Публікації Інституту філософії імені Г.С.Сковороди
НАН України
2004 рік
Мультиверсум. Філософський альманах.
- К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 42.
- 15 др. арк.
__________________________________________________________________________
Коротіч Г.В. кандидат філософських наук
старший викладач Приазовського державного технічного університету
м. Маріуполь
ЛЕВ ШЕСТОВ ПРО СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ ТА ЇЇ СОЦІАЛЬНУ РОЛЬ
Останнім
часом на сторінках філософських періодичних видань (як українських,
так і російських) серед найактуальніших тем так чи інакше
висвітлюються проблеми сучасної глобальної кризи, яка найчастіше
характеризується як антропологічна, а також питання про
сутність філософії, її роль у розвитку сучасної духовної
культури. Не залишається поза увагою філософів й питання
про те, як треба викладати філософію у вузі, аспірантурі
тощо. Навіть поверховий аналіз цих проблем доводить, що
вони щільно пов'язані між собою. Розв'язання кризових ситуацій
неможливе без філософської рефлексії над ними, що передбачає
визначення нових ціннісних орієнтирів та перспектив людської
діяльності, шляхів оновлення людини та культури в цілому.
Саме тому обговорення стану сучасної філософії та її подальшого
розвитку є актуальним.
Видатний
філософ Лев Шестов теж досліджував проблему ролі філософії
та її сутності. Його ім'я не так вже й часто зустрічається
на сторінках періодичних видань чи монографій. Можна пригадати
статті В.І. Мільдона [1], В.Л. Курабцева [2], В.Н. Поруса
[3], О.Д. Волкогонової [4], Н.В. Мотрошилової [5], працю
В.В. Єрофеєва [6, 37-77]. Серйозний
аналіз творчості Л.Шестова зробив В.В. Зеньковський [7].
Останній, до речі, вказував, що, викладаючи ідеї Л.Шестова,
дуже важко виявити головну магістраль у русі його думки
[7, 368]. Звідси випливають розходження у характеристиках
творчості мислителя. "Філософія трагедії", "філософія абсурду",
"філософія самотності", нарешті, "філософія трагічної абсурдності"
людського існування - так визначають погляди Л.Шестова різні
філософи. Одні філософи (наприклад, А.Камю) вбачають у творчості
Л.Шестова "виклик розуму". Інші - реалізацію ідеї спасіння
(В.В. Єрофеєв). В.Н. Порус звернув увагу на розуміння Л.Шестовим
проблеми свободи. О.Д. Волкогонова стверджує, що Л.Шестов
був філософом однієї теми, маючи на увазі тему принципової
ірраціональності буття, його алогізму. Н.В. Мотрошилова
зауважує, що філософ знав "одной лишь думы власть", єдину,
але полум'яну пристрасть, яка була спрямована проти культу
розуму. Н.В. Мотрошилова відзначає, що у Л.Шестова на суд
совісті віддаються розум та наука, які, проповідуючи владу
наукових істин "в собі та для себе", відокремлюють їх від
добра або зла, бо останні - це "метафізичні" питання, що
стоять поза розумом і наукою. Якщо розум та наука будуть
відірвані від постійної перевірки дійовим судом совісті
людини та людства, вони перетворяться на величезне лихо
[5, 135-136]. Зауважимо, що правоту Л.Шестова доводять сучасні
екологічна, інформаційна, енергетична та інші кризи. В.В.
Зеньковський, аналізуючи творчість Л.Шестова, стверджує,
що той не був "моноідеїстом", тобто людиною однієї ідеї,
однієї теми. Однак він також не втримався від спроби виявити
головний напрямок в творчості Л.Шестова, розуміючи під останнім
напружені релігійні пошуки філософа, ірраціоналізм якого,
на думку В.В. Зеньковського, відіграє вторинну роль.
Значно менш
дослідженим є визначення Л.Шестовим сутності філософії та
її соціальної ролі. Метою даної статті є проаналізувати
саме ці питання.
Л.Шестов
стверджував, що філософи прагнуть так "пояснити" світ, щоб
все стало прозорим, щоб у житті було якомога менше проблематичного
і таємничого [8, 371]. Вважається, що філософ "зобов'язаний"
давати такі відповіді на питання, щоб все проблематичне
перетворювати на самоочевидне, невідоме зводити до відомого
[9, 276]. Внаслідок знищення таємниці і праці філософа виникають
загальнообов'язкові і тому, як вважається, найважливіші,
очевидні істини. На шляху пошуків істини філософія може
потрапити у служіння до науки, яка є об'єктивною та неупередженою
і претендує на достовірність, тобто на всезагальність. Філософія,
яка служить науці, звільняється від краси, добра, захоплення,
сліз, сміху, прокляття, тобто від усього, що, на думку Л.Шестова,
є найважливішим у житті. Наука прагне досягти самоочевидного
і в ньому знайти ту природну необхідність, яка має стати
основою будь-якого знання та підкорити собі всілякі "раптом",
що порушують порядок. З необхідністю не посперечаєшся! Посперечатися
можна з Л.Шестовим, коли він, наголошуючи на об'єктивності
науки, водночас стверджує, що вона "не відображає дійсність,
а створює істину за власними автономними законами, які вона
сама створила" [9, 58]. Л.Шестов писав, що дійсність - багатша
за теорію на певний ірраціональний залишок буття. Явище
взагалі є багатшим за сутність. Будь-яка схема є спрощенням.
Завдяки діалектичному розвитку певних понять можна побудувати
цілу філософську систему. Мало хто з філософів буде заперечувати
правоту висловлювання Л.Шестова, що філософу зовсім не обов'язково
ретельно систематизувати всі свої думки у складну філософську
побудову. Він зауважує, що систематичність, відносна закінченість
лише тоді є позитивними рисами будь-якої філософії, коли
вони не є штучно нав'язаними або пристосованими до неї,
а виникають ніби самі собою, не згладжуючи суперечностей,
якщо вони є органічно властивими змісту цієї філософії.
Філософи,
вважає Л.Шестов, звикли цінувати тільки логічне мислення,
тобто безтурботний рух в обраному колись напрямку [10, 330].
Звичка до логічного мислення вбиває фантазію. До того ж,
"логічна непогрішимість теоретиків" для Л.Шестова не є свідоцтвом
істинності їхніх вчень. Ми звикли визначати філософський
світогляд як світогляд у теоретичній формі. Теоретичність
передбачає логічність викладу, вміння переконливо доводити
певні тези. Чим ясніше та прозоріше міркування, тим воно
переконливіше. А Л.Шестова ця прозора та переконлива ясність
як раз і бентежить. Він стверджує: "Філософія із логікою
не повинна мати нічого спільного; філософія це мистецтво,
що прагне прорватися крізь логічний ланцюг умовиводів та
винести людину у безбережне море фантазії, фантастичного,
де все є однаково можливим і неможливим" [10, 346-347].
Глибокі та відважні філософи завжди додають до солодкого
меду незрозумілого знання ще загадковості та проблематичності.
Але відкинути логіку як один зі способів пізнання, вважає
Л.Шестов, було б недоцільно. Інша справа, коли логіка розглядається
як самоціль або як єдиний спосіб пізнання. У такому випадку
краще керуватися фантазією з її свавіллям, ніж шаблоном,
трафаретом, логічно стрункою схемою, під яку все підганяється,
бо тоді можлива фальсифікація змісту заради поліпшення форми.
Філософа хвилює небезпека пожертвувати свободою думки заради
чіткості та визначеності певних тез. До того ж людина інколи
так сильно прагне зрозуміти світ, що це "бажання заглушає
в ній будь-яку здатність критично ставитися до поданих доводів,
і вона із захопленням вітає навіть слабку аргументацію"
[10, 322].
Ніби відкинувши
власну думку про те, що філософи захоплюються знищенням
проблематичного і таємничого та створенням очевидних істин,
Л.Шестов стверджує, що філософія завжди вела боротьбу з
самоочевидностями. Мабуть, він має на увазі філософські
погляди таких мислителів, як Ф.Ніцше, Б.Паскаль, Ф.Достоєвський,
Л.Толстой. Але філософи інколи так бояться невизначеності
та неясності, що за єдину чітку, хоча й помилкову, думку
здатні віддати цілий десяток трансцендентних істин, що "хитаються".
Філософи дуже бояться ґрунту, який хитається [10, 330].
Блукаючи лабіринтами доказів, філософ може відчути втому,
бажання дійти, нарешті, спокою, чогось певного, визначеного,
відчути твердий ґрунт під ногами, тобто опертися на чіткі
логічні висновки розуму. Філософ - теж людина, і ніщо людське
йому не чуже. Для Л.Шестова це означає, що сучасний філософ
(мабуть, філософ-раціоналіст або позитивіст) звичайно полюбляє
просторні, добре второвані дороги, якими вільно рухається
його теоретична думка, яка спокійно переходить від твердження
до твердження шляхом абстрактних міркувань. Якщо раптом
філософ втрачає здатність рухатися, то проголошує, що "дійшов
до кінця", пора зупинитися та "почати будувати світогляд",
тобто "відшліфовані" філософські системи та схеми. Критично
поставитися до власної побудови такий філософ не здатен,
бо вважає свою систему "останнім словом" на все життя, що
залишилося. Водночас в нього зростає нетерпимість до інших
позицій та пристрасне бажання проповідувати, тобто повчати.
А проповідь (та сама схема), за Л.Шестовим, не шукає мету
поза собою. Вона або ховає, або взагалі гасить власні сумніви
філософа (якщо він взагалі у чомусь сумнівався), і від філософії
вже нічого не залишається. Залишається нав'язування власної
позиції філософа замість спонукання слухачів до формування
своєї думки.
Таким чином,
"світло" систематичного знання не завжди вказує шлях до
кращого. Л.Шестов закликає: "Треба зрити вбите та второване
поле сучасної думки" [10, 340]. Треба прагнути завжди висловлювати
парадокси, "підозрілі" та "неприйнятні" думки, викликаючи
у читача тривогу та терзання. Необхідно, щоб сумніви стали
постійною творчою силою, яка б пройняла все єство нашого
життя. Можна погодитися з Л.Шестовим, коли він зауважує,
що філософ зобов'язаний сумніватися, щоб бути в змозі побачити
незвичне у звичайному, взагалі побачити дещо важливе там,
де ніхто нічого не бачить. А набуття манери знаменує собою
початок кінця, бо мислитель, митець починають повторюватися,
діяти за схемою. "Живій" філософії не властиві ні рівновага,
ні сталість. Вона є вільною від загальноприйнятих думок
та сповнена суперечностей. Л.Шестов стверджує, що думати
- означає "махнути рукою на логіку"; думати - це жити повним
життям, змінюватися, постійно жертвувати найбільш дорогими
та найбільш вкоріненими звичаями, смаками, прихильностями,
будучи впевненим, що всі ці жертви - недаремно [10, 408].
Люди, як правило, консервативні (на жаль, серед філософів
теж зустрічаються консерватори). Невідоме їх лякає. Виникає
страх набути репутацію божевільного за власні оригінальні
думки, що підривають міцний ґрунт систематизованого знання.
Л.Шестов зауважує, що переконання, які людина засвоює готовими,
здобуваючи їх від інших людей, є менш цінними, ніж власний,
вироблений власними стражданнями, випробуваннями погляд
на життя. Переконання можуть змінюватися! Твердий ґрунт
може щезнути з-під ніг. Це означає початок або духовної
загибелі, або нового народження людини, біль, тривога та
страждання якої можуть свідчити про її духовне пробудження.
Інколи прагнення
міцного ґрунту, постійні болісні пошуки точки опори виливаються
у намагання звести філософські погляди мислителя до резюме
у вигляді однієї, але, як здається, найважливішої ідеї,
тези, однієї теми. Л.Шестов пише, що найтяжче у книзі -
це загальна ідея, яка подавляє собою весь зміст твору; хоча
при цьому книга має вигляд цілісної, досягається єдність
у викладі матеріалу. Ця головна ідея виступає у ролі нитки
Аріадни. Звичайний читач боїться загубити цю нитку, виникає
ризик ніколи не вийти з лабіринту думок автора. Але якщо
боятися заблукати, краще залишатися вдома. Однак, домосіду
важко бути філософом. Дійсно, намагання підвести погляди
певних вчених під якусь школу, напрямок спрощує завдання
аналізу їхньої творчості. Ми апріорі вважаємо, що справжній
філософ буде послідовним у викладі власних думок. Можна
розбити діяльність мислителя на періоди: "критичний", "докритичний",
"ранній", "пізній" і т.ін. Але все ж таки, аналізуючи погляди
вченого, ми шукаємо зв'язок та обґрунтування, чому він змінив
свої переконання (тобто шукаємо логіку цих змін). Як правило,
аналіз починаємо з осмислення соціокультурних чинників та
індивідуальних особливостей життя філософа. Л.Шестов стверджує,
що кожна людина повинна мати власні переконання. Але вона
має право кожного дня їх змінювати. І взагалі, а чи треба
мати ясні, прозорі, тверді переконання, які вбивають таємницю
своєю визначеністю? Для Л.Шестова це означає "зкам'яніти"
у своїх поглядах, відмовитися від розвитку. Тверді переконання,
за Л.Шестовим, це, насамперед, загальноприйняті, самоочевидні
переконання, це довіра (на нашу думку, скоріше, шлях до
виховання довіри) до "вічних" ідей, "вічних" принципів,
законів, яких, насправді, немає (Хоча від філософів інколи
чекають відкриття саме таких законів і принципів.) А якщо
такі ідеї були б, в них не було б жодного сенсу. Якщо якась
людина пропонує Вам свій варіант розв'язання "вічних питань",
це означає, за Л.Шестовим, що вона ще не починала над ними
глибоко замислюватися. Самоочевидні переконання несуть гармонію
та спокій, впевненість, упорядкованість життя. На них можна
опертися, за них можна сховатися, на них можна перекласти
відповідальність. Однак, на думку Л.Шестова, із захоплення
такими переконаннями починається шлях до виховання у собі
посередності, яка ніде і ні в чому нездатна проявити власну
волю, реалізувати себе як особистість. Людина, що озброєна
"остаточними" відповідями та "істинами в останній інстанції",
відчуває тупу, за висловом Л.Шестова, впевненість у своїх
діях, живе ніби у глибокому сні. Тому "вічні" істини - це
дуже небезпечний ворог. Людина
занурена у "глибокий сон душі" - повну довіру до самоочевидного
та повну недовіру до нового, незвичайного, такого, що лякає,
а також має недовіру до власних думок та до своєї здатності
творити. Л.Шестов наголошує на індивідуальному характері
творчості філософа. Філософу треба вийти за межі звичайного,
буденного, за межі сучасної методології і теорії пізнання,
та, роблячи "спроби неметодологічних вилазок", почати творити
зовсім самостійно. Л.Шестов пропонує філософу відмовитися
від традиційної систематичної форми викладу власних ідей
та написати працю у вигляді ніяк не пов'язаних між собою
думок. Це, на нашу думку, означає, що Л.Шестов не заперечував
існування внутрішнього, сутнісного зв'язку між ідеями. Загальна,
об'єднуюча для всього твору ідея, зовнішня послідовність
як результат спроби все систематизувати, "остаточна крапка"
можуть бути відсутніми. Навіть краще, щоб їх не було. Але
є суперечливість у думках, над розв'язанням яких і працюють
філософи. Розриваючи
зв'язок між зовнішнім та внутрішнім, Л.Шестов, на наш погляд,
відмовляється від усвідомлення існування діалектичного зв'язку
між формою та змістом, сутністю та явищем. Чи він хоче,
щоб уважний читач цей зв'язок відшукав та проаналізував
самостійно? Це - набагато корисніше, а парадокси та суперечливі
думки Л.Шестова повинні примусити це зробити, спровокувати
створення власних філософських поглядів. Це означає "прокинутися"
до творчості, до саморозвитку. Тоді стає зрозумілим, чому
Л.Шестов стверджує, що завдання філософії полягає у тому,
щоб пробуджувати, спонукати людину до розвитку, обурювати
"незручними" думками, провокувати на дискусії з існуючими
точками зору, а не в тому, щоб навчити нас покірливості,
душевного спокою, самозаперечення. Безпосередньо (тобто
"в лоб") переконувати людей власною правотою і нудно, і
важко, і зовсім непотрібно, пише Л.Шестов. Інша справа -
примусити людину перервати сон душі за допомогою парадоксу,
незвичної думки. Можна погодитись із Л.Шестовим, що парадокси
потрібні для того, щоб вивести мислення людини за межі звичайного,
перебороти божевільний жах та страх розгубитися перед невідомим
і загубитися серед проблем. Треба навчитися бути дуже уважним
до чужих думок, навіть тих, які вважаються "божевільними".
Л.Шестов
вважає, що завдання філософії - вирватися, хоча б почасти,
за життя від життя [9, 240]. Це означає навчити людину жити
у невідомості, відучити ховатися за догмами, не заспокоювати,
а непокоїти людей, звільнити їх від буденності - інакше
істину не відкрити. Люди, звичайно, прагнуть філософії,
яка б їх втішала та підтримувала, облаштовувала, упорядковувала
їхнє життя. При цьому вони уникають "надто великої мудрості".
Л.Шестов зауважує, що сучасний розум прагне спрощення, наприклад,
тяжіє до монотеїзму (дуалізм - це вже важко та складно).
На наш погляд, справа тут не стільки в спрощенні, скільки
у зрозумілому прагненні, насамперед, філософа, до послідовно
логічного мислення, до чіткої визначеності понять і цілісності
взаємопов'язаних поглядів. Однак сутність людини суперечлива:
її тягне не тільки до схеми, упорядкованості та спокою,
її тягне також до свавілля, фантазії, до спроби самостійно
реалізувати свою індивідуальність. Л.Шестов пише: "… Незакінчені,
безладні, хаотичні, такі, що не ведуть до заздалегідь поставленої
розумом мети, суперечливі, як саме життя, роздуми - хіба
вони не є ближчими нашій душі, ніж системи, хоча б й великі
системи" [10, 322]. Людина і бажає дізнатися про "останні"
істини, і, водночас, дуже слабо вірить у можливість їх відшукати,
тому найщиріша допитливість та найсумлінніші пошуки, якщо
вони виходять за певні межі, викликають в неї злість та
роздратування, відзначає Л.Шестов. Різні покоління філософів
намагалися розв'язати однакові питання - про смисл людського
буття, про життя та смерть, про співвідношення матеріального
та духовного тощо. Тобто, до тебе твердої відповіді мудрі
люди не знайшли, і після тебе, скоріше за все, не знайдуть.
Тоді нащо тобі самому тривожитися, шукаючи істину, та ще
й інших позбавляти душевного спокою? [8, 345]. Стан невпевненості,
стан душевного хаосу лякає людей, бо буденна свідомість
впевнена, що за умов відсутності порядку, у хаосі, втративши
рівновагу, жити неможливо. Філософія повинна навчити людину
побачити у хаосі необмежені можливості для її подальшого
розвитку. До того ж, а чи потрібен взагалі душевний спокій?
Можливо, розколотість духу, незадоволеність собою, відчай
- стан набагато кращий за спокій? Світогляд, який "хитається",
- це нормальне явище, вважає Л.Шестов. Можливо, через це
хитання проявляється справжнє "я" людини? Тільки у взаємовідносинах
з іншими людьми, котрим потрібно знати, якою мірою вони
можуть на нас покластися, треба зберігати незмінні переконання.
Але цей зовнішній порядок може співіснувати із повним внутрішнім
хаосом. Загальний стан творчої людини - невизначеність,
невідомість, невпевненість у завтрашньому дні, в певному
розумінні засмиканість [10, 361]. Здоровий глузд підказує,
що людина, яка прямує, сама не знаючи куди, є людиною легковажною.
Наука, філософія, яка бере з неї приклад, вимагають від
людини здатності завжди розуміти сенс своїх дій. Л.Шестов
зауважує, що треба навчитися інакше сприймати фрази типу
"я сам не знаю, чого хочу" - в них можна побачити запоруку
чогось дуже важливого.
Визначаючи
особливості філософії, Л.Шестов стверджує, що вона починається
тоді, коли виникають питання про місце та роль людини у
світі, у Всесвіті. Однак Л.Шестов неодноразово зауважує,
що філософія створюється, коли виникає потреба зрозуміти
життя, у тому числі власне. Особливості філософських поглядів
Ф.Ніцше, Б.Спінози, Б.Паскаля, Ф.Достоєвського, Л.Толстого
багато у чому визначаються їхнім власним життям. Л.Шестова,
і його легко зрозуміти, захоплює "мандрування душ" цих мислителів,
їхні болісні духовні пошуки, які він ретельно аналізує,
описує, порівнює. Він вважає, що історія філософії повинна
зображати не процес розвитку філософських систем, а цікавитися
особистістю філософа. Тобто краще вивчати історію філософії
за персоналіями, "відштовхуючись" від особливостей особистостей.
Л.Шестов називає Л.Толстого філософом у найкращому значенні
цього слова, хоча він не писав про простір та час, про монізм
або дуалізм, про теорію пізнання. Але він писав про життя,
точніше, про його найбільш загадкові та таємничі сторони.
Або Ф.Достоєвський. "Що притягує Достоєвського? Либонь,
раптовість, потемки, свавілля - як раз все те, що здоровим
глуздом та наукою визнається за щось неіснуюче або існуюче
негативно" [9, 45]. Погляди "змучених духом" мислителів,
які створили власний світогляд із власних переживань, з
власної долі, - ось справжня філософія, це "істина через
Голгофу", тому Л.Шестов її так високо цінує. Б.Паскаль замість
міцності обрав невпевненість, замість внутрішнього спокою
- тривогу, втому, замість очевидного, ясного - страшенний
хаос. Він прагнув розбудити людей. І Л.Шестов прагне саме
того самого. Ніхто не повинен спати. Хоча б вибрані не повинні,
мученики. Інакше жертва Бога буде даремною. Треба виховати
в собі мужність, щоб нарешті пробудитися та протиставити
себе світу природної необхідності. Л.Шестов часто посилається
на творчість Ф.Достоєвського: "Прочитайте, як описує Достоєвський
"нормальних" людей, та запитайте, що краще, болісні судороги
"сумнівного" пробудження або тупа, сіра, позіхаюча, задушлива
міцність "безсумнівного" сну" [9, 54]. Набагато більше співчуття
викликають "підпільні" люди, для яких сталість є предикатом
найбільшої недосконалості [10, 293].
Творчість
Ф.Ніцше теж була близькою для Л.Шестова, який не міг не
співчувати лихій долі великого філософа. Погляди Ф.Ніцше
є близькими Л.Шестову, насамперед, тим, що він прагнув зруйнувати
загальноприйняте, в його філософії немає сталості, рівноваги,
вона живе суперечностями (як у Ф.Достоєвського, як у Л.Толстого,
як у самого Л.Шестова). Л.Шестов пише, що твори Ф.Ніцше
не можуть надати твердих та незмінних порад учням. І Ф.Достоєвський,
і Л.Толстой теж не мали твердих переконань, були вибиті
зі звичайної життєвої колії. "Як довірити їм молоду душу,
якщо вони самі не можуть ручатися за завтрашній день?" [10,
289]. Це - з точки зору здорового глузду. А може, вони як
раз і є найпотрібнішими вчителями, які допоможуть учневі
розкрити власне "я" та навчать його жити в цьому складному
світі, який постійно змінюється? Адже коли людина наважується
відшукати смисл свого життя, ці напружені пошуки можуть
привести її до безнадії, болісних переживань, особливо,
якщо ця людина залишилася наодинці із собою, зі своїм неспокійним
внутрішнім світом. Тоді розумні міркування знецінюються,
людина забуває про обережність та стає здатною ризикувати
собою на шляху до омріяного. Л.Шестов закликає не боятися
власних сумнівів та стану "безгрунтовності", які допоможуть
змінити застарілі цінності, традиції, принципи. Це означає
перемогу життя над мертвою схемою, віри над холодним розумом,
надії над безнадією.
Які висновки
можна зробити? Узагальнюючи інколи суперечливі роздуми Л.Шестова
щодо сутності філософії та особливостей її розвитку і наважившись
продовжити його думки, можна зробити припущення, що суперечливість
розвитку філософії Л.Шестов міг вбачати в її прагненні вирішувати
проблеми, "знищувати проблематичне і таємниче" до створення
"очевидних, прозорих, твердих істин" й водночас у переборенні
останніх. Філософствування передбачає створення чітких визначень
та понять, але це аж ніяк не виключає їхнього розвитку.
Захоплення ясними, прозорими істинами, які інколи набувають
статусу загальноприйнятих і навіть "вічних", веде до догматизму,
некритичного ставлення до власних поглядів та нетерпимості
щодо інших точок зору. Замість "живої" філософії маємо нав'язування
власних думок, замість творчості - абстрактну мертву схему,
шаблон. Але, на наш погляд, Л.Шестов помиляється, коли стверджує,
що наявність в людині ясних та чітких понять, визначень
та переконань вже свідчить про її відмову від саморозвитку.
Боротьбу філософа з очевидними істинами, за Л.Шестовим,
можна зрозуміти ще як намагання обмежитися лише окресленням,
визначенням проблем, а не вирішенням їх. Тоді логічно припустити,
що вирішенням проблем, з точки зору Л.Шестова, повинні займатися
вже нефілософи на своєму індивідуальному рівні.
У своїх
творах Л.Шестов за допомогою аналізу поглядів різних мислителів,
за допомогою власних парадоксів, "незвичних думок", суперечностей,
які ніби навмисно з'являються на сторінках його книг, застерігає
проти недіалектичності та догматизму. Стан "безгрунтовності",
тобто стан незадоволеності собою, невизначеності, тривоги,
невпевненості, сумнівів, душевного хаосу може "пробудити"
людину до духовної творчості, створення оригінального світогляду.
Це й є головним завданням філософії та найважливішим проявом
її соціальної ролі. Творчість є найбільш адекватним виявленням
людської сутності. Філософія повинна допомогти людині витримати
велику душевну напругу, навчити, як вижити у складних обставинах
сучасного життя. Філософія Л.Шестова вчить поважати чужу
думку, не абсолютизуючи її.
Аналіз Л.Шестовим
філософських поглядів Ф.Ніцше, Б.Паскаля, Ф.Достоєвського,
Л.Толстого та ін. доводить, що він є правим, коли підкреслює
велике значення дослідження особливостей особистості мислителя
при вивченні його філософського доробку та історії філософії
взагалі.
Творчість
Л.Шестова залишає багато тем для подальшого дослідження.
До яких наслідків може привести усвідомлення трагізму людського
існування? Чи повинна філософія прагнути об'єктивності?
Чи існує основна, об'єднуюча всі твори Л.Шестова ідея, яка
пов'язує інші його думки? Чи можливо взагалі створити цілісну
картину його творчого доробку? Але, на нашу думку, найбільш
цікавим буде аналіз ще недостатньо досліджених релігійних
пошуків філософа. Як співвідносяться філософія і релігія,
розум та віра, віра і мораль, віра і свобода? Яку роль відіграє
релігійна віра в житті людини? Однак, це вже тема для наступного
дослідження.
ЛІТЕРАТУРА
1 Мильдон В.И. Ни Афины, ни Иерусалим // Вопросы философии.
- 2002. - № 3.
2. Курабцев В.Л. "Мудрейшие из людей" (Лев Шестов и античная
философия) // Вопросы философии. - 2002. - № 11. 3. Порус
В.Н. В.Соловьев и Л.Шестов: единство в трагедии // Вопросы
философии. - 2004. - № 2.
4. Волкогонова О.Д. Специфика иррационализма Л.И. Шестова
// Вестник Московского университета. Сер. 7. Философия.
- 1997. - № 3.
5. Мотрошилова Н.В. Парабола жизненной судьбы Льва Шестова
// Вопросы философии. - 1989. - № 1.
6. Ерофеев В.В. В лабиринте проклятых вопросов. - М., 1990.
7. Зеньковский В.В. История русской философии: В 2 х тт.
- Ростов-на-Дону, 1999. - Т. 2.
8. Шестов Л.И. Афины и Иерусалим. - Харьков, 2001.
9. Шестов Л.И. На весах Иова. - Харьков, 2001.
10. Шестов Л.И. Философия трагедии. - Харьков, 2001.
