Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Сташків Б. Народний артист України м. Івано-Франківськ
КУЛЬТУРНО-МОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ПОЛІТИЧНОЇ СОБОРНОСТІ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
Найбільш визначальними
чинниками, які сприяли консервації національних елементів
у суспільному бутті і свідомості українського народу, були
культура і мова. "Для нації, - пише О.Бочковський, - культура
є тим, чим для людини - її особовість… Культура - це свого
роду мірило своєрідності і вартості нації. Ступінь поширення
і, головне, поглиблення культури в масах - це одна із передумов
перетворення народу в націю" [1, 88-89]. У зв'язку з фактичною
русифікацією Наддніпрянщини та ополяченням Галичини передові
соціальні сили українського народу мали небагато можливостей
поліпшити своє вже дуже невтішне культурне становище.
Масштаби денаціоналізації були неоднаковими
в різних регіонах. Найбільшого негативного впливу на українське
національне культурно-мовне життя зазнали Галичина, Буковина,
Закарпаття, Правобережна Наддніпрянщина. Реакція імперських
держав, в складі яких були українські землі, на спроби культурно-мовного
відродження була неоднозначною. На відміну від вищевказаних
регіонів Слобожанщина найбільшою мірою зберегла козацькі
культурні традиції та спадкову аристократичну еліту, яка
плекала надію відновити гетьманський устрій на правах автономії.
"Мрії про відновлення автономної Гетьманщини зберігалися
приблизно до середини минулого (ХІХ) століття, й у своїх
думках аристократичні кола Лівобережної України все ще зосереджувалися
на концепції Переяслава" [4, 76]. На відміну від більшості
української шляхти, яка продовжувала існувати в складі імперських
держав та була інкорпорована до складу правлячої верстви,
спадкова українська аристократія Лівобережної України, яка
залишилася порівняно патріотичною та зберігала політичну
пам'ять про козаччину, виявилася невеликим осередком і була
обмежена в можливості організувати загальноукраїнський культурно-мовний
визвольний рух. Як наслідок, перша половина ХІХ ст. характеризувалася
для українського культурно-мовного відродження складністю:
патріотично налаштована аристократична верства після поразки
декабристів була вже занадто слабкою та не мала відповідних
засобів влади для того, щоб протистояти тискові імперської
державної бюрократії та методам, які використовувалися.
На українських землях в складі Австрії,
у внутрішній політиці якої домінували просвітницькі ідеї,
політико-правові умови культурно-мовного відродження були
значно кращими. Проте період так званої освіченої монархії
був також нетривалим. Попри всю політико-правову реформацію,
спрямовану на підвищення культурно-освітнього рівня українського
народу в Галичині, при владі переважно залишався традиційний
польський політичний клас, який не виявляв зацікавленості
у відродженні української мови і культури.
Уніфікація українства відбувалася
силою політико-правових обставин імперських держав шляхом
його денаціоналізації за принципом "рівняння вниз" до етнографічної
маси. Історичні долі двох відокремлених частин українського
народу були зовсім не схожими між собою. На землях в складі
Австрії національне культурно-мовне відродження було ініційоване
Марією-Терезою та продовжене Йосифом ІІ, а в обороні української
культури стало біле духовенство, серед якого спочатку було
замало освічених людей [5, 492-499]. Ренесансне світовідчуття
греко-католицького духовенства примітне тим, що попередню
інтенцію києво-руського християнського духу ще не забуто,
вона не розчинилася в минулому; духовна пуповина, яка пов'язувала
український народ Галичини з києворуською культурно-мовною
традицією, ще не змертвіла. Уніатська церква, яку спочатку
хотіла використати польська політична і церковна еліта для
полонізації українців, стала у другому, третьому поколіннях
народною церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції,
мову народу [2, 479].
Політична стабільність в Австрії
на початку ХІХ ст. значною мірою підтримувалася особливою
формою правління освіченої монархії, яка впроваджувала політико-правові
акти, спрямовані на розвиток освіти і культури всіх народів
та продуктивних сил. Справжнім культурно-мовним відродженням
Західної України слід вважати появу "Руської Трійці", представники
якої (М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький) прагнули
завдяки духовному зв'язку поєднати галицьке відродження
з Наддніпрянською Україною [6, 327]. Зважаючи на австрійську
концепцію освіченої монархічної влади, історію розвитку
корпоративного руху у формуванні нового європейського наукового
світогляду етнічної спільноти, в тому числі й українців,
галичани мали більше можливостей долучитися до націотворчої
ідеології.
Австрійська держава сама стала модернізувати
свою політичну діяльність та суспільно-політичний устрій,
чим заохочувала діяльність національних регіональних культурно-просвітницьких
організацій. Культурно-мовне відродження й просвітництво,
які продукували українські цінності і пробуджували та розвивали
національну свідомість, водночас виховували народницьку
інтелектуальну еліту. З самого початку національно-патріотичної
просвітницької діяльності греко-католицької інтелігенції
в Галичині вона вступала в конфлікт з польською елітою.
І.Лисяк-Рудницький в цьому контексті пише: "… В тих районах,
де поляки і українці стикалися - у Східній Галичині та на
Правобережжі - антагоністичні соціальні групи репрезентували
дві національності. Спадщина шляхетської традиції залишила
глибокий слід на звичаях і свідомості польської буржуазії
та інтелігенції, яка поступово переймала керівництво польського
суспільства. Натомість постаюча українська інтелігенція
була переважно плебейського походження і просякнута народницькою
ідеологією" [4, 94].
Культурно-просвітницькі громади
українського народу на початку ХІХ ст. були слабо організовані,
животіли як невеликий рух у Галичині, де політико-правова
система наповнювалася більш раціонально-бюрократичними ідеями
та тісніше перепліталася з національними традиціями. З певними
обмеженнями, звичайно, громадські культурно-просвітницькі
осередки існували легально. Так, представники "Трійці",
продовжуючи різноманітну просвітницьку діяльність, звернули
головну увагу на видання літературно-наукових збірників,
які, з одного боку, історично засвідчували існування галицької
української літератури, з іншого - оприлюднювали на основі
досліджень народних пісень, звичаїв, традицій історичну
значущість українського народу.
Іншим сценарієм українського культурно-мовного
відродження були перетворення, які започаткували на території
колишньої Гетьманщини нащадки козацької старшини. "Українське
культурне відродження, - пише І.Лисяк-Рудницький, - розпочалося
серед лівобережного дворянства, нащадків городовиків і провідної
верстви Гетьманщини. До цього прошарку належали фактично
всі українські вчені та письменники перед Шевченком, і їхня
натхненна любов'ю праця була присвячена історичним та фольклорним
дослідженням і політичному звеличенню козацького минулого"
[4, 57].
Потреба самозбереження українського
дворянства спонукає його до пошуків історичних коренів свого
народу, його політичної історії та державного ладу. Порівняльні
дослідження української політичної та існуючої російської
імперської з її централізмом традицій призвели до усвідомлення
різниці цих двох світів, протилежності їхніх політичних
систем. Лише з появою історичної науки українське дворянство
почало усвідомлювати, що основоположною традицією Росії
в політичному устрої є "традиція самодержавної влади, яка
в усі часи послідовно намагалася підпорядкувати своєму необмеженому
пануванню кожну соціальну групу, кожну особу… Натомість
в українській традиції козацтво належить до головної течії
історії цієї країни і включає в себе не лише візію національної
незалежності та вільного і справедливого суспільного ладу"
[4, 58].
На основі знання політичної історії
українська дворянська еліта проводить жорстке розмежування
російської політичної системи і традиційної української.
Онтологічна несумісність політичної історичної традиції
українського народу і Російської імперії у соціально-культурному
плані спричинила ідеалізацію козаччини Гетьманської держави
на чолі з виборним гетьманом. Відмінну історичну самобутність
козацького устрою українська еліта сприйняла не як "апріорний
постулат, а як емпіричний висновок, зроблений на підставі
історичних даних" [4, 50].
Досліджуючи українську історію і
культуру, обираючи за вихідний пункт сталість територіального
громадського самоврядування, дослідники дійшли висновку,
що український народ є самоцінним, рівним серед інших європейських
націй, спроможним здійснити свою націотворчу дію з перетворення
накопичених етнографічних, історичних та літературно-мовних
знань в політико-національну самосвідомість. Представники
"Трійці" переступили межі вузького регіонального культурно-просвітницького
відродження, дійшли висновку, що український народ в історичному
минулому "був великим і величавим", а його землі, культура
та політичний устрій мали "честь і славу", які засвідчені
пам'ятками історії та культури [3, 25-26].
Майже синхронно українська інтелектуальна
еліта Галичини і Наддніпрянщини "знищують" українську "річ-у-собі"
тим, що розглядають її зсередини, досліджують в термінах
історії, лінгвістики, етнографії, націології та субстанціонують
український народ в якості політичного суб'єкта історичного
процесу. "Візія вільного і славного минулого діяла на уми
як потужний збудник" [4, 57]. Саме поняття "український
народ" зазнало розширеного тлумачення та певних трансформацій.
Насамперед, дослідники з'ясували, що "стара назва українського
народу - "Русь" - була привласнена російською нацією і державою"
[4, 45]. Політичної актуальності набували питання української
автохтонності земель, спадкової культури та історичної пам'яті
народу. За всієї багатоманітності і різноспрямованості науково-дослідницьких
зусиль української інтелігенції Галичини і Наддніпрянщини
спільним для них було наступне: по-перше, політична історія,
яка була аргументованим доказом самостійного державного
існування українського народу в минулому; по-друге, Київська
Русь, Галицько-Волинське Князівство, Литовсько-Руська доба,
Козаччина - безпосередньо пов'язані між собою стадії розвитку
одного і того самого народу - українського.
Дослідникам української політичної
історії було потрібно небагато часу, щоб зрозуміти головне:
зруйнування імперськими державами української державності
не означає завершення націотворення. Так, основна ідея анонімного
твору "Історія Русів" містила всебічне обґрунтування незаперечного
факту існування "… української самостійної держави від найдавніших
часів до кінця ХVІІІ ст.". Причому автор цього твору, прихильник
руху автономістів, часто підкреслює, що Україна і Москва
- це антитези, як вогонь і вода [7, 19]. Крізь призму такого
розуміння просвітницько-культурний рух, маючи надзвичайно
різні вияви та змінювані контури українського відродження,
упродовж нетривалого історичного часу дійшов висновку, що
культурно-мовна ідентичність українців є підставою для усвідомлення
далекосяжних політичних змін. Культурно-мовні проблеми в
першій половині ХІХ ст. набули політичного змісту і в Росії,
і в Австрії та значною мірою створили критичну розмежувальну
лінію між українським народом та відповідно російською і
польською політичними елітами, які прагнули загальмувати,
а то й знищити українське національне відродження.
Рання історія українського культурно-мовного
відродження в Галичині і Наддніпрянщині значною мірою визначалася
трьома чинниками: наявністю в середовищі колишньої козацької
старшини патріотично налаштованих осередків, зокрема в Полтаві
В.Капніста та його оточення; сформованою із народної маси
інтелігенцією, яка почала об'єднуватися в братські громади
та здійснювати культурно-просвітницькі заходи серед широких
верств українського народу; формуванням національної літератури
на основі мови народу. Загалом народницька інтелігенція,
організована в братства і громади, почала боротьбу за культурно-мовне
відродження українського народу як в організаційному, так
і в теоретичному плані.
Політична вага різних українських
осередків "Південного Товариства", "Товариства об'єднаних
слов'ян", "Кирило-Мефодіївського Братства" полягала в тому,
що в основу своїх програм вони покладали не лише культурно-мовне
відродження, а й національне визволення України. І все ж
у захопленні ідеями Європейського Просвітництва першість
належить українським галичанам. І це не дивно. Австрія разом
з європейськими країнами переживала модернізацію всіх сфер
суспільного життя під впливом поширення освіти, культури
та суспільно-політичних ідей, в яких домінували рівність
громадян і народів та соціальна справедливість. Таким чином,
українська національна культура в першій половині ХІХ ст.
зазнала значно більшого поступу в Галичині. Ця особливість
зумовила певну специфічність української політичної свідомості.
Під час революції 1848-1849 років у Відні в колах галицької
інтелігенції, переважно єпископів і священиків, сформувалась
"Головна Руська Рада". Вельми прикметно, що у відозві до
народу її представники висунули чітко сформульовану ідею
політичної соборності України на всіх етнографічних територіях
[7, 24].
Актуалізація культурних традицій
українського народу, які були силоміць перервані та частково
винесені за межі національної пам'яті, під впливом різних
братських і громадських осередків призвела до світоглядної
переорієнтації, до відновлення історичної пам'яті та політичної
ідеї про цілісність української культури і мови. Йдеться,
зокрема, про культурно-просвітницьку діяльність української
інтелектуальної еліти. Звісно, українське культурно-мовне
відродження ХІХ ст. - надзвичайно складне явище, у якому
поєднуються багато чинників. Ідея політичної соборності
є наслідком теоретично-дослідницької діяльності широкого
кола патріотичної еліти, а не лише світоглядною трансформацією
національно-патріотичних почуттів. Водночас ідея соборності
України ґрунтується на результатах українознавчих досліджень,
котрі почали складатися на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. Початок
було закладено "Енеїдою" І.Котляревського, творами з історії
Русі, етнографії та української граматики і лінгвістики.
Представники "Головної Руської Ради" в Галичині та "Кирило-Мефодіївського
Братства" в Києві науково синтезували знання про минулу
історію України, тогочасний стан українського народу, розділеного
між Австрією і Росією, та його майбутнє.
Трансформована таким чином і відчута
народницькою інтелектуальною елітою проблема антиномічності
української мови і культури в складі імперських держав штовхала
її на пошуки шляхів подолання прірви, яка розділяла державні
нації та українську. Уперше до свідомого дослідження своїх
історичних коренів долучилися й представники народницької
еліти, зокрема, М.Костомаров і П.Куліш. Як і більшість попередників,
вони переконувалися, що імперська інтеграція українських
земель та асиміляція дворянської провідної верстви, міщан
і селян веде до загибелі української нації.
Представники суспільно-політичної
думки українського культурно-мовного визвольного руху, базуючись
на історичній пам'яті народу, доходять висновку, що Україна
має історичне право на самовизначення. "Новітній український
національний рух від самого початку, себто від 1840 х років
(Кирило-Мефодіївське Братство на Наддніпрянщині та Головна
Руська Рада в Галичині), базувався на етнічному розумінні
національності" [4, 113]. Згідно з думкою цих дослідників,
українська нація в межах імперських держав Росії та Австрії
найбільше ідентифікується спільністю мови і культури і,
таким чином, є передумовою політичної соборності українського
народу. Завдяки масовій апперцепції української мови і культури
народ стає політичним суб'єктом. В цьому контексті теза
О.Бочковського цілком вписується в світоглядну концепцію
тієї епохи. "Культура, - пише він, - перший і вирішальний
етап на шляху національного самовизначення кожного народу.
Ось чому мова і релігія, письменство і мистецтво були й
є народотворчими чинниками" [1, 89].
Обираючи за вихідний пункт сталість
мови, релігії та культури, дослідники намагаються розглядати
їх крізь призму майбутнього українського народу і роблять
висновок, що політична діяльність, спрямована на з'єднання
всієї української етнічної території, є найпершим завданням.
Отже, початком національного відродження
в Україні, згідно з тезою І.Лисяка-Рудницького, слід вважати
появу "Енеїди" І.Котляревського. Вона творить епоху в історії
української літератури і є продовженням козацької доби.
Упродовж наступної, просвітницької, доби національна еліта
виокремила український народ з-поміж європейських народів
та започаткувала відродження української національної політичної
самосвідомості. На завершальному етапі розгортається формування
громадсько-політичних організацій, які ставили за мету масовий
рух за політичне самовизначення української нації та її
державної соборності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бочковський О. Вступ до націології // Генеза. - 1996.
- № 1(4).
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1911.
3. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. - Івано-Франківськ,
1993.
4. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 х тт. - К., 1994.
- Т. 1.
5. Лужицький Г. Українська церква між Сходом і Заходом.
- Філадельфія, 1954.
6. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 х тт. - К.,
1995. - Т. 2.
7. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого
століття. - К., 1993.
