Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Суліма Є.М. кандидат філософських наук, доцент,
м. Київ
ГЛОБАЛЬНА ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА
Серед чималої кількості
проблем, які постають перед сучасною соціальною філософією
у зв'язку з процесами глобалізації, чільне місце посідає
питання про взаємозв'язок глобалізації та владних відносин
[1].
Відомо, що влада втілює в собі принцип
організованого порядку життя у людському співтоваристві,
який підтримується комплексом норм і правил. Її метою є
протидія деструкції, кризі, занепаду, нейтралізація напруженості
і конфліктів у суспільстві, забезпечення його стабільності
та прогресивного розвитку.
З формуванням глобального суспільства
постає питання про можливість владних відносин на цьому
рівні суспільної організації та про їх специфіку, зумовлену
особливостями глобалізації. Аналіз цієї проблеми є метою
даної статті.
Традиційно сфера міжнародного життя
вважалась такою, де за відсутності монополії на застосування
легітимного насильства не можуть існувати відносини влади,
навпаки, взаємодія між суб'єктами будується на принципах
міжнародної анархії. Слово "анархе", що означає свободу
від панування, з античних часів вживалось у негативному
значенні, і тому прагненням багатьох політиків і мислителів
у різні часи було приборкати анархічну стихію міжнародного
життя, що врешті-решт коріниться у схильності людини підкоряти
собі інших людей.
Як вважає А.Вендт, "влада може існувати
де завгодно, форми її можуть бути різними, але основа -
це влада організованого насильства. Найважливіша проблема
політики - як вона розподіляється і регулюється" [2, 52].
У суспільстві, в якому відсутня центральна влада, головна
функція права полягатиме у сприянні встановленню верховенства
сили й ієрархії.
Так, проблема владного впорядкування
суспільного життя полягає в регулюванні насильства, однак
важко погодитись з ототожненням влади з організованим насильством
як таким. Під владою загалом розуміється здатність її суб'єкта
нав'язати свою волю іншим, управляти їх діями як насильницькими,
так і ненасильницькими, але завжди легітимними, методами.
Влада не може не відчувати потреби в обґрунтуванні й виправданні
порядку, що нею встановлюється, і навіть найжорсткіші тоталітарні
режими претендують на легітимність своєї влади. Саме цим
влада відрізняється від панування, яке містить у собі конотацію
нелегітимності, інакше - несправедливості.
Чи не тому для сучасної соціальної
філософії має принципове значення дослідження розмежування
влади-примусу та влади-авторитету, здійснене Ханною Арендт
[2]. У своїх дослідженнях, зокрема в "Джерелах тоталітаризму",
вона наполягає на тому, що справжня влада існує тільки там,
де будь-яка спільна дія регулюється загальновизнаним інституційним
зв'язком, що "владі над" передує "влада-могутність у, серед"
(громадян), відтак найнадійнішою владною інстанцією є влада,
яка ґрунтується на посередництві (влада-авторитет), а не
на насильстві. Ця теза широко використовується в сучасній
політичній філософії (П.Рікьор, А.Глюксман та ін.) як аргумент
на користь можливості й необхідності легітимації влади.
З проблемою легітимності пов'язано
традиційне неприйняття ідеї глобальної влади. Хоча сила
і насильство завжди були неодмінними атрибутами міжнародних
відносин, але легітимне зовнішнє насильство наштовхувалось
на монадологічний принцип полісного, імперського, національно-державного
світосприйняття, яке заперечувало будь-яку можливість санкціонування
обмежень їх вільної й самодостатньої дії. Держава вважалась
єдиним джерелом права на насильство, і не бажала делегувати
це право нікому іншому.
Для наявності глобальної влади необхідна
як передумова спільна воля, відповідно до якої вона діятиме.
Саме у цьому традиційно вбачається головна перешкода встановленню
глобальної влади чи світового уряду. Як вважає К.Гаджієв,
"світовий уряд може бути лише втіленням єдиної світової
волі або єдиної волі всього світового співтовариства, що
формується у процесі зведення інтересів, цінностей, норм
всіх країн і народів до деякого єдиного знаменника. Все
це, у свою чергу, передбачає не тільки свого роду ідейну
і соціокультурну реформацію, а й радикальну зміну самої
природи людини" [3, 300]. Якщо в традиційних монархіях ця
воля ще могла якось персоніфікуватись за відомим принципом
"Держава - це я", то виявити її у глобальному суспільстві,
звісно, набагато важче, тим більше встановити механізми
такого зосередження. Власне, саме поняття волі міжнародного
чи світового співтовариства, як і його спільного інтересу,
є надто абстрактною категорією, щоб на ньому могла триматись
реальна влада, тим більше - глобальна.
Однак сучасне постіндустріальне
суспільство, що тримається на інтенсивному розвитку і впровадженні
у соціальну практику технологій формування свідомості, вже
не має потреби у наявності спільної волі як результату узгодження
суперечливих національних та інших інтересів. Ця спільна
воля може бути сформована сучасними маніпулятивними технологіями.
А тому легітимність може бути продуктом технологічної цілераціональної
діяльності. Знеособленість новітніх технологій робить легітимність
глобальної влади деперсоналізованою, абстрактною (в цьому
розумінні глобальна влада ніколи не може бути харизматичною).
В сучасних умовах досягнення легітимності
ґрунтується на інформаційно-інтелектуальному ресурсі. Ще
Ф.Бекон ставив знак рівності між знанням і владою, але сьогодні
від знання залежать інші ресурси влади - сила і багатство.
Застосування знань дає найбільш якісну владу, що передбачає
можливість досягнення мети мінімальними засобами. За висловом
Е.Тоффлера, "знання часто можуть використовуватись для того,
щоб змусити іншу сторону полюбити вашу послідовність операцій
при виконанні дії. Вони можуть навіть переконати людину
в тому, що вона сама придумала цю послідовність" [4, 37].
Акумуляція інтелектуального потенціалу й можливостей продукувати
і застосовувати технології формування свідомості не тільки
створює наймогутніший ресурс влади, а й стає полюсом тяжіння
для інших учасників глобального суспільства.
Безперечно, звернення до зовнішньої,
тим більше міфосимволічної, легітимації можливо лише як
результат певних попередніх зрушень у ставленні держав до
зовнішніх обмежень власного суверенітету. Визнання того,
що міжнародне право, міжнародні організації, режими, неофіційні
правила відповідають національним інтересам, змушує держави
погоджуватись на встановлення певних загальних стандартів
поведінки. Легітимація міжнародних норм у державоцентристському
міжнародному співтоваристві стала першим джерелом трансформації
відносин панування у владні відносини.
Елементи глобальної влади проявились
вперше як здатність встановлювати універсальні стандарти,
і нехай попервах їх не завжди дотримувались - сам факт їх
встановлення створював певний авторитет міжнародним інституціям.
До речи, символічність і аморфність міжнародних норм є важливим
джерелом їх розширювального тлумачення в інтересах претендентів
на глобальну владу, що переконливо підтверджують дії нинішньої
єдиної наддержави. Разом з тим очевидно, що влада не може
триматись лише на авторитеті та існувати без механізмів
попередження і покарання порушень встановленого нею права.
Тут постає проблема співвідношення санкцій та спільної волі
співтовариства як необхідної умови їх застосування.
Дійсно, якщо державна воля на своєму
рівні нездатна забезпечити реалізацію спільної волі за допомогою
переконань і умовлянь, то навряд чи можна було навіть теоретично
сподіватись, що, розділивши свої функції з іншими, наддержавними,
інституціями, вона краще зможе узгоджувати конфліктні інтереси.
Ще більш сумнівний вигляд має здатність глобальних владних
інститутів самотужки створити і реально задіяти механізми
агрегування суперечливих інтересів учасників міжнародного
життя. Практика регулювання міжнародних конфліктів, особливо
практика "покарання порушників міжнародного права" останніх
років, переконливо свідчить, що міжнародні санкції не мають
надійної легітимної основи в спільній волі держав. Це суперечить
державоцентристським принципам організації міжнародної взаємодії,
що вимагають, крім іншого, згоди всіх держав, насамперед,
всіх сторін, утягнутих у спір, як необхідної умови міжнародного
регулювання.
Отже, у сфері міжнародних відносин
спільна воля перестає розглядатись як сукупність індивідуальних
узгоджених воль учасників міжнародної взаємодії. Спостерігається
намагання монополізувати право на уособлення цієї спільної
волі певними обмеженими міжнародними інституціями: спочатку
НАТО, а потім - навіть напівофіційною міжнародною антитерористичною
коаліцією. Це свідчить про розгортання боротьби за перевизначення
легітимності, без чого не можна утвердити владу в глобальному
суспільстві.
Усе це безпосередньо пов'язано з
сучасними процесами формування нової, заснованої на силі
інтелекту, суперсимволічної "системи створення системи матеріальних
цінностей", що, за словами Е.Тоффлера, тягнуть за собою
драматичні зрушення у розподілі влади [4, 44]. Він відзначає,
що "нова система створення матеріальних цінностей повністю
залежить від миттєвого зв'язку і поширення даних, ідей,
символів і символізму" [4, 44-45]. Нова реальність змінює
правила "гри у владу", законодавцем яких стає той, хто володіє
ресурсами символічного виробництва легітимності.
Виникає питання про суб'єкта глобальної
влади. Сьогодні, на наш погляд, можна говорити лише про
наявність суб'єкта гегемонії та суб'єкта панування. Глобальна
влада ще не є інституціоналізованою, незважаючи на наявність
розгалуженої універсальної системи міжнародних організацій.
В структурно-функціональному плані ООН, звичайно, є найбільш
придатною для того, щоб стати основою інституціоналізації
глобальної влади. Але вона не контролює джерела формування
легітимності глобальних владних дій, оскільки не контролює
глобальний інформаційний простір і виробництво технологій
формування свідомості. Безумовне домінування США у сфері
інформаційних технологій і масових комунікацій створює для
них перевагу в реалізації претензій на глобальну владу,
але проблема у тому, що вони не можуть здійснювати її інституційно-універсальним
чином, бо персоніфікують у собі. Саме цим зумовлені постійні
прагнення США заручитись підтримкою з боку Ради Безпеки
ООН при здійсненні власних "поліцейських" операцій. Прагнення
поєднати ресурси глобальної гегемонії з владним потенціалом
ООН характеризують світову політику США, незважаючи на їх
останні демонстрації нехтування цією інституцією. У сучасному
світі боротьба за владу вимагає, по-перше, організації,
а, по-друге, досконалих технологій.
Впродовж світової історії відбувалась
поступова концентрація управління продуктивними силами людства.
При цьому спостерігається тенденція до побудови глобальної
соціальної системи, що спирається на світовий поділ праці,
підпорядкований єдиному міжрегіональному центру управління.
Саме міжрегіональний, а не глобальний, бо є регіони, які
не інтегровані у цю систему.
Ця система є універсальною, абстрактною
і знеособленою. В цьому розумінні вона реалізує принципи
державної організації у міжнародному житті. Як в процесі
розвитку державності величезна адміністративно-бюрократична
організація поступово завойовувала певну автономію в самостійному
визначенні курсу суспільного розвитку, так і нова, породжена
державами, міжнародна бюрократія стає ще більш самостійною.
На відміну від державної влади, вона не має монополії над
засобами насильства, тим більше не має самостійних джерел
фінансування. Тому вона повністю залежить від кредиту довіри
з боку учасників глобального суспільства. Саме тому в глобальному
суспільстві боротьба за владу - це, насамперед, боротьба
за визнання легітимності політичної дії суб'єкта міжнародних
відносин.
Сьогодні легітимність вже не пов'язується
з додержанням правових чи моральних рамок політичної дії.
Виникає конфлікт легальності і легітимності. Як у будь-який
трансформаційний період суспільного життя, у боротьбі за
владу легальність приноситься у жертву легітимності. Але
вперше для відшукання легітимності держава звертається назовні.
Нинішня її поведінка повністю суперечить не менш революційній
епосі XVIII ст., коли пролунали відомі слова: "Французька
Республіка не має потреби у визнанні, як не має потреби
в ньому сонце".
Нині ж держави відчувають все більшу
залежність від міжнародної бюрократії та акумульованого
нею ресурсу легітимності, і все частіше потребують звернення
до неї з найрізноманітніших питань внутрішнього життя. Вони
прагнуть компенсувати слабкість внутрішніх правових засад
підтримання національного порядку зверненням до зовнішньої
сили, що де-факто не зв'язана правом. Починаючи від запрошень
спостерігачів на вибори до національних представницьких
органів усіх рівнів і закінчуючи міжнародною експертизою
норм національного законодавства. Звернення до міжнародних
інституцій посилюється відповідно до закономірності: "чим
менше ми здатні загнуздувати свої внутрішні стихії, тим
більша імовірність їх загнуздання і придушення ззовні всупереч
нашій волі і бажанням" [3, 286].
Тим самим внутрішня потреба у зовнішній
легітимації, в основі якої лежить слабкість держави, стає
важливим чинником інтеграції держав у глобальну структуру,
де вони стають лише елементами складного механізму. Глобалізація,
ослаблюючи ресурси національних держав щодо здійснення правового
впорядкування внутрішнього життя і міжнародних відносин,
торує шлях до перетворення міжнародної бюрократії у глобальну
владу.
Важливим аспектом взаємозв'язку
глобалізації та владних відносин є також питання про доцільність
такої інституції, як світовий уряд. Як зазначає в уже згаданій
праці "Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних
країн" відомий знавець проблем трансформації соціально-економічного
розвитку Гжегож Колодко, чимало найпалкіших ентузіастів
"повної глобалізації задаються питанням, чи шлях до неї
не веде також до створення своєрідної світової держави зі
світовим урядом. Звичайно, в сучасному світі подальший прогрес
певних суто економічних процесів може не тільки загальмуватися,
а й взагалі виявитися нереальним без відповідних наднаціональних
рішень і структурних політичних реформ у масштабі майже
усього світового співтовариства. І все ж для подальшого
прогресу і справедливого розподілу плодів глобалізації потрібен
не світовий уряд, а світова політика, а також координація
регіональних та національних політик. Йдеться про інституційну
надбудову, яка уможливить бажані інтервенційні дії та координацію
різних аспектів фінансової, торговельної, екологічної та
соціальної політики. (Отже, будемо оптимістами: ніхто не
позбавить нас потреби мати власний повновладний уряд, який
би міг надійно протидіяти відтісненню кожної з постсоціалістичних
країн в глухий кут "околиці глобального містечка").
Звісно, міжнародні інституції не
мають власних джерел фінансування, позбавлені територіальної
основи (здатності самостійно контролювати певні території),
але вони мають головне в умовах постіндустріального, інформаційного
і символічного в своїй основі суспільства - ресурс легітимності,
що поповнюється зсувами соціальної ідентичності. Транснаціоналізація
соціальних зв'язків, що фрагментує ідентичність і лояльність
громадян національних держав, стає наймогутнішим чинником
того, що світове суспільство все більш схиляється довіряти
глобальним, а не національним силам. Приклад з військовою
операцією проти Іраку є показовим у тому сенсі, що інформаційні
технології забезпечили необхідним ресурсом легітимності
навіть не інституціалізоване міжнародне об'єднання, а напіввіртуальну
коаліцію. І саме цей ресурс легітимності є джерелом перерозподілу
сили між національними і глобальними акторами на користь
останніх. Вже йдеться про наділення міжнародних організацій
правом створювати і утримувати власні збройні контингенти
та інші легітимні інструменти насильства.
Отже, сьогодні процеси перевизначення
легітимності, в основі яких лежить зсув лояльності з національного
на транснаціональний рівень суспільного життя, є основою
формування владних відносин у глобальному суспільстві. Глобальна
влада, що може стати надбудовою глобальної суперсимволічної
економіки, матиме в своїй основі символічний ресурс владарювання.
Якщо вона стане реальністю, це буде принципово нова соціально-технологічна
реальність
.
ЛІТЕРАТУРА
1. Див., зокрема: Гжегок В.Колодко. Глобалізація і перспективи
розвитку постсоціалістичних країн. - К., 2002; Людина і
культура в умовах глобалізації. - К., 2003; Шахназаров Г.Х.,
Брутенц К.Н., Галкина А.А. та ін. Самоопределение России
// Практична філософія. - 2001. - № 2; Толстоухов А.В. Глобализация.
Власть. Эко-будущее // Практична філософія. - 2001. - №
3.
2. Вендт А. Четыре социологии международной политики //
Международные отношения: социологические подходы. - М.,
1998.
3. Гаджиев К.С. Политическая философия. - М., 1999.
4. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. - М., 2003.
