утверджувати себе через постановку
кращих і нових питань. Лише тоді, коли старі проблеми зникнуть
і виникнуть нові, можна буде говорити про суттєві філософські
зміни.
Характеризуючи
власну позицію як історичну, Рорті надає особливого значення
поняттю "випадковість" і поділяє твердження про спонтанний
розвиток як визначальний. Як наслідок філософське мислення
стає контекстуальним і набуває ситуативного та історичного
характеру. З його точки зору, найбільш адекватно філософія
може розглядатись крізь призму історицизму. Тоді вона постає
не як готовий продукт, а як культурний процес. Завдяки цьому
філософія як теорія "долається" історією філософії, фундаменталізм
- історицистським підходом" [4, 99].
Розглядаючи
проблеми філософської історіографії, Рорті вводить поняття
"інтелектуальна історія", яке використовується для опису
того, що означає бути інтелектуалом у певний час і в певному
місці. Дане поняття, по-перше, дає можливість "реабілітувати"
імена тих філософів, що вважалися "другорядними", а тому
не увійшли до усталених канонів - Еріугена, Бруно, Вольф,
Дідро, Шопенгауер, Бергсон, Остін та ін. [7, 193]. По-друге,
зумовлює необхідність звернення до постатей інтелектуалів,
котрі, не будучи філософами, разом з тим, "виконували" їхню
роботу - спрямовували наукові та літературні дисципліни
у нове русло, заради морального звільнення забезпечували
нові словники, сприяли розгортанню соціальних реформ. Серед
таких імен Рорті називає Лессінга, Монтеня, Гумбольдта,
Вебера, Фройда, Лоуренса, Куна та ін. [7, 194].
Одне із
завдань інтелектуальної історії - це інспірування ревізії
усталених філософських чи будь-яких інших канонів, звільнення
з-під їхнього впливу й створення нових канонів або ракурсів.
Зростання конкуренції між канонами, хоча і не вирішує усіх
суперечливих питань, але, з одного боку, послаблює тенденцію
до написання доксографій, а з іншого - забезпечує відчуття
спільноти, що уможливлюється завдяки неупередженим розмовам,
в яких відсутня привілейована точка зору [7]. Однак релятивізація
канонів та перехід до варіативності, на думку американського
філософа, не означає їхнього повного заперечення, оскільки
означені зміни неможливі без минулого. Друге завдання інтелектуальної
історії полягає у тому, що вона виконує діалектичну роль
стосовно історії духу, подібно до того, як історична реконструкція
відносно раціональної реконструкції.
Вводячи
в обіг термін "інтелектуальна історія" Рорті, однак, не
вилучає термін "історія філософії", а використовує його
для характеристики філософської думки нетривалого відтинку
часу, що охоплює, принаймні одне або два століття. Водночас
також не можна відмовитись від ідеї "філософії" у почесному
розумінні.
Визначальною
особливістю інтелектуальної історії, за Рорті, є стирання
відмінностей між історією духу та інтелектуальною історією,
між більш значущими та менш значущими філософами минулого,
між чіткими та межовими випадками "філософії", яке елімінує
питання про фахову приналежність, наприклад, Фройда. Звідси
випливає нівелювання жанрової відмінності між філософією
та іншими культурними дискурсами - літературою, політикою,
релігією та соціальною наукою, що призводить до існування
більш розмитого жанру, де не має принципового значення належність
питання до сфери філософії. Таким чином, філософія втрачає
свій привілейований статус і стає співвимірною з іншими
дисциплінами [7, 194].
Проаналізована
ситуація є проявом суперечності про співвідношення філософії,
науки та мистецтва, актуалізованої сучасною філософією.
Крім того, у США чіткі межі між літературознавством та філософією
давно вже зберігаються лише номінально, відтак посилюється
тенденція вважати філософію однією з багатьох літературних
традицій. За визначенням Поля де Мана, представника Йєльської
школи деконструкції, література стає головною темою філософії
і моделлю віднайденого типу істини.
Водночас
запропонований Рорті підхід, на нашу думку, необхідно розглядати
в контексті тенденцій, властивих для сучасної філософської
історіографії. Зазначимо, що у другій половині ХХ ст. у
цій галузі відбулись суттєві зміни, які, насамперед, зумовлені
занепадом історизму та появою термінів на кшталт "кінця
історії", "кінця прогресу", "кінця філософії" і т.ін. Сьогодні
в межах історіографії філософії спостерігається своєрідне
повернення до широкого тлумачення історії філософії. Йдеться
про зміщення історіографії філософії в бік історії культури,
хоча подібна тенденція була помітна ще у ХVIII-XIX ст.,
коли історія філософії як наука зливалась з історією культури.
У даному контексті цілком слушним є зауваження російського
філософа В.Бібіхіна [1; 2], який підкреслює, що "криза філософської
історіографії не тільки не послаблює уваги до думки минулого,
але, навпаки, додає їй небувалої насущності", що рельєфно
проявляється у філософській публіцистиці західних країн
[1, 75]. Характеризуючи переорієнтацію, що відбувається
в історіографії філософії, відзначимо, що водночас із послабленням
історизму, спостерігається тенденція до зацікавлення самою
історіографією філософії та її історією.
Деяку подібність
з позицією Рорті можна побачити у поглядах німецького філософа
С.Отто, який пропонує замінити філософську історіографію
ширшою "історією духу", оскільки історія філософії як дисципліна,
на його думку, постає доволі звуженою. Він вважає, що "реконструкція
духовної історії" істотно поглиблює розуміння самої філософії
й причин філософської рефлексії, за рахунок введення тих
вирішальних чинників, що, як правило, залишалися поза межами
канонів історіографії філософії. Відповідно у даній концепції
філософські системи виступають як відгалуження історії людського
духу.
Отже, інтерпретація
проблем філософської історіографії у неопрагматизмі американського
мислителя репрезентує сучасний стан в історіографічній традиції.
Зауважимо, що у цьому питанні він виступає як постаналітичний
філософ і пропонує власне бачення теоретико-методологічних
проблем історії філософії. Специфіка історіографічних поглядів
Рорті зумовлена ініційованою ним радикальною реконструкцією
у філософії, що втілилась у програмі деструкції західної
філософської думки. Звідси стає зрозумілою його критика
визнаного статусу філософії як теоретичної основи усієї
культури, а отже, скептичне ставлення до існуючих історіографічних
жанрів і вихід у царину гуманітаристики, що призводить,
врешті-решт, до тлумачення історії філософської думки крізь
призму інтелектуальної історії. "Гуманітаризація філософії"
та її безпосередній зв'язок із культурою у неопрагматистському
вченні Рорті абсолютизуються.
Рортівське
дослідження проблем історіографії філософії, на наш погляд,
є актуальним і для вітчизняної історико-філософської науки,
якій сьогодні властиве розширення поля історико-філософських
досліджень та активізація перекладацької діяльності. Проте
серед наукових статей та монографій, які з'явились останнім
часом, лише у незначній їх частині можна знайти постановку
питань, які стосуються методології історико-філософської
науки та розробки її дослідницького інструментарію. Позитивним
у цьому є проведення за останній час декількох фахових дискусій
присвячених обговоренню стану та проблем історико-філософського
знання в Україні [3; 6]. Відтак, на увагу істориків філософії
очікує комплекс історико-філософських проблем: історіографія
філософії, вивчення історії вітчизняної методології, поліпшення
якості філософських перекладів першоджерел, формування термінологічного
словника, перегляд системи фахової підготовки з історії
філософії, удосконалення вивчення окремих напрямків історико-філософської
думки і т.ін. Як зазначає В.Горський: "Для історії філософії
однаково важливі й зусилля, спрямовані на осягнення внутрішньої
логіки розвитку професійного філософського знання, й спроби
відтворити процес визрівання й подальшого функціонування
певних філософських ідей в тілі культури певного народу,
регіону, епохи" [3, 31].
Отже, рецепція
історіографічних поглядів Р.Рорті розширює горизонти українського
історико-філософського дискурсу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бібіхін В.В. Перипетії історизму // Філософська і соціологічна
думка. - 1989. - № 12.
2. Бибихин В.В. Ревизия философской историографии на Западе
// Основные тенденции развития современной философской мысли
за рубежом. - М., 1987.
3. Горський В.С. Історія філософії: монолог чи діалог? -
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції "Філософія
та історія філософії" (22-23 травня 2003 р., Київ) // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Серія: Філософія. Політологія. Вип. 64-67. - К., 2004.
4. Джохадзе И. Неопрагматизм Ричарда Рорти. - М., 2001.
5. Емельянов Б.В., Любутин К.Н. Введение в историю философии.
- М., 1987.
6. Історико-філософьке знання в Україні: стан і перспективи:
Частина друга // Філософська думка. - 2004. - № 3.
7. Рорти Р. Историография философии: четыре жанра // Джохадзе
И. Неопрагматизм Ричарда Рорти. - М., 2001.
8. Рорти Р. Американская философия сегодня // Аналитическая
философия: Становление и развитие. Антология. - М., 1998.
9. Рорти Р. Философия и будущее // Вопросы философии. -
1994. - № 6.
10. Рорти Р. Философия и зеркало природы. - Новосибирск,
1997.
11. Соболь О.М. Історіографія філософії у постмодерністській
перспективі // Історія філософії: досвід теоретичної саморефлексії.
Вип. 1. - К., 1998.
12. Early analytic philosophy: Frege, Russell, Wittgenstein.
By William W. Tait. - Chicago, 1997.
