Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Крикун В.Ю. асистент КНУ імені Тараса Шевченка
ЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДИСПУТУ В ТВОРЧОСТІ Ф.ПРОКОПОВИЧА
Мистецтво
диспутувати має велике значення в житті, в науці, в державних
та суспільних справах, там, де перетинаються різноманітні
погляди людей щодо певних питань, положень. Вміння диспутувати
вимагає від людини належного рівня психологічної, мовленнєвої
і мисленнєвої культур. Дослідження окресленого кола питань
допомагає людині більш ефективно діяти в сучасному світі,
де комунікація займає надважливе місце. Логічний аналіз
процесу диспуту, здійснений Ф.Прокоповичем, пропонує вирішити
проблеми ефективного спілкування шляхом систематизації мисленнєвої
діяльності людини.
Серед дослідників творчості
Ф.Прокоповича можна виокремити таких науковців, як: І.Чистович
(ХІХ ст.), Ю.Самарін (ХІХ ст.), П.Морозов (ХІХ ст.), В.Д.
Литвинов, В.М. Нічик, В.Т. Смирнов, В.М. Шевчук (ХХ ст.).
Але дослідники більше зверталися до розгляду історико-філософських
ідей Ф.Прокоповича, а сфера мистецтва диспуту залишилася
поза їх увагою.
Метою статті є дослідження
логічної концепції Ф.Прокоповича щодо аналізу диспутальної
проблематики.
Перспектива подальших
досліджень полягає у всебічному розгляді кола проблем, пов'язаних
з мистецтвом спору.
Професор і ректор Києво-Могилянської
академії, голова "вченої дружини" Петра І, державний і церковний
діяч Феофан Прокопович належить до найвидатніших вітчизняних
мислителів. Одним з ключових понять його філософської концепції
є поняття діалектики. Мистецтво діалектики, вважав Ф.Прокопович,
полягає в тому, щоб правильно і безпомилково досліджувати
істину [1, 9], адже на початку диспуту звичайно існує безлад,
оскільки наперед висуваються хибні аргументи і відповіді,
але не у належному порядку, до того ж водночас численні
і різноманітні, а також не пов`язані між собою, або навіть
такі, що не мають відношення до справи і перериваються відступами.
Відповідно повинні бути встановлені певні закони, яких дотримувалися
б ті, хто планує брати участь у диспуті, з метою провести
його належним чином. Тобто опоненти під час диспуту повинні
керуватися певними законами, завдяки яким стає можливим
швидке, чітке, без жодної плутанини виявлення істини. Це
відбувається шляхом постійного обміну аргументами. Прокопович
порівнює процес протікання диспуту з рухом за ниткою Аріадни.
Прокопович визнає необхідним,
щоб під час проведення диспуту опоненти виявляли скромність
і дружню прихильність один до одного. Ці відносини мають
зберігатися як непорушний закон вчення про диспут, що є
надзвичайно корисним. На підтримку своєї точки зору Прокопович
апелює до античних авторів, конкретно вказуючи на Арістотеля,
в якого, до речі, ця думка ніде не висловлена ґрунтовно,
а лише тоді, коли вимагають обставини.
Прокопович відзначає,
що подібні настанови щодо проведення диспуту необхідно вивчати
(в учбових закладах) не в писемній формі, а в процесі диспутування,
оскільки це полегшує сприйняття.
Диспут є "... розв`язанням
питання про те, яка з двох суперечливих думок є істинною,
коли філософи або інші спеціалісти розглядають міцність
основи кожної з них і принципи, на які вони спираються,
вступивши у розмову" [1, 10].
В диспуті, на думку
Прокоповича, один з опонентів бере до уваги засади іншого,
а той, в свою чергу, заперечує протилежну для нього тезу,
або ту саму тезу розглядає перший, а заперечує інший. Отже,
можна зробити висновок, що в диспуті беруть участь лише
дві сторони, опоненти, але кількість осіб, не обмежується
лише двома, оскільки їх може бути багато. Потрібно лише
чітко розвести цю певну кількість людей за критерієм їх
ставлення до проблеми, яка стала причиною даного диспуту.
Цікавим є той факт,
що Прокопович визнає справжнім диспутом лише той, що має
два протилежні табори (точки зору). Якщо ж між двома думками
може виникнути третя (середня), то ці дві вже не будуть
суперечливими, і їх прихильники сперечатимуться між собою
безпідставно.
Розглядаючи завдання
і функції осіб, що дискутують, Прокопович звертає увагу
на те, що той, хто висуває аргументи для спростування думки
іншого, вважається, особою, яка доводить, і її обов`язком
є побудова силогізму та аргументів, які він, наче зброю,
має напоготові. Інший повинен відповідати на закиди і є
особою, яка відповідає. Він повинен спростовувати докази,
які висунуті особою, що доводить, і виявляти їх помилковість.
Проте і відповідач іноді може користуватися силогізмом або
для доведення своєї думки, або для послаблення аргументації
опонента і так само примушувати його відповідати.
Розглядаючи сутність
диспуту, Прокопович виокремлює декілька її різновидів, ґрунтуючись
на певних ознаках, а саме: за функцією, яку виконують опоненти
диспути можуть бути:
1) повні,
2) неповні.
Повним диспут є тоді,
коли міркування, висунуті кожною із сторін, і, в свою чергу,
заперечення, зроблені проти них, розглядаються як рівноправні,
і, таким чином, обидві сторони беруть участь у диспуті.
Відповідно вони по черзі виконують функції чи того, хто
доводить, чи того, хто відповідає.
Неповним диспут є тоді,
коли прихильник тільки однієї сторони висуває аргументи
проти іншої сторони і сам на них відповідає. Він є тоді
тим, хто доводить і водночас тим, хто відповідає.
Диспути бувають:
1) судові,
2) шкільні.
Під судовим диспутом
Прокопович розуміє одну безперервну промову, підсилену багатьма
аргументами або одним поширеним, на які відповідають іншою
промовою, що має спростувати положення попередньої. Прокопович
підкреслює, що назва судовий диспут зумовлена тим, що він
набув особливого розквіту в античності на судовому форумі.
Шкільні диспути запроваджуються
у формі звичайного діалектичного силогізму, без словесних
прикрас, коротко і стисло. Такий диспут відбувається приблизно
таким чином: відповідач відразу виступає проти силогізму
і після цього аргументатор його спростовує. Потім його знову
змінює відповідач і т.ін. Опоненти нібито обмінюються ударами.
Саме на розгляді останнього
виду диспуту Прокопович і зосереджує свою увагу, залишаючи
судовий диспут для розгляду в межах ораторського мистецтва,
і пояснює свою думку таким чином: "Коли ми йдемо слідом
не тільки за власним розумом, а й просимо поради в інших
і дивимося, що може нам протиставлятись і хто може нам протидіяти,
то легше розбираємося, що є прямим і непрямим, а також що
є істинним і неістинним при їх зіткненні між собою. Таким
чином, відбувається диспут" [1, 12].
Розглядаючи структуру
диспуту, Прокопович виокремлює в ньому три основні частини:
1. Доведення.
2. Відповіді та аргументи.
3. Висновки.
Готуючись до диспуту,
Прокопович пропонує здійснювати такі кроки:
1. Потрібно глибоко
вивчити питання, яке є предметом диспуту.
2. Всебічно розглянути
річ, про яку йдеться, і те, що про неї питається.
3. Корисно буде розглянути
й інші висновки, які були зроблені супротивником щодо питання,
яке є близьким до головного.
4. Аргумент потрібно
шукати у тих місцях, які суперечать міркуванню відповідача.
Проте він повинен бути таким, щоб його останнє твердження
не могло заперечуватися ні тим, що стосується антецедента,
ні тим, що має відношення до логічного висновку.
5. Для формування надійності
і ясності сам аргумент і його підтвердження потрібно утворювати
у силогізмах першої фігури.
6. Застосування другої
та третьої фігур є можливим, але потрібно обміркувати їх
зведення.
Досліджуючи процес
реалізації диспуту, Прокопович формує звіт правил як для
аргументатора, так і для відповідача, як під час підготовки,
так і під час проведення диспуту.
Правила, за Феофаном
Прокоповичем, якими повинен користуватися аргументатор під
час самого процесу диспуту:
1. "Під час самого
диспуту аргументатор повинен, насамперед, уникати того,
щоб засновок його силогізму, який заперечує відповідач,
був висновком наступного найближчого силогізму, бо заперечний
засновок слід доводити, а те, що доводять, завжди є наслідком
або висновком силогізму чи ентимеми. Якщо ж аргументатор
висуває інший засновок, ніж той, який був заперечений, то
він не доведе його своїм запереченням і дуже далеко відхилиться
від шляху пошуків істини.
2. Проте іноді можна
силогізм, що має засновок інший, ніж той, що був заперечений,
висувати як висновок, але за тієї умови, коли він пропонується
не один, але до нього додається заперечений засновок, сам
або з другим засновком…
5. Якщо аргументатор,
прийнявши у цілому антецедент, заперечить логічне виведення,
або недосконалого силогізму, або ентимеми, тоді те саме
логічне виведення не стільки стверджується, як пояснюється
і робить очевиднішою ту саму ентимему, яка повинна перетворитися
на досконалий силогізм через застосування раніше прихованого
в ній засновку.
6. Якщо відповідач
визнає силогізм, то тоді аргументатор доведе, що висновок
визнаного силогізму суперечить думці відповідача і тоді
з прийняття самого силогізму випливає, що відповідач зазнає
поразки, йдучи за суперечливим висновком, як такий, що не
обізнаний з питаннями аргументації.
7. Якщо аргумент буде
індуктивним і відповідач, прийнявши або відкинувши індукцію,
заперечить загальне судження, яке привноситься самою індукцією,
то аргументатор повинен зажадати від нього послідовності,
тобто, щоб він показав, що хоч щось одне є правильним.
8. Якщо ж в індукції
або в загальному судженні про щось повідомляється розподільно:
відповідач удається до винятку, то противник змусить його
дати міцну й переконливу підставу винятку, бо виняток не
повинен бути довільним…
9. Якщо аргументатор
зведе підтвердження доказу достатньою мірою до будь-якої
аксіоми чи принципу, який не потребує доведення, то звичайно,
відповідач не повинен зайвий раз доводити цей принцип, бо
ж він уважається переможеним, хоч і виявлятиме впертість…
10 Якщо відповідач
відокремить якийсь засновок аргументу, і це відокремлення
матиме відношення до справи, тоді аргументатор повинен перевірити
логічне слідування у заперечуваній частині, а не у визнаній,
або одночасно в обох…" [1, 14-15].
Правила яких, згідно
з Прокоповичем, повинен дотримуватися відповідач, готуючись
до диспуту:
1. Необхідним є "суворе
і старанне дослідження власного судження: істинне воно,
чи хибне. Адже на найбільшу небезпеку наражається той, хто
оголосить себе захисником хибності, бо посередній розум
зможе легше довести істинність, ніж найгостріший - хибність".
2. Проте вже, якщо
хтось вирішив заради вправи захищати хибне (бо серйозно
викривати хибне може лише чесна людина), то він повинен
перед дискусією добре все зважити, щоб коли даватиме відповідь,
сам собі не заперечував і не спростовував себе. "Хибному
протистоїть не тільки багато хибного, але й майже все істинне,
і напевно з ним не пов'язана жодна істина. В той же час
істину здатна заперечувати лише хиба, або те, що лише виглядає
як істина. Отже, той, хто захищає хибу, легко, неначе сліпий,
впадає у суперечність сам з собою" [1, 17].
3. Питання про те,
що є більш ганебним: "Не знати того, що захищаєш, чи того,
на що нападаєш, стосується як аргументатора, так і відповідача".
4. "Причину речей і
саму річ, яка досліджується, відповідач повинен зважити
дуже докладно, так само, як ми це рекомендували аргументаторові".
5. "… Відповідачеві
треба бути особливо уважним і пам'ятати про завжди повне
сили мистецтво діалектики, саме тоді найсильніше, коли він
має намір відповідати і не дозволяти, щоб якась з настанов
цієї науки залишалась йому невідомою" [1, 17-18].
6. Відповідач повинен
також піклуватись про те, щоб передбачити, наскільки це
можливо, майбутні заперечення і підготувати засоби розрізнення
при розв'язанні двозначних питань, хоч це, може й, не так
легко, але все ж легше, коли він сам перевірить, що можна
протиставити його думці, і що йому, очевидно, чинить перешкоду".
Правила, яких, на думку
Прокоповича, повинен дотримуватися відповідач під час самого
диспуту:
1. Під час же самого
диспуту "відповідач повинен… піклуватися лише про те, щоб
спростувати, відбити, відкинути… висунуті противником аргументи,
і рішуче показати, що ніщо з того йому не шкодить, і це
він з успіхом може довести", усвідомлюючи, що йому "належить
обговорити і дослідити висунуті проти нього аргументи. У
кожному ж силогізмі повинні розглядатись дві речі: антецедент
і логічне виведення. Консеквент не повинен розглядатись,
бо якщо логічне виведення є хибним, то хоч консеквент буде
істинним, він однак не підтвердиться. Якщо ж навіть логічне
виведення буде правильним, але цілком або частково буде
неістинним антецедент, знову таки зайвим буде дослідження
консеквента. Якщо не прийнято антецедент, тим самим відхиляється
і консеквент" [1, 18].
2. В першу чергу потрібно
розглядати логічне доведення, але також потрібно турбуватися
і про істинність антецедента, якщо консеквент з ним не пов`язаний.
3. "Якщо логічне виведення
виявиться недоречним, то його слід заперечити, якщо ж воно
буде правильним, то відповідь залежатиме від антецедента.
Якщо воно виявиться хибним, то знову заперечується, якщо
двозначним, або частково двозначним, то його треба взяти
розподільно" [1, 19].
4. Силогізм, який можливо
розподілити, може абсолютно заперечуватись у своєму логічному
виведенні, бо має ваду, а саме, чотири терміни. Проте потрібно
користуватися розподілом заради збереження ясності і узгодженості.
5. У правильному силогізмі
ніколи не слід заперечувати логічне виведення, але всі труднощі
слід шукати в антецеденті, або якщо заперечується логічне
виведення, то потрібно бути готовим дати звіт, чому так
робиш [1, 20].
6. Якщо силогізм буде
гіпотетично-диз'юнктивним, то диз'юнктивне судження повинне
завжди визнаватись, якщо ж між двома або багатьма членами
диз'юнкції виявиться якийсь середній термін, то заперечується
все судження [1, 20].
7. "Відповідач повинен
розглянути окремі слова аргументу, а також судження, середній
термін, оцінити за змістом заміну, найменування, обмеження
та інші властивості всіх слів" [1, 20].
8. Прокопович пропонує
звернути увагу на те, "чи додержує своїх правил аргументатор
і якщо він доводить не заперечне, а інше судження, то можна
йому не відповідати, а зажадати від нього, щоб він довів
заперечене" [1, 20].
9. Якщо з того, що
висловлює противник, з'ясується, що він погано зрозумів
що-небудь з раніше розглянутого, або, як звичайно кажуть,
з передумов, то відповідай, що це підміна аргумента. Проте,
оскільки багатьом це здається образливим, неначе таким чином
їм докоряють, що вони не знають, про що йде суперечка, заради
спокою слід буде уникати такої форми заперечення, як "заперечую
підміну" [1, 20].
10. Іноді можна спостерігати,
як суперечливий у даний момент силогізм застерігає не тільки
нас, але й противника, щодо необхідності дотримуватись істини
або в якомусь іншому або спільному з нашим судженні, або
в його власному, про яке ми довідуємось від нього. І тоді,
раніше, ніж відповісти, зробимо докір противникові, щоб
він привів доладу цей силогізм" [1, 21].
11. "Якщо у висунутому
аргументі буде щось неясне, відповідач повинен зажадати
від аргументатора пояснення" [1, 21].
12. "Якщо весь антецедент
у цілому буде хибним, або не матиме зв'язку з консеквентом,
то, звичайно, він не повинен визнаватись. А оскільки він
хибний, то не повинен і заперечуватись, бо до справи не
відноситься" [1, 21].
Врешті-решт Прокопович
визначає загальні правила, або закони, для аргументатора
і відповідача, а саме:
1. Вони обидва якнайбільше
повинні піклуватись про ясність мови, оскільки нерозумно
прагнути бути вислуханим і не прагнути бути зрозумілим.
Таке становище можна виправдати лише у тому разі, якщо прагнуть
не і з'ясувати, а приховати істину [1, 23].
2. З цієї причини також
не слід користуватись словесними прикрасами і зловживати
показним блиском, бо якщо це не приховує думку, то зменшує
силу і логічний зв'язок аргументів, і здебільшого трапляється
так, що думка, прикрашена блискучими словами, лише має вигляд
дуже впливової. Отже, прикраса під час диспуту викликатиме
у ораторів підозру у хитрощах, відшукати ж істину можуть
лише простота і щирість [1,23].
Прокопович звертає
увагу на те, що "цим зовсім не заперечується мистецтво красномовства,
бо оратор намагається переконати слухачів не у сумнівній,
а у певній і перевіреній істині. Отже, він повинен не стільки
її доводити, скільки прикрашати і звеличувати, щоб завдяки
цьому вона здавалася величнішою і прекраснішою і з необхідністю
впливала на душі слухачів. Завдання ж діалектика полягає
в тому, щоб відшукувати невідоме через більш відоме" [1,
23].
3. Але "слід утримуватись
не від будь-якої барвистості, а від надмірної, бо якщо у
сухій і стислій промові щось здаватиметься менш ясним, то
заради ясності треба його викладати все іншими й іншими
словами" [1, 23-24].
4. "Але що має найбільше
значення у цій справі, так це додержання миру, спокою",
оскільки тут "борються не ненавистю, але чесним змаганням,
і плодом перемоги є не помста, а істина. І як переможеному,
так і переможцеві цей плід є бажаним, необхідним, корисним.
Тому спочатку належить стримувати безладний крик" [1, 24].
5. "… Не слід дуже
наполягати, щоб противник відповідав якнайшвидше, повинен
даватись час на обміркування, якщо відповіді нема напоготові"
[1, 24].
Всебічно розглядаючи
процес диспуту, Ф.Прокопович, насамперед, орієнтується на
усну форму реалізації цього процесу, але він не забув і
про письмові диспути і сформував свої поради і щодо цієї
форми спілкування.
Якщо диспут відбувається
у письмовій формі, тоді слід "пильніше придивлятись, у якому
порядку викладені наші думки і думки противника, і як, відповідно
до цього, ми повинні розміщувати аргументи та їх тлумачення"
[1, 25].
"Отже, є три види цього
порядку: перший, коли спочатку ми викладаємо і доводимо
те, що ми вважаємо вірним, потім відкидаємо протилежне і
зазначаємо, що у цьому протилежному було істинного.
Другий, коли спершу
викладаємо думки і докази інших, починаючи з тих суджень,
які здаються найнеправдоподібнішими, а потім їх спростовуємо,
нарешті виводимо наше судження і підтверджуємо його різними
аргументами" [1, 25].
Третій вид розташування,
який Прокопович вважає з усіх найдоцільнішим, зводиться
до того, що спочатку потрібно викласти обидва протилежних
судження і зважити значення кожного з них: передусім те,
яке шкідливе для істини, потім одне з них, яке подобається
як істинне, беремо під захист і підкріплюємо доказами. Нарешті,
на підставі визначеної і доведеної істини розбиваємо те,
що їй суперечить.
Крім того, Прокопович
виділяє ще один спосіб диспуту у письмовій формі, коли вводяться
дві або кілька дійсних або вигаданих осіб, які у формі діалогу
сперечаються між собою з певного питання.
ЛІТЕРАТУРА
1. Прокопович Феофан. Філософські твори: У 3 х тт. - К.,
1980. - Т. 2.
